Кінь Перуна

Розділ сьомий (продовження)

Одним дужим стрибком Найда схопився на ноги і ... впав на долівку з лежанки, що стояла у його хаті.

Він остаточно прокинувся й підвівся, витираючи з чола рясний піт.

– Оце так наснилося, – прошепотів ледь чутно. – Від такого сновидіння не довго й переставитися.

Митрій опинився одразу ж поруч.

– Сон? Ти бачив сон? Розповідай хутко, поки не забув. Я тут чарував трішки над тобою. Сон віщий повинен бути! Що снилося?

Найда покрутив головою.

– Таке у двох словах не переповіси...

– А ти спробуй, – наполягав домовик.

– Ну, якщо загалом, то я з вовкулакою, гм, бився.

– Таки вовкулака, – кивнув Митрій, наче й не чекав чогось іншого. – Він не видався тобі знайомим?

– Знайомим? – перепитав здивовано Найда. – Ну, я начебто не маю серед перекиднів товаришів. Хоча, стривай... От, коли ти запитав, я згадав, кого нагадував мені його голос. Юхима!.. Але ж, звісно, після того, що трапилося в лісі... Хто інший міг мені наснитися?

– Юхим? – повторив домовик. – І це сходиться... Тепер скажи мені ще одне: хто з вас переміг?

– Ну, вовкулака виявився сильнішим. Я, хоч і не бачив цього, але знав, що він усіх моїх супутників загриз. А коли моя черга настала, щось утрутилося. Якийсь амулет врятував мені життя.

– І це сходиться. Гарний сон тобі приснився, хлопче. Тепер я буду за тебе спокійніший. Лише прошу, перш ніж вибиратимешся у дорогу, поговори зі мною.

– У яку ще дорогу? – здивувався Найда.

– Не відаю... Як прийде час, ти сам скажеш мені, куди збираєшся.

– Ти можеш обійтися без загадок? – підвищив сердито голос Найда. Але Митрія вже не було поруч.

Натомість на дворі зарипів під чобітьми сніг, і хтось владно постукав у віконниці.

– Хто там? – стривожено озвалася мати.

– Сотник велів зібрати дружину, – почувся голос десятника. – Поквапся, Найдо!

– Вже йду! – відгукнувся парубок і зіскочив з лежанки. А що був повністю зодягнений, то лиш накинув кольчугу, підперезався мечем і ступнув до сінешніх дверей.

– Синку! – раптом покликала мати.

– Що, нене?

– Будь обережним...

– А як же, – усміхнувся парубок. – Розхристаний не ходитиму і снігу не їстиму.

– Сон я бачила лихий, – прошепотіла Христина.

– Сон? І ви – сон...

– Вовчий сон... Вовки тебе з моїх рук рвали, а я вдержати не могла...

– Так, – протягнув Найда. – Щось і справді надто багато вовків та вовкулаків навколо Галича розвелося. – А до матері додав ніжно: – Не турбуйтесь, нене. Митрій казав, що сіроманцям до мене зась, і я чомусь думаю, що він не обдурює... – потім перехрестився на образ у кутку і поквапливо вийшов... Сотник даремно не турбуватиме.

Заметілі та снігопади, що майже тиждень, не вщухаючи, вкутували снігами замерзлу землю, нарешті вгамувалися. Важкі свинцево-чорні хмари зблідли і розтанули, наче ніколи й не збиралися. І над усією Галичиною засяяло, заіскрило сніжинками та інеєм лагідне зимове сонце.

У лісі було тихо і спокійно. Лиш вряди-годи із шурхотом і бухканням сковзала з гнучкої гілляки пухнаста біла шапка, та лунко хрускотів на морозі сніг під кінськими копитами.

Виконавши доручення й перечекавши негоду, Найда неквапом повертався у Галич. У парубка був чудовий гумор, і в такт легкому клусу він мугикав собі під ніс якусь різдвяну пісеньку.

Ще зовсім свіжі й болючі спогади поволі відступили десь на запліччя, а там і загубилися, змішавшись із новими враженнями і турботами.

Навіть повертаючись додому, Найда більше думав про те, як маються там хворий батько і старенька мати, ніж переймався трагедією з коханою. Правда, тут Руженка була і сама частково винувата. Хто ж стерпить образу, кинуту в обличчя, до того ж цілковито безпідставно. Тому й мовчало серце парубка, сховавшись за кривду, і дозволяло не думати про те, що їй зараз, либонь, значно гірше і важче.

Люди завжди готові прийти на допомогу іншому, особливо, якщо це нічого не коштує. Коли ж доводиться чимось жертвувати, – надання помочі стає проблематичнішим. І вже зовсім безнадійно, якщо шляхетний вчинок вимагає офірувати власну гордість, або просту пиху чи амбіції... У цьому випадку всі гарні наміри відразу кудись щезають. А слухняне сумління мовчить, наче ворона з яйцем у дзьобі.

Тож Найда поволеньки їхав лісовим гостинцем, тихо насвистував, милувався красою зимового лісу, і ніщо не затьмарювало парубкові хорошого настрою.

...Двійко подоржніх, що притулилися обабіч дороги на великому, вивернутому з корінням конурі старого граба, не одразу й привернули його увагу. Бо були густо припорошені снігом, як усе навколо. І такі ж непорушні...

– Агов! Люди добрі! – окликнув їх Найда, під’їхавши трохи ближче. – Ви ще живі, чи вже теє?

Від звуку його голосу подорожні слабо заворушилися, і на нього глянуло дві пари запалих, нестямних очей. Що лише світилися на блідих, знекровлених лицях.

– Ого! – парубок аж присвиснув і миттю з коня сплигнув. – Та вас, видать, добре скрутило. Заблукали в заметіль чи що?

Проказуючи все те, він заходився термосити обох, намагаючись розрухати, повернути до життя закоцюблі тіла. А коли ті застогнали і почали слабко пручатися в його безжальних руках, видобув з черезсідельної суми шмат хліба, розламав навпіл, рясно скропив шматки горілкою з баклаги і простягнув обом. Юнакові й дівчині...

– Лиш не поспішайте. Поволі пережовуйте. У мене харчів досить. Як перший голод вморите, ще дам. Бо як одразу, то можете середину порушити...

Ті слухняно відкусували малесенькими шматочками і довго пережовували. Схоже, знали про голод не лише з розповідей. А як упоралися з доброю половиною отриманого хліба, Найда дав їм зробити по кілька ковтків з баклаги. Потім надпив і сам.

– Ну, що, ожили? – спитав трохи згодом.

– Так, спасибі, – тихо відказав юнак. – Коли б не ти, певно, дійшли б до ночі.

– Як би яка звірина не напала скоріше. Зовсім охляли, – додала ледь чутно дівчина.

– Куди ж чимчикували?

– У Галич... – махнув рукою в тому напрямку, звідки над’їхав Найда, парубок.

– У Галич? – перепитав Найда. – Але ж то в інший бік...

– В інший? – настала черга дивуватися подорожнім. – Певно, блудом ходили в хурделицю...

– А чого ж тоді пускалися в дорогу перед самою негодою. Невже так спішно?

– Біда. Помочі треба... – відказала дівчина.

– Та ну? І що ж трапилося?

– Мара знищила усі наші припаси їжі і дров. Якщо ніхто не допоможе – смерть од холоду і голоду чекає усе населення. От ми з Марійкою...

– Мара?

– Відьма тутешня. Перша прислужниця Морени...

– Так-так, – пошкріб потилицю воїн. – Ну, з харчами ще – де наше не пропадало. Але дрова... Ліси ж навколо. Невже ніхто сокири в руках тримати не вміє?

– Нам не можна...

– Ми не можемо! – твердіше поправила Марічка. – Ми ж бортники... Не кривдимо ні дерев, ні тварин.

Найді доводилося чувати, що в лісах живуть невеликі громади, члени яких переконані, що душі померлих переселяються у все живе, і тому ніколи навіть мурахи не скривдять. А у лісі не те що гілляки не зламають, але й листочка не зірвуть. Харчуються тільки медом із пасік, ягодами, горіхами, грибами...

– А хмиз?

– Спершу збирали... Потім закурило... Люди охляли від голоду. Потрібна поміч. Ми хотіли до найближчого житла. А заметіль не припинялася...

– Ясно. Далеко до вас звідси?

– Не дуже...

– Тоді сідайте на коня і провадьте.

Нещасні спробували піднятися, але не дали ради. Тоді Найда легко повисаджував їх на гнідого. Дивуючись надзвичайній легкості тіл, сам узяв коня за вуздечку і рушив у напрямку, в якому вказували порятовані.

Ішли так години зо три. З кожним кроком ліс робився вищим і густішим. Але не похмурішим, а навпаки – привітнішим. Дерева наче вітали людей, немов раділи з того, що вони не забарилися у дорозі, а швидко повертаються додому.

Нарешті дісталися й до невеличкої галявини, густо заставленої, може, десятком звичайних галицьких хатин на дві світлиці, сіни та пекарню. Обидві великі, певно, спільні комори чорніли осторонь обгорілими бальками, ніде не чутно було жодного руху і з жодного димаря не вився димок.

– Невже спізнилися, Юрку? – вигукнула Марічка, що трохи віджила підсилена паляницею і хлібним вином.

– Не може того бути! – як зойкнув юнак і почав незграбно злазити з коня.

Полишивши їх самих, Найда хутким кроком подався до найближчої хижі. Натужно відчинив прихоплені морозом двері й увійшов досередини.

На широкому ложі щільно, наче дрова у полінниці, лежали люди, вкриті з головами ковдрами та кожухами. І лише по тому, як вся та купа лахів ледь-ледь ворушилася, можна було здогадатися, що під ними ще живі душі, а не мертві тіла.

Крякнувши спересердя, Найда прожогом вискочив надвір, прихопивши у сінях сокиру. А ще за мить він заходився рубати останки обгорілих клітей, лише друзки на всі боки летіли.

Розтопивши піч в одній хижі, перейшов до другої і так навколо... Рубав, носив, розпалював, підкладав... Потім, уже лиш рубав. Носити став Юрко, а підкидати Марічка...

Коли на першій печі розтанув повний казан снігу, вилив у нього вино із запасної великої, на дві осьмушки фляги, і цим майже гарячим варивом юнак з дівчиною заходилися напувати людей. Малих і старих.

В іншому казані розпустили до киселю три хлібини і стали обносити усіх по другому колу. У третьому поставили набухати овес, відібраний у коня, і мірку пшона, яку кожний подорожній завше про всяк випадок бере з собою.

Відрізавши від шматка сала, завбільшки з долоню, добрий кусень, Найда підкріпив ним двох своїх помічників, справедливо розсудивши, що саме на них тепер уся надія. Решту вкинув до варива.

Хай там що, а сьогодні півкопи лісових жителів уже не помре ні з голоду, ні від холоду. А далі він щось та вигадає. Знайде, вполює... Нарешті, доріже коня. Хоч і княжа худібка, і одвіт доведеться перед огнищанином тримати, але й людей шкода...

Він ще нарубав добру купу дров, щоб, доки промишлятиме, в хатах знову не вихололо, тоді закинув за спину сагайдак зі стрілами, взяв лук і подався в гущавину. На щось путнє надії було мало, але зо два-три зайці та з десяток тетеруків сподівався підстрелити. Зрештою, на юшку і білка згодиться...

...Сарна вихопилася наперед нього з-за густої ялини так зненацька, що парубок аж завмер від несподіванки. А тоді рвучко наклав стрілу і вимірив. Сарна підвела голову і сумно глянула людині у вічі. На глибокому, вище колін, сніговому заметі вона не мала жодного шансу врятуватися. Але було в її погляді щось настільки людське, що Найда мимоволі опустив лука.

– Щезни, – мовив сердито. – Бо передумаю. Там діти з голоду вмирають, а я з тобою балачки розводжу...

Сарна слухняно стрибнула раз, удруге і щезла... Лиш непевно заколихалися нижні, обважнілі під снігом віти.

– Тютя! – вилаяв себе пошепки парубок і стрівся поглядом з вепром.

Великий, пудів на дванадцять, сікач-одинець, загрузши по рило в снігу, підсліпувато кліпав на нього маленькими очками, очевидно ще не розпізнавши з ким випадково стрівся. І вже й не розпізнав. Одна за одною свиснули стріли, кожна в своє око, і гора м’яса та сала, яка ще мить тому була живою істотою, лиш здригнула ногами, щоб обміняти своє життя на кілька десятків інших.

Через два дні Найда сідлав коня, щоб рушати додому. Від надміру турбот і важкої праці він змарнів і не знати, чи й витримав би. Але у найважчі хвилини приходила до нього Руженка... Це її – безсилу, голодну і скривджену – рятував він од неминучої смерті, добуваючи їжу. А коли ствердле на морозі дерево дзвеніло під ударами сокири і відмовлялося впасти, в його уяві, воно відразу ж перетворювалося на ненависного Юхима. І тоді руки парубка наливалися такою міццю, що й криця не встояла б... Тож невдовзі запаси палива і їжі на тиждень-другий були поповнені. Підгодовані завдяки його старанням, мешканці лісового поселення змогли піднятися на ноги. І хоч вбивати звірів чи рубати дерева на пні й далі доводилося лише Найді, решту бортники робили уже самі.

Звикла до людей дичина легко давалася в руки. А після того, як віднайшли барліг, запасів м’яса мало вистачити надовго.

Окрім того, молоді вичищали комірки підстрелених ним білок, і зуміли віднайти два дупла з медом...

І чим далі втягувалися люди в роботу, тим більше переконувався Найда, що без чарів не обійшлося. Бо ці люди й самі легко дали б раду своїй біді, якби не лежали безвольно по хатах, очікуючи смерті, а одразу гуртом взялися до справи. Лише навіяні Марою чари відібрали у них життя й волю до спротиву. На їх щастя, нагодився Найда і зумів розбурхати занепалих духом.

Дивно лише, що підкоривши своїй волі усіх, відьма не змогла зачарувати Юрка з Марічкою. Певно, турбота одного про іншого примусила молодят робити хоч що-небудь, і вони вийшли на гостинець...

– Ми дуже хотіли б якось віддячитися вам, – увірвався в його думки голос дівчини. – Але самі бачите, що усе крім того, що на нас, Мара знищила.

– Пусте... Головне, що усі живі. Мо’, й згадаєте коли добрим словом, і, підсмажуючись у пеклі, моїй душі буде приємно згадати бодай один добрий вчинок.

– Дурниці кажете, – несподівано серйозно відказала та і аж зарум’янилася. – Скажи, Юрку.

– Авжеж, – кивнув серйозно хлопець. – Доки наша громада житиме, доти переповідатимуть батьки дітям, про ратника князя Данила, який врятував усіх від неминучої смерті.

– А на пам’ять... – дівчина сягнула рукою в пазуху і, видобувши звідти, скинула через голову камінець на шворці. – Ось, візьміть. Це не коштовність, ні... Та підсилений нашою вдячністю, він бодай раз, але стане вам у пригоді. Не погордуйте.

Найда вдячно притиснув дарунок до уст і зодягнув на шию. Тоді, пустуючи, щоб розвіяти неприємний осад від прощання, притиснув до себе Марічку, міцно поцілував у пухкий рот, хутко відпустив, хоч та й не пручалася. Потім плеснув по плечі Юрка і скочив у сідло.

– Тримайтеся, молодята. І не піддавайтеся ніякій Марі, мара б її побрала...