Месія Дюни

***

Пол аж спітнів, вправляючись у тренувальній залі під керівництвом гхоли з крис-ножем і коротким клинком. Тепер він стояв біля вікна й дивився вниз, на храмову площу, намагаючись уявити собі Чані в клініці. Вона занедужала зранку, будучи на шостому тижні вагітності. При ній були найкращі лікарі. Вони сповістять, коли з’являться якісь новини.

Темні пообідні пилові хмари затінили небо над площею. Фримени називали таку погоду «брудним повітрям».

Невже ті лікарі ніколи не обізвуться? Кожна секунда важко видиралася з минулого, неохоче входячи в його Всесвіт.

Чекання… чекання… Бене Ґессерит не прислали з Валаха жодного слова. Очевидно, навмисне зволікання.

Колись детальне видіння зареєструвало було ці хвилини, але він закрив свою свідомість від пророцтва. Волів роль риби, плавця у водах Часу, котрий, не опираючись долі, рухається не туди, куди хоче, а куди несе його течія.

Чутно було, як гхола збирає зброю, перевіряє спорядження. Пол зітхнув, торкнувся рукою пояса, дезактивуючи щит. По шкірі хвилею пробігли мурашки.

Коли повернеться Чані, міркував Пол, він займеться справами. Було досить часу, аби погодитися з фактом: те, що він від неї приховував, продовжило їй життя. Задумався — невже це зле, що він віддає перевагу Чані, а не спадкоємцю? Яке право він мав обирати замість неї? Дурні думки! Хто міг би вагатися з огляду на альтернативу — невільничі ями, тортури, гірка туга… чи ще гірше?

Він почув, як розчиняються двері й входить Чані.

Пол обернувся.

В очах Чані читалася жадоба вбивства. Широкий фрименський пояс, що обхоплював у стані її золоту сукню, намисто з водяних кілець, одна рука біля стегна (ніж завжди мусить бути під руками), суворий погляд, яким вона оглядала кожну кімнату, входячи туди, — усе в ній було лише тлом її люті.

Коли вона підійшла, він розкрив обійми й притис її до себе.

— Хтось, — хрипко сказала вона просто йому в груди, — тривалий час годував мене контрацептивами… доки я не перейшла на нову дієту. Через це будуть проблеми з пологами.

— Можна чимось зарадити? — спитав він.

— Засоби є, але вони небезпечні. Знаю, від кого походить ця отрута. І я візьму її кров!

— Моя Сіхає, — шепнув він, ще міцніше пригорнувши її, щоб втишити раптове тремтіння. — Ти носиш жаданого нами спадкоємця. Хіба цього не досить?

— Моє життя протікає швидше, — промовила вона, притиснувшись до нього. — Тепер ця вагітність усе вирішує в моєму житті. Лікарі казали мені, що все йде страхітливо швидко. Я мушу їсти і їсти… і вживати більше прянощів… їсти їх і пити. Я вб’ю її за це!

Пол поцілував її в щоку:

— Ні, моя Сіхає. Нікого ти не вб’єш.

І подумав: «Кохана, Ірулан продовжила твоє життя. Для тебе час пологів стане часом смерті».

Він відчув, як притлумлений жаль висушує йому мозок, висотує життя, вливаючи його в чорну порожнечу.

Чані відіпхнула його.

— Її неможливо простити!

— Хто каже про прощення?

— То чого ж я не можу її вбити?

Запитання було таким по-фрименськи простим, що Пол заледве стримався, щоб не розреготатися істеричним сміхом. За якусь мить він сказав:

— Це не допоможе.

— Ти це бачив?

Усе єство Пола стиснулося від згадки про видіння.

— Я бачив… я бачив… — пробурмотів він. Кожна подробиця довколишнього відповідала побаченому майбутньому, і це його приголомшило. Надто часто він бачив усе це — тепер воно прикувало його до себе, стиснуло в обіймах, наче хтивий сукуб. У роті геть пересохло. А чи не йшов він, подумалося йому, за відьомським покликом свого пророчого дару, аж доки той не скинув його в немилосердне сьогодення?

— Розкажи мені, що ти бачив, — промовила Чані.

— Я не можу.

— Чому я не повинна її вбити?

— Бо я про це прошу.

Він дивився, як вона сприйняла його слова. Достоту як пісок приймає воду — поглинаючи й ховаючи. Він задумувався, чи знайдеться під цією киплячою гнівом поверхнею хоч крапля послуху. Тепер він усвідомив, що життя в імператорській Твердині зовсім не змінило Чані. Для неї це був тимчасовий перепочинок, прихисток при дорозі, якою вона йшла зі своїм мужчиною. Вона не втратила жодної риси, виплеканої Пустелею.

Чані відсунулася від нього й глянула на гхолу, що стояв поблизу вписаного в коло багатокутника при вході до тренувальної зали.

— Ти схрещував із ним вістря? — спитала.

— Так, і це пішло мені на користь.

— Мені це не подобається, — сказала вона.

— Він не вдасться до жодного насильства проти мене, — промовив Пол.

— Ти бачив це?

— Не бачив!

— То звідки ж ти знаєш?

— Бо він щось більше, ніж гхола, він Дункан Айдаго.

— Його зробили Бене Тлейлакс.

— Вони зробили щось більше, ніж планували.

Вона струснула головою. Кінчик хустини нежоні тернувся об комір її сукні.

— Як ти зміниш те, що він гхола?

— Гайте, — спитав Пол, — ти знаряддя моєї згуби?

— Якщо тут і зараз природа речей зміниться, зміниться й майбутнє, — відповів гхола.

— Це не відповідь! — запротестувала Чані.

Пол запитав, підвищивши голос:

— Як я помру, Гайте?

У штучних очах щось зблиснуло.

— Кажуть, мілорде, що ви помрете через гроші та владу.

Чані завмерла.

— Як він сміє так до тебе говорити?

— Ментат правдивий, — відповів Пол.

— Дункан Айдаго був справжнім другом? — спитала вона.

— Він віддав за мене життя.

— Як сумно, — прошепотіла Чані, — що гхолу не можна повернути до його первісного буття!

— Ви хочете мене навернути? — спитав гхола, скерувавши погляд на Чані.

— Що він має на увазі? — не зрозуміла Чані.

— Навернутися, тобто повернутися до початку, — сказав Пол. — Але вороття нема.

— Кожна людина носить із собою своє минуле, — промовив Гайт.

— І кожен гхола? — спитав Пол.

— До певної міри, мілорде.

— Що ж це за минуле, приховане у твоїй плоті? — спитав Пол.

Чані побачила, що це запитання стурбувало гхолу. Його рухи прискорилися, долоні стислися в кулаки. Вона зиркнула на Пола, питаючи себе, чого він так учинив. Чи існує спосіб наново зробити це створіння тим чоловіком, яким він був колись?

— Чи колись траплялося, щоб гхола пам’ятав своє справжнє минуле? — спитала Чані.

— Було багато спроб, — Гайт втупився в підлогу біля своїх ніг. — Жоден гхола ніколи не був повернутий до свого попереднього буття.

— Але ти цього прагнеш, — зауважив Пол.

Плискуваті очі гхоли з напруженою інтенсивністю глянули на Пола.

— Так!

Лагідним голосом Пол сказав:

— Якщо існує спосіб…

— Ця плоть, — промовив Гайт і, наче салютуючи, торкнувся лівою рукою чола, — не є плоттю мого первісного народження. Це все… відроджено. Лише форма знайома. Лицепляс теж таке може.

— Не настільки, — промовив Пол. — І ти не лицепляс.

— Це правда, мілорде.

— Звідки взято твою форму?

— Генетичний відбиток оригінальних клітин.

— Десь, — сказав Пол, — існує пластикова річ, яка пам’ятає форму Дункана Айдаго. Кажуть, що древні займалися цими речами ще до Батлеріанського Джигаду. Який обсяг цієї пам’яті, Гайте? Що вона перебрала від оригіналу?

Гхола знизав плечима.

— А якщо він не був Айдаго? — спитала Чані.

— Був.

— Ти цього певен?

— Він Дункан Айдаго з будь-якої точки зору. Не можу уявити достатньо потужної сили, яка могла б без спотворень, без утоми утримувати цю форму.

— Мілорде! — запротестував Гайт. — Те, що ми не можемо чогось уявити, жодним чином не означає, що такого не може бути. Є речі, які я мушу робити як гхола, але не робив би їх, будучи людиною.

— Бачиш? — сказав Пол, не зводячи очей із Чані. Вона кивнула. Пол обернувся, ховаючи глибоку печаль. Він підійшов до балконних вікон і засунув завіси. У раптово потемнілій кімнаті ввімкнулося світло. Він тугіше затягнув пояс і став прислухатися до внутрішніх голосів.

Нічого.

Він повернувся. Чані стояла наче в трансі, її погляд зосередився на гхолі.

Пол помітив, що Гайт сховався в один із якихось потаємних закамарків власного єства — у місце, де й слід було бути гхолі.

Чані обернулася на звуки кроків Пола. Вона все ще відчувала тягар примусу, що наклав на неї Пол. На коротку мить гхола став для неї справжньою, повнокровною істотою. У цю хвилину він був тим, кого вона не боялася, кого справді любила й ким захоплювалася. Тепер вона зрозуміла, навіщо Пол улаштував це випробування. Він хотів, щоб вона побачила людину в тілі гхоли.

Чані глянула на Пола.

— І такою людиною був Дункан Айдаго?

— Такою й був. І такою зостається.

— Він дозволив би Ірулан жити далі? — спитала Чані.

«Вода не надто глибоко проникла», — подумав Пол, а вголос промовив:

— Якби я так наказав.

— Не розумію, — зізналася вона. — Ти ж повинен сердитися?

— Я серджуся.

— Твій голос… не сердитий. Він сумний.

Пол заплющив очі.

— Так. І це теж.

— Ти мій чоловік, — сказала вона. — Знаю це, але я раптом перестала тебе розуміти.

Зненацька Полові здалося, що він спускається вниз, у темну печеру. Тіло його рухалося, — одна нога за другою, — але думки витали деінде.

— Я сам себе не розумію, — прошепотів він. Розплющивши очі, виявив, що відійшов від Чані.

Її голос долинав звідкись здалеку.

— Коханий, я більше не питатиму, що ти бачив. Знаю лише, що дам тобі спадкоємця, як ми й хотіли.

Він кивнув.

— Я знав це із самого початку.

Повернувшись, він поглянув на неї. Здавалося, що Чані десь дуже далеко.

Вона потяглася й поклала руку на свій живіт.

— Я голодна. Лікарі кажуть, що повинна їсти втричі, а то й учетверо більше, ніж досі. Я боюся, коханий. Надто швидко він розвивається.

«Надто швидко, — погодився він. — Цей плід розуміє, що швидкість необхідна».