Дивоколо охопило юнака, пригорнуло до себе руками вітру, цілувало вустами срібнолицього місяця, вітало щедротою зоряного безміру, палахкотінням купальських вогнів. Воля! Воля! Дай вдихнути тебе, випити, мов келих запашного вина! Не покидай мене ніколи, ніколи!
Зореслав кинувся до торговища, там серед майдану гоготіло велетенське багаття, в його світлі витичці кружляли з товстопузої бочки меди, співали веселих пісень. Ремісники, вої, а то й прості гречкосії, обнявшись, виходили у коло і довбали землю бронзовими підковами, примовляючи до ладу:
Гей, вийду я з хати на волю.
Та посію просо на полі,
Ой дозріє просо буйненьке,
І буду я, ладо, багатенький!
Ой накуплю меду та пива
Усьому світові на диво
Гуляйте, каліки, гуляйте,
Мене добрим словом споминайте!
А лихая година настала.
Бо згоріло просо, пропало!
Я ж таки не буду ридати,
Бо є в мене жінка у хаті!
Я з поля додому вернуся,
Та любенько з нею обіймуся,
Ой буду я п’яний без пива
Та усьому світові на диво!
Гей, лиха година настала,
Бо утекла жінка, пропала!
Я ж таки не буду ридати,
Бо є в мене воля крилата!
Не згорить вона, не покине,
Гей, та моя воля орлина!
Гуляйте, каліки, гуляйте,
Мене добрим словом згадайте!
Хлопці побачили Зореслава, радісно загорлали, загоготіли, потягли до багаття; хтось зачерпнув здоровенним ковшем меду, підніс юнакові.
— Пий, лицарю, радій з нами!
— Не до того мені, люди! — одбивався юнак. — Чи бачили мого батька? Де він?
— Бачили! — гукали витичці. — Гомонів з нами, щоб визволити тебе з льоху. А ми йому й кажемо: згода! А чого ж! Ми добряче погуляємо — і до діла! Розженемо воїв Горевієвих та й випустимо хлопця. А ти — глянь! — вже й сам вискочив! Ха-ха! То нам і легше від того. Станемо всю ніченьку кружляти меди, аж до раночку! Пий, Зореславе, пий!
Юнак ледве вирвався з дружніх рук хлопців, побіг до кручі, де на високому вилобні Дивич-гори звсігди збиралися хлопці й дівчата, щоб славити Яр-Дива, Срібен-Дива, Зоре-Дива або Великого Купалу. І нині там палали вогні, метушилися в димному мареві постаті веселих людей, верещали захоплені діти, стрибаючи через багаття. Палаючі колеса, розкидаючи іскри, котилися з круч у долину, залишаючи в повітрі запах ялівцю. На цуті юнак стрівся з Зорулею, дівчина тягла обіруч двох воїв, а вони щось несусвітне лепетали. Уздрівши хлопця, страшенно здивувалися, витріщившись на нього, як собака на їжака.
— Гм! Ми гадаємо, що він у льосі, а він… ги! Ти й справді ведунського батька син…
— Втік, Зореславе? — схвилювалася Зоруля.
— Та ні! — з досадою відповів, юнак. — Випустив мене цар. Де Мирося? Де батько мій? Веди мене…
— А ми? — ображено гукали дружинники, плентаючись слідом за дівчиною. — Ти ж нам котка обіцяла, приспати нас…
— Відьма з Ведмежої Долини хай вам співає, — засміялася Зоруля.
Підхопила хвиля дівчат та парубків, закружляла в нестримному танці полум’яної стихії. Юнак перескочив понад одним багаттям, другим, третім, жарке нутро пломеню дихнуло в обличчя, збадьорило. Дівчина потягла його далі вузькою яругою, що вела вниз, до Словути. А вслід їм котилася прадавня мелодія купальської пісні:
Діва на Купала
Зіллячко копала,
Вночі чарувала,
Богам дарувала:
Одному — Дажбогу,
Перуну — другому,
Третьому — Стрибогу,
Четвертому — юнакові молодому!
Діва на Купала
Віночок сплітала,
На воду пускала,
Просила, благала —
В Словути святого,
У неба ясного,
В потоку дзвінкого
А в четвертого — у вітру весняного..
Ой несіть віночок
На чистий струмочок
Там, де хвиля миє
Крутий бережечок
Як він ждати буде
Хай не бачать люди
Хай вінка коханий
Повік-віки весняного не забуде!
Візьмемось за руки,
Подамось на луки,
На вогні святому
Спалимо розлуку!
Пісню заспіваймо,
Літо прославляймо,
У яснім коханні
Лиха-горенька не знаймо!..
Пісня віддалялася, затихала. Ріка дихала паркими туманами. Між стовбурами вікових дерев замиготіло полум’я, біля нього колихалися тіні. Назустріч метнулася тонка постать Миросі.
— Хто це?
— Бери свій скарб! — сміялася Зоруля, жартома штовхаючи Зореслава в спину.
Царівна кинулася юнакові на шию, обняла його, палко цілуючи у в очі. Потім відсторонилася, потягла до багаття. Підвівся Корінь, зворушено сказав:
— Слава Купалі, живий. Що ж сталося? Отямився Горевій? А ми вже метикували, як тебе витягти. Добре, що рук гидити не довелося. Дивися ж, синочку, тепер шануй волю. Дякуй Яр-Дивові, що перше сильце тріснуло. Наступне може бути з бронзи або заліза. Хто віда, чи вистачить сили розірвати його?
— Не відаю, батьку, чи вискочив я з сильця, — махнув рукою Зореслав. — Може, в гірше потрапив…
— Як то? — здивувався Корінь.
З-за багаття виступив Боян, в темних проваллях його невидющих очей тривожний запит. Полум’я скакало, тріскали жарини, над головами шумів стовічний дуб, а люди мовчали, здивовані несподіваним словом юнака.
— Що сталося, Зореславе? — зрештою запитав співець.
— Цар випустив мене. Сказав, що Мирося стане мені дружиною…
— О радість! — скрикнула щасливо Мирося. — Чому ж печаль?
— Зажди! Він сказав, що теє буде лиш тоді, коли я добуду для нього живу воду…
Старий Корінь розгублено глянув на Бояна, той задумливо покивав головою. Мирося торкнулася юнакового плеча.
— І ти… обіцяв йому?
— Я дав клятву.
— О дурний хлопче! — ляпнув себе по колінах Корінь. — Навіщо ж давати клятву, не відаючи, чого від тебе жадають?
— То не цар, — озвався Боян. — То Печерунова хитрість. Підступний змій… Що ж гадаєш діяти, юначе?
— Не знаю, — похнюпився Зореслав, ворушачи палицею багряні жарини. — То ж казка — жива вода? Де її знайти? А Горевій велів не вертатися до Витича доти, доки не матиму води!..
— Хай чекає! — безжурно скрикнула Мирося, пригортаючись до Зореслава. — Хай йому царство, скарби, земля. А ми з тобою, соколе, полинемо у вольні краї. Бояне! Ти обіцяв показати нам путь. Мине ніч, ми попливемо Словутою вниз. Вже є припаси, є човен…
— Миросю, я поклявся, — тихо озвався юнак.
— Та клятва добута хитрощами…
— Дівчино, не збивай мого сина, — похмуро заперечив Корінь. — Він не зламає слова, кому б не дав його. Ох Зореславе! Тут я не маю для тебе ради. Питай Бояна…
— Тихо, діти, — мовив співець, простягаючи руки до вогню. — Женіть геть журу-гризоту. Хто відає, де його заповітне? Все життя людини — дорога, яку треба пройти, чи вона тяжка, чи легка. На веселих дорогах, на широких шляхах не знайдеш ні правди, ні жар-птиці не спіймаєш. Печерун гадає, що жене Зореслава у безвість? Не йому про теє знати, діти мої. Доню, вспокійся, не тривожся, чує моє серце: і в огні не згорить твій суджений, і в воді не потоне, і не впаде від меча вражого! Слухай раду мою, Зореславе: дав слово — маєш його виконати!
— Але ж вода жива — то байка? — розгублено запитав юнак.
— Чув я від Тайно-Дива, старого ведуна в Чорних Горах, — суворо сказав Боян, — що є жива вода Мають її небесні діти Світовида, що з давніх-давен живуть на нашій землі…
— Хто ж вони? — розкрила Мирося вуста від подиву
— Рід і Лада. Наші пращури Давно те діялося в незапам’яті. Жили Рід з Ладою та своєю родиною в зоряному дивоколі, широкому й вільному. Багато було там люду — лічити не перелічити І всього мали люди вдосталь на Землі Світовидовій: плодів дивовижних, оксамитів зоряних, палаців самоцвітних, кораблів летючих, що на них вони літали аж до вогнистих зірок…
— До зірок? — сплеснула долонями Зоруля. — Як же таке можна? Еж вони палючі, як жар!
— Все тим людям було під силу, — сказав Боян урочисто. — А в дивоколі їхньому не одне сонечко світило, а двоє: наш Яр-Див, котрому ми поклоняємося, і ще дивне світило — Білобог, котрого пращури величали Страхом…
— Таким страшним воно було? — зіщулилася Мирося.
— Де там! — осміхнувся Боян. — Страхом нарекли те світило тому, що було воно страх яке прегарне. Казали прадіди, що під тим сонцем люди жили багато віків не старіючи, зберігаючи силу й молодість. Проте й там знайшовся ворог, що посіяв у чистім краю отруйні зерна. І почалася війна кривава, згубна. Розпалося ясне зоряне царство на дрібні частки. І дотепер, буває, падають на землю шмаття того світу, а ми кажемо: падаюча зоря! І згасло від тої руїни чарівне світило Страх, потемніло. Білобог став Чорнобогом. Страх, котрий радував людей, став привидом, що ним лякають дітей…
— І всі небесні люди згинули? — зажурилася Мирося.
— Не всі. Тих, що лишилися живими, Рід і Лада посадили на великий летючий човен, і попливли вони зоряною рікою до нашої землі. І став той човен у дивоколі Місяцем, котрий пращури прозвали Срібен-Дивом. А з місячного дому спустилися Рід і Лада на гори високі, неприступні. Дика земля була, непривітна. Та не злякалися того пращури. Сказали дітям своїм: «Ідіть, діти, живіть на цій важкій землі, будуйте поселення, привчайте диких звірів до праці, населяйте дикі краї. І дружіть із земними племенами. Непривітна нова наша отчина, та колись ми повернемося у небо, як чистим вогнем спопелимо в серці своїм зернята забуття. Відтоді ми й запалюємо купальські вогні та стрибаємо понад ними. Ви гадаєте, що то просто так — веселощі? А направду — то ми готуємося стрибати понад прийдешнім вогнищем, яке має спопелити в серці людей зернята забуття. І тоді матимуть люди крилаті тіла і житимуть знову поміж зорями…»
Розсіялися діти Роду і Лади хто куди в новому світі. А опісля й забули, хто вони, звідки. Почалася знову ворожнеча. Багато племен, народів на землі, та всі вони — діти Роду і Лади. Ждуть прабатьки синів своїх, ждуть довго й терпляче. Живуть вони на горах високих, кришталевих. І мають Рід та Лада воду живу, що оживляє мертвих, дає невмирущість. Проте знаю я, що вода тая може дістатися лише великому лицареві, котрий не побоїться стрибнути понад заповітним багаттям. І ще є правічний заповіт: від того воя, який не злякається правічного вогню, піде славетний рід, що поведе дітей Роду й Лади у зоряний край…
— Славна казка, — зітхнув старий Корінь, і в його темних очах з’явилася зажура. — Якби ж теє сталося…
— Станеться, Кореню! — твердо мовив Боян. — Бо заповіли той дивоглядний шлях мудрі пращури. То ж і подумай, Зореславе, на яку таємничу стежку ступаєш. То велика хвилина для яровитського краю, діти. Не зганьбіте її. Нині ніч для пісень і кохання. Ідіть, поспішіте втішитися дарунками купальської ночі, сповніть серця казкою. А’ вдосвіта маю до тебе, Зореславе, важливу бесіду. Чекатиму тебе тут, на галявині…