Лабіринт Мінотавра

НЕБЕСНА ФЕЄРІЯ

Навесні, в квітні місяці, сталося дивне явище.

На північному заході, годині о сьомій вечора, в небі з’явилося феєричне видиво: попереду летіло щось велике, темне, а за ним — рядами — десятки менших утворів із своїми розмаїтими хвостами. Все це разом переливалося, вигравало райдужними барвами — від фіолетового до червоно-вишневого — і безшумно прямувало на південний схід.

Феєрію бачило багато людей — і закохані пари, і хлопчаки, що ганяли обручі та гралися у війну за селом, і дядьки та тітки біля магазину.

Та найбільше тим видивом захопилися Ліна з Славком. Воно знову будило затаєне прагнення до небувалого, збурило душу. Славко не спав цілу ніч, перевертався з боку на бік. А вранці запитав Максима Йвановича:

— Ви не дзвонили до Києва? Що воно було?

— Не дзвонив, — знизав плечима астроном. — Підождемо, може, хтось виступить по телевізору чи радіо…

— А самі?

— Що самі?

— Самі поясніть нам. Що ви думаєте про це явище?

Астроном згодився. Надвечір вся школа зібралася в обсерваторії. Учні поїдали очима Максима Йвановича, ждали незвичайних одкровень. Він, примруживши очі, скептично усміхався.

— Знаю — всі чекають чогось фантастичного. Розчарую вас: я не вірю в пришельців. Адже ви про них думали?

— Правда! — закричали діти.

— То були пришельці!

— А що ж інше? Таких ракет у нас нема!

— Тихо, — притишував їх астроном. — Справді, явище незвичайне! Але чому пояснювати його неодмінно пришельцями, інопланетними космонавтами? Це вже стало звичкою. Інколи — поганою звичкою. Бо всі інші гіпотези відкидаються як нецікаві. А в науці нема нецікавого. Наука вимагає лише одного — факту, істини.

— То що ж воно було? — зашуміли учні.

— Може, метеорологічне явище електричного походження. Ніби кулясті блискавиці. Ми ще мало знаємо про електромагнітні сили атмосфери, про їхній взаємозв’язок з космосом. Також це могли бути уламки ракет або метеорити.

— Не могли! — похмуро заперечив Славко.

— Чому?

— Бо уламки б летіли безладно. І світилися б однаковим кольором. А тут — різні барви, наче у веселці. Всі ті штуки летіли рядочком… наче журавлі у вирій… Так метеорити не літають, і уламки ракет теж так не літають.

— Слушно, — згодився Максим Іванович. — Логічно. Але ж довести, що то інопланетні кораблі, ти теж не зможеш? Є, може, ще тисячі варіантів, про які ми не знаємо…

— Але перший варіант — найцікавіший, — підхопила одна восьмикласниця. — Мені дуже хочеться, щоб то були брати з інших світів.

— Мало чого нам хочеться, — знизав плечима Максим Іванович. — Треба тверезо дивитися на світ. В нашій системі Земля, певно, єдина заселена планета, яка має мислячих істот. Може, є життя на Вен ері або навіть на Юпітері, але якесь примітивне. Що ж до мислячих істот, то треба відкинути всякі ілюзії…

— А може, вони прилітають з інших зірок, — не здавалася дівчина. — Там теж можуть бути заселені планети…

— Можуть бути, — згодився астроном. Він підійшов до зоряної карти. — Ось гляньте: найближча зоря — Проксима Центавра, біля неї — Альфа Центавра. Промінь летить звідти чотири роки. Звичайна ракета летіла б сотні тисяч років…

— А фотонна? — вихопилося у Славка.

— Є такий проект, — кивнув астроном. — Потужний потік фотонів або квантів — частинок світла — штовхає гігантське дзеркало, розганяє його до променевої швидкості, це дає можливість житловій каюті, що прикріплена до дзеркала, подолати зоряну безодню за кілька років. Прекрасно, заманливо! Та хочу повідомити, що розрахунки показують абсурдність того проекту.

— Чому? — занепокоїлися учні. — Але ж фантасти пишуть?

— То ж фантасти! — іронізував учитель. — А розрахунки показали: щоб одправити одну тонну корисного вантажу до Проксима Центавра, знадобиться мільйон тонн палива, та не якогось там хімічного, а термоядерного, яке ще навіть не відкрите!

— Ух ти! — прошелестіло в обсерваторії.

— Ото ж бо! Крила мрії розтоплені сонцем істини. Так, як у міфі про Ікара. І впали ви, друзі, у море розчарування…

— А може, вони якось інакше літають, — понуро озвався Славко.

Максим Іванович пильно глянув на нього, їхні очі зустрілися, щось сказали одне одному і знову розійшлися.

— Не будемо гадати, — махнув рукою учитель. — Може, справді відкриється якась нова можливість, тоді можна буде цілком реально думати про міжзоряні польоти. Чи досягли цього інопланетні брати? Сумніваюся… Ми не маємо фактів про їхні прильоти.

Учні розходилися з обсерваторії розчаровані. Чогось їм було жаль, щось вони втратили.

А ввечері по телевізору згадали про таємничу подію. Дівчина-метеоролог впевнено заявила, що мільйони людей спостерігали це не вивчене атмосферне оптичне явище. Причина його невідома, але вона сподівається, що розвиток науки… і так далі… тому подібне.

Славко з Ліною гуляли того вечора між весняними деревами в лісі, захоплено перемовлялися.

— Ти не вір скептикам, Ліночко. Це — точно пришельці.

— А я й не вірю. Я сама так думаю, що то — небувалі гості.

— Слухай, я оце сидів за партою — і в моїй голові раптом виник план…

— Який план?

— Той, що нам треба!

— Ой, кажи!

— Слухай! Нам ніхто не поможе тут, на Землі! Бо наша наука не має таких апаратів, щоб знайти Планету Квітів… тим більше, коли вона невидима і невідомо де її шукати.

— Так ти думаєш, що…

— Атож, треба знайти пришельців. Може, в них наука сильніша, вони знають більше. Вони б помогли нам.

— Ой, Славку! — Очі дівчини спалахнули чорно-синіми вогнями. — Це здорово! І страшно! Тільки ж…

— Я вже все обдумав, — гордо сказав Славко. — Сядь ось тут на пеньку, я тобі розповім…

Він посадив свою подругу на дубовий пень, ніби на трон, сам ходив перед нею, жестикулюючи, доводячи.

— Слухай мене уважно. І заперечуй, якщо я скажу дурницю…

— Кажи, кажи!

— Раз вони є на Землі, раз вони з’являються інколи над планетою, то у них є тут місце, де вони збираються… ангари майстерні, чи що…

— Чому ти так гадаєш?

— Бо літати з інших планет сюди-туди невигідно кожного разу. Вивчати планету треба солідно, протягом довгих-довгих років, а може, й століть. Треба збирати експонати, зразки. Отже, склади, бази, лабораторії…

— Та їх би вже давно знайшли дослідники, вчені. Мандрівники скрізь побували на Землі.

— Не скрізь, — заперечив Славко. — В Південній Америці, в Андах є ще багато недосліджених місць. В Антарктиді. В Гімалаях. У нас на Памірі. Недавно у Новій Гвінеї знайшли цілий народ невідомий. І нових тварин інколи відкривають. Візьми хоч би й наш Памір. Там майже восьмикілометрові гори, страшні ущелини, вічні хмари. Де ти їх знайдеш, якщо вони цього не захочуть? А крім того, треба шукати.

— Дуже цікаво, — прошепотіла Ліна, підпираючи долонями личко. — Дуже заманливо… спробувати… Може, вони справді нам допоможуть? То ти думаєш, що їх можна знайти? А де?

— Ми з тобою махнемо до Паміру. Там гори таємничі, недосліджені. Я читав недавно книжечку про ті гори… так автор пише, що Памір ще таємничіший від Гімалаїв!

— Ух ти!

— Точно! Як тільки я прочитав це — одразу вирішив: туди!

— Так це ж тікати треба?

— Атож! Літо настане — і гайда!

— Вчителі гніватимуться! Грому буде від рідних — ой-йой-ой!

— Вернемося — ніякого грому не буде! Шана буде! Привеземо з Планети Квітів сувеніри, докази, що ми там були.

— То ти думаєш, що ми таки полетимо?

— Атож! Невже я тобі отут все це просто так товчу, для забави? Потихеньку треба готувати вдяганку, сухарі, цукор. Гроші одкладати потроху. Я вже зібрав тридцятку.

— І в мене є двадцять.

— Бач, вже солідно. Тільки тихо, щоб ніхто нічого…

— Могила, Славку! Ніхто нічого!