Лабіринт Мінотавра

Дума перша

БОЯН

Тяжко бути бояном у слов’янськім краю. Та й хіба всякий ним стане? Ступить на стежку пісні й думи лише той, хто перейде безодню відчаю і смерті. Перейде і збереже у серці правічне полум’я віри в любов і глибинну вартість життя.

Ця дума про такого співця.

У муках і тривогах народилася його слава. Почнеться наша розповідь від тих днів, коли він був ще тільки легковажним, веселим, натхненним юнаком.

Звали хлопця Диводаром. А чому? Бо знайшли його мандрівні вої слов’янські на високій могилі в Дикому Полі. А було так. їхала лицарська дружина послами від братерства Хортицького, що за порогами словутинськими, до чорногорських ведунів-дивів, котрі з давніх-давен втаємничувалися на Дивській Полонині і доступні були для зустрічі лише тому, хто доростав мудрістю і мужністю до цих казкових істот. Так от, відрядили отамани братчиків у далеку дорогу, давши щире напуття і благословення найстаріших характерників-волхвів. На третій день путі і сталася пригода, про яку тут згадано.

Коні поволі ступали звіриними стежками поміж високотрав’ям, що сягало буйноквіттям вище голів вершників. А коли праворуч вигулькнула з хащів могила, передній кінь тихенько заіржав.

— Чого тобі, Вогнехресте? — запитливо схилився до гриви коня Гарипал, чільний лицар.

Кінь знову заіржав. Вої притихли, вслухаючись у шепіт степових бур’янів та чагарів. У сюрчання коників улився дитячий плач, що чувся від могили. Гори-пал пришпорив коня і помчав туди. Майже на вершечку могили, в кубелечку з тирси-трави лежало голісіньке дитя. Відчувши, що хтось є поруч, воно зарепетувало.

Взяли його лицарі з собою, вважаючи, що то добрий знак долі — врятувати від загибелі беззахисне створіння. Погомоніли між собою, подивувалися, хто б то міг залишити в Дикому Полі дитя на вірну смерть, та й порішили: не інакше, як дарунок від блакитного виднокола, від кумира Зоре-Дива, а то й від самого Сонця — Яр-Дива. Тому й назвали хлопця Диводаром…

Ціле літо й осінь добиралися братчики до Чорних Гір. Багато країв перетинали вони, багатьох людей бачили. Не всі дружньо стрічали мандрівних воїв, інколи на лісових або гірських стежках зав’язувалися жорстокі герці. Дзвеніли мечі, грізно іржали бойові коні і лилася гаряча кров на спраглу землю. Знову йшли далі лицарі, лишивши десь на рівнині чи в кам’янистій долині високу могилу над впокоєним товаришем, як пам’ятку його вірності й доблесті.

Тисові та букові ліси на чорногорських схилах вкривалися позолотою і осіннім багрянцем, коли вступив бойовий гурт побратимів у Ведунську Долину, з якої стежка вела прямісінько на Дивську Полонину. Зупинив їх гучний голос, що докочувався невідомо звідки і тривожно відлунював понад скелями:

— Зупиніться, вої, і скажіте — хто ви?

Переглянулися лицарі між собою, і Горипал гучно відповів:

— Перелітні птахи!

— Звідки й куди? — наполегливо гриміло в горах.

— З вирію у вирій!

— Де маєте спочити?

— На Дивській Полонині.

— Хто такі Диви?

— Останні вартові Святого Багаття.

— Стежка перед вами, вої. Хто вийшов із казки, хай повернеться в казку…

Почувши ці слова, Горипал торкнув повід. Вузькою стежкою, понад прірвами й гримлячими потоками, братчики незабаром дісталися полонини. На кам’янистому виступі їх вітало велетенське багаття з вікових стовбурів сухого тису. Довкола вогню стояли у колі Ведуни-Диви, про яких племена Слов’янщини оповідали найхимерніші казки та легенди.

Вої залишили коней біля останніх дерев, що оточували сторожею велетенський майданчик, і повагом наблизилися до багаття. Всі Диви були вбрані у довгі полотняні сорочки — білі-пребілі, багато з них мали сиві бороди, проте значна частина виділялася могутньою молодечою статурою і юними лицями. В кільці таємничих осіб вирізнявся велетень з гривою сивого волосся, що спадало аж до пояса. Він пильно дивився на прибулих лицарів, і погляд Дива мінився розмаїтими барвами — то іскрився смарагдом, то наливався нічною імлою.

Горипал, несучи на руках Диводара, попрямував до таємничого велетня і зупинився за кілька кроків від нього. Принишкле кільце воїв згромадилося за ним. Послання й подарунки від характерників та отаманів Хортиці лицарі поклали перед вогнем.

— Вартовим Святого Багаття — вітання від Словути, — урочисто мовив Горипал. — Ми і ви — діти однієї Родини!

— Ми і ви — одного духу! — відгукнувся велетень.

— На шляху до Дивської Полонини, — вів далі Горипал, — Зоре-Див послав нам дарунок — живу душу. Благословіть, Святі Диви, юного Диводара, і хай це буде знаком того, що стежка між онуками та пращурами вічно збережеться…

— Добре сказав, синку, — похвалив велетень і, прийнявши малого найду з рук воя, підняв його над полум’ям. Всі Диви простягнули долоні до дитини, благословляючи його. — В самотині Дикого Поля зустріли ви Диводара. Самотнім і пройде він поміж чагарями життя. Тяжка доля судилася хлопцеві. Проте ім’я вашого вихованця, вої, не забудеться доти, доки стоятиме білий світ і житимуть в нім люди…

Тривожно вислухали таке дивне пророцтво лицарі, переглядаючись поміж собою, і мовчки прийняв дитя від старого Дива Горипал.

Кілька днів спочивали посланці від тяжкої путі, розмовляли з Дивами у затишній печері біля Вічного Вогню. Диводар ще не міг розуміти, про що йшлося у товариських бесідах, він зачаровано розглядав на стінах печери зображення кумирів — покровителів Слов’янщини, милувався грайливими язиками жертовного вогню, на якому згорав пахучий гірський ялівець, і виспівував щось лише йому відоме.

Минуло багато літ.

Лицарі-братчики ще кілька разів мандрували до Хортиці й назад, з боями і втратами долаючи тяжкий шлях. А Горипал всі ці роки лишався разом з Диводаром на Дивській Полонині. Він став юному найді батьком, товаришем, вчителем. Згодом бесіди біля вогнища стали зрозумілі хлопцеві: в них розкривалася для молодечої свідомості доля рідної землі, слов’янських племен, які виборювали своє буття поміж кипіння різноголосих народів. Часом Диви оповідали казки й легенди про далеке минуле білого світу, і тоді Диво-дар, затамувавши подих, мандрував у таємницю інших часів і просторів — тривожну, але хвилюючу й жадану. І почав розуміти юнак, чого бажають мудрі Диви, чого прагне пестун Горипал і характерники зі священного острова Хортиці.

Довкола Слов’янщини виникали могутні королівства, князівства, імперії, царства. В свої водокрути вони захоплювали безліч молодих племен і народів. І багатіли володарі, нагромаджуючи скарби в підземеллях веж та городищ, а потім озброювали дружини, щоб захистити свої багатства від жадібного ока інших завойовників.

Ведуни-Диви посилали увсебіч мандрівних лицарів, щоб передати Слов’янщині дружню й щиру пересторогу: воля — найбільший дарунок Зоре-Дива. Всі скарби землі не зрівняються з нею. Не віддавайте волі жодним володарям. Як орел, втративши крила, стане жалюгідною куркою, так і лицар, віддавши волю навіть найпишнішому, найвеличнішому володареві, стане смердом, гречкосієм, холопом. Бо саме так прозивають упокорених трударів бояри й царі.

— Користуйтеся дарунком вільної землі, — закликали Диви. — Що посієте — жніть самі. Ви і діти ваші. А щоб ворожа рука не сягнула вашого плоду, посилайте синів своїх до мандрівних воїв. Братерство єдинокровних лицарів захистить ваші городища і селища від чужинців. Згадайте Троянпільську руїну: доки трояни оберігали спільність духу і помислів, доти земляні вали були надійними кордонами. Впустили до серця чужинецькі звичаї та богів — розпалася прадавня потуга, троянські сини стали перегноєм на ворожих полях. Пора відновити, відродити дух предковічної волі Трояна.

Диводарові до серця припав той заповіт, він напоював ним єство своє, свідомість, чуття. Диви теж полюбили кмітливого хлопця і потроху передавали йому приховану від звичайного люду мудрість пращурів.

Настала пора, коли Горипал з братчиками знову рушав до рідного Словути. Поруч з ним на білому коні гарцював не підліток, а сильний і мудрий юнак, сповнений глибокого розуміння людей і світу.

Для проводів лицарів зібралися всі Диви. Стояли вони — сивобороді й юні — на священному майдані біля печери, а між ними й лицарями палахкотіло багаття. Довгі сорочки з найтоншого полотна підкреслювали спокій мудреців, урочисту заглибленість у себе і дивний смуток. Найстаріший ведун Тайно-Див довго дивився на Горипала, на його молодого супутника Диводара, і на чолі його залягла глибока зморшка тяжкої думи. Що він бачив за кремезною постаттю старшого лицаря, що йому ввижалося за ясним променем Диводарових очей?

Промовчав про щось втаємничене правічний Див, а звернувся з прощальним словом до всіх лицарів. І мовив так:

— Діти мої! Між нами й вами — пречистий вогонь. То наше життя, дух і розум. Хай же очистить він моє слово від мізерності, хай розтопить у ваших серцях все, що заважає мудрості ввійти до душі. Перед далекою мандрівкою марні довгі повчання, проте варто сказати заповітне слово. Хай воно буде живою водою для тих воїв, котрі стануть колись на суд своєї останньої миті.

Перше моє слово таке: і мертвий орел краще, ніж живий шакал.

Друге слово: ліпше малесенька іскра, ніж гора попелу.

Третє слово: і живих — ще нема, і мертві — живуть.

Четвертий заповіт: всі громовиці завершуються тишею.

Шосте слово: лише мудрість не іржавіє.

Останній заповіт: запали полум’я в серці і повернися до Яр-Дива.

Я все сказав, діти мої! Хай Правічні Матері обережуть вас в путі!

Покинули вої священні Чорні Гори. Минули хорватські землі. Заглибилися в Карпатські гори, в глибокі ущелини, в предковічні хащі. Пробиралися над громовими водоспадами, перетинали віковічні завали.

Горипал вів лицарів потаємними стежинами, обминаючи відомі кочовим племенам перевали. І все-таки сталася лиховісна пригода: в горах над Дністром перестріло їх чималеньке військо. Горипал глянув довкола і збагнув — сутички не уникнути.

— Гей, браття, — сказав стримано старший лицар. — Дарма старалися ми дістатися рідної землі тихцем. Що станемо діяти?

— Нас двадцятеро, — мовив лицар Славобор. — Їх же я виджу близько сотні. Та ще — гляньте! — позаду шлях відрізано. Там теж з тридцятеро воїв. Нам не пройти!

— Яка рада?

— Спробуємо обійти ворожу лаву праворуч. По грунті…

— Коні зірвуться, — озвався хтось із старших воїв. — Та й хіба гоже нам на виду у чужинецьких дружинників повертати в кущі?

— Вояцьке слово, — кивнув Горипал, скупо всміхнувшись, а від тої мови затремтіло серце в Диводаро-вих грудях, бо він збагнув — буде бій! Тайно-Див хіба даремно на прощання дав напуття: і мертвий орел краще, ніж живий шакал!

— Він сказав ще й інше, — додав Славобор, пересуваючи ближче до коліна сагайдак з бойовими стрілами. — Він сказав, що й найгостріший меч ламається!

— Крицевий меч, — згодився Горипал, уважно спостерігаючи за своїм вихованцем Диводаром: чи здригнеться, чи зблідне перед першим своїм боєм? — Зате хіба щербиться меч мужності? Та й де взяти часу для вибору, браття мої бойові? Ворог наближається, і марно чекати пощади від нього. Пам’ятайте ж іще одне слово преславного Дива: і живих — ще нема, і мертві — живуть! Гей, лицарі, за мною!

Заіржали коні, грізна луна покотилася в ущелинах, воїни помчали навстріч славі й смерті своїй. Люто засичали стріли, пущені на скаку воями в купу ворогів. Почулися крики, злобне ревище. Хмарою стріл осипали напасники лицарів. Щитами затулялися від того смертоносного граду братчики, а коли врізалися між лави супротивників, то вихопили широкі двосічні мечі.

Страшна була січа. Кривавий туман котився перед очима Диводара. Стихія герцю несла його на громохкій лютій хвилі, мішанина ошалілих облич, розгарячених коней, блискучих клинків спліталися в яру пісню жорстокого бою, і він забув про втому. Летів поруч свого наставника Горипала, прокладав для нього шлях поміж купою ворогів, хотів оберегти від злої рокованості. Старший лицар бачив те звитяжне завзяття юнака, і втіхою горіли його очі, проте інколи він суворо гукав до нього, зауваживши, як хлопець безтямно кидається в найгустішу лаву:

— Гей, синку, бережися! Бережися, коханий Диводаре!

Втративши п’ятьох лицарів, проскочили братчики ворожий заслін. І сховали б їх високі гори, густі хащі, та приготували напасники завчасно пастку для мандрівних воїв — перегородили стежку віковими ялицями. Зупинили лицарі зморених коней, перезирнулися.

На узгір’ях — обабіч долини — стояли озброєні дружинники, на тім боці завалу люто реготали спішені вої, а позаду, понад потоком, насувався основний загін переслідувачів.

— Настала пора, браття, — спокійно озвався Горипал, — приєднатися нам до вічносущої дружини Яр-Дива. Згадаймо ж останній заповіт старого Ведуна: запали серце і повернися до Яр-Дива!

Він обняв Диводара, погладив шорсткою долонею закривавлену щоку хлопця.

— Жаль, синку, що мало пожив ти на світі…

— Дарма жаліти, батьку! — ясно всміхнувся Диводар. — Скільки б ніч не наставала, а сонячний Яр-Див знову встає над світом. Та й серед ночі сяють зірки!

— Гарно одвітив, синку, — похвалили старі лицарі. — Віднині вихованець і чура Горипала — наш бойовий брат. До ясного краю пращурів увійдеш бойовим лицарем!

Знову кипів бій. І лилася кров. Падали змучені коні, а з ними й знесилені вої. Купами лягали ороги від мечів словутинських, та все менше лишалося братчиків, все лютіше кидалися на сміливців чужинці. Під вечір лишилися Горипал з вихованцем удвох, всі братчики полягли.

Ледь підіймалися руки, забивало подих від випарів крові, і коли чужинецькі вої накинули аркани на лицарів, ті вже не опиралися. Впали на кам’янисту землю і поринули в безтяму.

Їх кудись везли, чулися вигуки, сміх, бойові пісні. А потім — затхлий сморід кам’яниці. І тиша.

Отямився Диводар від гострого болю в грудях. Стогнучи, звівся на ноги. В сутінках розгледів, що кинули їх до якоїсь старовинної кам’яниці з вузькими віконними отворами. По стінах зеленів мох, на плескатий камінь дзвінко падали краплі води, з щілини сочилося джерельце. Юнак зрадів, жадібно напився, сполоснув обличчя. Оглянувся. Поруч з ним лежав у тяжкому забутті Горипал. Лице у воя було чорне, розпухле, довге сиве волосся злиплося від крові, все тіло порубане. Диводар хутенько набрав води в пригорщі, хлюпнув на Горипала. Той судомно зітхнув і розплющив очі. Довго дивився довкола, наче намагався усвідомити, де він. Потім в погляді старого воя пробігла тінь скорботи.

— Полон, — прошепотів він. — Ганьба…

— Надія, — відповів Диводар. — Ти мене навчав, що завжди поруч з нами — надія. Вічно жива…

— Правда, — кивнув, болісно всміхнувшись, Горипал. — Лише надія. Проте вороги жорстокі. Ти бачив? У нас ні меча, ні друга…

Диводар почав обходити кам’яницю. Сходи, змуровані з грубезних гранітних брил, вели до дверей, окутих бронзою. В щілини віконниць видно було похмурі бойові вежі, покручену гірську дорогу, хащі предковічного лісу в долинах і на схилах, а подекуди поміж скелями поблискувала течія чималенької порожистої річки. Інколи на дорозі з’являлися вершники у вовняних накидках, з бронзовими шоломами на головах. Вони з гуркотом проскакували дерев’яний міст, прямуючи до укріплених веж. Зійшло сонце, весело заіскрилася вода в потоці, на протилежному березі шалено загукала дітвора, завівши якесь грище.

Горипал дошкутильгав до віконниці, довго дивився вниз, чоло в нього болісно морщилося, руки безсило звисали донизу.

— Навіщо нам зберегли життя, батьку? — обізвався нарешті юнак. — Чому не вбили?

— О, це просто збагнути, — відповів Горипал. — Без користі володарі нічого не діють. Гадають, що ми піддані чи діти якогось короля або князя, певно, вимагатимуть викуп. А дізнаються, що марна сподіванка на викуп, одразу кинуть на харч шакалам, будь певен!..

Сонце підбилося вже досить високо, як за ними прийшли два вої з списами. Жестом наказали виходити. Обличчя в них були байдужі, замкнуті, між густими бородами та кошлатим волоссям виділялися тільки колючі чорні очі.

Спустившись крутими кам’яними сходами на просторий майдан, полонені зайшли до високої зали, заставленої розмаїтими кам’яними бовванами. Посередині того помешкання у заглибині горів вогонь, а поруч, на золотому престолі, сидів повелитель, це видно було по всьому: обабіч стояла варта, радники, біля ніг володаря бавилися два хлопчики, подібні один на одного, як дві краплі води, — певно, то були близнюки, діти повелителя. Той, хто сидів на престолі, похмуро й трохи іронічно оглянув закривавлених воїв.

— Хто ви?

— Вільні лицарі, — з гідністю відповів Горипал. — Сини Хортицької твердині. Либонь, чув про таку?

Варта володаря заколихалася, мов чагарі під вітром, на суворих лицях зазміїлися усмішки, сам правитель хрипко зареготав, згрібши в широку долоню чорно-сиву бороду.

— Вільні лицарі? Ха-ха-ха! Де ж ваша воля?

— І орел може вмерти в полоні, — гостро одказав йому Горипал, — проте він не стане домашнім псом!

Володар спалахнув гнівом, але стримався, лише брови його хмарами нависли над очима, напоєними жорстокістю.

— Ти мужній, визнаю. І твій молодий супутник достойний бути в моїй дружині. Я сам бачив бій, хвалю! Ваш володар може пишатися такими воями. Звідки ви, хто, чиї діти? Я візьму викуп за вас, певен, що батько не відмовиться дати найбільший скарб за таких звитяжців. Я чекаю, говоріть…

Горипал сумовито осміхнувся, оглянув свою розідрану сорочку, розрубані мечем шкіряні ногавиці, зітхнув, розвівши руками.

— Я вже тобі сказав: ми — діти Хортицької твердині, де нема ні володарів, ні рабів. Все наше багатство — з нами, о володарю цих країв! Панцир твої вої, певно, забрали від нас вночі, мечі лишилися на полі герцю. А володаря земного ми не маємо, наш повелитель — сонцеликий Яр-Див! Ось він — сяє у вікні. То найбільший скарб світу, ти теж користуєшся з нього!..

Аж заніміли радники й чатові, слухаючи ту нечувану мову. Та повелитель — на диво! — не розгнівався, лише обличчя в нього посіріло та глибоко в очах зажевріло багаття прихованого шалу.

— Любо мені слухати мудрі слова, — хитнув густою бородою володар. — Що ж, хай буде так. Вірю тобі. Такі вої хіба можуть промовляти брехливі речі? Тим краще. Не маючи володаря земного, ви не зв’язані словом, присягою, вірою, скарбом. Станьте моїми вірними дружинниками. Допоможете мені навіки утвердити волю мою поміж чужими племенами. Чи збагнули? Дарую вам волю і ласку — бути воями славетного війська!

Перезирнулися Горипал з Диводаром, і зрозумів юнак, що останні стежки до волі й життя за якусь мить буде одрізано. Проте який у них був вибір? Лише одна-єдина відповідь. Глянувши на ясний промінь сонця, що падав з високої віконниці, старий лицар сказав:

— О чужий володарю, хіба волю ти нам жадаєш подарувати? Така воля, така ласка — ганьба для вільного лицаря! Птахові місце або в дивоколі поміж хмарами, або в могилі. Клітка — навіть найкоштовніша — осоружна птахові. Лише правдиву волю я прийму. А втім, навіть це ти безсилий подарувати, бо сам хіба маєш волю? Ти — раб і полонений свого царства, війська, землі і багатства, награбованого в походах. Куди тобі подітись від того? А я — вільний, і навіть смерть — лише останній дарунок волі для мене. Ти збагнув, о чужий володарю?

Заричав від пекельного гніву повелитель, скочив з трону, схопившись за держак меча. Та великим зусиллям стишившись, важко насупився і довго думав про щось, дивлячись під ноги. Затамувавши подих, чекала варта, збентежено завмерли біля престолу близнята, злякано позираючи на обшарпаних чужинців.

— Гаразд, — зрештою хрипко озвався володар, і зморшки розгладилися на його темному чолі. — Ви вільні, визнаю! Хто не злякався сили, той зберіг нескорений дух. Проте ствердіть свою волю мудрістю й мужністю. Приготую для вас випробування. Витримаєте його достойно — йдіть, куди забажаєте, мої дружинники вас пальцем не зачеплять. Чи згода?

— Згода, — помовчавши, одвітив Горипал і довго дивився в очі повелителю, але той зустрів погляд лицаря спокійно й трохи усміхнено-іронічно. — Вірю твоєму слову. Показуй, що маємо робити.

Полонених привели вузькими напівтемними переходами до кам’янистої площини, оточеної звідусюд мурованими стінами, на яких стояли вартові з луками і списами. Вгорі синіло блакитне склепіння дивокола, перед ними тьм’яно поблискували стрільчаті двері, окуті химерним металевим узором. Вгорі з’явилася постать володаря, цікаві личка близнюків виглядали з-за його спини.

— Йдіть по одному, — звелів володар, — і хай ваш Яр-Див спробує оберегти вас!

— Синку, не бійся! — мовив Горипал, обнімаючи юнака. — Коли що — жду тебе в сонячнім краю!

Лицар зник у вузькому отворі, двері глухо гримнули, ніби чавкнула велетенська паща. Хлопець з острахом чекав, що ж буде далі, і знемагав від таємниці. Не смерть страшна, не бій, не катування, не муки, а невідомість, що очікує людину в майбутті.

— Рушай! — нарешті крикнув йому вартовий згори.

Диводар з великим зусиллям відчинив двері, ступив кілька кроків у маленьке приміщення. Там стояло два чорношкірих вої могутньої статури, котрі мали на собі лише напоясники. В їхніх руках блищали короткі мечі, якими вони ритмічно сікли повітря, залишаючи вузесенький прохід від дверей до іншого виходу.

— Пройдеш цілим — щастя твоє! — почувся голос володаря.

Диводар вагався лише мить: адже Горипал пройшов! Чого ж боятися? Коли він мертвий — юнак теж піде за ним. А якщо пройшов щасливо — доля обереже й Диводара!

Блискавично пересік хлопець крицевий бар’єр, лише на плечі в нього лишився кривавий шрам. Одразу ж ускочив він до сусідньої зали і жахнувся. До нього наближалися, грізно рикаючи, два гігантські плямисті звірі.

— Сміливіше, синку! Сміливіше! — почувся далекий голос Горипала від протилежних дверей. — Глянь їм у в очі і сміливо йди!

Запломеніли очі юнака безстрашністю, рушив він навстріч хижакам. Звірі на якусь мить розгублено зупинилися, і цього було досить, щоб юний лицар вже опинився за окутими дверима.

Нарешті він знову на майдані, під променями осіннього сонця. Перед ним стіл, на столі два келихи з вином. Диводар, глянувши на володаря, збагнув: у одному келиху — отрута. Горипал усміхається підбадьорливо, він випив свою частку, він живий.

Юнак сміливо випив келих, що стояв ближче до нього. І по нахмуреному обличчю правителя зрозумів, що лишився живий.

— Справді, ви діти волі, — скупо осміхнувшись, озвався володар. — Ваші кумири оберегли вас. Ідіть, куди знаєте, ви вже не полонені.

Їх привели на крутий берег річки. Зупинилися біля ветхого містка. На тім боці їжачилися хащі смерек і ялиць, кликали до себе, манили спокоєм, затишком, волею. Щось здригнулося в серці Горипала, він зволоженим поглядом зиркнув на володаря.

— Ще не вмер у тобі лицар, чужий повелителю, хай же діти твої підуть стежкою волі, яку ти даруєш нам!

Помовчав володар, одвернувся, махнув рукою:

— Ідіть!

Горипал рушив по хисткій споруді. Ледве сягнувши середини ріки, провалився. Схопившись за краї містка, докірливо глянув на правителя і прохрипів:

— Ось твоє слово… твоя вірність…

— Я допоможу тобі, батьку! — крикнув Диводар, пориваючись до нього. — Я зараз!

— Не смій! — гаркнув повелитель, і хмара стріл перепинила шлях юнакові. — Хай рятує його воля, він на неї так покладався!

— О мій синку, — знемагаючи від напруги, мовив Горипал. — Не вір володарям! У кого влада в руках — той насильник! О юначе! Будь лише соколом волі! В дивоколі, за хмарами, тебе не сягнуть жодні тенета!..

Ослабли руки звитяжця, впав він у прірву, вдарився головою об замшілий валун, закривавилася вода і понесла покалічене тіло пінистим річищем у далечінь.

Правитель зареготав, поблискуючи жовтими рисячими очима:

— І цьому жовторотому дайте жадану волю! Тільки перед тим випечіть очі! Ха-ха! Хай летить сліпий сокіл у небо! Ха-ха-ха! Хай летить!

Закричав, затіпався в дужих руках Диводар, та годі було опиратися. Вогнисті блискавиці впилися в очі, змели сонце, синє дивоколо, весь білий світ. Розкрилася багряна безодня, дихнула полум’ям, затопила юнака морем болю.

Його вкинули у хисткий човник, штовхнули на воду. Бурхлива течія підхопила, понесла. Ще довго переслідував його несамовитий регіт насильників, чи, може, то шаленіли пороги, змагаючись з пінистими хвилями, чи грози лютували далеко в горах? Диводар відчував лише одне: світ — безмірна мука, котрій немає кінця…

Біль надірвав міру відчуття, свідомість знемоглася і покинула юнака. А натомість прийшли видіння. О щастя! Він знову бачить! Те — попереднє— лише мара. Ось поруч з ним — вірні лицарі, любий наставник Горипал, всі вони оружні, на конях. Тільки чому засмучені мужні вої? Чом схилилися донизу лиця, а з очей капають криваві сльози? Юнак кричить від жаху, кидається до товаришів, хоче обняти, а вони кам’яніють, покриваються темно-зеленим мохом, вростають у землю. І знову хлопець самотній, під поглядом безмежного дивокола. Ба ні! На обрії рояться хмари ворогів, вони наближаються, все тісніше кільце, і куди від них податися? Хіба лише за хмари? Та й дивоколо сповите багряним полотнищем, з нього капле кров, і кожна крапля падає на Диводарове чоло, ніби розтоплена бронза.

Плив юнак через море муки і не міг переплисти.

Скільки так було — хто міг сказати?

А коли вернулася тяма, довкола пливла тиша і рожева імла. Тупий біль довбав голову. Ніби два чорні ворони сиділи на ньому і клювали в ті місця, де колись були очі. Спалахнула блискавиця розуміння: о Яр-Диве, це ж він навіки осліп! Нічого більш не побачить: ні ясного дивокола, ні любих зірочок, ні лагідних квіточок на луках, ані вогнистого сонця.

Диводар заридав у відчаї, охопивши долонями обличчя. Сльози зросили рани очей, посилили пекучу муку. Не в силі стримати страждання, юнак перехилився з човна, зачерпнув води з потоку, плеснув у обличчя. Трохи полегшало…

Довкола ніжно хлюпала хвиля — лагідно, заспокійливо. Чомусь у пам’яті зринули слова старого Тайно-Дива: «Всі громовиці закінчуються тишею…»

Здивувався, чому згадалося саме це слово, намагався осмислити мудрі речення, а в болісній червоній імлі невідступно супроводжували його уважні й сумовиті очі правічного ведуна. Розмотувався клубок думки, соталася нитка уяви. Що ж тепер діяти? Куди подітися? Сліпий, безоружний, мізерний. Якби ще десь там, над Словутою, можна дістатися порогів, знайти лицарів-воїв. Вони б прийняли, приютили. Та як знайти шлях до рідних родів-племен? Хто проведе, хто нагодує?

Човен плив за течією. Відчувалося, що річка заспокоїлася, гори лишилися позаду, десь здалека долинали дитячі крики, іржання коней. Потім знову все заспокоювалося, тільки над потоком з різким карканням літало вороння та в надбережних гаях виспівували безтурботні птахи.

Десь внизу гримнуло. По воді сипонули краплі дощу. Під вітром захвилювалася ріка. Човен погнало кудись до берега. Над головою стьобнув грім, оглушивши юнака. «Може, кинутися у воду, доки вирує гроза, і одразу покінчити з мукою?» — подумав Диводар.

Човен зупинився, ткнувшись носом у щось тверде. Дощ полив як з відра. Грім гуркотів, не втихаючи ні на хвилю. Від берега пливли тугі струмені пахощів — хвої, грибів, диму.

«Хтось палить вогнище», — подумав хлопець. Гроза котилася вдалеч, дощ раптово перестав. Юнакові стало холодно, він спробував звестися на ноги.

— Хто там? — почувся старечий голос від берега.

— Хіба не видите? — якимсь морозним голосом відказав юнак.

— В тім то й річ, що не виджу, — відповів голос. — Я сліпий.

Стріла кольнула в серце хлопця. «Сліпий». Як же це? Чому він потрапив до такого, як сам?

— Хто ж ви? — тремтячи від хвилювання, запитав Диводар,

— Мене тут всі знають, — озвався голос. — Хіба не видиш — я ж Боян, співець…

— Я не тутешній, — болісно пояснив хлопець, простягаючи руки в пітьму. — І я теж сліпий. Мене осліпили вороги в горах. І пустили на глум, на муку вниз за водою…

— О Світовиде! — зітхнув Боян. А за тим юнак почув, що він шкандибає до води. — То ти поранений і покинутий! Дай руку, я поможу тобі. Чую по голосу — юний ти…

— Шістнадцять літ…

— Дитя ще… Ось так, тримайся за мене.

Юнак відчув суху міцну долоню старого, припав до нього, вибираючись з човна.

— Ну, втішся, любий синку. Втішся… Зі мною не пропадеш. Ходімо в притулок, там я тебе підлікую, заворожу. Ти мені повідаєш все. Все минає, мій голубе. Все минає, як світанкова мла…

…Правду сказав правічний Боян.

Залишився Диводар у тихому притулку на берегах Дністра. Минали дні. Загоїлися рани. Приходили, народжувалися нові відчуття, інші прагнення, невідомі раніше думи.

Юнак виходив з тісної землянки надвір, сідав проти сонця на березі. Пив обличчям, усім тілом ласкавий трунок променів, прислухався до гомону світу. День за днем загострювався його слух, охоплював такі глибини, які раніше були втаємничені для буденної тями. Страждання пробуджувало приховане, віковічне, дивоплинне. Минула осінь, спливла зима, прибула з теплих країв весна.

Соловей починав чарівливу пісню в гаю, і Диводар єднався з ним в тому мелодійному потоці веселощів, і бачив його нетутешніми очима, і радів його пташиним щастям, кохався його солов’їною любов’ю. Глухо шуміли віковічні дуби на кручі дністровській, і юнак чув сумовитість та тугу в тому бентежному гомоні, а уява малювала буйнолисту крону, що прагнула в блакитну прірву дивокола і безсила була осягнути волю, бо пила живлючі соки тужавим корінням з мовчазної землиці. Припадав сліпий хлопець обличчям до пахучих лугових квітів, вдихав запаморочливу хвилю в груди, знеможено лягав горілиць, розкинувши руки проти неба, і слухав, слухав, слухав болісний і щасливий стогін землі. Чому їй болить? — думалося Диводару. Чому вона щаслива? А болить їй, певно, від крові й муки людей та звірів… А радіє вона, бо Яр-Див щоденно осушує її сльози і пролиту кров, і багрянець муки стає барвами квітів на луках, в лісах… а радість народжує нові світанки, інших дітей, і солов’їні пісні…

Так приходила мудрість. Так зростало зернятко співстраждання, посіяне великою мукою. І не відав юнак, що садівником того зернятка буде неймовірне терпіння й любов до людей. А нива життя ще лише починалася, і була вона довга, як горе…

Старий Боян, вилікувавши хлопця, піклувався про нього, проте не надокучав настановами чи втішанням. Годував, дав притулок. Кудись ходив, пропадав цілими днями. А вернувшись до бідної землянки, порався надворі або мугикав щось сам собі. Одного разу Диво-дар почув низькі приємні звуки. Здавалося, що то польові джмелі кружляють довкола блакитних волошок під звуки степового леготу. Ба ні, то співає хвиля, цілуючи прибережне каміння! Чи, може, бринить лякливе осикове листя під вітром? Як гарно… як невимовно чарівно!.. Хочеться плакати, стати часткою пісні, не розлучатися з нею…

Хто ж це грає? Боян? Певно, що він. Досі ще не чув його співу й гри, не до того було. На чім він грає? Диводар бачив чимало музичних ладунок в Чорних Горах, у Словутинському братерстві на Хортиці. І цимбали, і сопілки, і верховинські ріжки та сумовиті трембіти. А це, певно, якісь гусли. Тільки незвичайні. Звуки промовляють до серця, солодко хвилюють душу…

Боян заспівав. Тихий голос вплітався в мелодію, то піднімався над нею, то пропускав її вперед, то затихав у болісному зітханні, і, здавалося, слова співця народжувалися одразу, ось тут, несподівано, як прозора хмаринка на передгрозовому небі влітку:

Пісня завмерла, згасла. А юнакові здавалося, що вона відлунює в лісі, в дивоколі. Плюскотить у річковому потоці, шелестить поміж шовковими травами.

— Де ти почув таке, батьку? — схвильовано запитав Диводар.

— Що, синку?

— Пісню… звідки вона?

— З серця, — просто відповів Боян. — Серце моє співає… Інколи смутно, інколи — радісно… Тобі до вподоби моя пісня?

Диводар не відповів. Простягнувши руки в пітьму, попрямував на звуки струн, що ще ніжно бриніли під віщими пальцями, присів біля співця. Торкнувшись долонею його обличчя, перебіг вниз, відчув гладеньку поверхню музичної ладунки, туго нап’яті струни. Вони задзвеніли від доторку.

— Що то є?

— Гусли. Сам витворив.

— А струни?

— Теж сам. З кропиви. Інші співці роблять їх з жил. А я — з кропиви…

— Он як? — здивувався юнак. — І тримаються?

— Ще й як, — похвалився Боян, вдоволено сміючись. — Знаю таємницю одну. Коли збирати кропиву, в якому місці, як сушити, тіпати. А головне — вибрати жилаві пасма, вони не в кожній бадилині є. Опісля ще треба в’ялити на сонці, вимочувати в живиці, в олії, сукати, смолити. Ого, тонка справа! Зате славні струни маю. Ти чув? Як живі, співають…

— То правда.

— Ото ж бо. А тонші струни я роблю з шовку. Шовкові нитки мені подарували знайомі вої верховинські. Бували вони в землях східних, там купили. Весело співають шовкові нитки, високо. А жили звірині глухо піють, жалібно, не люблю я їх… Кров на них…

— От якби мені… — прошепотів юнак.

— Що?

— Опанувати ту справу…

— Тобі до серця пісня?

— Гаряче в серці, коли чую…

Боян обняв хлопця, пригорнув до грудей. Борода залоскотала Диводарове обличчя, і він почув судорожне зітхання співця.

— Пращури послали тебе до мене, коханий хлопче. Давно мрію про таке слово. Я ж бо не вічний, помру…

Хотілося передати комусь пісню, все дослухався, ждав. Почуло небо мою спрагу…

— А зможу? — з острахом запитав юнак, відчуваючи, як солодко, в передчутті чогось таємничого, жаданого стислося серце.

— Чи ж питає про те соловенятко? — втішно мовив Боян. — В тебе душа співоча. А майстерності, вміння — навчу… Все передам, переллю у тебе пісню свою. Бо ж не має померти у землі слов’янській дума Боянова. Чуєш?

Багато літ промайнуло відтоді над Слов’янщиною. Рушили в путь далеку, в дорогу нескінченну Боян і його супутник Диводар. Відвідали вони селища верховинські, племена лужанські, городища хорватські, царства дакські, гостинні житла іракські. Всюди були раді люди мандрівним співцям. Бриніли милозвучні струни і на весіллях, і на тризнах сумовитих, і на бучних святах купальських. Не чіпали сліпців навіть розбійники гірські, люті кочовики східні, що інколи, мов безжальна рогатина, пронизували землі слов’янські з краю в край, позначаючи вогнем і кров’ю свій бездумно-жорстокий шлях.

Знаменитим співцем, славним і вмілим, став Диводар. І тішився тим старий Боян, прислухаючись, як гучно вітають люди його вихованця. Всі сплетіння радощів і горя, муки й надії карбували свої знаки в душі Диводара, розтоплювалися в горні серця і переливалися в звуки нових, ще нечуваних пісень.

Настала пора, і згадав молодий співець повноводу ріку, до якої він мав прибути з лицарями бойовими, і братерство воїв за порогами Словути. І захотілося йому помандрувати в той край, звідки сходило сонце. Згодився з ним ветхий Боян. І вони рушили в путь.

Над Бугом заслаб старий співець. А вмираючи, взяв за руку Диводара, попросив схилитися до вуст, прошепотів:

— Прийми останнє слово, синку. Мій заповіт. Я тобі все передав, що міг, що знав. Лишилося ще дещо. Слухай же мене уважно… Ти славно витерпів лихо, не всякий лицар міг би так… І добре, синку, добре… Бо все минає, тільки тиша лишається… Тиша мудрості й спокою… Прислухайся, збагни. І ніколи не сумуй. Будь сином тиші. І тоді в тобі пробудиться пісня. Та пісня потрібна людям. Тим, хто ще не чує тиші… Я передав тобі таїну тиші, синку, неси її дарунок в собі… Схилися… я дихну в тебе… Віднині нема Диводара… народився Боян…

Не плакав за любим учителем молодий Боян. Поцілував у зів’ялі вуста, заспівав над ним величальну пісню. Слухали її хащі предковічного лісу, примовклі птахи, плин ріки. Цілий день копав співець яму на кручі піщаній, встеляв її м’якою травицею, запашним чебрецем. Висік вогонь кресалом, запалив жертовний ялівець, що його мав у торбині, побажав щасливої путі Боянові у краю Яр-Дива, а тоді, приклавши тіло лапатими віттями хвої, загорнув останній притулок наставника піском. Другого дня збирав каміння над Бугом, зносив докупи, викладав височеньку могилу. Славетні гусли молодий Боян поклав на верхів’ї, щоб знали перехожі, хто похований у сирій землиці.

Третього дня після смерті старого співця рушив Боян у безконечні мандри. І покотилася разом з ним слава. Від городища до городища. Від села до села.

Дістався-таки він словутинської твердині за порогами. Щиро вітали бойові лицарі мужнього побратима. Оповів він їм про страшний герць у горах, про загибель Горипала, про люту помсту гірського володаря, про заповіт Тайно-Дива. Ходив Боян з воями у походи, звідав грози, буревії, січу й голод. Перетнув землі слов’янські з краю в край та не раз і не два…

Промайнули хуткоплинні літа. І стало ім’я співця таке ж невіддільне від життя народу, як схід сонця, як спів пташок, дитячий сміх, як прихід щорічний веселої весни або щедрих жнив. Як не могли уявити люди, що колись погасне колесо Яр-Дива або висохне повноводий Словута, чи не прилетять священні лелеки з південних країв після зими, так не могли вони мислити себе без дум Боянових, без його приповідок, приказок, без його сумовитих а чи буйно-веселих пісень, без його іронічних або чаклунських казок, що їх щедро він дарував дідам і бабусям, а вже вони шепотіли їх в запічку онукам та дітям — на радість, на щастя, на дужість народну…

Так співцеві сповнилося сімдесят літ. А може, й більше, хто про те знає? Бо на вид можна дати людині півста, а в душі його вже прокотилися віки. Хіба рідко так буває?

І ось тут починається наша казка. Ба ні, не починається, а лише передається далі, у повноплинність буття, бо як вічно живі Бояни, так і казка — хіба вона може умерти?..