Месія Дюни

***

Одягнена в чорне Алія стояла, немов чатовий, на південному помості свого храму, Пророчого Святилища, яке когорти фрименів Пола збудували для неї при стіні його цитаделі.

Вона ненавиділа цю частину свого життя, але не могла уникнути храму, не погубивши їх усіх. Прочани (а бодай би їх!) із кожним днем ставали все численнішими. Нижній портик храму був заповнений ними вщерть. Поміж них никали всілякого штибу торгівці, серед яких не бракувало дрібних ворожок, гаруспіків, ворожбитів, — заробляли собі на життя вбогим наслідуванням Пола Муад’Діба та його сестри.

Алія зауважила, що найпопулярнішим товаром, який пропонували перекупники, були червоні та зелені упаковки нових карт Таро Дюни. Вона задумалася над цим. Хто заполонив цими картами ринок Арракіса? Чому вони так поширилися саме в цей час і в цьому місці? Можливо, щоб скаламутити Час? Залежність від прянощів завжди тягла за собою певну схильність до віщування. Фримени шаліли на цьому пунктику. Чи ж це випадок, що стільки їх розважалося знаками й ворожбою тут і зараз? Вирішила за першої ж нагоди пошукати відповідь.

З південного сходу віяв вітер, а радше незначні залишки вітру, втишеного Оборонною Стіною, яка високо здіймалася в цьому північному краю. Її обвід оранжево виблискував крізь тонку імлу куряви, підсвіченої пізнім надвечірнім сонцем. Гарячий вітер торкався щік Алії, і вона затужила за піском, за безпекою відкритих просторів.

Залишки сьогоднішнього натовпу почали спускатися широкими, зробленими із зеленого каменю сходами до нижчого портика. Ішли поодинці й групками, кілька затрималося, щоб глянути на сувеніри та святі амулети на розкладках вуличних крамарів, дехто радився з тими дрібними ворожбитами, які ще зоставалися. Прочани, прохачі-супліканти, міщухи, фримени, крамарі, котрі позамикали свої ятки, — усі вони творили довгу безладну вервечку, яка тяглася обсадженою пальмами алеєю до центру міста.

Очі Алії вибирали з натовпу фрименів, помічаючи застиглий вираз забобонного страху на їхніх обличчях, напівдикунську звичку триматися осторонь інших. Вони були її силою, а водночас загрожували їй. Фримени все ще ловили величезних хробаків для їзди, розваги й жертвоприношень. Не терпіли чужосвітських прочан, насилу витримували городян із грабенів та суходолів, ненавиділи цинізм, який бачили на обличчях вуличних крамарів. Ніхто не зачіпався з диким фрименом навіть у такому натовпі, що юрмився у Святилищі Алії. На Святому Майдані не було жодних ножів, але тіла знаходили… пізніше.

Розходячись, натовп здіймав куряву. До ніздрів Алії долинув запах кременю, викликавши черговий напад туги за відкритими бледами. Вона усвідомила, що її відчуття минулого загострилося після появи гхоли. Скільки було радощів за тих нескутих днів, перш ніж її брат сів на трон, скільки було часу для жартів, для дрібниць, часу для втіхи з холодного ранку чи заходу сонця… часу… часу… часу… Навіть небезпека була тоді доброю — чиста небезпека з відомих джерел. Не треба було продиратися до меж ясновидіння, дивитися крізь щільні запони на бентежні проблиски майбутнього.

Добре висловили це дикі фримени: «Чотири є речі, яких неможливо приховати, — кохання, дим, вогненний стовп і людина, що йде відкритим бледом».

З раптовим відчуттям відрази Алія зійшла з помосту в затінок Святилища, пройшла вздовж балкона, який вів до сяючої опалесцентним блиском Пророчої Зали. Пісок на плитах скрипів їй під ногами. Прохачі завжди наносять піску до Святих Кімнат! Не зважаючи на слуг, охоронців, послушників, уусюдисущих жерців-сикофантів Квізарату, вона заглибилась у спіральний коридор, що звивався до її особистих кімнат. Там, серед канап, ворсистих килимів, наметових завіс і пам’яток із пустелі, вона відіслала фрименських амазонок, яких Стілґар призначив її особистими охоронницями. Радше сторожовими псами! Відходячи, ті бурчали й опиралися, але боялися її більше, ніж Стілґара. Залишившись на самоті, зняла із себе все, залишивши тільки повішений на шиї крис-ніж у піхвах, а тоді кинула одіж на підлогу й пішла у ванну.

Знала, що він близько, — туманна постать чоловіка, якого відчувала у своєму майбутньому, але не бачила його. Її дратувало, що жодна провидча сила не могла зробити цю постать тілесною. Відчувала його лише несподівано, на мить, коли читала життя інших. Або ж натикалася на його тінь у самотній напівтемряві, де її невинність лучилася із жагою. Він ховався десь за неусталеним обрієм, і вона відчувала, що коли понад силу напружить свої здібності, зуміє його побачити. Він був там, безперервно штурмуючи її свідомість: шалений, небезпечний, аморальний.

У ванні її огорнуло вологе й тепле повітря. Ось звичка, якої вона навчилася від сутностей у пам’яті — незліченних Превелебних Матерів, нанизаних на її свідомість, як перли у сяючому намисті. Вода, тепла вода в заповненій ванні прийняла її тіло, коли вона прослизнула всередину. Воду оточували зелені плиточки з фігурками червоних риб. У цьому приміщенні було стільки води, що старі фримени обурилися б, довідавшись, що вся ота вода призначена лише для миття людської плоті.

Він близько…

Вона подумала, що це її хіть бореться з цнотливістю. Її плоть прагнула коханця. Секс не мав жодної таємничості для Превелебної Матері, котра керує січовими оргіями. Інші її свідомості, що пізнали тау, могли задовольнити її цікавість аж до найменших дрібниць. Це відчуття близькості було лише плотською забаганкою. Тіло шукало іншого тіла.

Потреба дій переборола викликану теплою водою сонливість.

Зненацька Алія вистрибнула з купелі та пішла, як була, мокра й гола, до тренувальної кімнати, що примикала до її спальні. Кімната, простора й світла, містила розмаїті хитромудрі пристосування, що допомагали адептці Бене Ґессерит налаштовуватися на повну фізичну та духовну готовність. Мнемонічні підсилювачі, цифрові млинки з Ікса, призначені для збільшення сили та чутливості пальців рук і ніг, синтезатори запахів, тактильні сенсибілізатори, поля температурного градієнта, зрадосхеми, що не дають усталитися непотрібним звичкам, які можна виявити, тренажери альфа-ритму, кліпсинхронізатори, щоб удосконалити сприйняття світла, темряви й кольорів спектра.

На одній зі стін її власною рукою була написана десятисантиметровими літерами й мнемонічною фарбою ключова пам’ятка з бене-ґессеритського «Кредо»: «До нас усі методи навчання спотворювалися інстинктом. Ми навчилися навчатися. До нас інстинкт, що гнав уперед науковців, мав обмежений обшир уваги — часто не довше одного життя. Їм були недоступні проекти тривалістю в п’ятдесят чи більше поколінь. Їхня свідомість не містила концепції тотального тренування м’язів і нервів».

Увійшовши в тренувальну кімнату, Алія піймала власне відображення, тисячократно помножене кришталевими призмами фехтувального дзеркала, що погойдувалося в центрі цільового манекена. Побачила довгу шпагу, яка чекала на підпорці навпроти пристрою, і подумала: «Так! Працюватиму до знемоги — висушу тіло й очищу розум».

Шпага добре лягла в руку. Вона вийняла крис-ніж із піхов на грудях, узяла його в ліву руку, кінчиком шпаги вдарила по кнопці активації. Увімкнене поле щита цільового пристрою почало розростатися, повільно й твердо відпихаючи її зброю.

Призми блищали. Пристрій пересунувся вліво.

Алія повела за ним кінчиком довгої шпаги; інколи вона навіть думала, що пристрій ось-ось оживе. Але це були лише сервомотори й складні ланцюги рефлекторів, запроектовані так, щоб відволікти її погляд від небезпеки, заплутати й тим самим навчити. Це був інструмент, що віддзеркалював її реакції, анти-я, котре рухалося, як вона, балансуючи світлом на призмах, пересуваючи ціль, відповідаючи своїм уколом на її укол.

З призм назустріч їй нараз вдарило багато клинків, але справжнім був лише один. Вона відбила удар справжнього клинка, ковзнула шпагою за щит пристрою, торкнувшись цілі. Ожив світловий маркер: він був червоний і яскраво мерехтів серед призм… щоб сильніше відволікати увагу.

Манекен знову атакував, рухаючись зі швидкістю одної поділки — тепер трохи швидше, ніж раніше.

Вона відбила удар і, забувши про обережність, пересунулася до небезпечної зони. Здобула очко, скориставшись крис-ножем.

З призм засвітили два вогники.

Пристрій знову збільшив швидкість, під’їхавши на своїх роликах уперед, притягнутий, наче магнітом, рухами її тіла й кінчиком її клинка.

Атака-парад[14]-контрудар.

Атака-парад-контрудар…

Тепер світили вже чотири вогники, а пристрій ставав усе небезпечнішим, з кожним вогником рухаючись усе швидше, утворюючи все більше зон дезорієнтації.

П’ять вогників.

На її голій шкірі блищав піт. Зараз вона існувала у всесвіті, виміри якого були накреслені грізним вістрям: ціль, босі стопи на підлозі тренувальної кімнати, відчуття / нерви / м’язи / рух проти руху.

Атака-парад-контрудар.

Шість вогників… сім.

Вісім!

Вона ніколи раніше не ризикувала з «вісімкою».

У глибині її свідомості наростало почуття тривоги, вимагаючи припинити це шаленство. Пристрій, що складався з призм і цілі, не міг мислити, щадити чи жаліти когось. Та й клинком він обладнаний справжнім. Заміна його чимось безпечнішим позбавила б це тренування сенсу. Це атакуюче вістря може поранити й убити. Але найкращі фехтувальники Імперії припиняли тренування, коли засвічувався сьомий вогник.

Дев’ять!

Алію охопило почуття найвищого піднесення. Атакуюче вістря й ціль розмазалися, зробилися плямами поміж плям. Вона відчувала, що клинок у її руці наче живий. Став антипристроєм. Не вона орудувала клинком — це він орудував нею.

Десять!

Одинадцять!

Щось зблиснуло за її плечем, сповільнилося в ореолі щита, пробилося крізь нього й ударило в кнопку дезактивації. Вогники потьмяніли. Призми й ціль крутнулися та завмерли.

Алія обернулася, розлючена вторгненням, але її реакція стрімко перетворилася на захоплення високим талантом того, хто метнув цього ножа. Був це досконало гарний кидок, точно розрахований, достатньо швидкий, щоб пролетіти крізь щит, але не настільки швидкий, щоб щит міг його відбити.

І торкнутися одноміліметрової кнопки на цільовому пристрої з одинадцятьма вогниками.

Алія відчула, як її емоції та напруження гаснуть подібно до вогників цільового манекена. За мить вона перестала дивуватися, побачивши, хто метнув ножа.

За дверима тренувальної кімнати стояв Пол, а за три кроки позаду нього — Стілґар. Очі її брата примружилися від гніву.

Усвідомивши свою наготу, Алія хотіла було щось на себе накинути, а тоді вирішила, що це смішно. Побачене очима з пам’яті не зітреш. Вона повільно вклала крис-ніж у піхви на грудях.

— Я мала здогадатися.

— Гадаю, ти знаєш, наскільки небезпечним це було, — сказав Пол. Він не поспішав, читаючи реакцію на її обличчі й тілі: барву почервонілої від напруження шкіри, вологу пишність губ. То була хвилююча жіночність, якої він досі не помічав у сестрі. Дивно було дивитися на людину, настільки йому близьку, і більше не впізнавати в ній тих її рис, які здавалися такими усталеними й звичними.

— Це було божевіллям, — прохрипів Стілґар, підходячи до Пола.

За гнівними словами приховувалося захоплення, Алія помітила це і в очах Стілґара.

— Одинадцять вогників! — промовив Пол, хитаючи головою.

— Я б і до дванадцяти дійшла, якби ти не втрутився, — відповіла вона. Під його пильним поглядом вона почала повертатися до нормального стану. — А навіщо в цій клятій штуці стільки вогників, якщо їх не можна випробувати?

— Бене-ґессеритка не знає причин використання відкритих необмежених систем? — спитав Пол.

— Ти, мабуть, ніколи не пробував більше, ніж сім! — промовила вона, знову розсердившись. Його уважна турботливість почала її дратувати.

— Лише раз, — сказав Пол. — Ґурні Галлек застукав мене на десяти. Покарання достатньо мене присоромило, тож я навіть зараз не скажу тобі, що він зробив. Якщо вже зайшла мова про сором…

— Наступного разу ти, можливо, постукаєш, — відрізала вона. Пройшовши повз Пола до спальні, Алія знайшла вільну сіру одежину, прослизнула в неї й узялася розчісувати волосся перед дзеркалом на стіні. Уся спітніла, вона відчула раптом сум, наче після коїтусу. А за якийсь час їй захотілося лише ще раз скупатися… і спати.

— Чого ви прийшли? — спитала вона.

— Мілорде, — озвався Стілґар, і в його голосі з’явилася якась дивна нотка, що змусила Алію обернутися й ще раз на нього глянути.

— Ірулан натякнула нам, що варто сюди піти, — сказав Пол, — хоча це й може здатися дивним. Вона вірить, а здобута Стілом інформація начебто підтверджує, що наші вороги невдовзі спробують…

— Мілорде! — повторив Стілґар, цього разу різкіше.

Коли її брат запитально повернув голову, Алія далі дивилася на старого фрименського наїба. Щось у ньому змусило її усвідомити, наскільки він первісний. Стілґар вірив, що надприродний світ поряд, по сусідству. Цей світ розмовляв із ним простою поганською мовою, розвіюючи всі сумніви. Натомість природний Всесвіт, у якому він перебував, був шаленим, нестриманим, далеким від загальноприйнятої в Імперії моралі.

— Так, Стіле, — сказав Пол. — Хочеш розповісти їй, чому ми прийшли?

— Зараз не слушна пора для таких розмов, — відповів Стілґар.

— Що не так, Стіле?

Стілґар продовжував дивитися на Алію.

— Володарю, чи ти осліп?

Пол обернувся до сестри, відчуваючи, що переповнює його бентега. Зі всіх його радників лише Стілґар смів розмовляти з ним подібним тоном, але навіть Стілґар зважав на ситуацію.

— Їй потрібен чоловік! — бовкнув Стілґар. — Якщо не вийде заміж, і то якомога швидше, матимемо з нею клопоти.

Алія різко повернулася, її обличчя запаленіло. «Як він сміє мене зачіпати?» — подумала вона. Бене-ґессеритський самоконтроль був не досить сильним, щоб запобігти її реакції. Як Стілґар це зробив? Він же не володів Голосом. Вона відчувала сум’яття й гнів.

— Слухайте великого Стілґара! — сказала вона, відвернувшись від співрозмовників і помітивши у своєму голосі сварливу ноту, якої не могла приховати. — Поради для дів від фримена Стілґара!

— Я люблю вас обох, тому й кажу, — відповів він із глибокою гідністю в голосі. — Я не став би вождем фрименів, якби не знав, що зводить разом чоловіків і жінок. Для цього не потрібні жодні таємничі сили.

Пол обмірковував Стілґарові слова, подумки ще раз прокручував побачене, аналізував свою власну, безперечно чоловічу реакцію на рідну сестру. Так, довкола Алії витав якийсь сексуальний неспокій, щось дике й свавільне. Що змусило її ввійти до тренувальної зали оголеною? І так нерозважливо ризикувати життям! Одинадцять вогників у фехтувальних призмах! Позбавлений розуму автомат постав у його думках зі всіма атрибутами древнього страховища. У цьому столітті подібні пристрої вважали допустимими, позаяк на них усе ще зоставався слід давньої аморальності. Колись ними керував штучний розум, комп’ютерний інтелект. Батлеріанський Джигад покінчив із цим, але не зміг розвіяти аури аристократичного пороку, притаманної таким речам.

Очевидно, Стілґар мав рацію. Треба шукати чоловіка, гідного Алії.

— Я про це подбаю, — запевнив Пол. — Ми порозмовляємо про це з Алією наодинці.

Алія повернулася, пильно глянула на Пола й зосередилася. Знаючи, як працює його розум, усвідомила, що рішення стосовно неї прийняв ментат — цей людський комп’ютер, який, зібравши докупи незліченні клаптики інформації, зробив свій аналіз. Цей процес був неуникним і таким же закономірним, як рух планет. Було в ньому щось від устрою Всесвіту — неминуче й вражаюче.

— Володарю, — промовив Стілґар, — можливо, ми…

— Не зараз, — буркнув Пол. — Зараз маємо інші проблеми.

Розуміючи, що її логічному мисленню не дорівнятися до мислення Пола, Алія на бене-ґессеритський лад змусила себе відволіктися від того, що трапилося за останні кілька хвилин.

— Вас прислала Ірулан? — запитала вона, відчуваючи приховану небезпеку вже в самій цій думці.

— Непрямо, — відповів Пол. — Інформація, яку вона нам передала, підтверджує наші підозри, що Гільдія має намір спробувати вкрасти хробака.

— Вони планують викрасти малого й запустити цикл створення прянощів в іншому світі, — сказав Стілґар. — Це означає, що вони знайшли планету, яку вважають годящою.

— Це означає, що вони мають спільників серед фрименів! — зауважила Алія. — Жоден чужосвітянин не впіймає хробака.

— Це зрозуміло й без слів, — заявив Стілґар.

— Ні, зовсім ні, — промовила Алія, обурена такою нездогадливістю. — Поле, ти, звичайно…

— Щось іде під укіс, — сказав Пол. — Ми це не відучора знаємо. Я ніколи не бачив цієї іншої планети, і це мене непокоїть. Якщо вони…

— Це тебе непокоїть? — спитала Алія. — Воно означає тільки те, що її розташування маскує Лоцман, як і їхні святині та притулки.

Стілґар розкрив було рота, а відтак не промовивши навіть слова, закрив його, приголомшений тим, що обоє його кумирів піддалися блюзнірській слабкості.

Пол, відчувши Стілґарів неспокій, промовив:

— Маємо невідкладну проблему! Аліє, я хотів би почути твою думку. Стілґар пропонує розширити наше патрулювання у відкритих бледах і посилити охорону січей. Можливо, тоді нам вдасться викрити групу висадки й запобігти…

— Ними керуватиме Стерновий? — спитала Алія.

— Вони доведені до розпачу, хіба ні? — згодився Пол. — Тому я тут.

— Бачать щось, чого не бачимо ми?

— Саме так.

Алія кивнула, згадавши свої думки про Таро Дюни, і швидко виклала свої побоювання.

— На нас накидають покривало, — сказав Пол.

— За належного патрулювання, — зважився заговорити Стілґар, — ми могли б запобігти…

— Ми нічому не можемо запобігти… ніколи, — промовила Алія. Їй не подобався теперішній Стілґарів спосіб мислення, його обмеженість, що не дозволяла помічати очевидні речі. Це не той Стілґар, якого вона пам’ятала.

— Ми мусимо рахуватися з тим, що вони роздобудуть хробака, — промовив Пол. — Інше питання, чи зуміють розпочати меланжевий цикл на іншій планеті. Їм потрібно буде щось більше, ніж хробак.

Стілґар переводив погляд із брата на сестру. Завдяки екологічному мисленню, прищепленому йому січовим життям, він зрозумів їхні міркування. Пійманий хробак не міг би жити без частки Арракіса — піщаного планктону, маленьких творців та всього іншого. Для Гільдії це була неабияка проблема, але не непосильна. Його щоразу більший неспокій лежав в іншій сфері.

— Отже, твої видіння не викривають співучасті гільдієрів? — спитав він.

— Прокляття! — вибухнув Пол.

Алія вивчала Стілґара, відчуваючи в його свідомості варварську однобокість думок. Він був розіп’ятий на вірі в чародійство. Магія! Магія! Заглянути в майбутнє — це те саме, що вкрасти священний вогонь із храму. Це вкрай небезпечна спокуса, що загрожує згубою й втратою душі. З безформної й небезпечної далечини вихоплювалося щось таке, що мало форму й силу. Але Стілґар почав відчувати за незнаним обрієм інші сили, можливо, іще могутніші. Його Королева-Чаклунка і Приятель-Чародій проявили небезпечну слабкість.

— Стілґаре, — сказала Алія, змагаючись його втримати, — ти стоїш у долині між дюнами. Я ж стою на вершині. Я бачу те, чого ти не бачиш. І, крім усього іншого, бачу гори, що закривають далечінь.

— Є речі, приховані від тебе, — сказав Стілґар. — Ти завжди це казала.

— Будь-яка сила обмежена, — відповіла Алія.

— І небезпека може надійти з-за гір, — промовив Стілґар.

— Схоже на це, — погодилася Алія.

Стілґар кивнув, утупившись поглядом у Полове обличчя.

— Але що б не прийшло з-за гір, воно мусить перетнути дюни.