Лабіринт Мінотавра

УСМІШКА МАРИ

Довга, втомлююча дорога.

Скільки думок, вражень, надій. Розум Гіпатії розширює коло дивовижних знань про чужі краї, про чужі вірування й традиції, про події в далеких землях і царствах. Математичні ідеї — стрункі й прегарні — легко лягають в свідомість еллінки, вона здавна має до них потяг. Гуру Нарен веде її від конкретного, практичного числення до захоплюючих уявлень про першооснову числа — світову монаду, велику єдність, яка дає початок потокові множинності, але сама залишається незмінною, як джерело і гирло таємничої ріки. Вода випаровується з єдиного океану, пливе в хмарі міріадами крапель, ллється зливами і грозами на землю, клекоче в потоках, підземних струмках та ріках і знову через гирло повертається до свого прабатька — океану. Ось воно — величне видіння світобудови! І не треба виправдання творця Брахми і пояснення його дивного світу: все діється за законом вічного ритму, числа й математичної гри. О, яке дивне видіння! Наче погляд у казковий світ: Гіпатії раптом здається, що нема ніяких чисел, окрім одиниці. Все інше — лише примхливе віддзеркалення єдності в лабіринті ума. Сонце — одне. Людина — одна. Земля — одна. Сім’я — одна. Народ — один. Людство — одне. Світ — один. Душа — одна. Спільнота всіх душ — єдина. Десь тут, десь в цій ідеї лежить пояснення роздрібнення світу на безліч явищ, десь тут прихована і таємниця об’єднання, завершення всіх чисел у Великій Одиниці. Чи не про це мріяв славетний Піфагор, оспівуючи гармонію сфер?

Нарен слухає міркування Гіпатії, вражено поглядає на неї з-під кошлатих брів.

— Твій розум, Паті-дева, не для жіночого тіла. В твоїм тілі живе душа великого ріші. Тяжко буде нести таке незвичайне поєднання: мудрість і ніжну красу. Бережись, Паті-дева…

— Чого ж берегтись, гуру Нарен? — усміхається Гіпатія. — Хіба ти сам не навчав мене, що життя — лише гра богів, що все минає, що щастя у вічному віддаванні? Що загрожує мені, моїй невмирущій душі?

Нарен мовчить, задумливо поглядає на її розквітле обличчя, на бездонні блакитні очі; і скорбна зморшка лягає на його бронзовому чолі. Певно, добре знає закони цього світу старий гуру, та не хоче заздалегідь тривожити юну ученицю.

Пустеля лишається позаду. Гори громадяться до неба, виблискують крижаними хребтами, спонукають до роздумів та урочистості. Перед караваном розкривається розкішна долина Інду, вирують буйні, шалені води, мліють у гарячому мареві густі ліси, селища і міста.

Караван на плотах переправився на той бік. Магараджу чекала процесія слонів з погоничами. Гіпатію посадили в казковий паланкін, вона з острахом поглядала на землю, сидячи на спині гігантської небаченої тварини. Сата сміялася, обнімала еллінку, яку встигла за дорогу полюбити, як рідну доньку. Магараджа вибрався на переднього білосніжного слона, дав наказ рушати, приязно усміхнувшись Гіпатії.

Дівчина була вдячна володареві за ненав’язливість, за такт, за тонке розуміння її стану, але щось тисло її, гнітило, не давало спокою. Серце підказувало, що людяність володаря — лише гра, яку охоче може собі дозволити багатий деспот. Куди втекти бідній миші від сильного, впевненого кота? Куди податися зайчаті в пустелі від пильного ока орла?

Пливли обабіч шляху бідні села, багаті палаци володарів, дивовижні храми, юрби прочан та оголених садху — святих, а в душі еллінки громадилася все вища гора протесту, непереможної туги і жадоби волі. Сата помітила сум в очах Гіпатії, ніжно торкнулася її плеча.

— Що з тобою, дитятко? Так і не змогла звикнути? Гризе жаль за минулим?

— О, Сато! — припала дівчина до плеча служниці і тихенько заплакала. — Нічого не можу вдіяти з собою. З’їсть мене жура. Умру я в неволі…

— Невже не полюбиш Хара-деву? — здивувалася жінка.

— Не зможу, Сато. Тільки один образ в моєму серці. Дивиться в очі, кличе, не дає забуття…

— Ти як Сіта, — задумливо кивнула Сата. — Така любов — дарунок богів. Може, й добре, що ти така. Вірність проведе тебе крізь нещастя…

— Як проведе? Хто звільнить мене? Ти ж знаєш, що володар нізащо не відпустить мене…

— Знаю, — задумливо мовила жінка. — Відпустить він тебе лише в одному випадку…

— В якому? — скрикнула Гіпатія.

— Тихо. Не кричи. То страшний шлях…

— Кажи! — наполягала Гіпатія. — Я готова на все…

— Ой, не клянися поспіхом, — покивала Сата. — Є такі втрати, що не відшкодуються навіть свободою…

— Хіба є що дорожче від волі?

— А краса? — тривожно запитала Сата.

— Що краса?

— Ти віддала б красу свою, щоб добути свободу?

Гіпатія замовкла, замислившись на хвилю. Краса? Її обличчя, яке привертає увагу чоловіків, її тонкий стан, її граціозність? Важко подумати, що цього не буде, не стане. Але ж воно не вічне, тіло постаріє і краса розвіється, як імла. Що ж тоді та примарна краса? Хіба не краще свобода?

— Я віддала б красу за свободу, Сато…

— Не поспішай, Паті-дева, подумай ще, доки є час. Я полюбила тебе і зроблю те, що ти хочеш, але зваж все, що буде з тобою…

— Що можна зробити, Сато, не мовчи? Я готова на все…

— Гаразд. Я скажу. Ради чого магараджа везе тебе додому, до свого палацу? Чому він закохався в тебе? Бо ти прекрасна! Стань потворною — і ти вільна!

— Потворною? — жахнулася Гіпатія. — Але як?

— Маю траву, яка змінить твоє обличчя, забере красу…

— Навіки? — тривожно запитала Гіпатія.

— Може, й навіки…

— Я подумаю, Сато, — ледве чутно сказала еллінка. — Це так несподівано… те, що ти пропонуєш… Я подумаю…

— Подумай, подумай, бідолашне дитятко… А зважишся — скажи мені… Не бійся, магараджа не каратиме тебе! Я мовлю йому, що то знак богів, аби він не вводив до палацу чужинку…

— Так, мудро придумано, — сказала Гіпатія. — Ось вона — непроста доріженька до волі… Як просто! Але що чекає мене на тій стежині?

— Мука, — зітхнула Сата. — Вірність веде за собою муку, Паті-дева! Не знаю чому, та тільки земля не береже тих людей, які кохають і тримають вірність у серці. Сам великий Мара бореться з ними… Отож зважуйся, я ждатиму до вечора. Та не вичікуй довго, бо вже їхати небагато…

Настала ніч. Гіпатія лежала в паланкіні непорушно, ніби мертва, а свідомість її горіла у полум’ї терзання. Що робити? Що станеться, як вона зважиться на страшну дію?

А втім — не треба гратися з собою. Хоче вона, щоб її полюбив хтось інший? Ні, ні! Навіщо ж тоді юність і краса? Для кого? Щоб жадібні очі роздягали її вдень і вночі? Щоб переслідували кожен її крок? Красу кожен воліє взяти у рабство, поневолити! Прегарні речі, створені майстром, купує багатий нікчема або забирає тиран, щоб насолодитись ними і відчути себе співучасником генія і навіть його володарем! В чудових палацах живуть деспоти, а не їх будівники. Через прекрасних жінок киплять війни і падають в прах величні царства. Хіба Троя зруйнована не заради гордовитої красуні Єлени? Ні, Гіпатія не хоче нести на собі відблиск краси, бо тут вже нема того, для кого вона призначена…

Хай станеться невблаганне. Вона вийде на волю, заплативши страшну ціну. Тим більша буде радість її єдиного діяння — посіву знання у змучені, страдницькі душі. Вона піде шляхами світу самотньо, вільно, і ніхто не зупинить її, не забажає полонити. Потворність— перепустка в цьому страшному світі…

— Сато, — прошепотіла Гіпатія, схиляючись до служниці, — я зважилася. Дай твій трунок…

Сата мовчки дістала з складок свого сарі малесеньку фляжечку, одлила в келишок, подала Гіпатії.

— Це — жива вода, її звуть в Гімалаях бальзамом Калі — великої матері. Одна крапля повертає життя хворому, цілий келишок — руйнує красу, міняє подобу…

— Дивно, — скорботно мовила еллінка, приймаючи жахливий дарунок. — Та ж сама субстанція, а яка протилежна дія. Чи не так і любов? Мала любов народжує дітей, створює сім’ю, а велика любов — спалює тіло, кидає закоханих у пащу смерті. Земля не приймає велику любов, бо в її полум’ї згорить все живе…

— Ти мовиш щось незбагненне, — тремтячим голосом озвалася Сата. — Може, не треба?

— Досить вагання, — твердо сказала еллінка і одним духом випила келишок, відкинувши його в куток паланкіна. Потім впала горілиць на подушки, заплющила очі.

— Коли це станеться? — ледве чутно вимовила вона.

— На світанку…

— О, страшна і нескінченна ніч… Як я витримаю її?

— Я дам тобі свічадо вранці… Ти побачиш…

— Ні, не треба, — дзвінко одказала Гіпатія. — Я все побачу в очах магараджі… А тепер хочу помовчати… Дякую тобі, Сато… Дякую за цей страшний дарунок…

Вранці караван зупинився на березі річки. Чулися веселі перегукування погоничів слонів, здалека долунювали закличні звуки сурм, крики невідомих птахів. _ Небо палахкотіло гарячими барвами, готувалося до зустрічі володаря життя — вогнистого сонця. Крізь запону проник гучний голос магараджі:

— Паті-дева, зійди вниз, я покажу тобі свій батьківський палац. Його вже видно на тім боці ріки…

До спини слона лягла драбинка. Гіпатія, отямившись від важкого забуття, зійшла вниз, загорнувшись в сарі. Магараджа підтримав її. Еллінка похитнулася, і покривало впало з лиця. Хара-дева сполотнів і схопився рукою за груди. Його ніжно-лілові вуста посіріли, очі витріщились. Він, не одриваючись, дивився на Гіпатію, щось шепочучи і задихаючись від жаху. Еллінка помертвіла: невже вона така потворна? Що ж вона вдіяла з собою?

— Що це? Що? — вичавив з себе Хара-дева.

— Я молила долю, щоб магараджа розлюбив мене, — тужливо прошепотіла Гіпатія, опускаючи очі долу. — Серце моє розривалося від суму за рідним краєм. Я недостойна тебе, великий володарю. Знайди собі іншу жінку, яка принесе в твій дім радість і любов. На мені печать туги і відчаю, я несу з собою прокляття…

— На тобі печать демона! — страшно проричав магараджа, і його чорні очі метнули блискавиці. — О, дяка Брамі, що я не ввів до свого палацу ракшаску![4] Геть з моїх очей, нещасне створіння… Геть, геть, геть!

До ніг Гіпатії кинулася стара Сата, заридала, цілуючи її сандалії.

— Прости, прости, — нестямно бурмотіла вона, — прости мене, ясноока чужинко…

— Будь благословенна, — шепнула Ппатія, обіймаючи служницю. — Я тепер пізнала істину, в цю страшну мить…

— Геть! Геть! — кричав Хара-дева, одвертаючи обличчя від еллінки. — Тікай швидше з моїх очей, доки я не велів слугам своїм кинути тебе у прірву. Та й вони побояться торкнутися твого огидного тіла. Іди геть і пропади в темній ущелині, де не сяє сонце і не з’являється людське око. Не ганьби світла ясного бога Сур’ї,[5] дочко ракшасів! Хай ніхто не подасть тобі на землі Аріаварти їжі й води, хай кожен одвернеться від тієї, яка накликала на себе гнів святих девів!

Гіпатія випросталась, загорнулася в покривало. Помітила, з яким острахом дивляться на неї погоничі, слуги та жінки, пізнала постать гуру Нарена, який стояв біля володаря.

— О, мудрий гуру, — прошепотіла вона, — чи не впав у прах твій славетний закон жертви й любові? Як легко він втікає з людського серця. Я вірю тільки досвідові, а не гарним словам. О, гуру, всі володарі — небесні й земні — однакові…

— Ти пащекуєш? — загримав магараджа. — Ей, слуги…

Гуру Нарен зупинив дальші слова рішучим жестом, і такий жагучий сором палав у його очах, що Хара-дева замовк. Він лише вказав Ґіпатії на дорогу, звідки вони прийшли, і одвернувся. Еллінка тихо рушила кам’янистою стежиною в хащі лісу. Сата догнала її, тицьнула в руки вузлик.

— Там їжа. В дорозі попросиш ще. Я молитиму девів за тебе, доню моя…

Змикаються крони дерев над головою, гаснуть голоси. Довкола тиша і воля. Страшна і прекрасна свобода…