Месія Дюни

***

Крізь своє таємне «шпигунське» вічко Алія спостерігала за посольством Гільдії, що церемоніальною ходою рухалося великою прийомною залою.

Різке сріблясте світло полудня лилося крізь верхній ряд вікон на підлогу, покриту різнокольоровою плиткою: зеленою, синьою та кольору яєчної шкаралупи. Плитка мала імітувати зарослу рястом старицю річки. Де-не-де траплявся яскравий мазок екзотичного кольору, що нагадував птаха чи рослину.

Гільдієри йшли цими плитками, наче мисливці, котрі переслідують свою здобич у дивних джунглях. Утворивши рухому композицію із сірих шат, чорних шат, помаранчевих шат, усі вони оманливо випадковим чином вишикувалися довкола прозорого контейнера, де в оранжевому газі плавав Лоцман-Посол. Контейнер, підтримуваний супровідним полем, тягли двоє вдягнених у сіре працівників посольства. Загалом це нагадувало транспортування в док корабля прямокутної форми.

Просто під вічком Алії, на Левиному Троні, що здіймався посеред помосту-подіуму, сидів Пол. На Полові була нова офіційна корона з емблемами риби й кулака. Тіло його покривала злототкана мантія. Довкола Імператора мерехтів особистий щит. Обабіч подіуму та на його східцях вишикувалися дві групи охоронців. Праворуч від Пола, двома сходинками нижче, стояв Стілґар у білому строї, підперезаному жовтим поясом.

Сестринська емпатія підказала їй, що в душі Пола клекоче таке саме хвилювання, яке відчувала вона сама, хоча навряд чи хтось інший помітив би це. Його увага зосередилася на вдягненому в оранжеве одному з членів процесії, сліпий погляд металевих очей якого не відхилявся ні вліво, ні вправо. Ішов він біля переднього правого кута контейнера, наче представник військового ескорту. Пласке обличчя під в’юнким чорним волоссям, статура, якої не міг приховати оранжевий одяг, усе в ньому, кожен жест кричали про неймовірну схожість.

Це був Дункан Айдаго.

Він не міг бути Дунканом Айдаго, але був ним.

Спогади, поглинуті ще в материнській утробі в мить спричиненої прянощами зміни, дозволили Алії за допомогою рихані-дешифрування, яке пробиває всі камуфляжі, розпізнати цю людину. Вона знала, що Пол пізнає його через незліченні особисті переживання, через вдячність за проведену разом із ним юність.

Це був Дункан.

Алія здригнулася. Існувало лише одне пояснення: це був тлейлаксанський гхола, реконструйований із мертвої плоті оригіналу. Оригінал загинув, рятуючи Пола. Це лише витвір аксолотлевих резервуарів.

Гхола крокував, високо, по-півнячому підіймаючи ноги, з настороженістю майстра-мечника. Коли контейнер із Послом завмер за десять кроків від помосту, він різко зупинився.

За методикою Бене Ґессерит, якої вона не могла позбутися, Алія відчула неспокій Пола. Він більше не дивився на постать зі свого минулого. Проте, і не дивлячись, бачив його усім своїм єством. М’язи Пола були напружені так, наче він переборював опір. Кивнувши Послові Гільдії, він промовив:

— Мені сказали, що ваше ім’я — Едрік. Вітаємо вас у нашому дворі в надії, що ця зустріч принесе нам нове взаєморозуміння.

Перш ніж глянути на Пола, Стерновий по-сибаритськи розлігся у своєму оранжевому газі й укинув до рота меланжеву капсулу. Крихітний транслятор, який крутився довкола контейнера з гільдієром, відтворив звуки кашлю, а відтак і тріскучий байдужий голос:

— Схиляюся перед моїм Імператором. Я хотів би вручити йому мої вірчі грамоти, а ще — скромний дарунок.

Службовець передав сувій Стілґару, той прочитав його, насупившись, тоді кивнув Полу. Обидва, Стілґар і Пол, повернулися до гхоли, котрий терпляче стояв унизу під помостом.

— Мій Імператор воістину розпізнав дарунок, — промовив Едрік.

— Ми раді прийняти ваші вірчі грамоти, — сказав Пол. — Поясніть нам значення дарунка.

Едрік перевернувся в контейнері, зосередивши увагу на гхолі.

— Цього чоловіка звати Гайтом, — він побуквено вимовив ім’я. — Згідно з нашими дослідженнями, у нього дуже незвична історія. Був убитий тут, на Арракісі… жахлива рана голови, що потребувало багатьох місяців регенерації. Тіло продано Бене Тлейлакс як тіло майстра-мечника, адепта Школи Ґіназ. Дійшло до нашого відома, що це мусить бути Дункан Айдаго, довірений оборонець вашої родини. Ми придбали його як подарунок, гідний Імператора. — Едрік глянув на Пола: — Хіба це не Айдаго, сір?

Самоконтроль і обережність стримали голос Пола:

— У нього є деякі ознаки Айдаго.

«Невже Пол бачить щось таке, чого не бачу я? — дивувалася Алія. — Ні! Це Дункан!»

Чоловік на ім’я Гайт стояв спокійно, металеві очі дивилися перед собою, тіло було розслаблене. Жодним знаком не показував свого розуміння, що це він є предметом обговорення.

— Згідно з нашими найточнішими відомостями, це Айдаго, — сказав Едрік.

— Тепер він зветься Гайтом, — промовив Пол. — Цікаве ім’я[12].

— Сір, невідомо, як або чому тлейлаксу дають імена, — відповів Едрік. — Але імена можна змінювати. Тлейлаксанське ім’я неважливе.

«Це тлейлаксанська річ, — думав Пол. — У цьому й проблема».

Бене Тлейлакс не надто переймалися природою речей. Добро й зло мали в їхній філософії дивні значення. То що ж вони вбудували в плоть Айдаго — із заміром чи задля примхи?

Пол глянув на Стілґара, зауваживши забобонний острах фримена. Схоже, що фрименській гвардії передалося відлуння цього почуття. Напевне, Стілґар зараз розмірковує про непотребні звичаї гільдієрів, тлейлаксу й гхол.

Повернувшись до гхоли, Пол спитав:

— Гайт — це єдине твоє ім’я?

На темному обличчі гхоли з’явилася спокійна усмішка. Металеві очі піднялися, сфокусувалися на Полові, але їхній погляд зоставався механічним:

— Так мене називають, мілорде: Гайт.

Алія затремтіла у своєму темному шпигунському закутку. Це був голос Айдаго, тембр звуку цілком відповідав тому, що був записаний у кожній клітинці її тіла.

— Чи буде приємно мілордові, — додав гхола, — якщо я скажу, що його голос приносить мені задоволення? Бене Тлейлакс кажуть, що це свідчення того, що я вже чув цей голос… раніше.

— Але ти не знаєш цього напевне, — промовив Пол.

— Я нічого не знаю напевне про моє минуле, мілорде. Мені було пояснено, що я не можу нічого згадати про моє колишнє життя. Усе, що в мене зосталося від минулого, — це схеми, вбудовані в гени. Існують, однак, ніші, до яких можуть припасуватися колись знайомі речі. Голоси, місця, їжа, обличчя, звуки, дії — меч у моїй руці, панель керування ’топтером.

Відмітивши, як пильно гільдієр дивиться на цей обмін фразами, Пол спитав:

— Ти розумієш, що тебе подарували?

— Це було мені пояснено, мілорде.

Пол відкинувся назад, спершись руками об підлокітники трону.

«Хіба я щось заборгував тілу Дункана? — питав він себе. — Цей чоловік помер, рятуючи моє життя. Але ж це не Айдаго, це гхола».

А все-таки були це тіло й розум, що навчили Пола літати на ’топтері так, наче на власних крилах. Пол знав, що він не міг би орудувати мечем без суворого вишколу, який дав йому Айдаго. Гхола. Тіло, багато вражень від якого можуть виявитися фальшивими, стосовно якого легко помилитися. Старі асоціації зберігатимуться. Дункан Айдаго. Це не стільки маска, яку носив гхола, скільки вільний одяг, що мав би приховувати особистість. На вигляд ця особистість відрізнялася від того, що тлейлаксу в ній приховали.

— Як ти можеш служити нам? — спитав Пол.

— Згідно з побажаннями мілорда та моїми можливостями.

Алія, заглядаючи зі свого потаємного сховку, була зворушена аурою сором’язливості, що витала довкола гхоли. Вона не помітила жодного фальшу. Цей новий Дункан Айдаго аж світився абсолютною невинністю. Оригінал був дитям цього світу, небезгрішним паливодою. Але це тіло було очищеним від усього такого. Вийшла чиста дошка, на якій тлейлаксу написали… що саме?

Вона відчувала приховані загрози в цьому подарунку. Це була тлейлаксанська річ. Тлейлаксу завжди проявляли небезпечну відсутність моральних застережень. Їхніми діями могла керувати необмежена цікавість. Вони хвалилися, що з відповідної людської сировини могли зробити що завгодно — як демонів, так і святих. Продавали ментатів-убивць. Створили вбивцю-лікаря, подолавши при цьому кондиціонування Сукської школи, яке позбавляє людину здатності відбирати чуже життя. До числа їхніх витворів входили щонайдогідливіші слуги, піддатливі сексуальні іграшки для будь-яких забаганок, солдати, генерали, філософи, а за потреби — навіть моралісти.

Пол ворухнувся й глянув на Едріка:

— Чого навчений цей дарунок? — спитав він.

— Якщо мілорд буде ласкавий, — відповів Едрік, — тлейлаксу для власної розваги витренували цього гхолу як ментата й дзен-сунітського філософа. Так вони хотіли підсилити його таланти мечника.

— Вони досягли успіху?

— Не знаю, мілорде.

Пол зважував відповідь. Правдочуття казало йому: Едрік щиро вірить, що гхола — Айдаго. Але було ще щось. Води Часу, крізь які рухався цей Стерновий-провидець, натякали на загрози, не розкриваючи їх. Гайт. Тлейлаксанське ім’я натякало на небезпеку. Пол відчув спокусу відмовитися від подарунка. Але навіть будучи під впливом спокуси, він знав, що вибере інший шлях. Дім Атрідів має зобов’язання перед цим тілом — факт, добре відомий ворогові.

— Дзен-сунітський філософ, — задумався Пол, іще раз поглянувши на гхолу. — Ти дослідив свою роль і мотиви?

— Я зі смиренністю сприймаю свою службу, сір. Я очищений розум, звільнений від імперативів мого людського минулого.

— Ти волів би, щоб ми називали тебе Гайтом чи Дунканом Айдаго?

— Мілорд може називати мене, як забажає, бо я не є іменем.

— Але тобі подобається ім’я «Дункан Айдаго»?

— Гадаю, що таким було моє ім’я, сір. Воно личить мені. Але… це викликає дивні відчуття. На мою думку, кожне ім’я несе в собі стільки ж неприємного, скільки й приємного.

— А що приносить тобі найбільше задоволення? — спитав Пол.

Гхола несподівано засміявся, відповідаючи:

— Знаходити в інших знаки, які розкривають моє колишнє «я».

— І ти бачиш тут такі знаки?

— О, так, мілорде. Ваш помічник Стілґар вагається між підозрою та захопленням. Він був другом мене колишнього, але це тіло гхоли відштовхує його. Ви, мілорде, захоплювалися тим, ким я був колись… і ви йому довіряли.

— Очищений розум, — промовив Пол. — Як може очищений розум віддати себе нам у неволю?

— Неволю, мілорде? Очищений розум вирішує, перебуваючи в оточенні невідомих величин і без знання причин і наслідків. Хіба це неволя?

Пол насупився. Це було дзен-сунітське висловлювання: загадкове, влучне, повністю занурене у віру, яка заперечувала об’єктивність будь-якої розумової діяльності. Без знання причин і наслідків? Такі думки шокували. Невідомих величин? Кожне рішення, навіть і ясновидче, містить невідомі величини.

— І все ж таки чи ти вважав би за краще, якби ми називали тебе Дунканом Айдаго? — спитав Пол.

— Ми живемо завдяки відмінностям, мілорде. Виберіть ім’я для мене.

— Нехай тоді твоїм ім’ям зостається тлейлаксанське. Гайт — це ім’я, що схиляє до обережності.

Гайт схилився й відійшов на крок назад.

Алія здивувалась: «Як він довідався, що розмову закінчено? Я знала це, бо знаю мого брата. Але ж там не було жодного знаку, який міг би прочитати чужий. Невже це знав Дункан Айдаго в ньому?»

Пол повернувся до Посла й сказав:

— Для вашого посольства було відведено приміщення. Нашим бажанням є якомога швидше приватно проконсультуватися з вами. Ми пошлемо за вами. Дозвольте вас поінформувати, перш ніж почуєте це з невідповідного джерела, що Превелебну Матір Сестринства, Ґая Єлену Могіям, було усунуто з гайлайнера, яким ви прилетіли. Це було зроблено за нашим наказом. Її присутність на вашому кораблі буде однією з тем наших переговорів.

Помахом лівої руки Пол відіслав посланця.

— Гайте, — сказав Пол, — залишися тут.

Обслуга Посла віддалилася, тягнучи на буксирі контейнер. Едрік перетворився на оранжевий силует в оранжевому газі — очі, рот, плавний помах кінцівками.

Пол дивився їм услід, аж поки масивні двері не зачинилися за останнім гільдієром.

«Ось я й зробив це, — думав Пол. — Я прийняв гхолу». Без сумніву, тлейлаксанське творіння було наживкою. Дуже ймовірно, що таку ж роль відіграла ця стара відьма, Превелебна Матір. Але це був час Таро, що його він передбачив в одному зі своїх найперших видінь. Кляте Таро! Воно каламутило води Часу, аж доки ясновидець насилу міг розгледіти майбутнє на годину вперед. «Чимало риб заковтнуло наживку й урятувалося», — нагадав він собі. А Таро працювало і на нього, так само як і проти нього. Того, чого не бачив він, інші теж можуть не побачити.

Гхола стояв, повернувши голову вбік, і чекав.

Стілґар, ідучи сходами, затулив собою гхолу від погляду Пола й промовив чакобса — мисливською мовою їхнього січового минулого:

— Це створіння в контейнері довело мене до дрожі, володарю, але цей дарунок! Відішли його геть!

Тією ж мовою Пол відповів:

— Я не можу.

— Айдаго помер, — наполягав Стілґар. — Це не Айдаго. Дозволь мені взяти його воду для племені.

— Гхола — це моя проблема, Стіле. Твоя проблема — наш в’язень. Я хочу, щоб Превелебну Матір якомога пильніше охороняли люди, яких я натренував протистояти підступам Голосу.

— Мені це не подобається, володарю.

— Я стерегтимуся, Стіле. Дивися, щоб і ти теж був обережним.

— Гаразд, володарю, — Стілґар зійшов зі сходів на підлогу зали, пройшов поруч із Гайтом, понюхав його й вийшов.

«Зло розпізнається за запахом», — подумав Пол. Стілґар здійняв зелено-білий стяг Атрідів над дюжиною світів, але зостався забобонним фрименом, непідвладним жодним філософським тонкощам.

Пол вивчав дарунок.

— Дункане, Дункане… — прошепотів він, — що вони з тобою зробили?

— Дали мені життя, мілорде, — відповів Гайт.

— Але навіщо вони навчили тебе й передали нам? — спитав Пол.

Гайт стиснув губи, а потім сказав:

— Щоб я вас знищив.

Відвертість цієї фрази вразила Пола. Але як іще міг відповісти дзен-сунітський ментат? Навіть бувши гхолою, ментат не міг казати нічого, крім правди, тим паче ментат із внутрішнім спокоєм дзен-суніта. То був людський комп’ютер, розум і нервова система, пристосовані до виконання завдань, які колись давно давали ненависним машинам. А те, що він заодно ще й дзен-суніт, гарантувало подвійну чесність… якщо тільки тлейлаксу не вбудували в цю плоть чогось іще дивнішого.

Чому, наприклад, у нього механічні очі? Тлейлаксу вихвалялися механічними очима свого виробництва, запевняючи, що вони перевершують оригінал. Дивно лише, що самі вони їх не використовують.

Пол глянув на шпигунське вічко Алії. Він прагнув її присутності та порад, адже ці поради не були б затуманені почуттям відповідальності й обов’язку.

Він іще раз подивився на гхолу. Такий подарунок не жарт. Чесний у найнебезпечніших запитаннях.

«Я знаю, що це спрямована проти мене зброя, — подумав Пол, — але це нічого не змінює».

— Що я маю робити, аби захиститися від тебе? — спитав він. Це була пряма мова, без імператорського «ми»: просто запитання, яким він міг би заморочити давнього Дункана Айдаго.

— Відішліть мене геть, мілорде.

Пол заперечно похитав головою.

— Як ти мене знищиш?

Гайт глянув на вартових, які після відходу Стілґара пересунулися ближче до Пола. Обернувся, обвів залу поглядом, перевів свої металеві очі на Пола, кивнув.

— Це місце, де людина віддаляється від інших людей. І воно свідчить про таку потугу, яку можна споглядати, лише пам’ятаючи про скінченність усіх речей. Чи мій пан здобув це становище завдяки своїм талантам провидця?

Пол забарабанив пальцями по підлокітниках трону. Ментат шукав даних, але запитання його стривожило.

— Я здобув це становище завдяки сильним рішенням… які не завжди випливали з інших моїх… здібностей.

— Сильні рішення… — промовив Гайт. — Це гартує людське життя. Але, нагріваючи шляхетний метал і даючи йому повільно остигати, без занурення в холодну воду, його можуть зробити м’яким.

— Ти хочеш замилити мені очі дзен-сунітським лепетом? — спитав Пол.

— Дзен-суніти знають інші шляхи дослідження, ніж замилювання очей.

Пол провів язиком по губах, глибоко вдихнув і привів свої думки до притаманної ментатам рівноваги. Довкола нього кружляли заперечні відповіді. Ніхто не сподівався, що він бігцем мчатиме за гхолою, занедбавши інші обов’язки. Ні, це не так. Чому він ментат-дзен-суніт? Філософія… слова… споглядання… внутрішній пошук… Йому також бракувало вихідних даних.

— Потребуємо більше даних, — пробурмотів він.

— Потрібні ментатові факти не можна намести мітелочкою, як ото мимоволі збирають пилок на одязі, коли проходять через квітуче поле, — сказав Гайт. — Пилок слід уважно збирати й аналізувати під багаторазовим збільшенням.

— Мусиш навчити мене дзен-сунітської риторики, — промовив Пол.

Металеві очі Гайта на мить сяйнули в його бік, а тоді він промовив:

— Мілорде, так, можливо, і було задумано.

«Притупити мою волю словами й ідеями?» — спитав себе Пол.

— Ідей найбільше слід боятися, коли вони стають діями, — сказав він уголос.

— Відішліть мене від себе, сір, — озвався Гайт голосом Дункана Айдаго, який непокоївся за свого «юного пана».

Пол відчув, що потрапив у пастку цього голосу. Не міг відіслати його від себе, навіть коли це був голос гхоли.

— Залишишся, — сказав він, — і ми обоє будемо обережними.

Гайт уклонився, скоряючись.

Пол глянув на шпигунське вічко, благаючи очима, щоб Алія взяла дарунок у свої руки та витягла з нього всі таємниці. Гхоли були примарами, якими лякали дітей. Ніколи не думав, що познайомиться з одним із них. Щоб його збагнути, мусив вивищитися над співчуттям… і не був певен, що зможе це зробити. Дункан… Дункан… Чи була хоча б часточка Айдаго в цій скроєній до ладу плоті? Та й не плоть це насправді… це саван у формі тіла. Айдаго вічно лежатиме мертвим на долівці Арракінської печери. З металевих очей дивився його привид. У цій воскреслій плоті поруч жили дві істоти, і одна з них була загрозливою, ховаючи свою силу та справжню суть за єдиною й неповторною зовнішністю.

Заплющивши очі, Пол дозволив давнім видінням просочитися крізь його свідомість. І нараз духи любові та ненависті почали фонтаном вистрілювали з глибин схвильованого моря — і жодна скеля не височіла над цим хаосом, і жодного тобі надійного місця, з якого можна б роззирнутися посеред буремних вод.

«Чому жодне видіння не показало мені цього нового Дункана Айдаго? — питав він себе. — Хто приховує Час від ясновидця? Очевидно, інші ясновидці».

Пол розплющив очі й запитав:

— Гайте, ти маєш здібності провидця?

— Ні, мілорде.

У його голосі звучала щирість. Звичайно, гхола міг і не знати, що володіє цими здібностями. Але це заважало б йому виконувати обов’язки ментата. Яким же був прихований задум?

Давні візії кружляли довкола Пола. Чи доведеться йому вибрати страшний шлях? Спотворений Час натякав на роль гхоли в цьому жахливому майбутньому. Невже це безвихідь, хай що б він зробив?

Розлучися… розлучися… розлучися…

Ця думка забриніла йому в голові.

Алія сиділа вгорі у своїй схованці, спершись підборіддям на ліву руку й дивлячись на гхолу. Магічна привабливість Гайта вразила і її. Тлейлаксанська реставрація дала йому юність і виразну невинність, що промовляли до неї. Вона зрозуміла безсловесне благання Пола. Коли оракул підводить, удаються до послуг справжніх шпигунів і фізичних сил. Однак вона задумувалася, звідки взялося в неї бажання прийняти цей виклик. Вона відчувала прагнення бути поруч із цим новим чоловіком, може, навіть торкнутися його.

«Він небезпечний для нас обох», — подумала Алія.