Лабіринт Мінотавра

КОРІНЬ

Добре ім’я дали батьки дитині. Правічне, надійне. В зоряну пору народився син у родині Вогнедуба, коли духи пітьми втікають до своїх підземних криївок, а півні віщують передсвітання. Саме тоді прокидається Мати-Земля з дрімоти чутливої, щоб нагодувати безліч дітей своїх — дерев, трав і квітів, молоком весняних соків, що туманами парують над урочищами, лісами й полями слов’янського краю.

— Коренем буде, — сказала щаслива мати. — Породить буйне дерево славного роду…

— Хай так, — згодився суворий Вогнедуб, — щоб не став перекотиполем, щоб не покинув рідної землиці напризволяще…

Не минуло марно слово батьків.

В силі й моці зростав Корінь, наливався здоров’ям. Вже в дев’ять літ боров усіх товаришів у родинному селищі, шалено ганяв верхи на лютому жеребцеві, розгойдувався на верхів’ях високих дубів, перепливав туди й сюди буйну словутинську течію.

Селище лежало в правічному лісі понад рікою, а на лівому березі синіли непролазні чагарі й болота, переповнені гаддям, медведями й силою-силенною птаства. А трохи вище від селища, на високому вигорбі, стояло прадавнє городище, витикане грубезними дубовими палями, котре називалося Витичем. Там жили ковалі, розмаїті ремісники — від шевців до золотоковачів, від оружників до кожум’яків. У святкові дні — чи то на Купала, чи в щедрі зимові тижні, чи в Перунів день або на Веснограя — збирався люд з усіх усюд до Витича, віз, хто що мав, на ярмарок, щоб показати своє твориво та подивитися чуже, щоб віддати дещицю від праці своєї на землі чи в лісі, чи, може, від бортництва або полювання та добути товару для потреби свого роду-племені. А треба було ой як багато! Жінкам бажалося оксамитів та шовків заморських, намиста бурштинового або коралового, вишиванок бісерних, стрічок мерехтливих; а дівчатам — то вже й годі казати — батьки не мали б спокою, аби повернулися з торговища витицького без гостинців та дарунків. А хлопці вимагали бронзи візантійської для стріл, кольчуг дрібнотканих з тонкого дроту, легких у поході, мечів двосічних гарту тужавого, збруї для коней бойових, бо ж все те потрібне було щоднини: не залишали в спокої селищ слов’янських, яровитських наїзники східні, степові та й володарі гірські з заходу тривожили часто, грабували, забираючи в полон юнаків, жінок та дівчат, а то й залишаючи свої кості попід грізними городищами.

Одного разу налетіла зі сходу, зашумувала хвиля чужинецьких воїв. Були вони дикі, безжальні, шалені. Чорні очі у вузьких щілинах повік світилися мужністю й жорстокістю, на широких бронзових лицях ніколи не з’являлася усмішка. Кінь, меч, аркан, праща, лук зі стрілами та волохата накидка — більше нічого не було у володінні кожного напасника. їжу вони забирали у поневолених, полону не визнавали, всіх рубали до ноги — від малого до старого, залишали самих юнаків, щоб поповнити своє військо, і то лише в разі беззастережної згоди зректися себе і прийняти закон вічного нищення й походу. Що їх вело, куди, навіщо — цього не відали й вони самі, як не знає стріла, куди спрямувала її могутня рука воїна…

Димні знаки попередили яровитів про напад, дружини воїв згуртувалися за дерев’яними заборолами Витича, та на цей раз не допомогло городище, ані стріли, ані мужність захисників. Вороги лізли на стіни, мов дикі коти, нехтуючи життям, зневажаючи смерть, рубалися з яровитами люто, бризкаючи жовтою слиною, і, навіть конаючи в смертельних судомах, скреготали зубами, спопеляючи ненависними поглядами своїх супротивників.

Витич упав під страхітливим ударом. Заборола, вежі, житла яровитів палахкотіли шаленіючими смолоскипами. Всі захисники городища були перебиті, дітей, жінок та старих дідів переможці кидали у багаття, а одібрали для себе лише з двадцятеро юнаків, поміж ними і молодого Кореня.

Їх посадили на коней, прив’язавши ноги до стремен. День і ніч прямували на захід. На другий вечір отаборилися, запалили вогнища, юнаків яровитських розв’язали, дали кожному по кусню рисячого м’яса. Хлопці одверталися, м’ясо смерділо, їх вивертало, проте вороги, грізно оскалюючись, силою запихали їм до рота криваве місиво, змушували ковтати. Кілька хлопців не витримали, накинулися на своїх мучителів і впали під ударами ножів. Корінь витримав, став злий і затятий. Збагнув, що це єдиний вихід — лишитися живим, вирватися з дикого кільця ворогів. Кочовикам сподобався могутній, широкоплечий юнак. Незабаром його взяв під свою руку один з вождів на ймення Кара-тай. Під час нападів на селища й городища Корінь був завжди поруч Кара-тая і дивувався його люті, шалу і завзяттю. І здавалося Кореню, що нема в світі сили, яка б зупинила чужинецьку криваву орду східних розбійників.

Одного разу ввечері, коли вояки, втомлені цілоденним боєм та різаниною, запалили в гірській долині багаття, Корінь запитав Кара-тая:

— Де розпряжуть бойових коней вої Кара-тая? Чи довго ще триватиме похід?

Кара-тай вражено глянув на юнака, ніби здивований його багатослів’ям, трохи помовчав, обгризаючи маслак недавно впольованого зубра, потім, блиснувши темно-карими очима, гаркнув:

— Наші мечі — то стріли Великого Змія Гори. Хіба нам думати про те, де скінчиться їх політ? Доки є коні — вперед! Доки є сила — вперед! Доки мечі гострі — вперед! Доки є вежі, які можна взяти штурмом, — вперед!

— Навіщо? — не стримався Корінь.

— О нікчемне створіння! — грізно крикнув Кара-тай, швиргонувши далеко в нічні сутінки обгризену кістку. — Про що ти питаєш мене? Чи питає орел, чому він хапає косулю? Чи питає дуб, чому він росте там, а не деінде? Чи дивується гадюка, чому в неї отрута в жалі? Кожен діє так, як велить Великий Змій Гори. Наші мечі — його, наші коні — його, наші герці — його! Мені радісно дивитися в конаючі очі ворога, і нема такого щасливого часу, як той, коли земля стогне від жаху під копитами наших бойових коней!

Кара-тай дрижав від збудження, і його товариші скреготіли зубами, а на лицях у них навіть не прорізувалась усмішка, і це було найстрашніше для Кореня. Він збагнув, що така сила, як хвороба: вона повинна щезнути, не бути, а стати чимось іншим вона не може…

Далеко за високими Альпами орди східних напасників зустрілися з легіонами Риму. В жорстокому бою, що тривав два дні й три ночі, полягли всі ординці. Жоден не здався в полон. А коли на них купами навалювалися легіонери, вони короткими мечами проколювали собі шиї і падали на землю, плюючись кривавою слиною на ворогів.

Корінь і кілька яровитів, що лишилися живими, попали у полон. їх послали на бойові галери, прикували до гребних весел на трієрі. Тяжко було Кореню, незвично серед різномовного товпища. Свідомість вбирала нові образи, ідеї, звичаї, жадібно поглинала чутки про далекі краї, про дивоглядних людей.

Галера часто плавала через широке море, перевозила закутих у бронзу воїв до південних країв. Там Корінь бачив нескінченні піщані пустелі, химерних тварин — верблюдів, чарівні білокам’яні споруди, веселкові водограї, чорних людей. Південь дихав спекою, відгомоном кривавих повстань, вустами безлічі людей оповідав про нових, нечуваних раніше богів. Легіонери розносили чутки про божого сина, який, буцімто, ходив по землі, проповідував нове царство для бідних і рабів, а потім був убитий ревнивими юдейськими жерцями. А Корінь слухав і дивувався: чи можливо, щоб син Яр-Дива або Перуна був убитий людьми? Чи він дав би себе на глум своїм створінням? Адже одне лише гримотіння Перунових блискавиць змушує людей принишкнути в своїх притулках! Ні, ні, то вигадки дурних людців, котрі жадають і богів принизити до своєї мізерності!..

Так минали роки. Неволя тяжко душила вільнолюбне серце Кореня. Не міг він примиритися з рабством. Одного разу, коли галера перевозила коштовності з Італії до далекої Колхіди, яровит вирішив утекти. Під покровом ночі стрибнув у море, бо ще завидна запримітив, що берег недалеко. Довго змагався з хвилями, наковтався доста солоної води, проте прибило його до затишного лиману.

Кілька днів та ночей ховався Корінь між очеретами, набирався сил, підхарчовувався. їсти було що: безліч пташиних гнізд на піщаних косах і сила-силенна — не розминутися — риби між водоростями. Тільки нахилися, помацай — і тикається тобі до рук товстелезна рибина. Викидай на берег, їж!

Оговтавшись, Корінь почав вибиратися з очеретів. Вийшов на берег Дунаю. Місячними та зоряними ночами мандрував усе далі й далі, ще боячись з’явитися перед очі людські, щоб не втратити волі, здобутої такою дорогою ціною.

А перед зором його вдень і вночі мріла рідна земля, ніжно-зелені луки, густючі правічні ліси, казковий Словута. Тільки туди, туди, де блукає по хащах його дитячий дух, де під оком всевидючого Яр-Дива лежить попелище рідного селища…