Месія Дюни

***

Чані дивилася на ранкову пустелю крізь розпадину нижче від січі Табр. Вона не мала на собі дистикоста й через це почувалася незахищеною перед пустелею. Вхід до січової печери був схований позаду Чані, угорі на схилку скелі.

Пустеля… пустеля… Вона відчула, що пустеля супроводжує її всюди, куди б вона не пішла. Повернення до пустелі було навіть не поверненням додому, а так, наче вона обернулася, щоб побачити те, що було завжди з нею.

Живіт скорчила болісна судома. Невдовзі пологи. Вона переборола біль, прагнучи пережити цю мить самотою, лише з пустелею.

На землю сходив тихий ранок. Тіні втікали поміж дюни й тераси довкола Оборонної Стіни. Денне світло впало на високу скелю, і перед зором Чані постав похмурий пейзаж, що розкинувся під вицвілим блакитним небом. Околиця цілковито відповідала страшному цинізму, що мучив Чані, відколи вона довідалася про сліпоту Пола.

«Чого ми тут?» — спитала вона себе.

Це не гаджра — мандрівка пошуку. Пол нічого не шукав, окрім, може, місця, де вона могла б народити. «Для цієї мандрівки, — подумала Чані, — він зібрав чудернацьке товариство: тлейлаксанського карлика Біджаза; гхолу Гайта, котрий міг бути воскрешеним Дунканом Айдаго; Стернового-Посла Гільдії Едріка; Ґая Єлену Могіям, Превелебну Матір Бене Ґессерит, яку він неприховано ненавидів; дивну Усаймову доньку Лічну, з якої не зводили очей пильні вартові; наїба Стілґара — дядька Чані — та його улюблену дружину Хару… а ще Ірулан… Алію…

Шум вітру в скелях акомпанував її роздумам. День у пустелі наклав свої кольори: жовтий — на жовтий, бронзовий — на бронзовий, сірий — на сірий.

— Навіщо тобі здалося таке дивне товариство? — запитала вона.

— Ми забули, — сказав Пол у відповідь, — що слово «товариство» первісно означало гурт подорожніх. Ми товариство.

— А яка від них користь?

— От! — промовив він, повертаючи до неї свої страхітливі очниці. — Ми втратили ясний і простий сенс життя. Якщо чогось не можна залити в пляшки, закоркувати, розтовкти чи поскладати, воно для нас не має жодної користі.

Болісно вражена, вона сказала:

— Я не це мала на увазі.

— Аххх, найдорожча моя, — примирливо сказав він, — ми такі багаті на гроші й такі вбогі на життя. Я злий, упертий, дурний…

— Ти не такий!

— І це теж правда. Але мої руки посиніли від часу. Я гадаю… гадаю, що намагався винайти життя, не розуміючи, що його вже винайдено.

Він торкнувся її живота, аби відчути там нове життя.

Згадавши це, вона поклала обидві руки на живіт і здригнулася, пожалівши, що попросила Пола взяти її сюди.

Пустельний вітер приносив важкі запахи з насаджень, що обрамляли дюни біля підніжжя скель, водночас стримуючи пісок. Вона згадала фрименський забобон: злі запахи — злі часи. Підставила обличчя вітру й побачила хробака, що з’явився по той бік насаджень. Він стримів із дюн, наче дзьоб демонічого корабля, а за мить шмагонув піском, занюхавши смертельну для його роду воду, і втік за довгий вигнутий горб.

Наче заразившись страхом хробака, і вона в цю мить зненавиділа воду. Вода, колись серце й душа Арракіса, стала отрутою. Вода принесла моровицю. Лише пустеля була чистою.

Унизу під нею з’явилася робоча бригада фрименів. Вони підіймалися до середнього входу до січі. Чані зауважила, що ноги їхні вкриті багнюкою.

І це ж бо у фрименів!

Згори, з верхнього входу, до неї долетіла ранкова пісня, яку співали січові діти. Їхні голоси підштовхнули її до думки, що час тікає від неї, наче яструби на крилах вітру. Вона затремтіла.

Які бурі бачить Пол своїм невидющим видінням?

Вона відчувала в ньому злого шаленця, виснаженого піснями та суперечками.

Небо перетворилося на сірий кришталь, пронизаний алебастровим промінням і помережаний химерними узорами, що їх виткав із принесеного піску вітер. Її увагу привернула блискуча біла смужка на півдні. З раптовою тривогою в очах вона зрозуміла знак: побіліло з півдня небо — Шай-Хулуда ждати треба. Надходила буря, а з нею й сильний вітер. Вона відчула перший застережливий подув — кришталики піску на щоках. Вітер приніс і запахи смерті: запахи води, що текла в канатах, вологого піску й кременю. Вода — через неї Шай-Хулуд і послав свою коріолісову бурю.

В ущелині, біля якої вона стояла, з’явилися яструби, шукаючи захисту від вітру. Були вони коричневі, наче скелі, лише крила мінилися шарлатом. Чані відчула, що її дух рветься до них: вони мали місце сховку, вона — ні.

— Міледі, надходить буря!

Вона обернулася й побачила, що це з верхнього входу до січі її кличе гхола. Чані охопив фрименський страх. Чиста смерть і належна племені вода з тіла — це вона розуміла. Але… щось повернуте зі смерті…

Несений вітром пісок сік її обличчя, рум’янив щоки. Вона глянула через плече на страшну смугу пилу, що перетинала небо. Пустеля перед бурею набрала брунатного кольору, і дюни, наче хвилі, накочувалися на берег — так Пол колись описував їй море. Вона вагалася, відчуваючи швидкоплинність пустелі, — порівняно з вічністю цей киплячий пісок видавався ніщотою. Піщаний прибій уже бився об скелі.

Буря назовні почала здаватися Чані чимось всеохопним: усі тварини поховалися хто куди… нічого не зостається в пустелі, крім її власних звуків: піщаний вітровій шкрібся об скелі, свистів вітер, камінні брили котилися з пагорбів, а тоді… Десь там, куди не сягало око, задуднів хробак, вивернувся і, рятуючись, пірнув у сухі глибини.

Упродовж одної-єдиної миті її життя відміряло час, але за ті миті вона відчула, що наче вся ця планета звіялася в космос, перетворилася на зоряний пил, стала піщинкою в інших хвилях.

— Мусимо поспішати, — сказав поряд із нею гхола.

Чані відчула в його голосі страх і тривогу за її безпеку.

— Буря здирає навіть плоть із кісток, — сказав він так, наче їй треба було це пояснювати.

Його турботливість розвіяла її очевидний страх. Чані дозволила гхолі допомогти їй піднятися по кам’яних сходах до січі. Вони підійшли до закрученої перегородки, що захищала вхід. Вартові відкрили ущільнювачі для втримування вологи й закрили їх за ними.

Січові запахи вдарили їй у ніздрі. Це місце нуртувало ароматами, які вона досі пам’ятала: випарами скупчених, як у мурашнику, тіл, дистилатами туалетних відновлювачів, знайомим запахом їжі, крем’яним паленим запахом працюючих машин… а понад цим усім — нездоланний дух прянощів. Усюдисущий меланж.

Вона глибоко зітхнула:

— Удома.

Гхола забрав руку їй із плеча та відійшов убік, терпляче очікуючи, наче його вимкнули, коли перестали користуватися. А все-таки… він спостерігав.

Чані затрималася в кімнаті при вході, заінтригована чимось таким, що його не могла назвати. Це справді був її дім. У дитинстві вона полювала тут на скорпіонів за допомогою світлокуль. І все-таки щось змінилося…

— Чи не слід вам піти до своїх покоїв, міледі? — спитав гхола.

Наче під впливом його слів її лоном прокотилася хвиля переймів. Вона спробувала приховати біль.

— Міледі? — занепокоївся гхола.

— Чому Пол боїться за мене, як і моїх пологів? — запитала вона.

— Це ж природно, тому що він переживає за ваше здоров’я.

Чані торкнулася рукою щоки там, де вона розчервонілася від піску.

— А за дітей він не боїться?

— Міледі, він не може думати про дитину, не згадавши вашого первістка, котрого вбили сардаукари.

Вона придивилася до гхоли — пласке обличчя, непроникні металеві очі. Цікаво, чи ця істота є справдешнім Дунканом Айдаго? Чи він був комусь приятелем? Чи зараз він говорить правду?

— З вами повинні бути лікарі, — сказав гхола.

Вона знову почула в його голосі страх за неї. Вона раптом відчула, що її розум цілковито незахищений, відкритий для будь-яких вражень.

— Гайте, я боюся, — шепнула вона. — Де мій Усуль?

— Його затримують державні справи, — відповів гхола.

Вона кивнула, думаючи про урядовий апарат, який супроводжував їх у великій ескадрі орнітоптерів. Зненацька вона усвідомила, що здивувало її на січі: чужі запахи. Урядники й службовці принесли в це середовище власні аромати — своєї їжі, одягу, екзотичних парфумів. І ними тут пропахло все.

Чані отямилася, переборюючи бажання гірко розсміятися. У присутності Муад’Діба навіть запахи міняються!

— Були пильні справи, які він не міг відкласти, — промовив гхола, помилково зрозумівши її вагання.

— Так… так, розумію. Я ж прилетіла разом з усім цим роєм.

Вона згадала політ з Арракіна, зізнавшись собі, що не сподівалася його пережити. Пол наполіг на тому, що сам пілотуватиме власний ’топтер. Безокий, він привів машину сюди. Після цього вона зрозуміла, що її вже ніщо не здивує в ньому.

Її живіт прошив черговий напад болю.

Гхола, помітивши її уривчасте дихання й стиснуті щелепи, сказав:

— Надійшов ваш час?

— Я… так, це воно…

— Ми не можемо зволікати, — сказав він, відтак ухопив її за плече й квапливо повів униз коридором.

Відчувши його паніку, вона сказала:

— Час іще є.

Він, здавалося, не почув.

— Дзен-сунітський підхід до пологів, — сказав, іще більше її підганяючи, — це чекати в стані найбільшого напруження, не ставлячи собі жодної цілі. Не змагатися з тим, що має трапитися. Змагатися — це готуватися до поразки. Не спокушатися здобуттям цілі. Так здобудеш усе.

Доки він говорив, вони дісталися входу до її покоїв. Підштовхнувши її за завіси, гхола гукнув:

— Харо! Харо! Час Чані настав. Клич лікарів!

На його заклик забігали слуги. У загальному людському гармидері Чані почувалася ізольованим острівцем спокою… аж до наступного нападу болю.

Гайт, вигнаний до зовнішнього коридору, зайнявся аналізом власних вчинків. Почувався зафіксованим у певному моменті, де всі правди були лише тимчасовими. Зрештою він усвідомив, що причиною всіх його дій була паніка. Причиною цієї паніки була не ймовірна смерть Чані, а те, що в такому разі сюди прийде Пол… сповнений скорботи… його кохана… її не стало… не стало…

«Щось не може постати з нічого, — сказав собі гхола. — Що спричинило цю паніку?»

Він знав, що його здібності ментата притупилися, відтак глибоко, уривчасто вдихнув. Якась тінь лягла на його розум. У мороці, що охопив його душу, він відчував лише, що чекає якогось абсолютного звуку, тріску гілки в джунглях.

Зітхання струснуло ним. Небезпека минула, не вдаривши.

Повільно, зібравшись із силами, долаючи перепони, він занурився в ментатську свідомість. Викликав її силоміць — не найкращий метод, але так було потрібно. Усередині нього примарними тінями рухалися люди. Він був проміжною станцією для всіх даних, з якими будь-коли стикався. Його єство наповнили ймовірності. Вони пропливали перед ним, а він порівнював й оцінював їх.

На його чолі виступив піт.

Нечіткі, невиразно сформульовані думки відлетіли в темряву нерозпізнаними. Незамкнуті системи! Ментат не може належно працювати без усвідомлення того, що оперує в незамкнених системах. Усталене знання не може охопити нескінченність. Всезагальність не можна оглянути зі скінченної перспективи. Тому він мусить стати нескінченним бодай на мить.

В одному з блискавичних спазмів побачив Біджаза, котрий сидів над ним, світячись якимсь внутрішнім полум’ям.

Біджаз!

Карлик щось зробив із ним!

Гайт відчув, що балансує на краю смертоносної прірви. Він проектував у майбутнє лінії ментатських розрахунків, аби побачити, що може розвинутися з його власних дій.

— Примус! — задихнувся він. — Мене налаштовано на примус!

Кур’єр у синій формі, котрий саме проходив повз Гайта, завагався:

— Ви щось сказали, сер?

Не дивлячись на нього, гхола кивнув:

— Я все сказав.