Останній із небесних піратів

Розділ одинадцятий Грозовий Шершень

Мов на крилах, Рук, Маґда і Стоб стрімголов помчали вниз по крутосхилу, а Гекле тільки пурхав за ними, галасливо кудкудакаючи. — Обережно, хоробрі панове! — захекано вигукував сорокун. — Обережно, хоробра панно!

Ось вони вискочили з-поміж дерев на дорогу, розрівняну і зґрасовану тьмою взутих ніг та дерев’яних коліс, — і перед ними розкинулися у всій своїй красі, неначе який інкрустований самоцвітами гобелен, самі галявини.

Рук зачудовано роззирнувся довкола, і серце йому забилося частіше. Різноманітні оселі численних мешканців Вільних галявин купалися у місячному сяйві, облиті мерехким сріблом і позначені довгими, різкими тінями. Троє підмайстрів стали й дивились як зачаровані. Повітря повнилося пахощами та звуками. Прибульці розрізняли гострий дух сириці, запах витриманого пива, духмяність приправ та всякого зілля. А ще Рук зачув далекий гомін — радісні голоси, співи, сміх. Ззаду надбіг Гекле та й собі став, відсапуючи. Настовбурчене пір’я у нього на шиї стирчало врізнобіч, гострий сорокунячий дзьоб тремтів.

— Ген там, — кивнув він головою ліворуч на купку хатин, що гейби пливли у мерехтливих мочарах, — живуть гусолапі гобліни. Великі мастаки ловити в’юнів, але щоб відзначатись якимись особливими звичаями, то ні. А там, — показав через праве своє плече, — печери нетряків. О, на них варто поглянути! Кажуть, вони там цілим родом напихаються в одну печеру, буває, душ і зо сто…

Зненацька ззаду почувся важкий тупіт. Обернувшись, мандрівці побачили: до них мчать двоє дрібногоблінів на зубощирах. І гобліни, і їхні плигуни мали на собі обладунки з тисненої шкіри; вершники були озброєні довгими списами з залізного дерева та великими щитами у вигляді півмісяців. Один з них зупинився і, випроставшись у стременах, оглядав місцевість. А другий під’їхав до наших подорожан. — Підійдіть і назвіться! — гаркнув він. Гекле виступив наперед і, добувши з пазухи медальйона з зубом дуба-кривавника, підніс його вгору.

— Друзі Землі й Неба! — проголосив він.

Підмайстри й собі подіставали і показали обереги з дуба-кривавника. Охоронець кивнув головою. Зблизька Рук розгледів подряпини та удавлини в лискучій шкірі його обладунку — сліди боїв.

Аж тут з’явився і третій охоронець.

— Гей, Ґлоку, Стеґу! — загукав він. — На Північній окраїні помічено грабіжників! Негайно туди!

Охоронець, що розмовляв із прибульцями, знов обернувся до сорокуна та трьох його підопічних.

— Проходьте, друзі! — промовив він. — І хай вам гаразд ведеться.

Він сіпнув за віжки, підострожив зубощира-скрадайла і рвонув слідом за двома товаришами, тільки груддя полетіло з-під могутніх зубощирячих лап.

— Вільні галявини прекрасні й миролюбні, хоробрі мої друзі, — сказав Гекле. — Але за те, щоб вони лишалися такими, не одна відважна душа наклала головою. Та ходімо вже, ходімо далі — до Озерного приплаву!

Спустилися по східцях, освітлених великими летючими ліхтарями, потім пройшли попід високим гаєм темних дерев з верховіттям, загубленим у сіро-синьому небі.

— А тут хто живе? — поцікавився Рук.

— Блуди, — відрік Гекле. — Це Долина блудів. Туди можна ходити лише на їхні запросини, бо шляхи блудів потаємні й загадкові, навіть тут, на Вільних галявинах.

— А то що таке? — схвильовано запитав Рук, глянувши праворуч.

Віддалік вервечки вогнів освітлювали вузькі вулиці, світилися й вікна гарно оздоблених будинків, де широких, приземкуватих, із пологими дахами, а де — високих, гінких, увінчаних зграбними вежами.

— То, хоробрий пане, — пояснив, обернувшись праворуч, Гекле, — Нове Нижнє місто. Ти побачиш, що воно дуже відрізняється від Старого. Тут, у Новому Нижньому, радо вітають усіх, і кожного прибульця почастують щедрим обідом, а хто побажає заночувати, тому знайдеться вільний гамак у будинках-вуликах.

— У будинках-вуликах? — схвильовано повторив Рук. — Ти це про оті будівлі, схожі на шоломи?

— Авжеж, хоробрий пане, — підтвердив Гекле. — Вони…

— А як, в ім’я Землі й Неба, зветься оте? — урвав провідника Рук, показуючи на високу ребристу будівлю з ґратчастими стінами та гострим шпилем, яка бовваніла над Новим Нижнім містом.

— То Світлякова вежа, хоробрий пане, — пояснив Гекле. — Вона всім схожа на палац Вокса Верлікса у Старому Нижньому, окрім одного: кожному вільно ходити туди й висловлювати свої думки у вічовій залі.

— А нам дозволять піти до блудів? I в будинки-вулики? — не вгамовувався Рук. — I в Світлякову вежу?

— Ой, паночку! — засміявся Гекле і підніс руки, мовляв, здаюсь. — Досить! Досить! На те все буде час, але насамперед нам треба дійти до Озерного приплаву.

— Перепрошую! — зашарівся Рук. — Просто тут усе таке… таке… — Він широко розвів руками. — Таке…

— Рушай-бо вже! — буркнув Стоб. — Я стомився, Маґда зморена.

Маґда стенула плечима і всміхнулась, але Рук помітив темні кола під її очима.

— Повір мені, — запевнив Гекле, — найкраще чекає на нас попереду! — I взяв хлопця за руку. — Ходімо, хоробрий паночку!

Вони проминули Долину блудів, потім Гай Олив’яних дерев. Позаду стихли гуки Нового Нижнього міста. Місяць підбився ще вище в темно-синьому вже небі, й запала чудна тиша.

Рукові очі так і стріляли туди-сюди, але тепер він уже стримував потік своїх запитань. У сріблястому сяйві погойдувалися величезні білі квіти. У гіллі сиділи чорні й жовті птахи, щебечучи до місяця. Шепотілася трава. Стежка рипіла під ногами. Ось мандрівці підійшли до арки, яку утворили кущі духмяного лісового ясмину, пройшли в неї і…

— Ой, леле! — видихнув Рук.

Просто перед ними розлилося озеро. Величезне й тихе-тихе, воно, мов неосяжне дзеркало, відбивало в собі геть-чисто все до останньої цяти. Розкрилених над його поверхнею птахів. Береги в лямівці дерев! Отакенного, ясного, хоч голки збирай, місяця в атраментовому небі…

А посеред озера, на широкій платформі, оповита туманцем у миготливому сяйві тисячі ліхтарень, здіймалася висока, опасиста будівля, зубчаста проти неба. Вона мала шпилясті башточки, приточені з боків хідники, стіни зі склепінчастими вікнами і довгі, спадисті крівлі.

Рук заворожено труснув головою.

— Зроду не бачив нічого прекраснішого! — вигукнув він. — Навіть у снах.

— Озеро-Приплавівська Академія, — сказав Гекле. — Перлина Вільних галявин і маяк надії для всіх, хто любить і цінує волю.

Але ніхто вже не слухав провідника-сорокуна. Ступаючи одне одному в слід, троє юних підмайстрів мов зачаровані поволі вийшли до краю води і піднялися на довгий вузький пірс, що вів через озеро до приплаву, збитого з довжелезних світлякових дощок.

Ступивши на просторий центральний пришиб, Рук краєм ока постеріг угорі якийсь рух. Глянув туди і побачив невеликого небесного човна з мерехтливою провою та білими туго напнутими вітрилами: той підлітав до будівлі. Серце так і тьохнуло хлопцеві в грудях. Гарнішого видовища він у житті не бачив. Місячне сяйво вигравало на вигадливо різьбленій прові та на плавких вигинах корпусу. Темно-зелені та брунатні барви літунського костюма юного літуна контрастували з теплим золотом його дерев’яних щитків на руках і ногах. Небесний човен закружляв довкола платформи, і його вітрила мовби текли крізь вечірнє повітря живим сріблом. До першого прибулого човна безшелесно приєднався другий, тоді — третій, четвертий.

Один за одним, у бездоганній послідовності, човни шугали з неба додолу, легко, один біля одного, приземлюючись на платформу. Рук задивився на чотирьох юних підмайстрів, як вони злазили зі своїх човнів, а тоді розгублено труснув головою.

— Я зроду не навчуся літати так хвацько! — сказав він.

— Пусте, навчишся, хоробрий пане! — заперечив Гекле, підійшовши ззаду. — Повір мені. Скільки юних підмайстрів так само знічено стояло тут, сумніваючись у своїх силах! Не ти перший. Ось побачиш: навчишся!

— Але ж… — почав Рук.

— Ніяких «але», хоробрий пане! — заперечив сорокун-провідник, тихо клацнувши дзьобом. — Першої ж миті, як я тебе побачив там, на Східному сідалі, я збагнув, що ти не такий, як усі. Як на мене, ти той випадок, коли дух неба йде у парі з чуттям землі. Рук густо зашарівся.

— Тут, на Озерному приплаві, тебе добре вчитимуть, але в тобі вже тепер є щось незвичайне, щось таке, чого не дадуть і роки науки. Завжди пам’ятай про це!

— Дякую, Гекле! — знічено усміхнувся Рук. — Дякую тобі за все. Мені тебе бракуватиме.

— Ласкаво просимо! — долинув із протилежного краю приплаву трохи писклявий голос. — Нові підмайстри, чи не так? Лелечки, та ви ж ледве на ногах стоїте! Еге ж, от-от звалитеся з ніг, присяйбі!

Рук обернувся і побачив невисокого, абияк одягненого дрібногобліна зі зморшкуватим обличчям: однією рукою притримуючи поли свого вбрання, а другу приклавши до грудей на знак привітання, той поспішав до Стоба та Маґди на своїх оцупкуватих ногах. Рук хутенько прилучився до товаришів.

— Ах, добрий мій хлопче! — озвався до дрібногобліна Стоб, поклавши взяти справу в свої руки. — Подбай, будь ласка, про наші речі, а тоді проведи нас до Великого Господаря Озерного приплаву. Гадаю, йому цікаво буде нас побачити.

— Ще б пак! — потішено всміхнувся дрібногоблін, аж заграла, збрижившись, сітка зморщок на його обличчі. — Цікаво вас побачити, ще б пак!

Стоб насупився.

— Ну? — владно нагадав він.

— Ви трохи не зрозуміли, хоробрий пане, — почав, обернувшись до нього, Гекле.

— Усе гаразд, — незграбно втрутився Рук, виступивши наперед. — Ми й самі занесемо наші заплечники. Зрештою, коли вже сюди донесли.

— Не чіпай речей, Руку! — різко сказав Стоб. — Гарненьке ж тут місце! Зухвалі слуги відмовляються виконувати накази. Ось постривай, почує про це Великий Господар!

— Уже почув, — тихо проказав Гекле, — я певен.

— Не втручайся, Гекле! — визвірився Стоб, а тоді насипався на усміхненого дрібногобліна. — Кажи негайно, як тебе звати, ти, нахабний нікчемо!

Тут дрібногоблін опустив руки, і Рук примітив золотого ланцюга, що звисав з його шиї, поблискуючи з-під простого вбрання. Кожна з важких ланок мала вигляд кільця, сплетеного з листя та пір’я.

— Ну, звісно ж, скажу, мій хороший, юний і трохи перевтомлений підмайстре! — відповів дрібногоблін. — Я — Парсимон, Великий Господар Озерного приплаву.

Стоб спалахнув як маківка, а тоді побуряковів.

— Я… я… — залепетав він.

— Ну, ви, мабуть, наморилися і зголодніли, весь ваш гурт, — сказав Великий Господар, відмахнувшись від Стобових перепрошень. — Заходьте досередини! Я покажу вам ваші покої. А тоді поведу нагору, до нашої їдальні. Наїдки та напої чекають на вас, а ще… А це що таке? — вигукнув він, глянувши в бік пірсу. — Я виглядав лише трьох гостей, не більш! І все ж таки, і все ж…

Стоб, Маґда, Рук обернулися і побачили сухорляву постать з обстриженою майже налисо головою. Новий прибулець ішов до них через поміст.

— Він не з нами, Ваша Високосте! — запевнив Стоб, знову здобувши дар мови.

Парсимон помахом руки підкликав до себе сухорлявого приходька.

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! — привітно озвався він. — Хто ти, звідкіля?

— Я Ксант, — відказав хлопець і, провівши рукою по своїй низько стриженій голові, додав: — Ксант Філатін. Я єдиний, хто лишився живий з останньої групи підмайстрів, що вирушила з Бібліотеки Великобуряної палати.

Ксант дістав зуба з дуба-кривавника із-за своєї драної пазухи і виклично підніс його вгору.

Рук завважив, як трусяться у хлопця руки. І насупився. Щось у цьому юному підмайстрові будило в Руковій душі неспокій.

— Вони послали після нас іще одну групу? — недовірливо спитав Стоб. — Навздогін за нами?

Ксант кивнув головою.

— Надійшла звістка, що ви пропали під час сорокушачої облави. Професори вирішили незагайно вислати ще один рій підмайстрів.

Стоб хмикнув.

— Я певен, що професори знають, що роблять, — сказав Гекле.

— Ну, а що ж із рештою? — напосівся на приходька Стоб.

— Загинули, — тихо зронив, сумно хитаючи головою, Ксант. — Геть-чисто всі. — І з натугою ковтнув гіркий клубок у горлянці. — Тільки я один і пробився.

Рук увесь обернувся на слух. Чи не занадто він несправедливий до цього сердеги?

— Брон Тернстон, — провадив тим часом Ксант захриплим від хвилювання голосом. — Іґніс Ґімлет. І наш хоробрий провідник, лісовий троль Руфус Снетербарк. Усіх їх поковтала хробаколода…

— Я не знаю таких імен, — зауважив Парсимон, — одначе втрата хоч би кого з наших хоробрих підмайстрів — завжди жахлива трагедія. Але, як бачиш, — додав він, киваючи на Рука з товаришами, — ця трійця таки дійшла… Хоча це робить втрату ще жахливішою.

Ксант лише мовчки кивнув головою і похнюпився. Його очі були повні сліз.

— Але ж ти дійшов, Ксанте Філатіне! — лагідно вів далі Парсимон. — Дорога до Вільних галявин завжди терниста. Мало кому таланить дійти цілим і неушкодженим. Отож ті, хто таки доходить… — Він підбадьорливо поплескав чотирьох нових прибульців по плечах. — Ті для нас справжній скарб. Ми навчимо вас усього, що самі знаємо, і вирядимо у ваші трактатні мандрівки, аби ви спромоглися зробити с вій внесок у наше дедалі глибше пізнання Світокраю. — У його очах запалахкотіли іскорки. — Авжеж, саме так: ви — справжній скарб!

— Ой! Сто чортів! — лайнувся Рук і ну смоктати великого пальця, що аж сіпався йому від болю.

— Гарно ж висловлюється наш юний вчений! — в’їдливо захихотів Стоб.

— Знов скабку загнав? — співчутливо озвалася від свого верстата Маґда.

— Атож, — похмуро буркнув Рук. Зазублену скабку він зумів витягти з пальця зубами, та якби ж то все лихо було у скабці! Усі руки в нього збиті, страшенно подряпані, в рубцях і синцях. Понурим поглядом свердлив він товсту мочардеревну колоду, закріплену перед ним у лещатах великого затискача. Після тижнів праці те, що нині уже мало б бути зграбним носом небесного човна, ще й досі виглядало безформним оцупком. — Куди мені, безрукому, — пробуркотів він у відчаї.

Круг них аж гуло — у всьому тартаку кипіла робота. Валки високих возів, навантажених колодами, рипіли, похитуючись, повз довгі криті очеретом дровітні, і мускусний дух, що йшов від упрілих, аж парких волорогів, змішувався з перчистим запахом тирси. Нетряки-візники гукали щось із возів до теслів — лісових тролів, а лісоруби (теж лісові тролі) терпляче шикувалися в черги до величезних гострив-них кругів, щоб погострити свої сокири: біля цих каменів завжди юрмився люд. За майстерню чотирьом прибульцям була звичайна шопа, і Рук, задивившись на кілька тролівських сіл, що мріли вдалині, глибоко зітхнув.

— Не здавайся! — підбадьорила товариша Маґда.

Рук зиркнув на Маґдин виріб. У неї вже виразно окреслювався гарний ніс небесного човна. Гладеньке дерево носової прикраси помалу набувало рис тендітної лісової нетлі з витрішкуватими очима та скрученими хоботками. Так само і в Стоба витесувалося щось таке, що можна було розпізнати: байдужна, як і в житті, волорожача морда. Тонким рашпилем підмайстер саме вирізьблював довгі, закручені роги тварини. Ну, а Ксант, що вибрав собі робочий стіл у далекому кутку шопи-майстерні, осторонь від трьох друзів, просунувся, з-поміж них усіх, найдалі. Він мав майже готового щуроптаха — з довгим морхлим дзьобом і відведеними назад крильми.

Майстер Дуб Грубокор, їхній вчитель із лісових тролів, зі скрученим у пучки волоссям, як заведено в цих лісовиків, саме стояв біля Ксанта і пильно розглядав його роботу, проводячи по дереву своїми грубими, мов шкуратки, пальцями.

— Ну, хлопче, — примовляв троль, — незвичайну істоту взявся ти вирізьбити — що правда, то правда. Але вона, здається, йде в тебе від серця…

— Щуроптах! — пирхнув Стоб і промимрив зневажливо: — Цікаво, з якого боку це свідчить про його серце?

Рук промовчав. Спочатку він не діймав Ксантові віри, але приблуда тримався відлюдькувато — і як йому було не поспівчувати, такому чемному та тихому, з такими зацькованими очима? Ксант навіть почав йому подобатися. «Принаймні, — подумав Рук, — Ксант бодай придумав, що йому вирізьбити.» Рук схопив зі столу струганок і з раптовою люттю накинувся на свій оцупок мочардерева. У повітрі знялася завірюха білих остружок, а з Рукового рота вивергнувся цілий потік прокльонів.

— Ось тобі! Дурне! Кляте! Трикляте!

— Ні, ні, ні! Так не можна, пане Руку! Пуття з цього ніякого! — долинув до нього стривожений голос Грубокора. Лісовий троль хутенько підбіг до Рукового стола і вихопив струганок йому з рук. — Ви повинні відчути своє дерево, пане Руку! Пізнати його. Близько з ним ознайомитися, аж поки і з заплющеними очима знатимете кожну пляминку, кожне річне кільце, мудрований візерунок його вузлів, кожен природний вигин його форми… — Майстер помовчав. — І тільки тоді ви відкриєте зачаєну в ньому істоту.

Рук сердито блимнув на майстра знизу вгору повними сліз очима.

— Коли ж я не можу! — вигукнув він. — І нічого в цій колоді немає!

Дуб Грубокор співчутливо похитав своєю чубатою головою.

— Скільки я мріяв про польоти!.. І що ж? Я ніколи не вийду з цієї майстерні! — не вгавав Рук. — Усе це безнадійно! Даремна праця! І взагалі я недотепа.

Обличчя лісового троля розпливлося у теплій усмішці. Він узяв хлопцеві руки в свої і глибоко зазирнув йому в зіниці своїми темними очима.

— Але в цьому дереві таки щось є, Руку, — терпляче пояснював він. — Відкрий свої очі та вуха — побач дерево, почуй його голос.

Рук тільки мовчки похитав головою на відповідь. Вчителеві слова були для нього порожнім звуком.

— Уже пізня година, і ти стомився, хлопче, — зауважив Дуб Грубокор і заплескав у долоні. — На сьогодні досить!

Рук відвернувся від дерева і, насилу ступаючи негнучкими ногами, подався геть. Надворі артілі лісорубів з сокирами та купки теслярів виходили з тартака і стежками лісових т ролів чимчикували до своїх сіл, кваплячись на вечерю. У дедалі густіших сутінках вони гурт за гуртом проходили повз підмайстра, сміючись і жартуючи. Маґда наздогнала його, обняла за плечі.

— Ось повечеряєш, від серця тобі й відляже, — сказала дівчина. — Мабуть, сьогодні буде твоя улюблена страва. Тушкована тілдерятина!

Маґда мала подвійну рацію: і стосовно того, що буде тушкована тілдерятина, і стосовно того, що саме вона — Рукова улюблена страва. Цього вечора в горішній їдальні було велелюдно. За центральним столом сиділо кілька гостей-професорів. Величезний прозорий жук-веретенник (видно було, як тілдерятина перетравлюється у нього в шлунку) гомонів із крихітною блудою, що їла, делікатно похляпуючи своїми великими вухами. Парсимон сидів, поблажливо слухаючи і не торкаючись до своєї завжденної вечері з хліба-живиці та води.

Не хотілося їсти й Рукові. Він неуважно поколупався в тушкованій тілдерятині, але ложки так ні разу до рота й не підніс. Окинув поглядом інших, що сиділи за круглим зовнішнім столом. Усі були голодні й поспішали натоптати кендюхи. Маґда зі Стобом реготали з якогось жарту. Гурти інших підмайстрів, що стояли на різних щаблях свого навчання, голосно вихвалялися одні перед одними. Тільки Ксант сидів, як завжди, самотою, пряв очима на всі боки, але мовчав як риба.

Рук зітхнув. Якщо він незугарний навіть човнової прови вирізьбити, то як і коли вивчиться він літати?

До горла підкотився гіркий клубок і стояв там правцем. Очі заболіли і наповнилися слізьми. Він відсунув тарілку, підвівся з лави і тихо вийшов з їдальні. Зачинивши за собою двері, подався вниз крученими сходами Академічної вежі: повз круглі двері спалень і далі, через темну дерев’яну колонаду, де зазвичай читали лекції літунського мистецтва.

На краю приплаву Рук став і, чуючи на серці камінь, задивився на темне озерне плесо. Повітря було важке, задушливе, імла повила зорі та срібного молодика, а нічні гуки з Темнолісу долітали й ледь чутні, приглушені. Погрозливо-чорні тучі накочувалися з північного заходу, згущуючи і скаламучуючи повітря, заряджаючи його якоюсь тріскотливою силою, що від неї Рукові аж пощипувало шкіру.

Ось спалах розколов небо: тонкі мацаки блискавиці вмить прошили смоляну темряву, озерне плесо замерехтіло блідо-зеленим світінням, і тут краєчком ока Рук угледів, як щось майнуло понад озером. Він до пуття й не додивився, що воно. Повітря ніби обернулося на рідину, а озеро незвично почорніло.

О, ось воно знов: жовто-червоний спалах! І зараз же по темному плесу дедалі ширшим бездоганним колом почали розходитися брижі, аж поки розтали просто перед Руковими очима.

Раптом зовсім близько забриніли швидкі-швидкі помахи крилець, і Рук побачив його. Чимале, схоже на комаху створіння з кутастою головою та довгим, тонким тільцем, посмугованим поперечними жовтими і червоними стяжками. Рук не відривав від нього погляду, а тим часом строкатий гість шугнув униз, пірнув, і, сьорбнувши світляної води, знову злинув угору. З’явилася і пішла ширитися ще одна чудова колова хвилька.

Рук так і прикипів до нього очима, немов зачарований. Душа його ширяла і співала. Маленький літунець був такий витончений, такий вишуканий… такий досконалий!

Хлопець невідривно зорив його, не кліпаючи очима. Здавалося, він і сам летить поруч нього, кидається вниз до водяної гладіні, а тоді знову злинає вгору. В животі йому все переверталося. Голова йшла обертом. Він роззявив рота — і сміявся, сміявся, сміявся.

Наступного ранку, після глибокого сну без сновидінь, поки решта підмайстрів ще ніжилася у своїх спальнях, Рук підхопився з ліжка, нашвидкуруч проковтнув сніданок — і прожогом до тартака! Припав до отого свого мочардерева.

— Що досконалий, то досконалий! — прошепотів він, а тіло аж поколювало від збудження, збереженого ще з учорашнього вечора.

Схопивши киянку та різця, Рук заходився надавати дереву форми. Хоча ще не розвидніло, він працював швидко і певно, без передиху. І щоразу, як починав вагатися, що робити далі, заплющував очі й ніжно гладив дерево, адже Дуб Грубокор мав таки слушність: дерево підказувало йому, що робити!

Помалу стали проступати поки що грубі обриси небесного човна: вузьке сидіння, міцний кіль, а спереду — піднята носова частина. Хоча до тонких деталей ще не дійшло, але вже досить добре вирізнялася кутаста голова створіння. Рук саме працював над вигнутою шиєю, коли почув чиюсь ходу: хтось наближався. Мабуть, надходили перші лісові тролі з довколишніх сіл.

І тут хлопець відчув, як на плече йому лягла чиясь рука.

— І раненько почали, і багато утяли? — озвався Дуб Грубокор, і його обличчя, схоже на гумове, розпливлося в радісній усмішці. — Оце мені подобається. Ну, і що ж ми маємо?

Він підніс ліхтаря до Рукового дерева. Тільки тепер хлопчак виразно побачив, що за голову він вирізьбив. Усмішка підняла куточки його рота.

— Здається, воно, — мовив він.

— Еге ж, либонь, таки знайдено, — підтвердив майстер. — А чи знаєш ти, що воно таке?

Рук похитав головою.

— Грозовий шершень, хлопче! — пояснив лісовий троль. — І його нечасто можна побачити, скажу я тобі.

Рукове серце затрепетало. Він поклав руки на грубо вирізьблену голову створіння.

«Грозовий шершень!» — прошепотів.

Цок, цок, цок, цок…

Ритмічний цокіт кігтів по каменю дедалі ближчав. Рук відірвав погляд від казанка, що булькотів перед ним, і побачив старезного веретенника Щипа, що розміняв уже третю сотню років: хисткою, непевною ходою їхній навчитель дибав до них. Щип обережно ступав по одному з вузьких хідників-містків, чия мережа розгалужувалася по всій ряхтливій підземній печері. Передніми лапами жук-веретенник міцно тримав тацю з чаєм.

Уже не перший тиждень Рук сидів у Світляних садах, а ще й досі не міг до них звикнути. Захована під просторою Залізнодеревною галявиною, ця величезна осяйна печера була одним із найзахопливіших чудес на всі Вільні галявини. Саме тут великі, прозорі мов шкло веретенники вирощували дивовижного світляного гриба, мерехтіння якого осявало стіни печери високо над їхніми головами, надаючи довкіллю якоїсь химерної, ефірної краси. Якби не морока з приготуванням лаку, Рук цілими годинами дивився б на ті чарівно-мінливі вогники.

— Може, шкляночку чаю, пане Руку? — Голос старезного веретенника, тоненький, пронизливий, до пари його довгим шклистим цибам, вирвав Рука з замрії. Над ним височів Щип.

— Дякую, пане, — відповів Рук, беручи шклянку чаю, схожого на рідкий бурштин.

Далі веретенник підніс тацю Маґді, Стобові й, нарешті, Ксантові, який прийняв останню шклянку з блідою подобою усмішки на устах. Рук спостеріг, що Ксантові Щип начебто не на жарт подобається. Хоча юний підмайстер ще й досі тримався тихо та стримано, веретенник, здається, мав хист якось його злагоджувати. Тільки як? Ось чого Рук не міг збагнути!

Можливо, відгадка в чудній церемонності старезного жука? У тому, як він наполягав, щоб вони урвали роботу і скуштували його дивовижного духмяного чаю; як уклонявся кожному з них після кожного ковточка, але мовчав — ані пари з уст, аж поки вони допивали останню шклянку. Чи може, — в довгих розмовах, що їх вони вдвох із Ксантом вели про бознаколишні часи, тимчасом як підмайстриколотипи свій лак у казанках над мосяжними пальниками, додаючи то пучку дубоперцю, то дві пучки порошку з сушених червів?

Рук залюбки дослухався, як Щип розповідав Ксантові про всілякі місця з чудними назвами на взір Палацу тіней та Віадукових сходів і як розказував про дівчину Маріс, що її старий веретенник любив як рідну доньку. Обидва гомоніли тихо та чемно, ніколи не підвищуючи голосу. Рук не завжди міг усе розчути, та коли пробував устряти в розмову, Ксант лиш усміхався, а Щип проголошував отим своїм тонесеньким голоском:

— Либонь, пора вам випити по чашечці доброго чаю, любі мої вчені!

Вони допили чай і вклонилися на знак подяки. Жук-веретенник перевірив, як у них вариться лак.

— Непогано, пане Руку, але глядіть не перегрійте свого лаку! А то він так розрідиться, що муситимете знову морочитися, починати все спочатку.

Рук кивнув головою. Дивлячись на прозору суміш, що булькотіла перед ним, він і гадки не мав, що без неї неможливе повітроплавання. Мочардерево небесного човна, коли його покрити ретельно звареним особливим лаком, набувало нечуваної летючості, що й давало змогу зніматися в повітря. Подейкували, буцім варити цей лак здогадався сам Щип, але, хоч би там що, всі погоджувалися: веретенник — найбільший у всьому Темнолісі авторитет у справі лаковаріння.

— Ох, що ж нам з вами робити, панно Маґдо? Чи ви гадаєте, що отакий, із грудками, годиться?

Маґда зітхнула. Вона ніяк не сподівалася, що лак виявиться такою підступною штукою.

— Лелечки, а у вас тут що, пане Стобе? — досадливо вигукнув Щип, зазирнувши до почорнілого, липкого вмісту Стобового казанка. — Гадаю, вам слід почати все спочатку. Марш на доїльну ділянку!

Стоб застогнав і, люто зиркнувши на Рука та Ксанта, попав відро з білої жерсті, пару важких рукавиць і погупотів на ділянку світляних грибів на кілька переходів нижче.

— Ану ж, що там у вас, Ксанте, мій любий юний вчений? — Вусики у веретенника схвильовано затріпотіли, коли він зазирнув до Ксантового лискучого мосяжного казанка. — Очам своїм не вірю: ви закінчили! Просто чудово! Зроду не бачив такого бездоганного лаку — та ще й добутого лише з п’ятої спроби! Ви, пане Ксанте, перший з усіх полакуєте свого небесного човна. Вітаю! Ви незмірно ущасливили старого веретенника!

Ксант лиш усміхнувся і скромно втопив очі в землю. Рук радів за свого товариша, хоча трохи було й заздрісно. Поки він, Рук, полакує свого небесного човна, спливе не один місяць!

І тут до них долетів пронизливий зойк, відтак посипалися гучні прокляття.

— Невже знову! — вигукнув Щип, пускаючи з досади трелі. — Ану всі за мною!

Рук, Маґда й Ксант загасили свої пальники і подалися слідом за веретенником. Вони спустилися з залому, де була лабораторія, і кам’яним хідником дійшли до грибних ділянок. Повернули за ріг — і побачили його.

Весь облитий клеєм, Стоб висів догори дриґом, прилипнувши до стіни, якраз посередині між стелею та долівкою. А внизу, на десять футів нижче, нюшкуючи поміж світляних поганок, похитувався з боку на бік величезний слизокріт, колихаючи-хлюпаючи нароснями кротячого клею. Щоразу, як Рук бачив драглисті тіла цих лискучих істот, йому аж млоїлося в шлунку, тож і доїти їх було для нього невелике щастя. Однак же без кротячого клею не буде лаку, без лаку не буде польотів на небесному човні, а без таких польотів…

— Пане Стобе! — роздратовано запищав Щип. — Ніяких виправдань! Ви знову за своє, га? Ви подоїли його…

— Так, — охляло пролопотів Стоб. — Не з того боку.

— Ану шануйся, дурне ганчір’я! — почувся сердитий Маґдин голос. — Ой, ні! Годі! Буде!

Рук обернувся і побачив, що його товаришка безнадійно заплуталась у вітрилах із легкої, мов бабине літо, павучої шовковини.

— Пильнуй бічних поривів вітру, Маґдо! — згукнув він через плече, зосередившись на своїх власних вітрилах, надутих тепловієм, наче два великі норовисті повітряні змії.

Хлопець смикнув за шовкову мотузку, яку тримав у правиці, й горішнє вітрило згорнулося — легко, ніби самохіть. Потім, виждавши частку секунди, він описав лівою рукою широку дугу, термосячи мотузкою спіднє вітрило. Воно згорнулося також зграбно, ніби самохіть, і тихо лягло йому до ніг.

— І як воно в тебе виходить? — роззявила рота Маґда. Вона глипнула на два охайно згорнуті вітрила біля Рука, а тоді на сплутане мотуззя та павучу шовковину, які намоталися їй на руки, волочачись кінцями в поросі, й глибоко зітхнула.

— Ти схожа на обскубаного снігуна! — зареготав Стоб. Він сидів за столом, наминаючи тілдерові біфштекси вкупі з двома рудими, як полум’я, живолупами, що й собі добродушно засміялися.

Перед ними гуготіло величезне багаття, розпікаючи величеньку залізну жаровню і обігріваючи як галявину, так і довгі родинні гамаки, почеплені вгорі на гіллі дерев.

Рук полюбив табір живолупів, мабуть, чи не менше, як Світляні сади. Особливо подобалася йому надвечірня пора, коли видовжувалися тіні, знов розгорялися табірні ватри, одна по одній прокидалися родини живолупів і з гамаків витикалися вогненно-руді голови, щоб привітати нову ніч. Незабаром мав розпочатися спільний сніданок усієї громади. Руків шлунок нетерпляче бурчав, передчуваючи насолоду від тілдерових біфштексів та намащеної медом волорожачої шинки. Але спочатку треба спробувати визволити сердешну колежанку із плетива вітрил та мотуззя.

Він підійшов до Маґди і, присівши, почав легенько розсмикувати вузли, що їх понав’язувалося на її мотузках.

— Гей, обережно! Обережно! — озвався позаду чийсь голос. То підійшов Грудинка, живолуп, якому доручено навчити чотирьох підмайстрів усіх тонкощів мистецтва орудувати вітрилами та мотузками. — Ми ж не хочемо порозщипувати волокна, правда? Дай-но я гляну!

Рук відступив набік. А Грудинка став тоді навколішки та й давай однією рукою розплутувати мотузки, а другою — о бережно, щоб не порвати, — вивільняти вітрила. Рук уважно стежив за його рухами. Живолуп був не набагато старший за нього, але кожен його рух показував: досвіду він уже набрався стільки, що інший чи й за все життя набереться.

— Овва, панночко! — примовляв він. — Цього разу ви заплуталися не на жарт, чи не так?

— Нічого не розумію, — сердито й мало не плачучи буркнула Маґда. — Я думала, все роблю до ладу.

— Розпускати і згортати вітрила — річ нелегка, — зауважив Грудинка.

— Але ж я все робила, як ви вчили, — наполягала дівчина. — Випускала горішнє вітрило повільно, як ви сказали.

— Але ж ти його випустила під бічний вітер! — випалив Рук — і прикусив язика, завваживши образу на Маґдиному обличчі.

— Рук має слушність, — лагідно сказав Грудинка, обережно згортаючи Маґдині вітрила. — Ви повинні відчувати, що вітрило промовляє до вас через мотузку. Треба стежити за тим, що виробляє з ним вітер, і нехай ваші рухи ніби плинуть самі собою. Ніколи не слід борюкатися з вітрилами, панно Маґдо.

— Але ж це так тяжко! — зневірено поскаржилася дівчина.

— Знаю, знаю, — порозуміло закивав головою Грудинка. — Ось хай вам допомагає пан Рук. У нього є хист до літунського діла, далебі, що так. — Він помовчав, розплутуючи останнього вузла. Вузол розв’язався, і мотузка вільно провисла. — Беріть, панно Маґдо, — сказав живолуп, віддаючи їй вітрила. — На сьогодні досить. А тепер — хто хоче снідати?

Стоб, Маґда і Рук посідали за довгий стіл, що вгинався від гойного частування. Трохи віддалік стояв Ксант, вправляючись у мистецтві владати мотузками. Одним недбалим рухом він заарканив великий кручений ріг волорога, що стояв, ремигаючи, в далекому кутку загорожі.

— І чого б я ото хизувався! — кинув Стоб, хапаючи з таці перед собою ще одного великого біфштекса.

— Гляди перекинешся волорогом, як з’їси ще й цього! — пожартувала Маґда.

А Рук дивився на Ксанта. Завдяки своїм успіхам у лакуванні, юний підмайстер набагато випередив товаришів. Він уже вправно орудував вітрилами і мав от-от навчитися давати собі раду з мотузками. Незважаючи на це все, Рук не відчував до нього заздрощів. До Ксанта він ставився радше зі співчуттям. Рука розчулював зацькований Ксантів вираз, його тихомирність і відлюдькуватість.

— О, він молодець! — відрік він Стобові й узявся до тушкованої тілдерятини, що парувала перед ним.

А тим часом за столами вже не лишалося вільного місця: зголоднілі й щасливі живолупи вітали нову ніч кухлями деревного пива. Ось і пісня залунала. Заспівав укупі з живолупами і Стоб, піднісши свого кухля високо в повітря.

Рук помітив, що Стобові табір живолупів полюбився ще дужче, ніж йому самому. Той пихатий, грубий Стоб, якого він знав, де й дівався у товаристві живолупів. Він неначе відтавав, робився аж грайливим. А живолупи й собі прихилилися до Стоба, пестячи його, мов дивоглядного волорога, якого треба відгодовувати і поплескувати по спині.

Зненацька над їхніми головами розлігся гучний крик. Рук звів очі вгору. Там, вітально махаючи рукою, летів на «Лісовій осі» Кісточка — знижувався до них, виконуючи низку елегантних петель. У руці в нього виднів аркан, і він ним навіщось усе вимахував…

Ось він спустився нижче, шугнув повз живолупівські гамаки, нап’яті між гілками залізних дерев, пролетів понад загорожею для волорогів, понад чинбарськими шапликами. Коли до столів лишалося якихось десять ступнів, він зробив різкий рух зап’ястком уперед. Аркан майнув униз, розкручуючись, мов лісова кобра в мент нападу, і його зашморг обхопив Стобову піднесену руку. Тут Кісточка смикнув аркана до себе, і петля оповила кухля з деревним пивом, який раптом випорснув зі Стобових пальців і злетів у повітря.

— Егей! — обурено згукнув Стоб.

А Кісточка тільки усміхнувся і сьорбнув із кухля.

— Смакота! — вигукнув літун, садячи на землю свого невеликого небесного човна. — Дякую, друже! — сказав він, повертаючи Стобові порожнього кухля. — їй-же-бо, пересохло було в горлі, хоч кричи рятуйте.

Якусь мить Стоб дивився на живолупа, а тоді розплився в широкій усмішці й гучно зареготав, відкинувши назад голову. Зареготали й живолупи, що сиділи довкола.

— Радий бачити тебе, Руку, — привітався Кісточка, сідаючи поруч хлопця і допомагаючи тамтому спустошувати таріль із тушкованою тілдерятиною. — Щоразу, як я тебе бачу, ти виглядаєш усе дорослішим і дорослішим. Бігме, ти й незчуєшся, як гайнеш у свою трактатну мандрівку!

— Отоді гайну, як опаную мотузяне мистецтво хоча б наполовину так успішно, як ти, — усміхнувся Рук. — Мій «Грозовий шершень» стоїть на припоні біля Озерного приплаву, полакований і споряджений, готовий летіти хоч зараз. Та чи випустять мене коли звідси наші вчителі? От де притичина.

— Та вже ж випустять, де вони дінуться! — засміявся Кісточка, хоч мав повен рот м’ясива. — Чув я, у тебе природжений хист до польотів, як і в твого друга Ксанта. — Він помовчав з усміхом на вустах. — «Грозовий шершень», кажеш? Рідкісна комаха, куди не кинь. Метка, зграбна, з жалом у хвості, провісниця могутніх гроз, що зароджуються десь у дідька в зубах. — Він поплескав Рука по плечу. — Здорово ти її назвав, Руку, друже мій. Хвацька назва!

— Ми зібралися тут, над Землею і під Небом, аби завести чотирьох підмайстрів до довгого переліку хоробрих Бібліотекарських Лицарів нашої Академії! — проголосив Парсимон, Великий Господар Озерно-Приплавівської Академії.

Позад нього величава Залізнодеревна галявина відсвічувала в чистому наче шкло озерному плесі, а вгорі золотавим полум’ям яріло небо. Важкого повітря не тривожив ані найлегший вітерець.

Серце у Рукових грудях легенько стрепенулося. Він, Рук, Маґда, Стоб і Ксант вишикувалися лавою. Перед ними, посеред довгого і високого світлякового помосту, стояв Парсимон з учителями по праву та по ліву руку — тими самими, що напучували їх упродовж довгих місяців мозольного навчання: Дубом Грубокором, мудрим і терплячим лісовим тролем, чиї косиці палахкотіли жовтожаром у вечірньому світлі; Щипом, старим-престарим веретенником, що спирався на ціпок із залізного дерева і тихо сопів, та Грудинкою, вогненно-рудим живолупом у важкому волорожачому хутрі й зі скрученою мотузкою на плечі.

— Ви добре справувалися, юні мої підмайстри, — провадив Парсимон. — Дуже добре! Хоча сплине ще не один місяць, поки ви будете по-справжньому готові податися у свої трактатні мандрівки, цей вечір позначає завершення першого етапу ваших студій. — Він повернувся обличчям до кількох небесних човнів, припнутих до важких кілець край помосту. — Ви тонко вирізьбили свої небесні човни, уважно прислухаючись до голосу дерева. Ви самі зварили лак і дбайливо полакували свої човни, аби ті могли здійматися в повітря. Ви спорядили їх вітрилами з найтоншої павучої шовковини, приборкавши її доторком ваших пальців, а ще — опанували мотузяне мистецтво, аби керувати човнами, щоб ті безпечно посадили вас знову на землю. Чудово, славні мої, юні мої Бібліотекарські Лицарі!

Рук скромно похнюпив голову. Навчителі пробуркотіли схвальні слова. Рук штовхнув Ксанта ліктем і всміхнувся. Ксант озирнувся, і на мить Рукові здалося, ніби він угледів мерехтіння смутку в очах свого друга, перш ніж той відповів йому усмішкою.

— Настала пора, — підніс догори пальця Парсимон, — щоб ви дали імена своїм небесним човнам, на яких узавтра вперше злетите в небо.

— Нарешті! — буркнув Стоб тихо, але так, що Рук його почув.

Маґда міцно стисла Рукові пальці.

— Ми на коні! — прошепотіла дівчина.

Рук кивнув головою і задивився у притемнене сутінкове небо; його очі були широко розплющені, а душа співала. Вечір і справді видався чудовий: тепле сонце, ледь чутний легіт, невеличкі хмаринки перекочуються небом, неначе клубки жовтожарої та шарлатової вовни, а вода. вода лисніє, мов щирий оксамит!

— Вийдіть наперед, Маґдо Берлікс! — повернувся до юнки Парсимон.

Маґда виступила з лави. Ось вона вийшла на поміст, потисла Великому Господареві руку і приступила до того місця, де її небесний човен був прив’язаний поруч з іншими човнами. Дівчина поклала руки на вирізьблену на носі човна подобу, яка, здавалося, легенько буцала її в долоні.

— Хай свідкують Земля і Небо, що твоє ім’я буде — «Нетля»! — промовила вона завчені заздалегідь слова. — Разом із тобою ми вирушимо в Темноліс і повернемося з трактатом під назвою: «Мінливість барв крилець лісової нетлі».

І, схиливши голову, повернулася на своє місце в лаві.

— Вийдіть наперед, Стобе Луммусе! — звелів Парсимон. Стоб вийшов на поміст і поклав долоні на ребристі, закручені роги своєї носової фігури.

— Хай свідкують Земля і Небо, що твоє ім’я буде — «Волоріг»! — проголосив він гучним, упевненим голосом. — Разом з тобою ми вирушимо в Темноліс і повернемося з трактатом під назвою: «Студії зростання кілець мідяного дерева».

Коли наперед вийшов Ксант, то озирнувся на Рука. Виглядав він якось не до речі стурбованим, мало не переляканим. Рук підбадьорливо усміхнувся другові, але вираз Ксантових очей так і лишився сумний, зацькований.

— Хай свідкують Земля і Небо, що твоє ім’я буде — «Щуроптах», — промовив Ксант, тремтливими руками обхопивши вирізьблену щурячу морду, що переходила у дзьоб. — Разом з тобою ми вирушимо в Темноліс… — Він похнюпився, і густий чуб, який виріс, не відаючи ножиць, відколи Ксант прибув до Озерного приплаву, впав йому на чоло, затуляючи очі. Далі він провадив уже тихішим голосом. — …І повернемося з трактатом під назвою. — Тут Ксант підвів голову, і Рук завважив якийсь відсторонений вираз у його очах. — …«Відомості про народження з кокону птаха помагай-біди».

Аж ось настала і Рукова черга. Серце його переповнювали гордощі та хвилювання, коли він зійшов на кін, а тоді повільно підступив до свого небесного човна.

— Хай свідкують Земля і Небо, що твоє ім’я буде — «Грозовий шершень»! — проголосив він. — Разом з тобою ми вирушимо в Темноліс і повернемося з трактатом під назвою: «Звіт самовидця Великого містичного віча блукай-бурмил».

Усі четверо підмайстрів піднесли правиці, лівими руками взявшись за свої талісмани з дуба-кривавника. А тоді з високо піднесеними головами, голосами, що лунко залящали понад тьмавими водами озера, проголосили в унісон:

— Виконаємо завдання — або згинемо, присягаємо!