Останній із небесних піратів

Розділ десятий Срібні пасовиська

Рук заціпеніло дивився, як величезна галаслива тварюка знялася вгору на повітряній подушці, утвореній струменями газу, видутого з дучкових вузлів, якими було обсіяне все її величезне замшіле тіло.

— Хробаколода! — загорлав Гекле. — Рятуйтесь!

І немилосердно підострожив свого зубощира.

Стоб гепнувся позад летючої хробаколоди та так і лишився лежати без руху. Маґда впала біля прив’язаних зубощирів, що схарапуджено засіпалися і стали дуба, коли хробаколода пролетіла над ними.

— Стобе! — вереснула Маґда, коли потворисько наставило свою роззявлену пащеку на її незрушного товариша. — Стережись!

Хробаколода враз повернулася на звук її голосу. Маґда зойкнула. Зубощири заметалися на припоні, верескливо виючи і нажахано закочуючи очі. Низка зелених сліпаків потворища втупилася в переляканих на смерть тварин.

— Маґдо! Ради всього святого! — закричав Рук із-за сорокунової спини. — Тікай звідти.

Голос його потонув у в оглушливому свисті: величезна пащека хробаколоди зі страхітливою силою всмоктувала в себе повітря. Потвора знизилася, націлюючись на Маґду та схарапуджених зубощирів; потік листя і шишок ринув у ненатле черево. Зубощири вили й верещали, щосили впираючись, щоб не полетіти в тунель повітряного виру, а Маґда відчайдушно силкувалася відтягти їх назад за нап’яті віжки.

— Маґдо… — пробелькотав Рук.

Гекле рвучко зупинив свого зубощира, аж той мало не перекинувся, зіскочив з його спини і щодуху помчав до дівчини.

— Хоробра панно! — гукнув сорокун і міцно схопив її за плесно, а тоді потяг чимдалі від небезпеки, хоч як надимався у кручених повітряних струменях її плащ. І саме вчасно!

Перша припона лунко тріснула, не витримавши страхітливого натягу, і один зубощир, скиглячи, полетів просто в жахливу печеру роззявленої пащі хробаколоди. Ось він зник усередині. Почулося відворотне хрумання, все тіло хробаколоди стало вигинатися і дрижати, вичавлюючи життя зі своєї жертви, яка ще й досі верещала.

Гекле, тягнучи Маґду за собою, підбіг до Стоба і злапав його за сорочку.

— Уставайте, хоробрий пане! — згукнув він. — Уставайте!

Бібліотекарський підмайстер лиш застогнав на відповідь.

І тут іще раз лунко тріснуло, і другий зубощир із вереском щез у хробаковій пащеці. Хробаколода ригнула — мов грім загримів.

Гекле й Маґда поставили Стоба на ноги, і всі троє подибали геть від страховиська, яке жувало і глитало, корчачись усім тілом. Тоді Рук ударив свого перепудженого плигуна п’ятами в боки.

— Уперед, друзяко! — гукнув він. — Вони потребують нашої допомоги. О-о-о-ой!

Схарапуджений зубощир оглушливо заверещав і став цапки. Вчувши його вереск, хробаколода враз повернула свою морду до них, і Рук несподівано побачив весь глиб закривавленої горлянки монстра. Кільце зелених очей вп’ялося у хлопця з неймовірною злою силою. З лиховісним свистом хробаколода посунула, колихаючись, на них, засмоктуючи все на своєму шляху великими судомними ковтками.

Рук відчув: зубощира затягує! Здавалося, вони попали у вихор. Хлоп’як сіпав за віжки, відчайдушно силкуючись вирвати тварину з нуртівної повітряної спіралі, яка невблаганно притягувала їх усе ближче й ближче до жахливої роззяпленої пащі. Зненацька, з гучним тріскотом, лопнула упряж — у Рукових руках лишились обірвані віжки.

— Ні! — застогнав він, кинувши непотрібні вже шматки тілдерячої шкіри на землю, і, зціпивши зуби, припав до зубощирової шиї.

— Поміряйся силою з кимось таким, як сам! — пролунав недалеко голос Гекле, і Рук, повернувши голову, побачив миршавого сорокуна: з настовпуженим пір’ям, із блискучими очима той люто бив по землі гілкою сон-дерева.

Усю свою увагу хробаколода звернула тепер на сорокуна: величезна тварюка хижо заревла і крутнулася, щоб поглинути Гекле. Гілляччя, листя, камінці, грудки землі полетіли в повітря.

А зубощир, ураз відчувши волю, рвонув з місця у чвал — з усією прудкістю своїх дужих ніг. Рук знеможено чіплявся за дебелу шию тварини, що гупотіла вперед, аж гульк! Смуга світляків раптом порідшала, і вони несподівано вихопилися на залиті сяйвом призахідного сонця неосяжні простори самих Срібних пасовиськ!

Рук відчув, як його всього затопила хвиля полегкості. Неозорі, ледь хвилясті простори пасовиськ були такі мальовничі! Суцільну сріблясто-сіру зелень, розлиту надовкола скільки сягав зір, порушували тільки ярі чорні та брунатні смуги — то блукали собі на предозвіллі стада волорогів і тілдерів.

У безхмарному вже небі роїлося птаство: там летіла зграя снігунів, там — гурточок пипищиків; співочі чирки дзвінко щебетали, польовий кібець робив коло, готовий кинутися на здобич, а ген удалині звільна махав крильми самітний помагай-біда. Унизу повільно блукали пасовиськами величезні стада. Повітря повнилося теплим, прілим духом їхньої густої вовни, змішаним із духмяністю трави, яку щипали й жували тисячі ротів. І гучне ревіння, мукання стад слалося понад землею…

Зненацька позаду, зовсім близько, почувся гучний свист. Хробаколода! Та сама! Боячись озирнутися, Рук ударив п’ятами зубощира в боки: наддай бігу! Та велетенська тварюка гайнула слідом за своїми родичами в неосяжне море трави. Недалеко від них чимале стадо пелехатих волорогів гучно заревло і, повернувшись, панічно кинулося вглиб поля, здіймаючи хмару куряви.

А хробаколода вже наздоганяла їх. Рук відчув, як закручені потоки повітря потягли його назад за плаща, за штани, за чуба і як надсадно захекав зубощир.

— Швидше! Швидше! — у відчаї заволав Рук. — Ну ж бо, не здавайся!

Зубощир безпорадно запирхав. То була його найбільша швидкість — вище себе не піскочиш. Припавши до його шиї, Рук посунувся вперед.

— Ти виклався весь до решти! — прошепотів він тварині на вухо.

І тут зубощир спіткнувся. Рук скрикнув. Плигун із верхівцем покотилися в шовковисту духмяну траву — і Рук вилетів із сідла. Роззявлена пащека хробаколоди нависла над ними: вона все ближче й ближче.

— Ні! — зойкнув хлопець. — Тільки не це!

І враз бічним зором він схопив якийсь навальний, але невиразний рух. А ще за мить щось сильно його вдарило, вибивши повітря з легень, і серед миготіння блискотливої деревини та лопітливих вітрил чиїсь міцні руки вхопили його і підняли над землею.

Рук ахнув. Він-бо летів у небо! Вище, вище, вище…

— Встиг я вихопити тебе, друже! — пролунав із-за його спини чийсь голос.

Рук вигнув шию і роззирнувся. Він опинився на небесному човні! І не просто опинився, а летів! Позад нього, на вузькому сідлі сидів літун — юний, стрункий живолуп у літунському вбранні та в захисних окулярах. Небесний човен нахилився ліворуч.

— Не ворушися, друже, — остеріг літун. — Цей човен не звик возити пасажирів.

Рук глянув довкола, ще й досі не вірячи своїм очам та вухам. Міцно обійняв руками за шию грубо тесану фігуру на носі човна, припав до неї грудьми, а серце на радощах стрибало надувною кулькою.

— Лечу!

Коли це знизу, з самої глибини, долинуло відчайдушне передсмертне виття. Рук глянув додолу і побачив, як хоробрий, але безталанний зубощир полетів у ненажерливе черево схожого на колоду страшила. Ось пролунав останній жалібний зойк. Та й по всьому. Рук затрусився і мало не розімкнув обіймів на шиї фігури.

— Гей, друже, тримайся! — закричав літун. — Уперше в повітрі?

Рук кивнув головою і відвів очі від землі. Тим часом тендітний небесний човен попав у вихорову «яму». Він став гопки, а тоді клюнув носом і пішов у піке.

Руки живолупа-літуна метнулися вперед і почали смикати за всілякі мотузки, підіймаючи балансири та повертаючи вітрила, а ноги намагалися врівноважити човна за допомогою тонких, вигнутих стремен. Земля, спіралячись, навально помчала їм назустріч, і Рук охнув, шлунок підступив до горла…

— Знаю, знаю, — процідив живолуп крізь зціплені зуби, сіпаючи за дві мотузки водночас. — Збудовано тебе не на двох, еге ж, старенька?

Небесний човен різко вийшов із піке і вже знову набирав висоту, коли скажений подув вітру вдарив йому в бік. Руків шлунок крутнув сальто: бічний вітер загрожував будь-якої миті послати їх у ще один жахливий доземний крутіж. Зшиті з різних клаптів полотна вітрила надувалися то вперед, то назад, ривок — сюди, ривок — туди.

— Рятуйте! — мимоволі загорлав Рук, але удар вітру заткав йому рота. Бібліотекарський Лицар оглянувся.

Юний живолуп, рішуче зціпивши щелепи, міцно тримав важелі керування. Небесний човен так несамовито вібрував, аж, здавалося, от-от розсиплеться на друзки.

— Легше, легше, старенька! — умовляв човна літун, орудуючи стременами для підтримання рівноваги і силкуючись дати раду посплутуваним мотузкам.

Рук затамував подих.

Помалу, помалу, суплячи зосереджено брови, живолуп розвернув свого небесного човна. Він уперся ногами в стремена, тож вітер, ударивши ззаду, не захопив його зненацька. А Рук так відчайдушно вчепився в різьблене дерево, аж кісточки пальців побіліли.

Ураз небесна лодія люто струснулася. Вітер подув їм прямо в спину. Вітрила понадималися, мотузки нап’ялися. Із жахливим кантом — та лиховісним хрускотом — небесне суденце стрілою метнулося вперед.

Рук виявився зовсім не готовим до такого несподіваного швидкісного стрибка, який жбурнув його назад, забив йому дух і роздирав рота. Хлопець міцно заплющив очі.

— Гоп! Гоп! Гей-гей! — почув він за мить. І недовірливо набурмосився. Невже цей живолуп по-справжньому цим тішиться? А, може, юний літун збожеволів з переляку?

Рук зважився і ще разок зиркнув через плече. Хоча вони стреміли з карколомною швидкістю і під відчайдушно крутим кутом, живолуп, здавалося, цілковито владав собою. Стоячи у стременах, він одну за одною підбирав мотузки снастей, зменшуючи наповненість вітром окремих парусів і водночас уміло втримуючи тендітне суденце в рівновазі.

— Гоп! Гоп! Гей-гей! — знову закричав літун. Він справді щиро тішився польотом!

А попереду Рук загледів високу вежу: схожа на височезну дерев’яну голку, озія з абияк обтесаного дерева неначе виростала з пасовиськ у небо. Від самого її шпиля, як упало в око Рукові, починалася й тяглася додолу низка грубих містків та простих східців з ліхтарями в сяйному німбі, немовби позиченому в надвечірнього світла, яке огортало пасовиська.

— Отак, моя красунечко! Я знав, що ти впораєшся! — стиха підхвалював живолуп-літун. — Іще трохи… ще… ще…

Він шарпнув за товсту плетену чорну мотузку над головою — і розгорнулось вітрило ліворуч від Рука.

Човен миттю на те відгукнувся: замість мчати просто вперед, він почав робити плавкий поворот, описуючи криву лінію, подібну до тієї, яку описує, падаючи, кленова крилатка. Ось він облетів кругом високий межовий шпиль і сів — точно, до вершка, — на грубо тесані дошки містка.

Рук незграбно вибрався з човна, страшенно збуджений і до краю виснажений. А живолуп-літун зірвав з очей окуляри і сплигнув з сідла, весь аж сяючи з гордощів.

— Так, — усміхнувся він і погладив різьблену голову човна. — Я був певен, що ти нас не підведеш! — І раптом задумався. — Багато знає отой Професор Темрявознавства, куди ж пак! Небесний човен розрахований тільки на одного літуна, так він казав, га? Що ж, ми це перевірили, правда ж, «Лісова осо», моя старенька?

І любовно поплескав човна по прові.

Рук торкнув рукою його плече.

— Мене звати Рук Човновод, і я хочу подякувати тобі від щирого серця… — почав він і затнувся. — Ти сказав: «Професор Темрявознавства»? Виходить, ти теж бібліотекарський підмайстер?

Живолуп опустив голову і засміявся.

— Я — Кісточка, підмайстер? Ні, я — простий пастух, та й годі. А професор… то один мій знайомий, — сказав він, повертаючись до Рука з такий виглядом, немов побачиш його вперше.

— Але ж ти так здорово літаєш! — не відступався Рук. — Хто навчив тебе, як не володарі Озерного приплаву?

— Я сам навчився, — відповів Кісточка і лагідно погладив небесного човна. — Зладив «Лісову осу» з нічого, далебі, що так. Звісно, я перший скажу, що вона не є найфайніша небесна лодія, яка тільки здіймалася в повітря, але ж вона, ця «Лісова Оса», справді незвичайна істота. Слухняна. Сприйнятлива. Чуйна…

— Ти говориш про неї, наче про живу, — зчудувався Рук.

— Авжеж! Саме в цьому й полягає таємниця повітроплавання, — поважно заявив Кісточка. — Коли ти ставишся до свого небесного човна, як до друга: з любов’ю, ніжністю, шаною, це все окупиться сторицею. Коли я побачив, що тебе от-от проковтне хробаколода, саме «Оса» підштовхнула мене: спробуй порятувати його! «Ми впораємося! — сказала вона мені. — Ми з тобою впораємося!» І вона таки вгадала.

— І дяка Землі й Небу за це! — тихо мовив Рук. — Без вас із нею я б пропав.

Несподівано звідусіль залунали голоси. Рук глянув з містка і побачив п’ять чи шість небесних човнів, на кожному по одному літуну, які наближалися до них, роблячи посадкову петлю. Як і Кісточка, всі вони були начебто живолупи — з вогнистими чупринами і вбрані в шкіряні літунські костюми. Вони захоплено махали руками.

— Ти чудодій, Кісточко! — крикнув один.

— Фантастичний політ, я такого ще зроду не бачив! — загукав другий.

— Із пасажиром на борту! — в захваті додав третій. — Коли б я не бачив на власні очі, то сказав би: це неможливо!

Один за одним вони садовили свої небесні човни на нижчі містки, зіскакували з сідел на мостини і дерлися нагору до Кісточки з Руком хисткими драбинами. Кісточка вклонився їм.

— Ет, пусте, — відказав він скромно, майже ніяково. — Це все завдяки оцій моїй гарнулі — «Лісовій осі»…

— А хіба ти не чудовий літун! — урвав його Рук, а тоді обернувся до решти. — Як він шугнув до мене і вихопив просто з щелеп хробаколоди! Як приборкував повітряні ями та шквальні пориви вітру!.. — Він захоплено потряс головою. — Це треба було бачити! — І додав, озирнувшись на юного живолупа-літуна. — Цей Кісточка — великий літун! Він урятував мені життя!

— А хто ти такий? — запитав Рука, виступивши наперед, невисокий, м’язистий живолуп.

— Наче схожий на крамаря, — припустив хтось із гурту.

— Либонь, один із отих підмайстрів, — кинув ще хтось.

— Так, він і справді підмайстер, — відповів за нього Кісточка. — А звати його Рук Човновод.

Рук кивнув головою.

— Я саме подорожував із двома іншими підмайстрами, — озвався він. — Провідник-сорокун вів нас до Вільних галявин. Ви їх часом не бачили? Чи не знаєте, як вони там, живі-здорові?

— Сорокун? — перепитав Кісточка і зморщив носа. Решта живолупів щось стиха промурмотіли. Видно було, що принаймні цей гурт живолупів недолюблює сорокунів.

— Таж цей не такий, як інші сорокуни! — почав їх переконувати Рук. — Він добрий, розважливий…

— Авжеж, авжеж, це така правда, як я — тілдеряча ковбаса! — голосно кинув хтось, і всі засміялися.

— Що ти літаєш, як тілдеряча ковбаса, це факт, — зауважив інший, після чого всі аж зайшлися реготом.

Кісточка обернувся до Рука.

— Ходімо, — запросив він гостя, беручи його за руку. — Із західного містка можна краще розглянутися довкола. Може, звідти й друзів твоїх зобачимо.

Рук аж сахнувся, глянувши надолину з західного містка вежі. Далеко внизу, на пасовиську, стада тілдерів та волорогів у дедалі тьмавішому вечоровому світлі, скидалися на лісових мурахів. Хлопець нервово стис поручень балюстради.

— Ого, як тут високо! — промимрив.

— Небагато було б пуття з нижчої вежі, — зауважив Кісточка.

— Воно то правда, — погодився Рук, тамуючи нудоту. — Але чи повинна вона отак розгойдуватися?

— Вітер свіжіє, — пояснив Кісточка, уважно вивчаючи небо. — Либонь, заповідається на грозу.

Рук насупився.

— На грозу? — перепитав він, обернувшись до Кісточки. — І з громом та кулястою блискавкою?

— Авжеж, — захихотів Кісточка. — Та ще й з градом завбільшки з твій кулак — якщо тобі поталанить.

— Завбільшки з мій кулак! — тихо повторив Рук. Живолуп недовірливо глянув на нього.

— Чи не хочеш ти сказати, що ніколи не бачив грози?

— Принаймні я такого не пам’ятаю, — відповів Рук, сумовито хитаючи головою. — Я виріс у підземному світі труб та камер, із крапотінням води, штучним освітленням і без права виходити на поверхню… — Він повернувся до сонця і, закинувши І назад голову, відчув на обличчі тепло золотавих променів. — Не те, що тут. А щодо погоди, — докінчив він, знов обертаючись до Кісточки, — то все, що я знаю, я вичитав і з берестяних сувоїв і трактатів. — Отже, ти ніколи не чув, як у повітрі пахне підсмаженими мигдалевими горіхами після спалаху блискавки? Не чув, як стугонить земля, коли вдарить грім? Не відчував лоскітливого, крижаного цілунку сніжинки, що впала тобі на носа?.. — Живолуп-літун затнувся, раптом помітивши, як шаріються Рукові щоки. — Але я заздрю тобі, Руку Човноводе! Мабуть, це чудово: мати нагоду пережити ці всі речі уперше в житті, бувши до того ж досить дорослим, аби їх по-справжньому оцінити.

Рук усміхнувся. Чогось такого йому й на думку не спадало.

— А зараз погляньмо, чи не видно де твоїх друзів, — провадив Кісточка. — Якщо хробаколода похапала ваших зубощирів, то недавні їздці запевне йдуть пішки.

— Сподіваюся, так, — мовив Рук, дивлячись туди, де й живолуп дивився: через сріблясті рівнини, понад головами волорогів на паші.

— То он звідки ви прийшли, — сказав Кісточка. — Від Східного сідала. Якщо напружити зір, то звідси видно вершок Сідального шпиля.

Рук кивнув головою. Сонце стало жовтожаре і вже ховалося за потемнілі дерева. Шпиль стирчав, мов вістря голки, і якраз, коли Рук його розглядав, на ньому зблиснуло якесь світло. А Кісточка вже вів рукою далі.

— Ген там — Гоблінівська співдружність, — розповідав він. — А отам, на півдні, — Ливарна галявина. Бачиш, яке темне над тією місциною небо? То брудний дим, його постійно вивергають заводські комини.

Рук догледів удалині важкі чорні, з багряними підпалинами, хмари.

— Жахливе видовище, — зауважив він.

— Послухай моєї ради, друже, — похмуро провадив Кісточка. — Ливарна галявина — не для таких, як ми з тобою. Вона, кажуть, удесятеро гірша за Нижнє місто — скупчення вогняних печей та рабів…

— Рабів? — приголомшено перепитав Рук.

— Ба навіть дечого гіршого, — похмуро закінчив живолуп. — Цілковита протилежність Вільним галявинам! — Тут він усміхнувся. — Повір мені: Вільні галявини — це така краса, очей не відірвеш!

— А де будуть Вільні галявини? — спитався Рук. Кісточка взяв його за плечі й повернув спиною до призахідного сонця.

— Отам-о, — сказав він. — Якраз за отим поясом залізних дерев. Найурочіше місце у всьому Світокраї!

— Так близько? — Рук аж затремтів від хвилювання. Він пильно вдивлявся у темряву, переповнений щастям і смутком воднораз. Така радість: майже добувся до місця свого призначення! Аж забулося на мить, що товариші не з ним…

— Руку! — долинув на крилах вихорового повітряного потоку чийсь до болю знайомий голос — долинув із землі, з того боку вежі. — Руку!

— Маґда? — вигукнув Рук, кинувшись на другий бік, щоб не тільки чути, а й бачити. Уп’явся пальцями в грубу дерев’яну балюстраду і глянув униз. На землі стояв із задертими головами гурт живолупів, що здавалися крихітними, неначе мурахи. Коли вгорі завидніла Рукова голова, вони всі замахали руками, щось показуючи і вигукуючи хором.

— Іди сюди! Злазь на землю! Тут твої друзі… — І юрба виштовхнула наперед трьох.

— Маґда! — закричав на радощах Рук. — Стоб! Гекле!

Крутнувшись на п’ятах, він поліз униз драбинами до переходів і, нарешті, подріботів надолину по рипучих кривулястих східцях.

— Рук! — скрикнула Маґда, коли він зіскочив з останньої сходинки, відтак кинулася до хлопця, міцно обняла його і розридалася. — А ми… ми вже справляли по тобі жалобу, — жебоніла дівчина крізь сльози, — а потім угледіли, як той живолуп шугнув до тебе вниз.

— А мені привиділося, ніби ви, хоробрий пане, припали до літуна і знялися в повітря, — додав Гекле.

— Так воно й було, — підтвердив, сяючи, Рук і обернувся до Кісточки, що слідом за ним і собі збіг додолу. — Ось він, Кісточка! То він урятував мені життя!

— Ви — справжній друг земле- й небознавства, — проголосив, обернувшись до живолупа, Гекле.

Кісточка якось розгублено уклонився. Видно було, що розмовляти з сорокуном для нього в дивовижу.

— Дякую, — промимрив він. — Я просто зробив те, що всякий зробив би на моєму місці.

Маґда облишила Рука і міцно обняла збентеженого живолупа.

— Ти занадто скромний, Кісточко! сказала вона. — Дякую тобі! І ще, і ще раз дякую! — примовляла вона, ущедрюючи рятівника трьома поцілунками в чоло.

Решта живолупів схвально загули. Кісточка зашарівся, від чого його й так червона шкіра побуряковіла.

I тут над отим усім гомоном піднісся голос Гекле.

— Пора нам рушати далі! — оголосив сорокун, перекрикуючи живолупів. Відкидаючи всі протести і чемно відхиляючи всі запросини підкріпитися та переночувати, він підніс руки, закликаючи до тиші.

— Сьогодні… — почав він, і живолупи враз помовкли. — Сьогодні ми будемо підживлятися, обідати і спати на Вільних галявинах!

Залунало: «Слава! Слава!» А, коли Гекле повів геть свій невеличкий загін, живолупи замахали їм руками і закричали на прощання:

— У добрий час! Земля і Небо хай будуть з вами! Не забувайте нас!

— Ні у вік! — гукнув, обернувшись, Рук. — Я ніколи вас не забуду! До побачення, Кісточко! До побачення!

Сонце вже зайшло, і позад них на обрії барви приблякли, швидко злившись у тонесеньку бліду смужку світла. Угорі, над їхніми головами засвічувалися зорі. Коли долали кряж, порослий залізними деревами, почали перегукуватися в пітьмі перші нічні істоти.

— Вільні галявини! — видихнув Рук. — Так близько!

— Уже недалечко, — підтвердив Гекле.

Положистий схил усе п’явся й п’явся вгору, здавалося, не буде йому кінця. Щоразу, як вони досягали того, що здавалося вершиною, схил і далі вів угору. Зійшов місяць, заливши довкілля яскравим сяйвом. Рук витер упріле чоло.

— А це далі, ніж я думав, — зауважив він. — З Кісточчиних слів випливало, ніби…

— Тссс! — Гекле зупинився й схилив голову набік. — Чуєте?

Рук прислухався.

— Ой, ні! — простогнав він, зачувши по праву руку від себе страх знайомий свист, який не лишав місця для сумнівів. — Не може бути!

— Хробаколода! — ахнула Маґда.

— Не інакше, — занепокоєно прошепотів Гекле. — Усі ліси довкола пасовиськ кишать цими тварюками. Тут для них стільки поживи!

— Що ж нам робити, Гекле? — прошепотів Стоб.

Рук завважив, що голос товариша-підмайстра втратив свій звичний зверхній тон.

— Знайти дерево, — прошепотів Гекле, — і якомога швидше й тихіше видряпатися на нього. Гей, ворушіться!

Так вони і вчинили. Швидко і безшелесно вилізли на найближче залізне дерево та й зачаїлися, мов щуроптахи, в його лапатому гіллі, загорнувшись у свої намітки-невидимці з шовковин нічних павуків. Тим часом свист наростав — хробаколода наближалася, здіймаючи в повітря листяні шурі-бурі. Аж ось і її величезна слинява морда виткнулася з-поміж дерев, заблищали в місячному сяйві хижі очі та зуби.

Вони затамували подих і сиділи тихенько, чуючи хіба калатання своїх сердець та тремтіння тіл. Рук благав, щоб страховисько зслизло.

— Прошу тебе, будь ласка, будь ласка!..

І враз стало темно — хмара затулила місяць. Рук глянув униз. Щось пролітало повз них, лопочучи крильми.

— Загризяки! — видихнув він.

— То он як вони звуться! — пробурмотів поруч нього Стоб.

Хробаколода засвистіла гучніше і повернула туди, де сиділи мандрівці. Рук відсахнувся. А внизу лопотіла крильцями зграя загризяк, обертаючись у темряві, мов величезне вістря стріли. Коли зграя підлетіла зовсім близько, місяць знову виплив із-за хмари, і його сяйво освітило тьму-тьменну сріблясто-чорних тріпотливих крильцят. Загризяки летіли просто на них.

Рук тихо застогнав. Як не поковтає їх хробаколода, то загризяки вмить розшарпають усіх на кавалки! І саме тепер, коли мета їхньої подорожі так близько — тільки руку простягни…

Несподівано, без будь-якого попередження, хробаколода крутнулася, а тоді шарахнула навперейми зграї. Рук охнув: страховисько засіпалося в корчах, усмоктуючи загризяк у просторий, темний тунель свого черева.

Хробаколода вилася-в’юнилася, втягуючи в себе все більше й більше малесеньких пташечок і свистячи, мов гігантський чайник, коли той, закипаючи, пускає пару. Потому як останні пташечки щезли в пащеці хробаколоди, Рук обернувся до сорокуна:

— Він умаламурив їх усіх!

— Навпаки, хоробрий пане, — заперечив Гекле. — У Темнолісі рідко можна вірити своїм очам.

— Але ж… — почав Рук.

Тієї самої миті хробаколода оглушливо заревіла з болю. Той рев луною покотився між дерев, аж на них затремтіло листя, і Рук відчув, як заворушилося волосся в нього на потилиці. Мов зачарований, дивився він, як просто на очах тане, зникає весь гігантський хробак! Загризяки зжерли його зсередини, не лишили ані найменшого кавалка! Якусь мить незліченний рій нагадував своїми обрисами ту саму величезну летючу колоду, що її допіру струбив. А тоді, мов за якимсь невидимим знаком, загризяки пороснули врізнобіч, — уже не тримаючись гурту, а тільки поодинці та парами, — і потріпотіли крильцями хто куди.

Рукові тремтіли ноги, коли він злазив із залізного дерева.

— Я… я не розумію, — розгублено пробелькотав він. — Чому зграя отак розсіялась?

Гекле зліз на землю і став обік хлопця.

— Загризяки вгамували свій шалений голод, — пояснив він. — І аж тоді, коли він знов їм допече, вони наново згуртуються у рій-зграю. — Сорокун невесело засміявся. — Тепер черга інших істот пожирувати. Багато цих наїджених тварючок попадеться на зуб іншим хижакам.

Рук зачудовано труснув головою. Він стільки начитався про витончену врівноваженість життя у Темнолісі, про завждішню війну хижаків з їхніми жертвами! А тепер сам став свідком того всього. Дивовижно, як воно все пов’язане між собою. Либонь, жодна істота ніколи не здобуває перемоги. Переможець стає жертвою, а жертва — переможцем, і цей весь хитромудрий процес насильства триває без кінця-краю.

Він подумав про трактат, що чекав на нього, а також про блукай-бурмил, яких збирався вивчати. Ті принаймні були лагідні тварі. Шляхетні. Скромні. Вірні. Принаймні усі в те вірили, навіть Варіс Лодд. Утім, незабаром він сам переконається, так це чи ні.

— Ходімо, хоробрі друзі! — закликав Гекле, знов рушаючи вгору, до вершини кряжу. — Ми вже майже прийшли.

Стоб і Маґда поспішили за сорокуном-провідником, а Рук пошкандибав останній. Дивне передчуття змушувало калатати його серце. Ось зараз вони вийдуть на верховину, а за нею чи не виявиться ще один кряж, далі — ще один?

Цього разу, одначе, вони швидко вихопилися на вершину. Далі схил пішов униз — і ось уже перед ними стелються у всій своїй величі Вільні галявини. По праву руч від мандрівців розливалося плесо медв’яного світла. По ліву руч мерехтіло коло запалених смолоскипів, за яким червоно жаріли печі. А ген удалині сріблисто блискотіли під місяцем три озера. Посередині найбільшого сяяла різнобарвними вогнями висока шпиляста будівля. Саме в ній їм судилося перебути кілька навчальних місяців.

— Озерний приплав! — сказав Рук, показуючи рукою. — Наша нова господа.