Лабіринт Мінотавра

ЦАР ГОРЕВІЙ

З давніх-давен жив рід Горевія в ірпінських непролазних лісах. Довкола — болота, мочарі, ведмежі нетрі та дикі деревлянські племена. В батьківському роду було біля сотні душ. Багато з них ставали воями, ремісниками, ведунами. І лише поодинокі діти жили відособлено, не прикладаючи рук до ремісництва чи полювання. Єдине — бойові грища: змагання на мечах або стрільба з лука. Передавався споконвічний заповіт од батька до сина, що рід Горевіїв прадавній, царський і ведеться він од самого Стрибога. Належить йому колись володіти землями і народами. Те слово було нерушне, його знав кожен син, і всяк готувався до такої предивної долі.

Проте заповіт заповітом, а життя текло собі в лісовій пущі понуре і дике. Довколишні деревляни неохоче платили данину, треба було щороку влітку озброювати з півсотні вершників, з галасом і погрозами наскакувати на сусідні поселення, забирати у лісових мисливців хутра, віск, меди чи полотна у їхніх жінок, таким чином стверджуючи споконвічну царську достойність роду. Призвичаївся до того молодий Горевій, та все ж таки не вдовольнявся тими мізерними здобутками. Оповіді батька-матері про колишню славетність роду роз’їдали його уяву, тривожили душу, кликали до дії.

— Вийдемо з лісів, — казав він батькові, — завоюємо царство. Чому сидимо у берлозі, наче ведмеді? Де заповіт Стрибога, чому він не здійснюється?

— Зажди, синку, — втішав старезний Горевій сина. — Час настане! Те не в людській руці. І стріла довгі роки лежить у сагайдаці, доки в ній нема потреби. А прийде пора — вона летить до цілі. Тепер ще не пора вийти з благословенного лісу. І яровити, і поляни та й всі інші слов’яни дуже люті до волі, не бажають єдиної руки. А чом? Бо розбещені мандрівними лицарями, словутинськими воями. Не куштували лиха! Треба, щоб пролилася кров, щоб прокотилися грози, щоб горе вкралося до душ людських. Тоді настане наш час, синку! Тоді! Не поспішай — Стрибог готує для нас славетну стежку…

Якось навесні, коли Словута небачено виповнився і докотив свої води до поселища царського роду, завітали до ірпінської долини гості з далекого північного краю. Були вони суворі, неговіркі. Пропонували двосічні мечі, бронзові шоломи, срібні прикраси для. кінської збруї. Брали за те віск, тонке полотно, лісовий мед. Пливли гості до моря, а там — аж у багату Візантію.

Потягло молодого Горевія з ними. Невтримно, непереможно. Батько затримував. Та, порадившись з веду-нами, одпустив.

Дав синові тридцятеро дружинників, посадив їх на просмолені човни-дуби, наділив розмаїтим скарбом-збіжжям, щоб було чим торгувати у заморських землях, та й благословив ім’ям пращурів-царів на щасливу мандрівку.

Нап’яли дружинники вітрила і попливли вслід за чужинцями до Словути. А там — широким плином вниз, до моря. Біля гримотливих, несамовитих порогів напали на них степові розбійники, та оборонилися від них дружинники Горевія, бо на підмогу прийшли вольні лицарі з Хортиці.

Довга, небезпечна була путь. Всього звідали мандрівники — і спеки, і бурі, доки дісталися багатої Візантії. Пишність і велич імперії вразили Горевія, загострили його жадобу до розкошів, розтруїли марнолюбство. Він никав по торговищах сходу понуро, невдоволено, в душі кляв батька і пращурів, котрі мріяли про царську велич і славу, сидячи в гнилих мочарях, тоді як в далеких землях пишаються багаті володарі, сповнені моці й розкоші. Життя минає, думав Горевій, і хто не загнуздає його, як дикого коня, той хіба може-бути вершником?

Довго чи недовго торгували слов’янські гості в чужих землях, а другого літа повернулися до рідних лісів. Бучно вітали батьки й родичі Горевія, щасливо репетувала малеча, граючись барвистими ладунками та цяцьками, вбиралися радісні дівчата у східні шовки, а винуватець свята був понурий і непривітний.

— Чим невдоволений, синку? — запитав батько.

— Жовч їсть мене, — прямо одвітив син. — Ти манив мене царством, а ким я став? Показати голодному страву, а потім одняти? Більшої муки годі й вигадати!..

— Тямлю те, що мовиш, — хитро осміхнувся батько. — Та втішся, чуєш? Твій час настав!

— Не відаю, про що мовиш. Чи смієшся?

— Та ні, не жартую. Доки ви мандрували в далеких краях, над яровитами прокотилося лихоліття. Степові кочовики попалили села, силу-силенну людей понищили, самі помчали далі, до заходу сонця. До наших лісів не пробували вдертися — зась їм!

— То й що, батьку? Що ти радиш?

— Немудрий ти! — з докором глянув на Горевія батько. — Таж яровити нині, мов безпритульний гурт ягнят. їх можна голими руками брати, ніби маленьких ведмежат. Витич у попелищі, люди — в яругах, в хащах, нема захисту, нема міцної руки. Ти відновиш городище, збереш під свою руку ремісників, дружинників, захистиш яровитів од напасників. Хто послав тебе? Стрибог! Ти — цар. Дерево виростає з малої насінини, царство твоє також має зрости від нашого роду. Так буде, так тебе я благословляю!..

Недовго сумнівався Горевій. Вийшла дружина з ірпінських лісів, попрямувала до полудня, до колишнього витицького городища. Незабаром закипіла робота, виростав новий тин, заборола, піднеслася до неба бойова вежа. Виходили з криївок люди, дивувалися, проте, втішалися тим, що є захист, що вже не треба боятися. Можна селитися серед піль, сіяти й господарювати.

Зверхність Горевія визнали беззастережно — страх перед недавнім горем допомагав новому володареві. Минали літа, ширилася влада Витича, розпростерла крила на багато слов’янських племен. Горевій проголосив себе царем, мав під своєю рукою могутню дружину. З далекої Візантії, з полуночі від варягів володарі посилали цареві свої дарунки і вояків, пропонували дружбу й спілку.

Одружився Горевій з варязькою княжною Рогдинею, породила вона йому доньку Миросю, а сама невдовзі померла, тужачи за далекою суворою північчю, за холодним блідо-синім небом, за ніжними нічними сполохами — казковими вогнями таємничого диво-кола.

Недовго сумував Горевій. Насипав високу могилу над Словутою, а сам знову захопився походами на непокірних деревлян та будуванням пишних теремів у Витичі. Багато жив царг проте гризла його жура за пишнотою візантійською, за могутністю заморською. Марилися незліченні дружини, бойові кораблі, колихання списів та хоругов на далеких чужинецьких дорогах, вітальні крики племен і народів, що віддають свою силу й славу до рук єдиного володаря Горевія.

Ті думки не давали спати цареві. А тут ще безконечні шептання радників, які їдять поїдом один одного, прагнучи наблизитися до царського трону. А найпаче радник Печерун. Все заохочує Горевія до пишноти, сповиває павутиною лестощів, штовхає до далеких походів.

Крім усього, підросла донька Мирося. П’ятнадцять літ їй, висока, гарна, прудка, мов степова кобилиця. Проте забуває про царську гідність, живе, як бадилина при дорозі: всі вітри хитають її.

Як уберегти, як її уособити? Подруги в неї — прості дівчата, забуває вона, що царівна, донька Стрибога, що належить їй народити наступного царя, перед яким тремтіли б усі народи…