Лабіринт Мінотавра

НЕВИДИМА ДОЛИНА

Троє людей в чорному, з закритими обличчями вивели Зореслава з похмурого городища, дали знак його товаришам, провели всіх до берега ріки, де кипів водокрут, і залишили їх там. За мить вони зникли, ніби їх і не було. Вітрограй і Дуб завважили, що Зореслав якийсь розгублений, тривожний, не такий, як завше: обличчя поблідло, в очах гніздилася туга.

— Що з тобою? — запитав Вітрограй.

— Туман в голові, — прошепотів яровит, наморщивши чоло. — Підземелля… кумир богині… у неї черепи людські…

— Черепи? — здивувався Дуб.

— Атож. Багато черепів… А в лобі — червоне око, воно світиться вогнем. А потім…

Юнак потер чоло рукою, ніби намагався визволити щось призабуте з полону безпам’яті, розгублено глянув на друзів.

— Дивно… Такого зі мною не бувало… Забув. Хтось зі мною гомонів, звелено йти далі, ждати отут… за нами хтось прийде… А ще десь маємо взяти живу воду…

— Ну, слава Яр-Диву, — зітхнув Вітрограй. — А я вже гадав, що якісь злі люди захопили тебе…

— А мені не до вподоби все це, — похмуро озвався Дуб, очі його похолоднішали, ніби дві крижинки. — Не до серця вся пригода. І той чоловік, що повів тебе до городища, і ті, що вивели його назад… і просто так, душа тривожна…

— Пусте, — махнув рукою Вітрограй. — То втома. Далеко від рідного краю все чуже. Мені інколи плакати хочеться від суму. А терплю. Бо цікаво. Може, ніколи в житті не побачиш такого…

— Як знаєш, — вперто мовив Дуб. — Щось негоже в тому городищі.

— Чекати треба, — сказав Зореслав. — Вже недовго…

Вони сиділи довкола вогнища до вечора, слухали невтомний гуркіт водоспаду, зачаровано дивилися в темно-зелену лійку водокруту, де в безвиході крутилися уламки дерев, віття, якісь барвисті квіти, зламане весло і крило великого птаха. Те крило чомусь вельми вразило Зореслава, він не міг одвести погляду від нього. Щось те крило нагадувало, тривожило своєю приреченістю.

Коли сонце сховалося за кришталеві верхів’я і довколишні скелі набули похмурого сутінкового кольору, на тім боці заворушилися кущі, з’явилася постать високої людини у хутряному вбранні, мовчки витягла з чагарів великий, але, певно, легкий човен, спустила на воду. Впевнено загрібаючи широким веслом, подолала водокрут.

— За нами? — чи то запитав, чи то ствердив Вітрограй.

Незнайомець глянув на побратимів дружньо й спокійно, очі в нього були вузькі, як в хлопчика-провідника, обличчя жовтого кольору, з широкими вилицями. Він дав знак, мандрівники сіли в човен. Незабаром вони були на протилежному боці. Зореслав допоміг чоловікові заховати човен в кущах, а потім за його мовчазним жестом рушили в путь.

Йшли всю ніч, під зорями. Провідник інколи запалював дивний вогонь, що дрімав у маленькій блискучій ладунці: спалахнувши, пломінь не мерехтів, не колихався од вітру.

На світанку їх огорнув сірий морок, з усіх боків обступили вологі хмари, стало глухо й непривітно. Провідник звелів чекати, а сам зник.

Побратими взялися за руки, бо навіть на відстані кроку обриси людини губилися в імлі. Згодом довкола заясніло, хмари розійшлися, вгорі засміялося ніжно-блакитне дивоколо. Скільки оком кинь, в незміряність котилися скелясті хвилі гір, грали під вранішнім сонцем райдужними барвами. А перед мандрівниками лежала глибока долина — порожня й безвидна.

— Куди ми прийшли? — занепокоївся Вітрограй. — Ні душі. А йти далі нікуди…

Зненацька перед ними на схилі долини замерехтіли іскри, ніби під подихом нечутного вітру хвилювалася незрима запона. За якусь мить вона розійшлася, і слов’яни побачили двох людей — чоловіка й жінку. Зореслав охнув від несподіванки і щасливо засміявся. Люди були вбрані у білесенькі, як сніг, сорочки, вишиті знайомими яровитськими узорами, такими самісінькими, як у рідному краю. Чоловік був темно-русий, з невеликою борідкою та вусами, великі темно-сині очі промінилися добром і щирістю. Жінка мала вінок на золотистих косах, погляд її відбивав лазурність дивокола, повні трояндові вуста всміхалися мудро й схвально.

— Вітаємо вас, мужні діти, — сказав чоловік, і побратимам здалося, що той голос пролунав у їхній свідомості.

— Мужність й незламність привели вас сюди, — додала жінка, — і тайна відкрилася вашому серцю…

— Хто ви? — схвильовано запитав Зореслав.

— Рід і Лада, — просто сказав чоловік. — Ваші пращури.

— Правду казав Боян, — щасливо відгукнувся яровит. — А я все гадав, що то казка…

— Казка, — весело згодилася жінка. — Саме казка не вмирає ніколи, бо вона зберігає в собі зернята правди…

— Де ж ваш притулок, пращури? Оця пустельна долина?

— Пустельна для чужого ока.

Лада махнула рукою. Незрима запона колихнулася, попливла, а за нею — в долині — виросли обриси гарних будівель, під сонцем заблищали розмаїті бані покрівель, і все те чарівне поселення потопало в повені буйнолистого саду. Дихнув легіт, запах незнайомих квітів проник у груди, прояснив свідомість. Побратими дивилися на те диво, мовчали, не в силі одвести погляду від небувалого, що так несподівано відкрилося в суворих горах.

— Що повело вас в тяжкі мандри? — порушив тишу Рід.

— Жива вода, — сказав яровит. — Нам треба її мати і привезти до рідного краю. Наші мудрі наставники сказали, що жива вода є лише тут, у зоряних синів…

— Жива вода, — сумовито, хоча й лагідно, повторила Лада, наблизившись до Зореслава. Вона провела долонею по його русявих кучерях, і хлопець відчув у серці солодку знемогу. — Для кожного є своя жива вода, любі діти…

— Не збагну, — прошепотів хлопець.

— Ми покажемо вам те, що належить знати, — сказав Рід. — Ходімо з нами. Ви розповісте нам все, що сталося з вами. А вже потім буде мова про живу воду…

Рід і Лада рушили, і зачудовані побратими стали спускатися вслід за ними до казкової долини…