Лабіринт Мінотавра

ПРОБУДЖЕННЯ

Побратими пробиралися темним гаєм, сторожко оглядаючись. Дика стежина вела їх крутояром все нижче й нижче, до Ведмежої Долини. Вітрограй поглянув угору, на синє небо, що визирало між верховіттям дубів, і засміявся.

— Не віриться. Тільки що були в казці. Наче сон…

— Тоді ми втрьох спали, — пожартував Зореслав.

Ведмежа Долина зустріла їх тишею, мороком. Землянка й кошара заросли бур’янами. Очеретяна стріха провалилася, в дірках цвірінькали горобці. Передчуваючи недобре, яровит неголосно гукнув:

— Батьку!

Птахи замовкли, сипонули врозтіч. Ніхто не відгукувався.

— Татку, Кореню! — закричав схвильовано Зореслав.

Долиною покотилася луна. Дуб підступив до побратима, заспокійливо поклав долоню на плече.

— Не кричи. Хіба не бачиш — тут давно не живуть..

— Невже помер? — болісно простогнав юнак.

— Може, переселився, — озвався Вітрограй. — Треба дізнатися в городищі…

— Ні, в городище ми одразу не підемо. Маю знайти батька. Хто зна, що сталося за ці два літа?

Зореслав, зігнувшись, ступив у землянку. По трухлих стінах повзло бліде пагіння, на долівці стрибали рябі ропухи. Але в житлі не було нічого з домашнього начиння. В душі яровита зародилася неясна підозра. Він виглянув надвір, гукнув друзям:

— Пошукаємо на тому боці Словути. Там у мого батенька були кошари і потайні курені. Може, він сховався від царських посіпак.

Побратими спустилися до Словути, довго ходили понад берегом, продираючись крізь затоплені чагарі. Нарешті знайшли старезного довбаного човна і весло в ньому.

Ріка весело підхопила їх і понесла на той бік. Весняні води покрили луки, всюди вирувала потужна течія, аж до синьої стіни лісу. Човна зносило, яровит старанно вигрібав проти потоку.

Пливли довго, аж доки сонце не почало схилятися до полудня. Зореслав завів човна між товсті стовбури вільх, сторожко оглядаючись, розглядав якісь знаки на деревах. Пристали до піщаної кручі, на ній кучерявилися пишні сосни.

— Вже недалеко, — скупо сказав Зореслав.

Вони витягли човна на берег і пішли низиною, між високим бадиллям папороті, аж доки не вигулькнули на широку заквітчану галявину, де палахкотіло високе багаття. їх помітили, закричали, кілька воїв із списами напоготові кинулися навстріч. Та хутчіше від них метнулася до побратимів прудка, як олениця, дівчина. Вона обняла Зореслава за шию, задихнувшись від радості, не могла промовити й слова, лише дивилася то на коханого, то на його побратимів, не вірячи власним очам.

Дружинники кричали щось вітальне, а від багаття йшов Корінь, повагом витираючи скупі сльози. І лише старий Боян не рухався з місця, сидячи на камені біля багаття, перебирав струни гусел, ніби прислухався до нечутної мелодії радості, і втішно шепотів:

— Я знав… я знав, що він такий… Він не міг не повернутися…

Нестримне юрмище людей ломилося в браму царської вежі. Дружинники вмовляли, погрожували. Де там! Могутня течія підступала до ґанку, над майданом котилося:

— Слава Зореславу! Зореслав вернувся! Слава!

На ґанку з’явився Печерун у супроводі кількох чужинецьких воїв та воєвод Тирла й Борена, а з-за спини злякано визирав Мечик. Радник угледів Зореслава, побагровів від несподіванки, вороже оглянув юрбу, відзначивши, що поміж людьми було багато дружинників, над ними похитувалися в повітрі вістря списів.

— Хто відчинив браму?! — грізно крикнув Печерун.

— Я повернувся, — озвався Зореслав, підступаючи до ґанку, а за ним стали побратими, узброєні мечами. — Я виконав волю царя Горевія і маю взяти за дружину царівну Миросю!

— Два літа, доки ти блукав світами, — зловтішно мовив Печерун, — багато дечого змінили, пастуше! Горевій став невмирущим, я — володарем. Мирося віддала свою кров батькові, аби той міг стати сином Світовида. Ось глянь!

Він зірвав чорну запону, якою було завішено ґанок, на людей глянули суворі очі давнього володаря: до виду його витичці вже звикли, але на Зореслава непорушна постать справила тяжке враження. Він гірко похитав головою:

— Ех царю, царю! Хотів невмирущості, а маєш смерть…

— Він не мертвий! — гнівно заперечив Печерун. — Я слухаю його волю і передаю людям…

— Ти вбивця! — суворо одвітив Зореслав. — Ти вбив його і Миросю. Ти віддав катові Зорулю…

— Люди, він бреше! — шаленів радник. — То воля царева!

— А опісля, — вів далі юнак, — ти набрав чужинецьку дружину, наклав нечувану данину на витичців та сусідні племена. Ти — ворог яровитів!

— Візьміть його! — бризкаючи слиною, заверещав Печерун сторожам. Але ті, опасливо поглядаючи на вируючу юрбу, не рушили з місця.

— Маю віддати цареві належне, — сказав Зореслав, добуваючи з-за пазухи чорну пляшечку. — Дубе, допоможи!

— Не смій! — погрожував Печерун. — Світовид покарає тебе!

Дуб лезом меча розціпив цареві зуби, Зореслав улив кілька крапель прозорої рідини в рот. Витичці, тамуючи подих, тиснулися до ґанку, заглядали через голови. Над майданом зависла дивна тиша.

Цареве обличчя порожевіло, судомно піднялися груди, затріпотіли вії.

— Ожив! — несамовито зарепетували діти, а за ними дорослі, старі. — Ожив Горевій! Слава Зореславу! Слава!

Печерун закам’янів од несподіванки. Горевій розплющив очі, безтямно дивлячись на юрбу, на Зоре-слава.

— Де я? Що зі мною? — почулися тихі слова.

— Я повернувся, — лагідно одвітив юнак. — Я привіз тобі з далекого краю живу воду… І ось ти знову живеш…

— Живу воду? — Горевій з жахом глянув на юнака, побачив Печеруна. — Зажди… Жива вода… Відьма… Було це чи ні?

— Було, царю. Два літа ти спав непробудним сном, і не прокинувся б, якби не вернувся я. У зоряних синів Рода й Лади я добув живої води, щоб повернути тобі життя, яке ти не вмів цінувати. Царю, царю! Нащо тобі невмирущість, коли ти не можеш дати ради звичайному життю? Невмирущий не може збагнути смертного. Чужа рана лише тоді болить, коли я сам знаю, що це таке. Чужа біда лише тоді серце стисне, коли сам тую біду звідаєш. Щось вартісне тільки тоді, коли його можна втратити…

— Правда твоя, — гірко озвався Горевій, схиляючи голову. — Але що мені з тієї мудрості нині? Гріх кривавий на мені, я велів кохану доньку згубити. Нащо ти повернув мені життя? Пече мені, пече!..

— То відьма! — з жахом бурмотів Печерун, ховаючись за престолом. — То не я…

Зореслав махнув рукою. З товпища вийшло кілька постатей, загорнутих в чорне. Впали запони, і люди побачили бліде, але усміхнене личко Миросі, її тримала за руку Зоруля. Цар глипнув на них і затулив лице долонями.

— Хто це? Упирі прийшли пити мою кров? Пийте, пийте! Я заслужив! Я вчинив страшний гріх…

— Отямтеся, батьку, — крізь сльози мовила Мирося. — То я, ваша донька…

— Я вбив тебе, — ридав цар, страхаючись розплющити очі. — Твоя кров дала мені невмирущість. О проклятий, проклятий! Доню, то твоя тінь прийшла мучити мене?

— Прокиньтеся! — благально прошепотіла донька. — Ви знову живий, а я не була мертвою. Торкніться, то моє тіло, живе й тепле.

— То це був сон? — розгублено запитав Горевій. — Та ніч… відьма… кров…

— Вважай, як хочеш, — почувся голос Бояна. Старий співець вийшов з-за спин дружинників, підступив до ґанку. — Та надто криваві сни сняться володарям інколи. Краще прокинься і вже ніколи не спи. Дякуй долі, що довідався я про твій задум та про мару з Вовчої Долини, якою тебе обплутав радник…

— То не я, — бубонів радник, ховаючись за воєвод, котрі сторонилися його. — То сам цар хотів…

— Цить! — гримнув Боян. — Не до тебе річ. Царю, в ту ніч не пролилася кров дитини твоєї. Чатові принесли кров свині…

— Мирося жива! — загаласував Печерун. — Мене ввели в оману!

— Жива? — тужливо запитав цар. — А в моїм сумлінні вона мертва. Я звелів її убити…

— Правда твоя, — ствердив Боян. — Злочин діється в душі нашій! Подумавши, ти вже чиниш гріх!

— Вої! — крикнув Горевій. — Візьміть Печеруна!

— Зупинися, Горевію! — підняв руку Боян. — Доста смерті!

— Він заслужив…

— Може… Та ти не заслужив бути царем. Кажу це тобі як Боян. А пісня не бреше ніколи…

— Правда твоя, — важко сказав Горевій. — Я вже не цар. Хто заради царства пошле на смерть рідну дитину, той не має права на владу. Миросю…

— Що, татку? — лагідно озвалася дівчина.

— Зореславе…

— Я тут…

— Віднині я не цар, — сумно мовив Горевій. — Тобі вінець передаю…

Він важко підвівся з престолу, надів вінець на кучері юнака, з’єднав його руку з рукою доньки.

— Візьми Миросю, вона твоя дружина. Хай предки благословлять вас на нове життя! А я… піду в печеру… до самітників гірських… Може, там свій гріх спокутую..

Він знесилено впав на престол і гірко заплакав. Корінь стояв осторонь і докірливо похитував головою.

— Ще йому царського вінця бракувало.

— Слава цареві Зореславу! — кричали витичці. — Слава цариці Миросі!

— Люди! — гукнув Зореслав, обнімаючи кохану. — Чи справді нарекли мене своїм царем?

— Слава цареві Зореславу! — котилося над городищем.

— Тоді слухайте моє перше і останнє повеління, — урочисто сказав юнак. — Віднині царству не бути!

— Він збожеволів од радощів, — пробурмотів Печерун, недобре поглядаючи на юрмище.

— Чого ти хотів од пастуха? — озвався Мечик.

— Нема царя! — засміявся Зореслав до побратимів. — Нема смердів і рабів. Ви вільні люди!

Вражені витичці замовкли, ще неспроможні втямити того, що почули. Горевій здивовано ворухнувся на престолі:

— Що дієш, Зореславе?

— Те, що велить серце. Хай люди стануть вільні, як птахи. Нехай сіють зерно і збирають врожай. Хай співають пісні і милуються піснями інших людей. Хай стрічають сонце не стогоном, а щасливим співом. Миросю, царице! Що мовиш ти?

— Батьку, — ясно всміхнулася Мирося. — То перше царське слово, яке я почула в житті. Люди, чому замовкли?

— Не дивуйся, доню, — задумливо шепнув Боян. — Хіба легко підлеглому скинути з серця рабський ланцюг? Хай затямлять те, що сказав Зореслав…

— Але ж царство… — мов у сні, проказав Горевій. — Прийдуть вороги, звоюють землю нашу…

— Громада незборима! — гордо мовив Зореслав. — Хай спробують вороги напасти — одразу бойовий клич збере до дружини найкращих лицарів. Вільні вої ніколи не схилять голови перед напасниками. Люди, кажу ще раз: ви — вільні!

Зореслав зняв вінець з голови, кинув його далеко від себе. Блиснувши золотом, вінець упав між бур’яни. Побачивши те, витичці засміялися, розбили мовчання, захоплено вигукуючи:

— Воля! Воля! Слава Зореславу! Слава вільним воям!

Підбігла Зоруля, обняла Миросю, зашепотіла:

— Чи гарно тобі, подруженько, нині?

— Гарно й страшно, — сказала Мирося. — Наче перед грозою…

— Дівчата-подруги! — лагідно мовив Зореслав. — Нема у мене вінця царського, повінчайте мене з Миросею вінком весняним. На вічне кохання!

Витицькі дівчата з щебетанням оточили молодих, заквітчали їх польовим зелом, повели хоровод. Величальну пісню підхопила юрма. Горевій слухав, болісно похитував головою.

— О Перуне, ласка це твоя чи гнів? Не збагну…

— Що буде з нами? — шепотів знічений Печерун.

— Неси мене, коханий, — щасливо співала Мирося, — неси у твоє нове царство!

— Нема йому кінця, — підхопив Зореслав, обнімаючи наречену. — Палаци у нас зоряні, смолоскипи сонячні, вісники — хмари лебедині. А боярами будуть сини далеких зірок. Царюватимемо довіку!

— Добре, побратиме, добре дієш! — схвально промовляли Дуб з Вітрограєм. — Дух вільної Хортиці промовляє твоїми вустами. Словутинські лицарі радіють нині з нами…

— О Яр-Диве! — втішно озвався Бонн, прислухаючись до голосистої веснянки. — Дякую за ласку велику. Прозріли люди, і я з ними прозрів. Тепер не страшно помирати, бо відаю — не вмре у народі моя пісня. Там, де воля, там і слово Боянове! Бережіть його, люди!

Він ударив по струнах, долучаючи свій голос до урочистих слів, які разом з ярим сонцем, з шелестом весняних дерев, з гомоном пробудженої землі панували над слов’янським краєм.