Лабіринт Мінотавра

НІЖНІСТЬ

Понад степами, що дрімають під чарами місячними, понад лісами, понад таємничою словутинською долиною котиться відлуння свята. Вже незабаром північ, а урочисті крики не затихають, тіні миготять на високих вежах городища, велетенські багаття несуть в темно-синю глибінь іскристий потік, і весь Витич схожий на смолоскип, що його Дайбог поставив на стрімкій кручі на втіху річковим русалкам та повітрулям.

Двоє дивляться на все те з кручі, залитої місячним потоком. Дивляться і не бачать. Бо вже нема для них світу, зірок, нема правічного гаю, що мріє стіною неподалік, нема колихання вогнів у річковому плесі Є лише очі — четверо палючих жарин. Вони стрічаються, милуються, не можуть розійтися поглядами. І промовляють одне одному щось нечутне, і несміливо кружляють у жагучому танці, ніби світлячки навесні поміж кронами дерев.

— Там свято, — озвався юнак, відчуваючи, що вуста в нього спрагло пересихають. — Чом ти покинула його?

— Тут моє свято, — дзвіночком засміялася дівчина. — Віднині нема свята для мене без очей твоїх, юначе.

Хлопець не відповів, лише простягнув навстріч їй свої руки. Вона торкнулася його пальців своїми, ніби пелюстки квіток торкнулися одна одної, ніби сплелися два промені у дивоколі, ніби легіт степовий обняв шовковисту траву ласковим подихом. Збентежилася кров, ударила тугою хвилею в свідомість, понесла в казку.

А ось моє царство — гай, кручі. Тут я царюю змалку, тут ми граємося з мавками лісовими, з перелесниками словутинськими…

— Покажи мені їх, — захоплено попросив Зореслав. — Чи, може, вони не бажають?

— Та ні, вони з радістю захочуть, — скрикнула дівчина. — Вони дуже тішаться, коли люди приходять до них з любов’ю. Мені казала одна мавка, що все чарівницьке царство святкує, коли між людьми хтось покохає один одного. І тоді на землі виростає ще одна квітка. Я дуже тішилася, коли почула таке. Тепер ти збагнув, що таке квіти? То вічні знаки великого кохання. Вже тих людей і на світі нема, вони рушили до краю Яр-Дива, а тут, на землі, лишилися вічні свідки закоханих. Скільки різних квітів, стільки й різних чуттів. Незабудки — то тремтлива, несмілива ніжність. А шипшина лісова — то вірність і палкість. А лілея водяна…

— Знаю, — зачаровано підхопив Зореслав, — то — цнота, чистота.

— Правда, — згодилася дівчина.

В зоряному мареві Мирося пливе перед юнаком, а йому здається, що в нього нема тіла, що він став невагомим і окриленим. Можна знятися й полетіти над світом. Біла вишиванка Миросі зіткана з місячної імли, з самоцвітних росинок, очі дівчини — дві падаючі зорі, що чудом заблукали сюди і зупинилися на ніжному личку.

Вони біжать по кручі, падають, сміються, знову-підхоплюються й летять, летять понад землею. І сміється Словута, і танцюють зорі в небі, і ронить сльози ніжності лагідний місяць у плин річковий.

Правічний гай зустрічає хлопця й дівчину настороженим спокоєм. На товстезних стовбурах дубів срібне прядиво, з темних долоньок листя спадають на землю холодні вогненні росинки, тонко видзвонюють пісню чаклунської ночі. Дзінь, дзінь, дзінь! Прокидається царство снів, королівство чар, країна небувалого…

Хлопець і дівчина притишені. Має щось статися. Вони виходять на широку галявину. Рука в руці, щока до щоки, і одне-єдине, вже нероздільне, серце.

Ледь чутний сміх сповнює нічний простір, напружилися росянисті трави, стрепенулися дуби, верби, явори, задумливі сосни. Довкола закоханих попливло, замерехтіло барвисте кільце іскор, квітів, пісенних звуків.

— Що це, Миросю?

— Хоровод, Зореславе. То мої подружки мавки вийшли для нас у кільце, славлячи Хора — кумира зоряного, батька Яр-Дива і Зоре-Дива. Прислухайся, вони співають…

— Чую… А про що?

— Про кохання. Вони не відають інших пісень. І казали мені, що, окрім кохання, на світі все тлінне. Зло, розлука, убивство, невірність — то лише мара, людям здається, що воно є, а пізніше вони розуміють, що то тіні обману і втоми… Ось я покличу Росину, мою улюблену мавку. Росино, Росино!

Покотилася луна над лісом, колихнувся казковий хоровод, затихли звуки веснянки. Імлиста постать усміхненої мавки наблизилася до закоханих, простягла прозорі руки.

— Чого бажаєш, подруженько?

— Чи видиш щастя моє, Росино? Чи загорівся вогник нашої любові?

— Бачу, радію! Та зажди… хочу поглянути, яку квітку ви посієте для світу. Заждіте, щасливі люди, гляньте на квіточку власного серця…

Кільце мавок кружляє хутчіше, пісня звучить урочистіше, вже зрушили з місця стовічні дуби, глухо пританцьовують коренастими ногами, вже закружляли в бурхливому танці розпатлані верби, прокинулися в дуплах нічні сови, присвічуючи вогниками круглих очей, і зібралися на краю галявини поважні лісовики поруч з ведмедями, схвально вимахують зеленими лапами.

Зненацька посеред галявини загорівся барвистий вогонь, сипонув довкола полум’яним дощиком, розтанув на траві. А натомість розпукнулася прозора блакитна квітка, ледь видима у мареві місячної ночі.

— Нова квітка! Нове кохання! — щасливо загукали мавки, і в лісі залягла тиша. Росина підпливла до Миросі, схилилася перед нею в поклоні, лагідно усміхнулася Зореславу.

— Все наше царство дякує вам, люди, за нову красу. Тільки квіточка ваша незвичайна. Такої ще не було.

— Чому, подружко?

— Не відаю про те. Чую голос Матері-Землі. Вона мовить, що вашу квітку не скоро побачать люди…

— Невже наша любов недостойна інших квіток? — крізь сльози озвалася Мирося.

— О ні, подружко. Ваша квіточка — не на часі. її зможе узріти лише пробуджене серце онуків ваших. Вона — для майбутніх весен, подружко. Радій!

Глухо загриміли громи десь вдалині. Здригнулася земля. Дихнув понад лісом холодний вітер. Коло мавок і лісовиків розпалося, померкла блакитна квіточка на галявині. Мирося лячно притулилася до Зореслава.

— Що ж буде далі з нами, Миросю? — прошепотів Зореслав.

— Зажди, коханий. Не загадуй. Не лякай невидиму квітку. Хіба ти забув? Нема ні зла, ні крові, ні лиха. Є лише любов… лише кохання…