Лабіринт Мінотавра

ЧОРНІ ЇЖАКИ

Рон перевів космоліт на кругову орбіту довкола Планети Квітів. Друзі знайшли її вже на краю сонячної хромосфери. Невелика чорна куля швидко оберталася довкола осі, на ній не видно було ні гір, ні долин.

Корабель став невидимий, він описував спіралі над поверхнею Планети Квітів, ввімкнувши всі дослідні прилади.

— Ми побачимо, що тут сталося, — пояснив Рон. — А потім керівний робот підкаже, як діяти…

Після кількох обертів Рон звелів роботу показати на екранах збільшену проекцію того, що пощастило дослідити на планеті. Приголомшені мандрівники побачили лиховісне видовище.

Жителі планети — квітоподібні медузи й актинії — спліталися у концентричні кільця, непорушно лежали під гарячим подихом Сонця. Вони були ліниві, байдужі і, здавалося, цілком знесилені. Та на затемненому боці планети інфрачервоні екрани показали інше життя: там існувала невідома еволюція, представники якої були схожі на потворних чорних їжаків. Вони жваво літали над поверхнею, пересувалися по грунті, щось будували з чорного каменю, та проте жодного разу не з’являлися під променями Сонця. Як тільки на обрії загорався світанок, темні потвори підкрадалися до актиній-квіток, оселялися в них і так жили під захистом господарів планети весь день, висмоктуючи ту енергію, яку квіти добули від Сонця для себе.

— Космічні паразити, — гнівно сказав Рон. — Дуже рідкісне явище. Треба актиніям допомогти.

— Як? — скрикнув Славко. — Я зубами готовий роздерти тих піратів!

— Зубами? — усміхнувся Рон. — Чорні їжаки, мабуть, володіють неабиякою силою. Недарма квіти піддалися їм. Космоліт має променевий захист. Планета невелика, і ми спробуємо почистити її!

Корабель пішов на зниження, сів на темному боці планети. Довкола його стін одразу знялася буря, зчинилося справжнє пекло. В стіни вдарила злива фіолетових блискавиць, в сутінках видно було колихання чорних шпичаків, ніби численне військо йшло на штурм фортеці.

— Ну, зачекайте, — пригрозив Рон.

Простір довкола осяявся спалахом сліпучо-блакитної блискавиці. Ряди темних потвор упали, ніби від удару велетенського меча. Могутній промінь космольота описав дугу, змітаючи з планети породження темряви і жаху. Потім Рон підняв корабель у простір, пройшов над затемненою поверхнею, старанно повторюючи нищівну дію. Славко з огидою дивився, як під подихом блакитного променя гинули напасники, Ліна скрикувала від жаху, коли чорні їжаки вибухали і спадали темним пилом на поверхню планети.

— Звідки взялися ці страшні створіння? — запитав Славко.

— Інколи матерія творить деградовані форми, — сказав Рон. — Тоді інші цивілізації повинні безжалісно нищити їх. Жалість в таких випадках ні до чого. Таке «життя» поїдає дорогоцінну енергію Всесвіту, руйнує єдність сущого…

Після жорстокого бою корабель сів на освітленому боці. Його оточили квіти-актинії. Вони стали жваві, рухливі. Сплітали довкола корабля живі вінки, літали в просторі, ніби творячи грайливий хоровод.

Славко пильно вдивлявся в жителів планетки, розгублено перезирався з Ліною.

— Це не вони, — сказав він.

— Хто — не вони? — не збагнув Рон.

— Не наші квіти. Не ті, які були в нас.

— Ти напевне знаєш? — розгубився Рон.

— Знаю. Нанті мені показувала Край Казки. Він не такий, як цей. Велика планета, схожа на Землю. Сонце не так близько і не такого кольору. І квіти не такі. Ніжні, тендітні, і в кожного — око серед пелюсток. Ніби такий малесенький екран. А в тому оці — видива всякі. Можна так спілкуватися.

— Квіти щасливі, — сказав керівний робот корабля. — Вони вдячні гостям за допомогу. Вони вже давно кличуть сусідів, але ніхто не прилетів. Ви — перші. Чим квіти можуть віддячити друзям?

— Запитай, — озвався Рон, — чи не знають вони ще якоїсь Планети Квітів? Мої товариші шукають такий світ.

— Він ще називається Краєм Казки, — з надією додав Славко.

— Вони знають таку планету, — відповів робот. — Але вона за Сонцем.

— За Сонцем? — скрикнув Славко. — Ліно, ти чуєш? Нанті саме так говорила…

— Що це означає? — здивувався Рон.

— Треба пройти крізь Сонячну Браму, — почулося у відповідь. — Там, у сусідньому гіперпросторі, кружляє Планета Квітів — наших братів.

— Не розуміємо.

До корабля підлетів гурт квітів-актиній. Вони утворили в просторі барвисту схему, в центрі якої кружляло кільце з жовтих квіточок, а довкола нього — кілька менших поєднань.

— Сонячна система, — сказав Рон. — Що вони хочуть пояснити? Запитай.

— Квіти показують вам свою схему будови простору в системі Сонця, — відповів робот. — Сонце — не куля, як ми гадаємо, а отвір у вакуумі, в світовій порожнечі.

— Отвір? — скрикнув Славко. — Куди?

— В інший світ. Ворота в потужному магнітному полі системи. Туди без упину засмоктується космічна матерія нашого світу, звідти — матерія іншого світу — антиречовина, і в місці зіткнення твориться плазмовий вихор, який ми й бачимо як Сонце.

— Дивна схема, — сказав Рон. — Але дуже цікава.

— За отвором Сонця є інший простір, — провадив далі робот. — Такий же безконечний, як і наш. Він ніби є дзеркальним відображенням нашого світу. Там свої зорі, свої планети, своє життя. Там ви відшукаєте Планету Квітів.

— І крізь Сонце можна пролетіти? — занепокоєно запитав Рон.

— Квіти кажуть, що можна. Вони інколи проникають туди. Вони допоможуть своїм визволителям спорудити надійний захист довкола корабля і пристрій, який змінить знак заряду при переході в інший світ. Квіти кажуть, що герої достойні пройти Сонячним Шляхом!

— Сонячний Шлях! — схвильовано повторив Славко. — Ось розгадка слів, які на прощання мовила Нанті. Тепер я вірю — квіти вказують правильну путь.

— Ми пройдемо Сонячним Шляхом, — твердо запевнив Рон. — Назад не вернемось, доки не відшукаємо Планети Квітів.