Месія Дюни

***

Алія присіла, уперши лікті об коліна й поклавши підборіддя на кулаки, і вглядалася в тіло на дюні — кілька костей і трохи понівеченої плоті, яка була колись молодою жінкою. Руки, голова, верх тулуба зникли, з’їдені коріолісовим вітром. Пісок довкола було всіяно слідами медиків та слідчих її брата. Зараз усі вони вже забралися, окрім помічників із моргу, які стояли з того ж боку, що й гхола Гайт, чекаючи, доки вона завершить своє таємниче розслідування.

Небо кольору пшениці кутало все навкруги сизим світлом, звичним для пообіддя на цих географічних широтах.

Тіло було знайдене кілька годин тому, і запримітив його низьколітний кур’єрський ’топтер: його прилади зареєстрували слабкі сліди води там, де їх не повинно бути. Кур’єр викликав експертів. І вони виявили — що? Що це була жінка років двадцяти, фрименка, узалежнена від семути… вона померла в цій пустелі від витонченої отрути тлейлаксанського походження.

Смерть у пустелі не рідкісне явище. Але залежний від семути фримен — така рідкість, що Пол вислав її оглянути місце події за допомогою прийомів, яким навчила її мати.

Алія відчувала, що нічого не дізналася, хіба що додала власної таємничої аури й без того таємничій справі. Вона почула, як стопи гхоли ворушать пісок, і подивилася на нього. Його увага миттю зосередилася на ’топтерах ескорту — ті кружляли над ними, наче вороняча зграя.

«Стережися гільдієрів, що дарунки приносять», — подумала Алія.

’Топтер моргу і її власна машина стояли на піску поблизу скельного виступу, відразу за гхолою. Алії захотілося чимшвидше забратися звідси, і забратися якомога далі.

Але Пол припускав, що вона може побачити те, чого не помітять інші. Дистикост їй муляв. Після багатьох місяців міського життя він здавався доволі незручним. Вона дивилася на гхолу, питаючи себе, чи зміг би він встановити щось важливе про цю дивну смерть. Пасемко його чорного кучерявого волосся вибилося з-під каптура дистикоста, і її рука так і тягнулася поправити його.

І наче притягнуті цією думкою, його сірі очі, що вилискували металом, звернулися до неї. Вона здригнулася й відвела погляд.

Фрименська жінка померла тут від отрути, званої «горлянкою пекла». Фрименка, узалежнена від семути. Алія поділяла Полову стривоженість цим поєднанням.

Похоронна команда терпляче чекала. Тіло містило надто мало води, щоб варто було його зберігати. Відтак у поспіху не було потреби. А ще вони вірили, що Алія якимсь мистецтвом тайночитання розпізнає правду в цих останках.

Але жодної правди вона так і не побачила.

Лише глибокий гнів, викликаний простодушністю помічників. Оце наслідок клятої релігійної таємничості. Вони з братом не можуть бути людьми. Мусять бути чимось більшим. Про це постаралися Бене Ґессерит, маніпулюючи спадковістю Атрідів. Зробила свій внесок і мати, спрямувавши їх на шлях відьомства.

А Пол остаточно увічнив цю відмінність.

Превелебні Матері, що перебували в пам’яті Алії, схвильовано заворушилися, вимогливо викликаючи спогад-адаб разом зі зблисками думки: «Спокійно, мале! Ти те, ким ти є. Маєш свої відшкодування».

Відшкодування!

Вона жестом покликала гхолу.

Той зупинився біля неї, уважний, терплячий.

— Що ти бачиш у цьому? — спитала вона.

— Можливо, ми ніколи не довідаємося, хто тут загинув, — відповів він. — Голова й зуби зникли. Руки… Малоймовірно, що існує генетичний запис, який відповідав би її клітинам.

— Тлейлаксанська отрута, — промовила вона. — Що ти про це скажеш?

— Багато хто купує такі отрути.

— Це правда. А тіло надто знищене, щоб його можна було відновити, як це було зроблено з твоїм тілом.

— Навіть якби ви довіряли тлейлаксу.

Вона кивнула й підвелася.

— Тепер відвези мене до міста.

Коли вони вже знялися в повітря й повернули на північ, сказала:

— Ти летиш точнісінько так, як це робив Дункан Айдаго.

Він уважно на неї глянув.

— Мені вже це казали.

— Про що ти тепер думаєш?

— Багато про що.

— До всіх чортів, перестань ухилятися від мого запитання!

— Якого запитання?

Вона зміряла його сердитим поглядом. Він помітив гнів і знизав плечима.

«З цим жестом — викапаний Дункан Айдаго», — подумала вона, а відтак звинувачувальним глухим і зловісним голосом промовила:

— Я хотіла лише змусити тебе висловити свою думку, щоб порівняти її із моїми власними. Ця смерть молодої жінки непокоїть мене.

— Я думав не про це.

— А про що ж?

— Про дивні емоції, які я відчуваю, коли люди кажуть про того, ким я, можливо, був.

— Можливо?

— Тлейлаксу дуже спритні.

— Не настільки. Ти був Дунканом Айдаго.

— Дуже ймовірно. Таким є початковий розрахунок.

— То в тебе є емоції?

— Якоюсь мірою. Відчуваю запал. Неспокій. Нахил до тремтіння, який я стримую лише з певним зусиллям. Бачу… проблиски образів.

— Яких образів?

— Вони надто швидкі, щоб їх розпізнати. Проблиски. Спазми… майже спогади.

— Хіба ж тебе не цікавлять ці спогади?

— Звичайно. Цікавість штовхає мене вперед, але я просуваюся дуже неохоче. Думаю: «А якщо я не той, ким мене вважають?» І ця думка мені не подобається.

— І це все, про що ти думаєш?

— Вам краще знати, Аліє.

«Як він сміє називати мене на ймення?» Вона відчула, як спершу наростає, а відтак згасає в ній гнів на спогад про те, як він це сказав: м’який, ледь ламкий півголос, невимушена чоловіча самовпевненість. М’язи її щелепи здригнулися. Вона зціпила зуби.

— Це не Ель-Кудс там, унизу? — спитав він, трохи хитнувши крилом, чим спричинив раптовий переполох усього ескорту.

Вона глянула вниз, на їхні тіні, що хвилями перепливали через вершину над перевалом Харг, на кліф і кам’яну піраміду, де покоївся череп її батька. «Ель-Кудс — Святе Місце».

— Це Святе Місце, — сказала вона.

— Одного дня мушу його відвідати, — відповів він. — Близькість останків вашого батька може принести спогади, які я зумію впіймати.

Вона раптом побачила, наскільки сильною є його потреба довідатися, ким він був. Це для нього найвище прагнення. Вона глянула на скелі, на кліф і його підніжжя, що спадало в напрямку піску. Піщане море — коричної барви скеля здіймалася з дюн, наче корабель, що протистоїть хвилям.

— Повернися назад, — сказала вона.

— А ескорт?

— Полетять за тобою. Спустися вниз і пролети під ними.

Він підкорився.

— Ти справді служиш моєму братові? — спитала вона, коли їхній ’топтер ліг на новий курс, а ескорт полетів услід.

— Служу Атрідам, — формальним тоном відповів він.

Тут вона побачила, що його права рука здіймається й опускається, майже як у древньому каладанському салюті. На його обличчі з’явився сумовитий задумливий вираз. Вона спостерігала за тим, як він придивляється до кам’яної піраміди.

— Що тебе непокоїть? — поцікавилася Алія.

Його губи ворухнулися. Ламким, приглушеним голосом він промовив:

— Він був… він був…

По його щоці скотилася сльоза.

Алія застигла, вражена фрименським благоговінням. Він віддав воду мертвому! Вона не могла стриматися — торкнулася його щоки, відчула сльозу.

— Дункане, — прошепотіла вона.

Він наче приріс до панелі керування ’топтером, не зводячи очей із гробниці внизу.

— Дункане! — підвищила вона голос.

Він зглитнув, похитав головою й блиснув на неї металевими очима.

— Я… відчув… його руку… на своєму плечі, — прошепотів. — Відчув її! Руку…

Голос долинав десь із глибини горла.

— Був… другом. Був… моїм другом.

— Хто?

— Не знаю. Гадаю, що… Не знаю.

Перед Алією спалахнув сигнальний вогник: капітан їхнього ескорту хотів довідатися, чому вони повернулися в пустелю. Вона взяла мікрофон і пояснила, що вони склали коротку данину шаноби гробниці її батька. Капітан нагадав їй, що вже пізно.

— Тепер летимо до Арракіна, — промовила вона, відкладаючи мікрофон.

Гайт глибоко вдихнув і розвернув їхній ’топтер на північ.

— Це була рука мого батька, правда? — спитала вона.

— Можливо.

Тепер у його голосі звучали інтонації ментата, який розраховує ймовірності. Алія зрозуміла, що він опанував себе.

— Тобі відомо, звідки я знаю свого батька? — спитала вона.

— Дещо відомо.

— Дозволь мені пояснити більше.

Скупими фразами вона взялася пояснювати, як у ній іще до народження прокинулася свідомість Превелебної Матері, розповіла про переляканий плід, у нервових клітинах якого містилося знання безлічі життів — і все це трапилося після батькової смерті.

— Я знаю мого батька так, як знала його мати, — промовила. — До найменших подробиць. Якоюсь мірою я і є моєю матір’ю. У мені всі її спогади до моменту, коли вона випила Воду Життя й ввійшла в транс переселення душ.

— Ваш брат пояснив мені дещо з цього.

— Він? Чому?

— Я просив.

— Навіщо?

— Ментат потребує даних.

— Ох, — вона глянула вниз на плоскогір’я Оборонної Стіни — шпичасте каміння, прірви й ущелини.

Він побачив, куди вона дивиться, і сказав:

— Там, унизу, дуже відкрите місце.

— А все-таки там легко сховатися, — відповіла вона. Відтак глянула на нього. — Нагадує мені людський мозок з усіма його криївками.

— Аххх, — промовив він.

— Аххх? Що означає це «аххх»? — Вона зненацька розлютилася, хоча причина цього гніву вислизала від неї самої.

— Ви хотіли б знати, що приховує мій мозок, — відповів він. То було твердження, а не запитання.

— Звідки знаєш, чи я ще не вивчила тебе, удавшись до ясновидіння? — спитала вона.

— Вам це вдалося? — зі щирою цікавістю здивувався він.

— Ні!

— І в сивіл є свої обмеження, — промовив він.

Він повеселів і це притлумило гнів Алії:

— Розважаєшся? Не маєш пошани до моїх сил?

Запитання звучало не дуже переконливо, навіть для її власних вух.

— Шаную ваші віщі знаки, може, більше, ніж ви гадаєте. Я був серед присутніх на вашому Ранковому Ритуалі.

— І що ти там помітив?

— У вас великий талант до маніпулювання символами, — промовив він, зосередивши увагу на панелі керування ’топтером. — Можна б сказати, як і належить бене-ґессеритці. Але ви, як і багато інших чаклунок, безпечно поводитеся зі своїми силами.

Вона відчула судому страху й вибухнула:

— Як ти смієш!

— Я смію значно більше, ніж сподівалися мої творці, — відповів він. — Через такий рідкісний факт я й залишаюся з вашим братом.

Алія придивилася до сталевих кульок, що слугували йому очима: не було там людського виразу. Каптур дистикоста приховував лінію його щелепи. Але вуста залишалися твердими. Проглядалися в них велика сила… і рішучість. У його словах відчувалася впевнена міць. «Я смію значно більше…» Так міг би сказати Дункан Айдаго. Невже тлейлаксу витворили цього гхолу краще, ніж самі розраховували? Чи це тільки видимість, частина його умовних рефлексів?

— Поясни мені себе, гхоло, — наказала вона.

— «Пізнай себе» — се ж заповідь твоя? — спитав він.

Вона знову відчула, що він розважається.

— Не грайся зі мною словами, ти… ти, предмет, — промовила вона, відтак торкнулася долонею крис-ножа в піхвах, що висіли на грудях. — Навіщо тебе подарували моєму братові?

— Ваш брат казав мені, що ви спостерігали за прийомом Посла, — відповів він, — тому мали б чути мою відповідь на це його запитання.

— Повтори її ще раз… для мене.

— Моїм призначенням є знищити його.

— Це каже ментат?

— Ви наперед знаєте відповідь, — дорікнув він їй. — Знаєте, що цей подарунок зайвий. Ваш брат і без того прекрасно нищить себе сам.

Вона обмірковувала ці слова, тримаючи долоню на руків’ї ножа. Каверзна відповідь, але його голос був щирим.

— Навіщо ж тоді подарунок? — спитала вона.

— Можливо, тлейлаксу зробили це для власної розваги. Що теж правда, Гільдія просила в них як подарунок саме мене.

— Чому?

— Відповідь та сама.

— У чому полягає моя необачність у поводженні з власними силами?

— А як ви їх використовуєте? — відрізав він.

Його відповідь вразила її, змусивши засумніватись у власних силах. Забравши долоню з ножа, вона запитала:

— Чому ти сказав, що мій брат сам себе нищить?

— Ох, годі, дитино! Де ж ця славетна сила? Невже ви неспроможні поміркувати?

Стримуючи свій гнів, вона відповіла:

— Поміркуй для мене, ментате.

— Гаразд.

Він оглянувся на ескорт, а тоді знову зосередив увагу на курсі. За північним краєм Оборонної Стіни почала з’являтися рівнина Арракіна. Покриті пилом селища в суходолах і грабенах іще ледве проглядалися, проте навіть зараз уже можна було помітити віддалений блиск Арракіна.

— Ось симптоми, — сказав він нарешті. — Ваш брат тримає офіційного панегіриста.

— Котрий був дарунком фрименських наїбів!

— Дивний подарунок від приятелів, — промовив він. — Навіщо вони оточили його вірнопідданськими лестощами? Ви насправді чули колись цього панегіриста? «Люди у ряхтінні сяйва Муад’Діба. Умма-регент, наш Імператор, із темряви постав, щоб всіх освітити. Він владар наш, вода коштовна з незглибимого фонтана. Він радість розливає, щоб Всесвіт весь міг пити». Тьху!

Притишеним голосом Алія сказала:

— Якби ти повторив ці слова нашому фрименському ескорту, вони б тебе розтяли на дрібні шматочки птахам на корм.

— То скажіть їм.

— Мій брат панує з природного повеління небес!

— Ви й самі в це не вірите, то навіщо кажете?

— Звідки ти знаєш, у що я вірю?

Вона відчула тремтіння, яке не могла стримати бене-ґессеритською силою. Цей гхола спричиняв непередбачені нею ефекти.

— Ви наказали мені міркувати як ментат, — нагадав він їй.

— Жоден ментат не знає, у що я вірю! — Вона зробила два глибокі, уривчасті вдихи. — Як ти смієш нас осуджувати?

— Осуджувати? Я вас не осуджую.

— Ти й гадки не маєш, як нас учили!

— Вас обох учили правити так, — промовив він, — щоб пихата владність стала вашим умовним рефлексом. Вас навчили бачити наскрізь усі хитромудрі політичні прийоми, усі глибокі таємниці війни та релігії й користуватися з цього. Природне повеління? Яке природне повеління? Цей міф блукає по людській історії. Блукає, наче привид! Він нематеріальний, примарний. Хіба ж ваш джигад є природним повелінням?

— Ментат-торохтун, — усміхнулася вона.

— Я слуга Атрідів і кажу щиро.

— Слуга? У нас нема слуг. Лише послідовники.

— А я послідовник розуму, — сказав він. — Зрозумійте це, дитино, і ви…

— Не називай мене дитиною! — відрізала вона, до половини оголивши крис-ніж.

— Винен, виправлюся. — Він глянув на неї, відтак усміхнувся й зосередився на керуванні ’топтером. Уже були помітні скелі, на яких збудовано Твердиню Атрідів — вони височіли над північними передмістями Арракіна. — Ви древня істота, але в тілі, лише трохи старішому за дитяче, — промовив він. — А зараз це тіло схвильоване своєю новою жіночністю.

— Сама не знаю, чого я тебе слухаю, — буркнула вона, але дозволила крис-ножу впасти в піхви, після чого витерла долоню об свій одяг. Мокра від поту долоня збурила в її свідомості прищеплену їй фрименську ощадність. Таке марнотратство тілесної вологи!

— Слухаєте, бо знаєте, що я відданий вашому братові, — сказав він. — Мої вчинки ясні та легкозрозумілі.

— Ніщо в тобі не є ні ясним, ні легкозрозумілим. Ти найскладніша істота, яку я будь-коли бачила. Звідки мені знати, що вбудували в тебе тлейлаксу?

— Через помилку або свідомо, — відповів він, — вклали в мене свободу творити себе.

— Знову вдаєшся до дзен-сунітських притч, — звинуватила вона його. — Мудрий муж творить себе, а дурень живе лише для того, щоб померти. — За мить напружила голос, передражнюючи його: — Послідовник розуму!

— Люди не можуть відрізнити навчальних засобів від здобутої освіти, — сказав він.

— Говориш загадками!

— Говорю з розумом, що відкривається.

— Я все це повторю Полу.

— Більшу частину з цього він уже чув.

Вона не могла приховати свого здивування.

— То як же ти досі живий… і на свободі? Що він на це сказав?

— Сміявся. І промовив: «Люди не хочуть мати Імператором бухгалтера, їм потрібний повелитель і наставник, котрий охоронив би їх від змін». Але погодився зі мною, що знищення його Імперії зав’язане на ньому самому.

— Нащо ж він говорив такі речі?

— Бо я переконав його, що розумію його проблему й допоможу йому.

— І що ж ти сказав, аби цього досягти?

Він мовчав, накренивши ’топтер під вітер, щоб приземлитися на даху Твердині біля охоронців.

— Я вимагаю, щоб ти мені розповів!

— Я не певний, чи ви це приймете.

— Це вже мені вирішувати! Наказую, щоб ти негайно відповів!

— Дозвольте мені спершу приземлитися, — промовив він. Не чекаючи її дозволу, висунув шасі, підняв крила для оптимального спуску й м’яко посадив машину на яскраво-оранжеву подушку на вершині даху.

— Тепер, — наказала Алія. — Говори.

— Я сказав йому, що витримувати себе самого, можливо, найскладніша задача у Всесвіті.

Вона труснула головою.

— Це… це…

— Гірка пігулка, — промовив він, спостерігаючи, як вартові гвардійці біжать до них дахом і шикуються для супроводу.

— Гірка маячня!

— Найвищий палатин і найнижчий наймит мають ту саму проблему. Не можна найняти ментата чи якийсь інший інтелект, аби він розв’язав її замість тебе. Тут не допоможуть ні приписи, ні виклики свідків. Жоден слуга — чи послідовник — не перев’яже тобі рани. Перев’язуй сам або спливай кров’ю на очах у всіх.

Вона відвернулася від нього, усвідомивши при цьому, що таким чином видає свої почуття. Без сили Голосу, без відьомських хитрощів він знову проник у її психіку. Як йому це вдалося?

— Що ж ти порадив йому зробити? — прошепотіла вона.

— Я порадив судити й наводити лад.

Алія глянула на вартових, зауваживши, як терпляче вони чекали, дотримуючись ладу.

— Запровадити справедливість, — пробурмотіла вона.

— О ні! — різко заперечив він. — Я радив йому, щоб він судив, і не більше, керуючись єдиним можливим принципом…

— І це?

— Підтримувати своїх друзів і нищити ворогів.

— Себто судити несправедливо.

— Що таке справедливість? Стикаються дві сили. Кожна може мати рацію у своїй власній сфері. Саме тут наказ Імператора все владнує. Ті колізії, яким він не може запобігти, розв’язує.

— Як?

— Найпростішим чином: приймає рішення.

— Підтримуючи своїх друзів і знищуючи своїх ворогів.

— Хіба ж це не стабільність? Люди прагнуть ладу, яким би він не був. Ув’язнені в темниці власних пристрастей, вони знають, що війна стала спортом багатих. Це небезпечна форма філософського декадансу. Він порушує порядок.

— Я поясню братові, що ти надто небезпечний і мусиш бути знищений, — промовила вона, відвертаючись від нього.

— Я й сам пропонував уже такий розв’язок, — відповів він.

— Саме тому ти небезпечний, — сказала вона, обмірковуючи власні слова. — Ти опанував власні пристрасті.

— Я не тому небезпечний.

Перш ніж вона встигла ворухнутися, він схилився, охопив долонею її підборіддя й торкнувся вустами її вуст.

Був то лагідний поцілунок. І миттєвий. Він відхилився, а вона дивилася на нього, шокована, не помічаючи легких спазматичних усмішок на обличчях її гвардійців, котрі все ще стояли строєм неподалік.

Алія притисла пальця до губ. Цей поцілунок мав напрочуд знайомий смак. Його вуста були плоттю з майбутнього, яку вона бачила в минулому. Тяжко дихаючи, промовила:

— Я мала б наказати здерти з тебе шкіру.

— Бо я небезпечний?

— Бо ти надто багато собі дозволяєш!

— Нічого собі не дозволяю. Не беру нічого, що б мені спершу не запропонували. Тіштеся, бо я не взяв усього пропонованого. — Він відкрив двері та вислизнув назовні: — Ходімо. Ми витратили надто багато часу на дурощі.

Він пішов у напрямку вхідного купола за подушкою летовища.

Алія вискочила й побігла вслід, намагаючись іти з ним у ногу.

— Я розповім йому все, що ти сказав і зробив, — промовила вона.

— Добре. — Він притримав для неї двері.

— Він звелить тебе стратити, — сказала вона, входячи всередину купола.

— Чому? Бо я взяв поцілунок, якого бажав?

Він пішов услід за нею, і його рух змусив її обернутися. Двері щільно зачинилися.

— Поцілунок, якого ти бажав! — Її переповнювало обурення.

— Гаразд, Аліє. У такому разі поцілунок, якого ти бажала.

Обійшовши її, він ступив у спускове поле ліфта.

Його рух наче загострив її почуття — нараз вона усвідомила, що він каже щиру правду. «Поцілунок, якого я бажала, — сказала собі. — І це правда».

— Ти небезпечний, тому що правдивий, — промовила вона, ідучи за ним.

— Ви повертаєтеся на дорогу мудрості, — сказав він, не збиваючись із кроку. — Навіть ментат не міг би висловити цього відвертіше. А тепер скажіть, що ви побачили в пустелі?

Вона вхопила його за плече, змусивши зупинитися. Він знову це зробив — привів її мозок у стан загостреної свідомості.

— Не можу цього пояснити, — сказала вона, — але я постійно думаю про лицеплясів. Чому?

— Тому ваш брат і послав вас у пустелю, — відповів гхола, кивнувши. — Розкажіть йому про цю нав’язливу думку.

— Але чому? — Вона труснула головою. — Чому лицепляси?

— Там лежить мертва молода жінка, — промовив він. — А можливо, з-поміж фрименок не зникала жодна молода жінка.