Месія Дюни

***

Після семи днів гарячкової активності у Твердині запанував неприродний спокій. Цього ранку тут було чимало людей, але вони розмовляли пошепки, зблизивши голови, а ходили тихо. Дехто пробігав дивними скрадливими кроками. З переднього двору, тупочучи й побрязкуючи зброєю, увійшла щойно змінена варта, але зустрінуті осудливими поглядами та насупленими бровами, вартівники вмить притихли, як і всі довкола.

Довкола все ще велися розмови про каменепал:

— Казав, що полум’я було синьо-зеленим, а сморід — пекельним.

— Елпа — дурень! Каже, що вкоротить собі віку, а тлейлаксанських очей не прийме.

— Я волів би не розмовляти про очі.

— Муад’Діб пройшов повз мене й назвав на ім’я!

— Як же Він бачить без очей?

— Ти чув, що люди йдуть геть? Усі дуже перелякані. Наїби кажуть, що скликають у січі Макаб Велику Раду.

— Що зробили з панегіристом?

— Я бачив, що його забирають у кімнату, де збиралися наїби. Тільки подумати: Корба — в’язень!

Чані, розбуджена тишею у Твердині, прокинулася рано. Прокинувшись, побачила, що Пол сидить поруч неї, утупивши порожні очниці кудись у безвість, за протилежною стіною їхньої спальні. Усе, заподіяне каменепалом із його вибірковим впливом на очні тканини, усю зруйновану плоть було усунено. Уколи та мазі врятували стійкішу тканину довкола очниць, але Чані відчувала, що радіація проникла глибше.

Сівши, вона відчула лютий голод. Підкріпилася їжею, залишеною їй біля ліжка, — хліб із прянощами, жирний сир.

Пол вказав рукою на їжу.

— Кохана, не було можливості вибавити тебе від цього. Повір мені.

Чані стримала мимовільне тремтіння, коли він спрямував на неї порожні очниці. Вона вирішила більше ні про що не розпитувати. Він так химерно говорив: «Я був охрещений у піску й заплатив за це вірою. Хто ще торгує вірою? Хто її купує? Хто продає?»

Що він мав на увазі, промовляючи ці слова?

Він навіть чути не хотів про тлейлаксанські очі, хоча щедрою рукою придбав їх для всіх своїх товаришів по недолі.

Підкріпившись, Чані вибралася з ліжка і, глянувши на Пола, помітила його втому. Довкола губ залягли глибокі зморшки. Темне волосся стирчало, скуйовджене в сні, який не приніс зцілення. Виглядав він якимось геть посірілим і далеким. Вони засинали й прокидалися поряд, але це нічого не змінювало. Чані змусила себе обернутися й шепнула:

— Любий… мій любий…

Він нахилився, знову притягнув її до ліжка й поцілував у щоки.

— Невдовзі повернемося до пустелі, — шепнув він. — Зосталося ще кілька справ.

Вона затремтіла, почувши в його голосі невідворотність.

Він обійняв її, шепочучи:

— Не бійся мене, моя Сіхає. Забудь усі таємниці й думай про кохання. У коханні нема таємниці. Воно походить із життя. Чуєш це?

— Так.

Вона поклала долоню йому на груди, лічачи удари серця. Його любов промовляла до фрименської частини її душі, бурхливої, невгамовної, дикої. Довкола неї витала магічна сила слів.

— Обіцяю тобі одну річ, кохана, — сказав він. — Наше дитя правитиме такою імперією, порівняно з якою моя видасться блідою подобою. І будуть в ній таке життя, такі здобутки мистецтва, така горда велич…

— Зараз ми тут, — запротестувала вона, переборюючи сухе ридання. — І… я чую, що в нас зосталось обмаль… часу.

— У нас ціла вічність, кохана.

— Це ти маєш вічність. А я — лише теперішнє.

— Це і є вічність.

Він погладив її чоло.

Вона притулилася до нього, впившись губами йому в шию. Цей рух схвилював життя в її лоні. Чані відчула порухи.

Пол теж їх відчув. Він поклав долоню їй на живіт і сказав:

— Ах, маленький повелителю Всесвіту, почекай свого часу, бо цей час поки ще мій.

«Чого він завжди говорить про одну дитину?» — подумала Чані. Невже лікарі йому нічого не сказали? Вона спробувала пригадати й була здивована, що вони ніколи про це не розмовляли. Він, звичайно ж, мусить знати, що вона виношує двійню. Вона завагалася, чи варто порушувати це питання. Він мусить знати. Він знав усе. Знав про неї все. Його руки, його вуста — усе його тіло знало її.

Нарешті вона сказала:

— Так, коханий. Це назавжди… це справжнє.

Чані міцно заплющила очі, щоб не дивитися в його темні очниці, які тягли її душу з раю до пекла. Попри магію рихані, за допомогою якої він перевіряв їхні життя, його тіло зоставалося справжнім, його пестощам не можна було опиратися.

Коли вони підвелися й узялися перевдягтися, вона сказала:

— Якби тільки люди знали про твою любов…

Але його настрій уже змінився.

— На любові політики не збудуєш, — сказав він. — Люди не цікавляться любов’ю; вона надто невпорядкована. Вони воліють деспотизм. Надмір свободи породжує хаос. Ми не можемо цього допустити, правда? А як зробити деспотизм привабливим?

— Але ж ти не деспот! — запротестувала вона, пов’язуючи свою хустинку. — Твої закони справедливі.

— Аххх, закони! — промовив він. Підійшовши до вікна, відсунув завісу, наче міг виглянути назовні. — Що таке закон? Контроль? Закон фільтрує хаос, а що протікає крізь цей фільтр? Душевний спокій? Закон — наш найвищий ідеал і найнижче підґрунтя нашої природи. Не придивляйся до закону з надто близької відстані. Зробивши це, побачиш раціоналізовані інтерпретації, юридичну казуїстику, вигідні прецеденти. Там знайдеш душевний спокій, який є просто іншою назвою смерті.

Губи Чані стиснулися в тонку лінію. Вона не могла заперечити його мудрості та прозорливості, але подібні настрої її жахали. Пол замкнувся в собі, і вона відчула протистояння всередині нього. Так, наче він прийняв фрименську максиму «Ніколи не забувати, ніколи не прощати» і бичував нею власне тіло.

Вона підійшла до нього й також глянула у вікно. Усе більша денна спека вже почала виганяти прохолоду, принесену північним вітром. На цих широтах вітер розмалював небо вохрою, майстерно покриваючи кришталеві пластини неба дивовижним, але недовговічним узором кольору золота й червіні. Верховий холодний вітер ударяв в Оборонну Стіну фонтанами куряви.

Пол відчув біля себе тепло тіла Чані. Він умить опустив завісу забуття на своє видіння. Він просто стояв тут із заплющеними очима, але його час не хотів спокійно стояти. Пол вдихав темряву, беззоряну, безслізну. Втративши зір, він поволі втрачав відчуття матеріальності Всесвіту, аж доки не зосталося саме тільки здивування — як це весь його світ зміг сконденсуватися в самих лише звуках? Тепер усе довкола нього спиралося лише на одне чуття — слух, відступаючи тільки тоді, коли він торкався предметів: завіси, руки Чані… Пол упіймав себе на тому, що прислухається до дихання Чані.

«Хіба можна бути впевненим у тому, що лише ймовірне?» — міркував він. Його свідомість несла тягар безліку спогадів про незбуте. На кожну хвилину дійсності припадали незліченні проекції, миттєвості, яким ніколи не судилося втілитися. Його невидиме «я» пам’ятало фальшиві минулі, а їхній тягар інколи загрожував розчавити сьогодення.

Чані сперлася на його плече.

Він відчував своє тіло через її дотик — мертву плоть, несену вихором часу. Він тхнув спогадами, у яких зблискувала вічність. Бачити вічність означало приймати і її примхи, бути пригніченим її незліченними вимірами. Фальшиве безсмертя пророка вимагало відплати: Минуле й Майбутнє суміщались у часі.

Видіння ще раз вигулькнуло з чорної ями, зімкнувшись довкола нього. Воно було його очима. Воно рухало його м’язами. Воно вело до наступної хвилини, наступної години, наступного дня… аж доки він не відчує, що завжди був у ньому.

— Нам час іти, — сказала Чані. — Рада…

— Там буде Алія, щоб зайняти моє місце.

— Вона знає, що робити?

— Знає.

День Алії почався з ескадрону гвардійців, які вщерть заповнили плац-парад під її апартаментами. Вона дивилася вниз, на сцену несамовитого сум’яття, почула багатоголосий і нерозбірливий гамір. Картина прояснилася, коли вона розпізнала приведеного охороною в’язня: Корба, панегірист.

Закінчуючи свій ранковий туалет, вона час від часу підходила до вікна, придивляючись до все більшої нетерплячки внизу. Її погляд постійно зупинявся на Корбі. Вона намагалася пригадати його, коли він іще був суворим бородатим командиром третьої хвилі в битві за Арракін, але це їй не вдавалося. Теперішній Корба став справжнім чепуруном, мав на собі бездоганно скроєні шати з паратського шовку. Його верхній одяг був розстебнутий аж до пояса, відкриваючи чистісіньку сорочку з брижами й гаптований, розшитий зеленими самоцвітами жилет. Талію Корби оперізував пурпуровий пояс. Нижні рукави, що проглядали крізь розрізи в рукавах верхнього одягу, були зшиті з пружкованих смуг темно-зеленого й чорного оксамиту.

Прибуло кілька наїбів, щоб спостерігати, чи належно поводяться з фрименом. Саме їхня поява й спричинилася до галасу, позаяк Корба, протестуючи, почав кричати, що він безпідставно звинувачений. Алія перевела погляд на фрименські обличчя, намагаючись оживити спомин про тих людей, якими вони були первісно. Але теперішнє змило минуле. Усі вони стали гедоністами, пізнавачами насолод, які більшість людей не могла собі навіть уявити.

Алія бачила, як вони вряди-годи тривожно позирають на двері кімнати, за якими мала відбуватися Рада. Наїби думали про видющість осліпленого Муад’Діба, новий доказ його таємничих сил. Згідно з їхніми законами, сліпих належало покидати в пустелі, а їхню воду віддавати Шай-Хулуду. Але безокий Муад’Діб бачив їх. А ще вони не любили будинків і не почувалися безпечно в надземних спорудах. Дай їм відповідну, вирізану в скелі печеру — і там вони заспокояться. Але не тут, не з цим новим Муад’Дібом, котрий чекає всередині.

Коли вона обернулася, щоб іти на Раду, побачила лист, який залишила було на придверному столику: свіжа звістка від матері. Попри особливу повагу до Каладана як місця Полового народження, леді Джессіка підкреслювала, що відмовляється перетворювати свою планету на місце прощі.

«Без сумніву, мій син є епохальною постаттю в історії, — писала вона, — але я не вбачаю в цьому причини для нашестя сюди різної потолочі».

Алія торкнула листа, зазнавши дивного відчуття взаємного контакту. Цей аркуш паперу тримала в руках її мати. Власноруч написаний лист — річ геть архаїчна, але настільки сердечна й приватна, як жоден інший спосіб зв’язку. Цей написаний бойовою мовою Атрідів лист не зміг би прочитати сторонній.

Думка про матір викликала в душі Алії звичну болісну розмитість. Спричинена прянощами зміна, що змішала психіку матері й доньки, інколи змушувала її думати про Пола як про сина, якого вона народила. Комплекс спільної оболонки міг представити її власного батька як коханця. Примарні тіні кружляли в її думках… імовірнісні люди.

Алія ще раз переглянула лист, ідучи спуском униз до передпокою, де чекали її охоронниці-амазонки.

«Ви створюєте смертельний парадокс, — писала Джессіка. — Правління не може бути одночасно релігійним і самовладним. Релігійний досвід потребує спонтанності, яку закон обов’язково пригнічує. А ви не можете правити без законів. Зрештою ваші закони неодмінно замінять собою моральність, сумління, та й навіть релігію, від імені якої ви, на вашу думку, правите. Святий ритуал повинен народжуватися з благочестя й священних поривань, які виковують справжню моральність. З іншого боку, уряд як орган правління є культурним організмом, особливо вразливим на вплив сумнівів, питань і суперечок. Я передбачаю настання дня, коли церемонія неухильно займе місце віри, а символізм заступить моральність».

У передпокої пахло кавою з прянощами. Коли вона увійшла, чотири охоронниці-амазонки в зелених гвардійських мундирах виструнчилися. Відтак вони рушили за нею крок у крок, ступаючи твердо й з молодечою бравадою. У їхніх очах світилася одержимість, а фанатичних облич не торкався страх. Вони наче випромінювали особливу, притаманну фрименам ауру насилля: кожна з них могла вбивати невимушено, не відчуваючи провини.

«У цьому я інакша, — подумала Алія. — Ім’я Атрідів і без того достатньо заляпане брудом».

Звістка про її прихід випередила Алію. Коли вона увійшла в нижню залу, паж-чатовий схопився й помчав викликати повний наряд гвардії. Похмура зала не мала вікон і освітлювалася лише кількома тьмяними світлокулями. Раптом протилежні двері, що виходили на плац-парад, широко розчинилися, аби впустити яскраве денне світло. За дверима виднілися охоронці з Корбою посередині, а позаду палало сонце.

— Де Стілґар? — спитала Алія.

— Уже всередині, — відповіла одна з амазонок.

На чолі процесії Алія увійшла до зали. Було це одне з найпретензійніших громадських приміщень Твердині. Уздовж одної його стіни тягся високий балкон із рядами м’яких крісел. На великих вікнах навпроти балкона розсунуто було оранжеві завіси. З відкритої площі із садом та водограєм лилося яскраве сонячне світло. У ближньому кінці зали, праворуч від Алії, стояв поміст із єдиним масивним кріслом.

Підходячи до крісла, Алія озирнулася, глянула вгору й побачила заповнену наїбами галерею.

Гвардійці Твердині тіснилися під галереєю. Між ними походжав Стілґар, кидаючи де тихе слово, де наказ. Не показав і знаком, що помітив прихід Алії.

Корбу було введено й посаджено на подушках побіля низького столика під помостом. Попри своє пишне вбрання, панегірист виглядав тепер неотесаним сонним стариганем, котрий кутався в одяг, наче намагався захиститися від зовнішнього холоду. Двоє гвардійців зайняли позицію за ним.

Коли Алія сіла, Стілґар наблизився до помосту.

— Де Муад’Діб? — спитав він.

— Брат уповноважив мене, як Превелебну Матір, керувати зборами, — відповіла Алія.

Почувши це, наїби на галереї почали голосно ремствувати.

— Тихо! — наказала Алія. Відтак після тиші, що водномить запала, додала: — Хіба ж це не фрименський закон, щоб Превелебна Матір керувала там, де йдеться про життя і смерть?

Усвідомивши вагомість її слів, наїби завмерли в цілковитому мовчанні, але Алія гнівно зиркнула на ряди облич. Подумки перелічила їхні імена для пізнішого обговорення в Раді: Гобарс, Раджіфірі, Тасмін, Сааджід, Умбу, Легг… Ці імена містили шматочки Дюни: січ Умбу, западина Тасмін, ущелина Гобарс…

Вона зосередила увагу на Корбі.

Помітивши це, Корба підняв підборіддя й промовив:

— Протестую й заявляю про свою невинність.

— Стілґаре, прочитай звинувачення, — наказала Алія.

Стілґар розгорнув коричневий сувій виготовленого з прянощів паперу й ступив уперед. Він читав з урочистим розмахом у голосі, наче відмірюючи прихований ритм. Кидав слова переконливо, ясно, непідкупно:

— …що ти змовлявся зі зрадниками, аби вчинити знищення нашого Владаря й Імператора; що в мерзенній таємниці зустрічався з різними ворогами держави; що ти…

Корба не переставав заперечливо хитати головою з виразом болісного гніву.

Алія задумливо слухала, схиливши голову набік і спершись підборіддям на стиснуту в кулак ліву долоню, а другу руку простягши вздовж поруччя крісла. Уривки формальної процедури починали випадати з її свідомості, залишаючи лише відчуття тривоги.

— … достойна традиція… підтримка легіонів і всіх фрименів, де б вони не були… протиставити насилля насиллю, згідно із законом… велич Особи Імператора… утративши всі права на…

«Це ж безглуздя, — подумала вона. — Безглуздя! Це все безглуздя… безглуздя… безглуздя…»

— Таким чином, справа передається суду, — закінчив Стілґар.

У запалій тиші Корба нахилився вперед, сперши руки на коліна й витягнувши жилаву шию так, наче готувався до стрибка. Коли він говорив, його язик замиготів між зубами:

— Я ні словом, ні вчинком ніколи не зрадив своїх фрименських обітниць! Вимагаю очної ставки з моїм обвинувачувачем!

«Доволі примітивний протест», — подумала Алія.

Проте вона помітила, що на наїбів він таки справив неабияке враження. Вони знали Корбу. Він був одним із них. Щоб стати наїбом, він довів свою фрименську відвагу та розсудливість. Зірок він із неба не знімав, цей Корба, але на нього можна було покластися. Можливо, він не з тих, хто спроможний очолити джигад, але з нього вийшов непоганий офіцер-інтендант. Не хрестоносець, але один із тих, котрі цінують стару фрименську чесноту: «Плем’я понад усе».

У свідомості Алії промайнули гіркі Усаймові слова, передані їм Полом. Вона уважно оглянула галерею. Кожен із цих людей міг подумки поставити себе на місце Корби, і дехто мав серйозні причини для цього. Але тут невинний наїб був так само небезпечним, як винний.

Корба теж це відчув.

— Хто мене звинувачує? — спитав він. — Маю фрименське право на очну ставку з ним.

— Можливо, це ти сам себе звинувачуєш, — відповіла Алія.

На обличчі Корби, перш ніж він зумів це приховати, ненадовго з’явився містичний жах. І кожен міг прочитати на ньому: «Достатньо, щоб Алія з її силами звинуватила його, заявивши, що має докази з царства тіней, алам аль-митгаль[23]».

— Наші вороги мають союзників серед фрименів, — із притиском промовила Алія. — Водяні пастки поруйновано, канати підірвано, плантації отруєно, а водозбірники сплюндровано.

— А тепер вони вкрали ще й хробака пустелі, забравши його на іншу планету!

Голос цей був усім добре знаний — Муад’Діб. Пол увійшов із дверей передпокою, протиснувся крізь ряди гвардійців і підійшов до Алії. Чані, котра його супроводжувала, стала збоку.

— Мілорде, — промовив Стілґар, уникаючи прямого погляду на обличчя Пола.

Пол спрямував порожні очниці на галерею, а тоді на Корбу.

— Що, Корбо, скінчилися панегірики?

На галереї почалося тихе бурмотіння. Воно з кожною миттю чіткішало, і ось уже можна було розібрати окремі слова та фрази:

— … закон про сліпих… фрименський звичай… до пустелі… хто порушує…

— Хто каже, що я сліпий? — спитав Пол і повернувся обличчям до галереї. — Ти, Раджіфірі? Бачу, що маєш на собі золоту накидку, а під нею — блакитну сорочку, досі запорошену вуличним пилом. Ти завжди був нечепурою.

Раджіфірі зробив захисний жест — три пальці проти злого.

— Поверни ці пальці до себе! — гукнув Пол. — Ми знаємо, де зло.

Він обернувся до Корби.

— Корбо, на твоєму обличчі почуття провини.

— Це не моя провина! Може, я був якось пов’язаний із винуватцями, але сам не…

Несподівано він урвав свою мову, перелякано глянувши на галерею.

Згідно із сигналом Пола, Алія підвелась і спустилася вниз, підійшовши до краю стола Корби. З відстані, меншої за метр, вона дивилася на нього, мовчазна й грізна.

Корба зіщулився під тягарем її погляду, заметушився, тривожно позираючи на галерею.

— Чиїх очей ти там шукаєш? — спитав Пол.

— Ти невидющий! — бовкнув Корба.

Пол відкинув миттєве почуття жалю до Корби. Цей чоловік був пійманий у пастку видіння так само надійно, як кожен із присутніх. Він грав свою роль і не більше.

— Я не потребую очей, аби тебе бачити! — промовив Пол, а тоді почав описувати Корбу: кожен рух, кожне сіпання, кожен вияв тривоги й благальний погляд на галерею.

У душі Корби наростав розпач.

Спостерігаючи за ним, Алія помітила, що він кожної секунди може зламатися. Цікаво, чи хтось із галереї зауважить, наскільки він близький до зламу? Хто? Вона придивилася до облич наїбів, помічаючи дрібні вирази почуттів, якими зраджували себе ці застиглі, наче маски, обличчя… гнів, страх, непевність… почуття провини.

Пол замовк.

Корба зібрав жалюгідні залишки помпатичності, щоб благальним тоном запитати:

— Хто мене звинувачує?

— Тебе звинувачує Усайм, — промовила Алія.

— Але ж Усайм мертвий! — заперечив Корба.

— Звідки ти це знаєш? — спитав Пол. — Через свою шпигунську мережу? О, так! Ми знаємо про твоїх шпигунів та кур’єрів. Знаємо, хто привіз сюди каменепал із Тарагеля.

— Це було зроблено для захисту Квізарату! — ляпнув Корба.

— І як же він потрапив у зрадницькі руки? — промовив Пол.

— Його було вкрадено, і ми… — Корба замовк і зглитнув слину. Його погляд перебігав справа наліво. — Усі знають, що я був голосом любові до Муад’Діба. — Він поглянув у бік галереї. — Але як може мертвий звинувачувати фримена?

— Голос Усайма не мертвий, — відповіла Алія, а відтак примовкла, коли Пол торкнувся її плеча.

— Усайм вислав нам свій голос, — сказав Пол. — Назвав імена, зрадницькі вчинки, місця та час зустрічей. Ти відчуваєш брак певних облич у Раді наїбів, Корбо? Де Меркур і Фаш? І Кеке Кульгавий сьогодні не з нами. А Такім… де він?

Корба водив головою з боку на бік.

— Вони втекли з Арракіса з викраденим хробаком, — промовив Пол. — Навіть якщо я зараз звільню тебе, Корбо, Шай-Хулуд однаково забере твою воду за твою співучасть у цьому. То чого ж я тебе не звільняю, Корбо? Подумай про всіх тих людей, очі яких було забрано, про тих, хто не може бачити так, як я. Вони мають рідних і друзів, Корбо. Де б ти міг від них сховатися?

— Це був нещасливий випадок, — виправдовувався Корба. — Хай там як, але вони дістануть собі тлейлаксанські…

Він знову замовк.

— Хто знає, яку неволю можуть принести із собою металеві очі? — спитав Пол.

Наїби на своїй галереї почали пошепки, заслонивши долонями губи, обмінюватися коментарями. Тепер вони дивилися на Корбу з прохолодою.

— Для захисту Квізарату, — пробурмотів Пол, повертаючись до виправдань Корби. — Пристрій, який або руйнує планету, або випускає джей-промені, щоб осліпити всіх людей довкола. Який із цих ефектів, Корбо, призначений для захисту? Невже метою Квізарату є знищенні очей усіх спостерігачів?

— Це була звичайна цікавість, мілорде, — жалібно бідкався Корба. — Ми знали Старий Закон, за яким лише Родини мають право на володіння ядерною зброєю, але Квізарат підкорявся… підкорявся…

— Підкорявся тобі, — продовжив Пол. — Цікавість, справді.

— Навіть якщо це лише голос мого обвинувачувача, він мусить постати переді мною! — вигукнув Корба. — Фримен має таке право.

— Він каже правду, володарю, — мовив Стілґар.

Алія гостро глянула на Стілґара.

— Закон є закон, — сказав Стілґар, відчувши протест Алії, відтак почав цитувати Фрименський Закон, додаючи власні коментарі на тему його використання.

Алія зазнала дивного відчуття, немовби вона заздалегідь чує слова Стілґара. Як він може бути таким наївним? Ніколи ще Стілґар не здавався таким офіційним і консервативним, таким зосередженим на дотриманні Кодексу Дюни. Його підборіддя агресивно випиналося вперед, а слова промовляв так, наче рубав їх. Невже в ньому справді не було нічого, крім цієї обурливої помпатичності?

— Корба — фримен, і його слід судити за законами фрименів, — підсумував Стілґар.

Алія обернулася й глянула на денні тіні, що падали із саду на стіну. Вона почувалася роздратованою. Затягли цю справу до пізнього полудня. І що тепер? Корба зібрався із силами. На його лиці було написано, що він є жертвою несправедливого звинувачення, а все, що він учинив, робилося з любові до Муад’Діба. Алія дивилася на Корбу, вражена зловтішним почуттям самоповаги, що промайнуло на його обличчі.

«Схоже, саме отримав повідомлення, — подумала вона, позаяк почав поводитися як людина, котра почула вигук свого приятеля: “Тримайся! Допомога близько!”»

Якусь мить вони тримали все в руках: інформацію карлика, нитки, що вели до інших учасників змови, імена інформаторів. Але критична мить минула. Стілґар? У жодному разі не Стілґар. Вона обернулася й глянула на старого фримена.

Стілґар незворушно зустрів її погляд.

— Дякую, Стіле, — промовив Пол, — за нагадування нам Закону.

Стілґар схилив голову. Він підійшов ближче й безмовно, самими губами сформував слова, котрі, як він знав, могли прочитати і Пол, і Алія. «Витисну його насухо й сам займуся наслідками».

Пол кивнув і дав знак гвардійцеві позаду Корби.

— Відвести Корбу в найнадійнішу камеру, — наказав він. — Жодних відвідин, крім захисника. Захисником я призначаю Стілґара.

— Дозвольте мені самому вибрати захисника! — скрикнув Корба.

Пол обернувся.

— Ти сумніваєшся в чесності й справедливості Стілґара?

— О, ні, мілорде, але…

— Вивести його! — гаркнув Пол.

Гвардійці підняли Корбу з подушок і поволокли геть.

Наїби, бурмочучи, почали покидати галерею. Охоронці вийшли з-під галереї, підійшли до вікон і запнули оранжеві завіси. Кімнату заповнила оранжева напівтемрява.

— Поле, — озвалася Алія.

— Вдаватися до насильства, — сказав Пол, — слід лише за умови, що матимемо повний контроль над ним. Дякую, Стіле, ти добре зіграв свою роль. Я певен, що Алія розпізнала наїбів — його спільників. Вони не могли зостатися непоміченими.

— То ви це заздалегідь придумали? — допитувалася Алія.

— Якби я наказав негайно вбити Корбу, наїби зрозуміли б це, — відповів Пол. — А формальна процедура без точного дотримання Закону Фрименів — це інша річ. Вони відчули, що їхні права під загрозою. Хто з наїбів є його спільниками, Аліє?

— Раджіфірі напевне, — тихо відповіла вона. — І Сааджід, але…

— Дай Стілґарові повний список, — промовив Пол.

Алія зглитнула слину, поділяючи в цю мить загальний острах перед Полом. Знала, завдяки чому він рухається серед них без очей, але точність цих рухів її приголомшувала. Бачити їхні обриси у світлі свого видіння! Відчувала, що й вона сама мерехтить перед ним у сидеричному часі, який пов’язаний із дійсністю винятково лише словами та вчинками. Усі вони у видінні були перед ним як на долоні!

— Давно вже пора твоєї ранкової аудієнції, володарю, — нагадав Стілґар. — Багато осіб, цікавих… наляканих…

— Ти теж боїшся, Стіле?

— Так.

Це був тільки шепіт.

— Ти мій друг, і тобі нема чого боятися, — сказав Пол.

Стілґар зглитнув слину.

— Так, мілорде.

— Аліє, візьми на себе ранкову аудієнцію, — промовив Пол. — Стілґаре, дай сигнал.

Стілґар підкорився.

Біля великих дверей зненацька почувся шум. Натовп виштовхали з напівтемної кімнати, щоб дати змогу увійти офіційним особам. Усе йшло своїм звичаєм: гвардія Твердині стримувала й відштовхувала натиск суплікантів-прохачів, крикливо одягнені дефензори-захисники з криками та лайкою намагалися продертися вперед. Дефензори вимахували паперами зі своїми справами. Секретар Асамблеї широким кроком пройшов через їхній гурт на розчищений гвардійцями простір. Він ніс список преференцій із переліком тих, кому дозволено наблизитися до трону. Секретар, жилавий фримен на ім’я Текрубе, тримався з утомленим цинізмом, демонструючи голомозу голову й настовбурчені вуса.

Алія рушила вперед, щоб перехопити його й дати час Полові вислизнути разом із Чані крізь приватний перехід за помостом. На мить вона відчула недовіру до Текрубе, помітивши нескромну цікавість, коли він крадькома глянув на Пола.

— Сьогодні я говоритиму від імені брата, — сказала вона. — Нехай супліканти підходять по одному.

— Так, міледі.

Він повернувся, щоб сформувати чергу.

— Пам’ятаю часи, коли ти не помилялася так щодо намірів свого брата, — промовив Стілґар.

— Я була неуважною, — сказала вона. — А в тобі помічаю драматичну зміну. Що це, Стіле?

Шокований Стілґар випростався. Він змінився, звичайно. Але драматично? Ніколи раніше не зустрічався з такою своєрідною оцінкою його особи. Драма — сумнівна річ. Драматичними були заїжджі лицедії та мартопляси непевної лояльності й сумнівних чеснот. Вороги Імперії використовували драматичні спектаклі, щоб впливати на легковажний люд. Корба забув про фрименські цноти й вдався до драми у Квізараті. І через це помре.

— Це якась перверзія, — сказав Стілґар. — Ти мені не віриш?

Неспокій у його голосі пом’якшив вираз її обличчя, але не її тон.

— Ти знаєш, що я тобі вірю. Я завжди згоджувалася зі своїм братом, що коли якісь справи доручено Стілґару, то можна спокійно забути про них.

— То чому ж ти кажеш, що я… змінився?

— Ти готуєшся до непослуху моєму братові, — промовила вона. — Я можу це в тобі прочитати. Сподіваюся лише, що це не знищить вас обох.

Перші захисники та супліканти вже наближалися. Вона відвернулася, перш ніж Стілґар устиг відповісти. Утім, на його обличчі можна було прочитати все те, про що їй написала мама, — закон, який заступив собою моральність і сумління.

«Ви створюєте смертельний парадокс».