Кінь Перуна

Розділ шостий

Розкішне шовкове шатро непереможного джихангіра монгольського війська Саїн-хана розкинулося біля невеличкого гомінливого струмочка, що напрочуд весело збігав із високої й похмурої гори Урака. Чудовий гнідий кінь бив копитом поруч із розшитою золотим гарусом запоною, що прикривала вхід усередину. Він був ханським улюбленцем, і рідко коли Батий дозволяв осідлати собі іншого скакуна. Ось і зараз, почувши нетерпеливе порскання, хан вийшов назовні, зі шматком житнього коржа в руці.

Незважаючи на страхітливий буревій, що пронісся над рікою минулої ночі, ранок видався напрочуд погідний, а чисто вимите небо лагідною блакиттю заповідало гарний день.

Хоч довкола, як завше, було щільне кільце з юрт тургаудів ханського «Непереможного» тумену, яке надійно захищало хана від можливих небезпек чужого краю, вірний Арапша вибирав місце постою так, щоб шатро опинилося на підвищенні, а хан міг бачити усе над верхівками юрт, залишаючись недосяжним для очей інших.

Гора Урака височіла поруч, і шамани володаря грому Хоходой-Моргона, котрі мешкали у ній, могли згори позирати з жахом на море юрт і кибиток, що затопило берег могутньої ріки. На відміну від свого найстарішого жерця, вони потерпали перед невблаганною могутністю монголів і з острахом очікували тієї миті, коли очі джизхангіра повернуться в їхній бік. Та боялися даремно.

Відбираючи все у половецьких ханів, а їх самих, з людьми, ставлячи в перші ряди свого війська, забобонний Саїн-хан суворо заборонив кривдити шаманів, щоб не підбурити супроти себе чужих богів. А тепер, ось уже другий день, він готувався до зустрічі з могутнім ворожбитом Газуком – хотів вислухати його пророцтво, передбачене уві сні хурхе Юлдуз, та все відкладав. Тисячолітній чаклун викликав у його душі якийсь неспокій, і хан, непомітно для себе, знову і знову вишукував поважні причини, аби перенести цю зустріч на інший день. Але сьогодні...

Батий нишком зітхнув і озирнувся – чи хто не помітив його, негідну відважного багатура, поведінку? Потім підвів голову і перевів погляд на вузеньку щілину в горі, що правила за вхід до печери Газука. З цієї нори, якщо вірити тому, що плетуть полонені половці, чаклун вилітає кожної ночі у степ, перекинувшись на велику білу сову, щоб огледіти світ. Вартові таки бачили на тлі неба якусь птаху, що пролітала над станом...

(Минулої варти Арапша навіть хотів дістати її стрілою, аби роздивитися зблизька, але вчасно пригадав заборону хана й опустив лук).

У темному отворі наче блиснула пара очей, і Саїн-хан роздратовано пересмикнув плечима. Увечері він необачно пообіцяв своїй Зірці, що сьогодні вона нарешті побачить знаменитого чаклуна, а хан звик дотримувати свого слова.

– Арапша, – мовив не роззираючись, бо знав, що вірний охоронець завжди поруч, – Юлдуз-хатун уже прокинулась?

– Так, Повелителю... – почув у кількох кроках позад себе тихий голос охоронця.

– Перекажи, нехай прийде у моє шатро, а сам пошли нукерів на гору – по чаклуна.

– Слухаюся, Повелителю, – уклонився Арапша, показавшись на очі, але на мить затримався, непевно переступаючи з ноги на ногу.

– Ну? – насупив брови хан, що не терпів жодних зволікань у виконанні його наказів.

– А якщо він опиратиметься? – витиснув із себе темник. – Чи можу я застосувати до нього силу?

– Опиратиметься? – щиро здивувався Бату-хан. Йому і на гадку не спало, що хтось може перечити волі джихангіра. Таке і монгольським ханам не прощалося, а тут – якийсь половецький ворожбит. Але на запитання Арапші він не мав причини сердитися. Навпаки, – молодець, що пам’ятає про заборону кривдити жерців. І додав становчо: – Це мене не обходить. Хоч за кінським хвостом волочіть, але щоб зараз був тут!

Провівши важким поглядом Арапшу, хан плеснув по морді жеребця, від чого той невдоволено порскнув і сіпнув головою, – круто повернувся і зник у шатрі. Поганий настрій знову почав змагати його. А це означало: якщо зараз же ніхто не розвеселить хана, то невдовзі проллється чиясь кров...

Усівшись на сап’янові подушки, Саїн-хан пірнув поглядом у багаття й замислився. Похід почався вдало, незважаючи на вперту зарозумілість Гуюк-хана і потайну непокору прихильних до нього дрібних ханів. Військо невпинно посувається на захід, і все більше земель витоптують коні монгольських воїнів... Навіть норовиста Ітіль мусила покоритися його волі, і ось шатро джизхангіра стоїть на її правому березі. Далі – землі уруситів і булгар... З кожним днем чимраз більше коштовностей доводиться перераховувати і перевозити його юртджі*. А певності у своїх силах та твердості, необхідної кожному воєначальникові, Саїн-хан чомусь так і не осягнув. Коли був поруч Субудай-багатур, він оживав і поважнів, його вчинки та накази не осоромили б і Потрясателя Всесвіту; але залишаючись на самоті, – поринав Батий у вир прикрих і тривожних думок. І тоді – лише жорстока страта, вигляд пролитої крові ворога чи відступника могли повернути йому душевну рівновагу. А ще – Юлдуз, його юна і ніжна красуня-дружина, своїми солодкими пестощами і милим слуху щебетанням уміла розвеселити Саїн-хана, повернути затишок його думкам. Тому-то і йшов так часто до її намету, і залишався там на цілу ніч.

Юлдуз. Зірка.

Запона шатра відхилилася, і вона увійшла досередини. Зодягнена у шовкову китайську одежу, розмальовану золотими драконами і пишними квітами лотосу, високу оксамитову шапочку, оздоблену бісером, усміхнена і весела, немов ранкове сонечко.

Побачивши свого чоловіка і повелителя зажуреним та стривоженим, молода жінка схилилася аж до килима, що устеляв шатро.

– Доброго ранку, мій коханий володарю... – привіталася дзвінко. – Дозволиш увійти рабі своїй? Мені сказали, що ти, о Радосте очей, хочеш бачити свою маленьку хатун?

– Заходь, Зірко, – лагідно відказав Батий, і обличчя його розпогодилося. – Примощуйся поруч. Вчора я обіцяв тобі показати половецького чаклуна. Страшного Газука... Того, що наснився тобі перед походом. Пригадуєш? Зараз Арапша приведе його сюди. Подивимося, чи й справді старий вартий тієї слави, що йде про нього між половцями. А заодно – поцікавлюся, де обіцяний кінь?

– Але ж то був лише сон...

– Сон моєї хурхе вартий більшого, ніж усе сказане цілою гурмою чужих ворожбитів.

Мовчазні раби поставили біля ніг хана низеньку лавчину, застелили її білосніжною шкірою молодого баранчика, а незамінна І Лахе допомогла господині всістися на ній. І тільки-но Юлдуз вмостилася зручно, притулившись щічкою до чоловікової ноги, як спершу почувся кінський тупіт, потім важкі кроки – і досередини увірвався засапаний Субудай-багатур.

Щоб виправдати свою, варту покарання, непоштивість до ханської оселі, старий воїн опустився на коліна і торкнувся чолом долівки.

– Куди ти так поспішаєш, учителю? – здивовано поцікавився в аталика Батий. – Трапилося щось?

– Вибач, Непереможний, – ще раз торкнувся чолом долівки Субудай-багатур, – боявся, що не встигну побачити чаклуна... Вирішив звечора оглянути військо, і трохи забарився... Думав, він уже тут... Пророкує...

– То ти такий цікавий до пророцтв? – усміхнувся хан. – Ніколи б не подумав, що в тілі славетного воїна, опори Потрясателя Всесвіту і мого учителя живе жіноча цікавість...

Субудай-багатур побуряковів, але змовчав. Хан забавлявся. Він не хотів образити старого воїна, просто за вдаваною насмішкуватістю намагався приховати власну нетерплячість і незрозумілу тривогу. Тож Одноокий Барс тільки ще раз уклонився.

– Добре, добре, – промовив Саїн-хан, до якого вже повернулося гарне самопочуття. – Сідай поруч з нами, учителю, думаю, чекати вже недовго... Зараз його приведуть. А поки що спробуй цього дивовижного шербету...

І справді, незабаром до їх вух долинув поквапливий цокіт копит кількох коней. По тім почулися звуки якогось шамотання, і двоє нукерів запровадили у шатро високого худорлявого чоловіка. На його поважний вік вказувало лише довге сиве, аж наче срібне, волосся, до якого дуже пасували не менша, до колін, густа вогненно-руда борода і вуса того ж золотистого кольору. Зате очі, на зморшкуватому темному обличчі, виблискували молодечим завзяттям і розумом. Тримався загадковий чаклун, як на свій тисячолітній вік, напрочуд ставно, а у розмаху широких плечей і досі вгадувалася велика фізична сила. Нукер штурхонув його у спину, одночасно підставивши ногу, і чаклун мимоволі простягнувся долілиць перед чобітьми монгольського хана.

Якийсь час усі присутні мовчки розглядали його

– Чи ти справді той, кого називають Газуком? – від імені хана запитав Субудай-багатур, а Юлдуз про всяк випадок щільніше притулилася до чоловікових ніг і обійняла їх руками.

Чаклун, що уже встиг підвестися, мовчки кивнув.

– Не мотай головою, наче коняка серед гедзів! – гримнув аталик. – Відповідай, коли до тебе, нікчемний хробаче, моїми устами звертається Покоритель світу!

Чаклун з усмішкою глянув на одноокого воїна, тоді перевів погляд на Саїн-хана і ввічливо відказав:

– Так, Повелителю, я саме той, кого називають Газуком.

Голос у нього був сильний і глибокий, що більше личив чоловікові у розквіті сил, аніж старезному дідуганові.

– І тобі тисяча літ? – вихопилася наперед здивована Юлдуз, що несподівано осміліла, відчуваючи доброзичливість у словах чаклуна.

– Мені дуже багато літ, Ніжна квітко з ханського саду... Стільки, що лічити їх надто нудна справа, навіть якщо в цей час на мене дивитимуться такі чарівні очі, – поклонився молодій жінці Газук.

– То, може, ти взагалі безсмертний, – єхидно поцікавився Субудай-багатур, примружуючи своє єдине око, – старий балакуне?

Той хто добре знав Скаліченого Барса, збагнув би, що він готує чаклунові смертельну пастку, і треба бути дуже обережним, аби не потрапити у неї. Але Газук легковажно дав себе туди заманити.

– Так, – відказав спокійно, не зводячи очей зі Саїн-хана. І було в погляді чаклуна щось таке, від чого Батий невдоволено поморщився і вперше від початку розмови озвався сам:

– Це можна легко перевірити, зухвалий старче... І тоді за слова доведеться відповідати. Ти не боїшся?

Газук не відповів, певно, зрозумівши, що перегнув палку і тепер його вже ніщо не порятує. Але відмовлятися від сказаного не став, і очей не відвів. Не дозволяла гордість...

У шатрі запала така тиша, що можна було розрізнити подих кожного з присутніх. І лише німий поєдинок поглядів точився й далі поміж монгольським ханом і половецьким чаклуном.

– Що ж, – зітхнув Саїн-хан, – ти сам напросився... Я хотів лише почути твоє пророцтво, але тепер – не перевіривши, – як зможу довіряти? Адже так?

Зловісність подій, які відбувалися на її очах, дійшли до свідомості Юлдуз-хатун, і жінка тихенько зойкнула, жаліючи старого, але втрутитися не посміла. В ту ж мить Газук перевів погляд з ханського обличчя на неї. І несподівано лагідно промовив:

– Дякую за турботу, Весняна Ластівко, та все не таке страшне, як видається... – А тоді додав, звертаючись до Саїн-хана: – Не сумнівайся, Повелителю: у нас ще буде досить часу, аби продовжити бесіду... Ти ще матимеш змогу почути відповідь на все, що захочеш...

І говорив з такою певністю, що Батий навіть завагався на мить: чи варто робити те, що замислив. Але потім рішуче стріпнув головою і клацнув пальцями.

На поданий знак до намету відразу ж увійшов тисяцький Арапша у супроводі ще двох тургаудів.

– Убий цього чоловіка, – наказав хан так буденно, наче йшлося про муху чи жука.

Арапша вихопив меч і заніс над головою нещасного. Однак перш ніж гостре лезо торкнулося шиї чаклуна, той устиг підняти руку.

– Хвильку, мій повелителю!

– Що ще? – посміхнувся презирливо Батий. – Ти передумав піддавати випробовуванню своє безсмертя? Що ж, похвальна розсудливість... Та, на жаль, запізніла. Я ніколи не змінюю своїх рішень. А окрім того, мені уже й самому стало цікаво пересвідчитися у правдивості розмов про вічне життя...

На ці, повні знущання, слова Газук відповів таким погордливим поглядом, що хан аж затнувся на півслові.

– Не в тім річ, о Мунке-Сал*, – мовив цілком спокійно. – Я хотів би лише, щоб ти наказав воїнові не відрубувати мені голову, а прохромити мене накрізь. Можна навіть у серце. А прошу про це з єдиної причини... Така смерть змарнує нам менше часу на оживлення, та й для жіночих очей видовище буде не таким відразливим. Ось і все...

Саїн-хана, що вже приготувався вислухати якусь побрехеньку, про те, чому саме зараз не можна вбивати чаклуна, і чому обов’язково треба почекати до іншої, слушнішої миті, наприклад повнолуння чи ще там чогось, – вразив спокій Газука, і він спромігся лиш кивнути Арапші:

– Зроби як каже.

Воїн уклонився, перехопив меч обіруч, спрямовуючи вістря у плечі чаклуна, зачекав мить, але оскільки більше ніхто не зупиняв його і не змінював наказу, сильно штрикнув вістрям перед собою.

Чаклун сіпнувся, коли закривавлене залізо вистромилося з його грудей на добрих два вершки, похитнувся і впав на коліна. А після того, як Арапша витяг меча з його тіла, Газук посунувся на бік і непорушно застиг на долівці, мертвий, наче смердюча падлина.

Чуда, якого потай сподівались усі, не сталося. Чаклун розпрощався із життям як будь-хто зі смертних, хіба що спокійніше і зухваліше. Без благань про помилування і скигління. Та цим годі було здивувати Покорителя Народів. Доводилося бачити різне...

Саїн-хан помовчав, трохи жалкуючи за вчиненим, адже йому все-таки не вдалося почути жаданого пророцтва, а тоді озвався замислено:

– Він був гоноровий, але дурний. І якщо тисячі літ виявилося надто мало, щоб порозумнішати, то й жив даремно. А словам його ціна не більша за клапоть перепрілої шкури...

– Приберіть це! – наказав рабам Субудай-багатур, спостерігши, що хан презирливо повернувся плечима до мертвого ворожбита і, вдавано весело, став розповідати якусь небилицю Юлдуз-хатун. Уражена безглуздим кінцем шамана, жінка силувано посміювалася із жартів чоловіка, навіть не вслухаючись у зміст сказаного.

Усі присутні в шатрі намагалися виглядати безтурботними, хоча – ні вдавано легковажний Саїн-хан, ні вкритий зморшками і рубцями мудрий Субудай-багатур, ні юна Зірка – не бажали смерті Газука. Навпаки, – після пророцтв Бекі й Керінкей-Задан вони з нетерпінням очікували зустрічі з ним, сподіваючись отримати відповіді на усі питання, що так турбували їх цього літа. А славетний ворожбит виявився звичайнісіньким шахраєм, що, таки зумів обдурити їх усіх. Підступністю й хитрістю примусив стратити себе легкою смертю, аби не виказати власного невігластва...

Найбільш ошуканим почувався Субудай-багатур. Надії, що їх він покладав на ворожбита, не справдилися, і Саїн-хан знову сумніватиметься у власних силах, далі зволікаючи з походом. А зима вже наближається. Ранкова прохолода дедалі дошкульніша... І таку силу війська не прогодувати тим, що захоплено в половецьких степах. Здобич надто мала... Орді потрібні багаті міста з повними складами зерна, стайнями худоби, багато теплої одежі... Все це міг дати уруський край. Але виступати в похід треба негайно, поки коні ще можуть знайти собі пашу самі. Поки землю не встелили високі непрохідні сніги...

Думки аталика були важкі й невеселі, але ратпом щось вихопило його з їх глибин, і він непевно роззирнувся по шатрі, ще не усвідомлюючи, що саме трапилося. І лише перехопивши здивований погляд свого вихованця, спрямований на те місце, де все ще лежало тіло мертвого ворожбита, Субудай-багатур збагнув, що відбувається щось неймовірне.

Раби, яким було наказано виволокти геть убитого Газука, – перешіптувалися! Безсловесна худоба, що не наважувалася навіть голосно дихати і сновигала шатром, як безтілесна змора, (так, що її навіть не помічали) насмілилася заговорити. Розтулити у присутності Повелителя світу свого поганого рота! Нехай пошепки, але й цього було досить, аби примусити їх зжерти, попередньо вирвані власні язики. Мало того – ці підлі створіння, не виконавши наказу Субудай-багатура, приснули геть, наче наполохані кури від тіні яструба.

Розгніваний такою зухвалістю, хан, аж чорний від люті, зірвався зі своїх подушок. Рукави його халата зметнулися двома хижими крильми... Але слова неминучого і безжального наказу, що ось-ось мали прозвучати, так і завмерли на устах... Неживий чаклун дивився на нього... Дивився! І був то не скляний відблиск очей покійника, а теплий людський погляд. Твердий, серйозний і трішки насмішкуватий.

– Прокляття!

А ще за мить, коли Газук ворухнув рукою і спробував підвестися, дико заверещали в один голос пані та служниця.

Губи чаклуна скривилися в болісній гримасі. Він обережно, щоб не ятрити рани, провів рукою по грудях, уважно оглянув вимащену власною кров’ю долоню, попробував її на смак кінчиком язика. Задоволено кивнув, якимсь думкам і таки без сторонньої допомоги зумів стати на коліна. Потім, спромігся на ще одне зусилля й, непевно похитуючись, блідий мов смерть чи дух ночі Ебліс, мовчки випростався на увесь зріст. Тут-таки, на повстяному килимі, потемнілому від його ж крові. А тоді широко і весело усміхнувся.

– От і весь доказ, Повелителю світу, – мовив спокійно, але цього разу слова пролунали насмішкувато. – Ти задоволений ним, а чи ще спробуємо щось, так само веселе?

– Живий... – вишепотів уражено Саїн-хан. – З прохромленим серцем... Таки безсмертний! О боги! Ваша милість безмежна... – Однак, будучи, як і всі монголи, украй забобонним, хан, про всяк випадок, склав пальці рук у фігуру, що проганяє злих духів. А до воскреслого чаклуна звернувся вже шанобливіше. – Скажи, о той, що звешся Газуком, ти людина чи дух? А може, кровожерний мангус?

Хан говорив спокійно, але краплини поту, що виступили на скронях, виказували, ціною якого напруження дається йому той спокій.

– Наші шамани теж багато знають, але вмерти й ожити ще не зумів жоден... Бог, якому ти служиш, повинен бути дуже прихильним до тебе. Сподіваюся, ми не розсердили його своєю непоштивістю? Адже ти сам захотів продемонструвати нам свою безсмертність.

– Не турбуйся, Повелителю, – уклонився шанобливо Газук. – Боги не розсердяться. Адже я служу самому Сульде. А Богові війни не звикати до вигляду крові. Тільки, якщо твоя ласка, дозволь присісти недостойному стояти у твоїй присутності. Повернення до життя забирає багато сил, а моє старе тіло вже й так має їх не надто багато...

Чаклун поводив себе так гречно і делікатно, що дуже скоро враження від надзвичайного дива згладилися у свідомості Бату-хана, і він якось мимохіть побачив перед собою розумного літнього чоловіка. Більше схожого на факіха* чи імама*, ніж на підступного джина, якими матері лякають маленьких неслухняних дітей у монгольських юртах.

Хан плеснув у долоні, і раби, з острахом підсунули чаклунові велику в’язку чорних овечих шкір. Навпроти Батия й по інший бік вогню. Все-таки бодай якийсь захист від чарів. Адже всім відомо, що лиш найлютіші із джинів – іфріти можуть проходити крізь вогонь, але й вони бридяться курного полум’я.

– Подайте гостеві кумису, – додала від себе Юлдуз-хатун, помітивши, що старий раз по разу облизує перешерхлі уста. – Пролиту кров, певно, також треба відновити?..

– Дякую тобі, о Свіжий Подмуху Вітру В Спекотний Полудень, – щиро відказав чаклун. – Це й справді так...

Газук узяв до рук велику піалу і жадібно випив усе до краплини.

– Велике спасибі... – повторив, удячно прикладаючи долоню до серця. – Тепер я готовий служити тобі, Повелителю, наказуй.

«Що ж, – розважував тим часом Батий, – і безсмертний мусить визнавати силу монгольського війська. До того ж, недаремно він просив не відрубувати голови... Мусить бути причина! А якщо відрубати? І відразу спалити на попіл? А попіл розвіяти по вітру, або розпорошити над бурхливою водою? Тіло теж можна спалити... Хто зна, як тоді буде з воскресінням? Може, спробувати? Але тоді я знову не отримаю відповіді на свої питання... Ні, краще зачекаю. Зрештою, куди він подінеться? Накажу – і мої тургауди притягнуть цього безсмертного за кінським хвостом – хоч і в монгольські степи, хоч у Московію. Або й до Останнього Моря. Між іншим, якщо й справді волочити у таку далечінь, то воскресне те, що залишиться?..»

Від цих думок Саїн-хан відчув себе впевненіше і милостиво кивнув головою, а тоді промовив у вогонь:

– Ти так і не сказав, ким є насправді...

– Я все ще людина, повелителю, – спокійно відказав чаклун. – Старий факіх, що тисячоліття тому обміняв утіхи і насолоду плоті на безконечне вивчення мудрості, залишеної нам тими, хто жив віки і віки перед нами. Заховавшись від усього світу зі своїм учителем у безлюдну пущу, я вивчав різні науки і набирався розуму. То були благословенні часи. Я служив Сульде, і він щедро наділяв мене силою. Птахи і звірі, трави та дерева – усе підкорялося моїй волі. Хоч я був лише слугою у Богів, зате на землі не знайшлося б могутнішого за мене. Але – ніщо не вічне... Як виявилося, це стосується й Богів.

Бату-хан здивовано підвів голову.

– Так, Повелителю тумена туменів, – гірко зітхнув дивний старець. – Боги – теж минаються. Їхня сила вимірюється кількістю людей, які у них вірують.

Субудай-багатур недовірливо кахикнув.

– Невже людей так поменшало? Мій славетний дід, Потрясатель Світу, звісно, залишив по собі кривавий слід, але ж багато й залишилося. До того ж, хе-хе, наші воїни, як могли, впливали на плодючість підкорених народів...

– Хвала всемогутньому Сульде! – звів угору руки чаклун. – Жінки родять щедро і постійно. Народів у світі не забракло навіть після того, як ним кривавим потоптом пройшовся невмолимий Аттіла.

– Хто це? – скинувся Саїн-хан, суворо насуплюючи брови.

– Цей воїн водив свої війська цими степами, коли я був молодшим на кілька століть, – відказав Газук. – Але про нього трохи згодом. Спершу Боги... – Він перевів подих, наче зітхнув. – Так-от: літ із тисячу тому народився новий Бог. По різному його звали... Безіменний, Єдиний. Відмінний від інших тим, що власного сина дозволив убити людям, начебто на спокуту їхніх же гріхів. У чому тут сенс, я досі не збагнув. Але не про мене розмова. Решта богів з того спершу лише реготалися... А коли схаменулися – виявилось, що сила його стала більшою за їх усіх разом узятих. І хотіли б на старе повернути, та не владні уже були над світом.

– З людьми, які мають такого могутнього покровителя, краще не зачіпатися, – пробурмотів похмуро Субудай-багатур. – Тобі відомо, де живуть ці народи?

– Знаю, – кивнув головою Газук. – Але весь хосен у тім, що Єдиний не допомагає своїм послідовникам при житті. Він ні у що не втручається, а лише обіцяє, устами проповідників, нагородити за все сповна після смерті. У створеному ним же Раю. Тож ті, кого переконало його вчення, вмирають без спротиву, бо очікують вічного блаженства.

– І не бояться, що їх обдурюють? – аж підвівся Саїн-хан.

– Ті, хто щиро вірує, не бояться...

– Певно, хтось із тих, що заслуговують на їхню довіру, повернувся після смерті й підтвердив обіцянки? – припустив аталик.

– Як мені відомо – ні... – відказав Газук.

– Тоді я нічого не розумію, – здвигнув плечима Одноокий Барс. – Невже ще бувають такі дурні?

– Саме тому давні Боги й прогледіли Безіменного. Вони й на мить не припускали, що хтось купиться на його обіцянки.

Саїн-хан трохи помовчав, щось зважуючи в думках. А потім озвався тихо:

– Ні, я волію вмерти щасливим, аніж сподіватися щастя потім... Боги люблять жартувати. Спохопишся, а змінити уже нічого не здатен...

– Хвала Сульде! Він не помилився в тобі, о Найвідважніший воїне світу! – низько вклонився ханові Газук. – Адже я тут саме з його волі. І радий, що ми зможемо дійти згоди.

– Домовитися? – здивовано перепитав Саїн-хан. – Бог Війни хоче від мене якоїсь послуги?

– Ще б пак, – утрутився, хитро примруживши єдине зряче око, Субудай-багатур. – Згадай, о Світоче моїх очей, що казав цей раб. Сила богів у кількості тих, хто вірить у них. І саме тут ти можеш надати Сульде велику допомогу!

– Я не проповідник! – гордовито випростався юний джихангір. – Я – воїн!

– Так, Мунке-Сал, і не абиякий! – поквапився вступити у розмову чаклун, воліючи, аби Саїн-хан довідався про угоду саме від нього, а не від свого аталика, який схоже, про все здогадався. – І саме тому ти, як ніхто інший, можеш скоротити чисельність прихильників Єдиного. А давно відомо, що деколи вигідніше мати мало ворогів, аніж – багато друзів...

Джихангір пильно глянув на Газука і повільно кивнув головою. Таке він розумів.

– Правда, це мені підвладне та й не суперечить славі воїна... Хоча волію вбивати тих, хто здіймає супроти мене зброю, ніж тих, хто віддається на милість переможця. Навіщо псувати власне добро?

– Мудрі слова і достойні Повелителя світу, – знову вклонився Газук. – Рабів і не треба вбивати. Досить тих, що загинуть у битві. Тим більше, що коли твої воїни довідаються, хто підтримує їх у бою, то число прихильників Сульде зросте і без проповідей...

– Отже, – знову втрутився аталик, – наскільки я розумію, йдеться про угоду... Саїн-хан нищитиме прихильників Єдиного і туменами своїх воїнів збільшуватиме число тих, хто поклонятиметься колишнім богам, це зрозуміло. А що пропонує натомість джихангірові монгольського війська всемогутній Сульде?

Субудай-багатур був воїном, а тому все неймовірне, чарівне, хоча й очевидне, викликало у нього підсвідомий спротив. Він вірив степові, баскому скакунові, гострій криці у руці... Вірив у перемогу і сміявся, коли бачив жах у розширених зіницях ворога. А всі ці ворожбити, безсмертні чаклуни, старі та нові боги були йому незрозумілі й через те підозрілі. І коли б не непереборний потяг його учня до різних пророцтв, то Субудай-багатур уже давно наказав би перетопити їх усіх до одного, а багатства, видурені в інших легковірних, – розділив би поміж відданими воїнами. Та великий Батий хотів їх слухати, і доводилося терпіти.

Субудай-багатур потай зиркнув на юного джихангіра і тихенько зітхнув... Усе ж онукові далеко було до діда.

– Скажу... – обличчя чаклуна споважніло, погляд зробився порожній і темний, наче вода у глибочезній криниці. – Але спершу трохи пророцтв. Адже ви саме для цього мене кликали.

Газук звів руки вгору і мовив упевнено і становчо:

– Могутній і непереможний Саїн-хан підкорить усі народи, на які впаде погляд його очей. Слава зрівняється зі славою Чінгіз-хана, а ім’я – віками з жахом і шаною згадуватимуть ті, чиї батьки загинуть під мечами монгольських воїнів, і їхні наречені та сестри народять чорноволосих, вилицюватих смуглявих байстрюків. Зачатих на втіху переможців.

– То, виходить, мені підкориться увесь світ? – ледь тамуючи збудження, мовив Саїн-хан і кинув швидкий погляд на свого учителя, наче запрошуючи його радіти разом. – І я зможу напоїти свого скакуна водою з Останнього моря? Зумію сповнити мрію діда?

– Це так, Вістря меча непереможних воїнів, – поволі відказав чаклун. – Військо твоє роками посуватиметься на захід, і не знайдеться сили, яка зможе протистояти йому. Що ж до всього світу, то він надто великий... Але кінь твій з Останнього моря таки нап’ється.

– Ці слова приємно чути, – озвався по недовгій мовчанці юний хан. – Адже, – він трохи зам’явся, – ти зумів переконати нас, що заслуговуєш на довіру... Дякую! Тепер жодні сумніви не тривожитимуть мою душу. І якщо маєш іще щось додати, кажи... Я слухаю.

Газук шанобливо вклонився і, не підводячи очей, промовив:

– Я буду щасливий, якщо ти зволиш прийняти одну пораду, повелителю...

– Пораду? – трохи здивувався Саїн-хан. – Я вислухаю її. І, обіцяю, якщо вона буде не гіршою за почуте раніше – то обов’язково скористаюся...

Газук перевів важкий погляд на Юлдуз-хатун, і та мимоволі жалібно пискнула.

– Ця порада стане водночас і подякою тобі, о Наймудріший, за обіцяну допомогу.

Джихангір дещо поморщився, але мусив визнати, що дар від Богів не принизить навіть чінгісида.

– Чарівна Квітка вже розповідала тобі, Повелителю, сон про білосніжного коня, що наснився Керінке-Задан? – несподівано запитав чаклун.

Юлдуз-хатун ще раз уражено зойкнула і затулила собі рота тендітною долонькою. Газук і справді мав бути великим чаклуном, якщо знав про той невеличкий обман.

– Бачу, що розповідала... Це добре. Мені простіше буде пояснити його суть... Такий кінь є насправді, – провадив далі Газук. – Далеко звідси, в Карпатських горах, стоїть він у своєму чарівному стійлі під наглядом колись могутньої слов’янської богині – Морени. Залишений ще відтоді, як загинув там ватажок гуннів Ітіль-хан, про якого ми згадували... Кінь геть знудьгувався, бо вже кілька століть сідло не торкалося його хребта...

– Я нічого не чув про цього воїна. – перебив чаклуна Батий. – І це мені не подобається!

– То слухай, – легко погодився Газук. – Гору, яка височіє над твоїм шатром, названо іменем його батька, хана Урака. Вісім віків тому Ітіль-хан, воїн душею і тілом, відмовився стати зятем Духа ріки Ітіль. Бо, хоч і кохав його красуню доньку, не міг погодитися з тим, що до самої смерті вестиме осідлий спосіб життя. А з благословення Бога війни осідлав його бойового коня. Усі гунни пішли тоді за ним, і багато земель покорилося могутній руці непереможного полководця. Але, зневажена у своїх почуттях, покинута перед самим вінчанням наречена змогла відшукати його і біля підніжжя Карпатських гір... Перекинувшись на чарівну бранку-княгиню, вона заколола непереможного в бою воїна на шлюбному ложі... А зі смертю хана припинився й похід гуннів... Згодом цей народ зовсім щез із лиця землі, перемішавшись та злившись з океаном переможених і підкорених ним же племен... А кінь залишився без господаря... І якщо Саїн-ханові, внукові Темуджина, вдасться осідлати його, то... – Газук перевів подих і додав трохи спокійніше: – Заприсягаюся безсмертям, що до твоїх ніг схилиться Всесвіт! А Сульде зичить тобі цього, як нікому іншому.

– У Карпатських горах? – перепитав Бату-хан, уражений словами чаклуна. – Що ж, коли юрти моїх воїнів розкинуться біля їхнього підніжжя, я знайду коня Бога Війни. Мої «непереможні» і «шалені» Субудай-багатура відшукають його, навіть якщо доведеться перебрати ці гори камінь за каменем. А слов’янська богиня? – спохопився раптом. – Як ти її назвав? Морена?.. Погодиться віддати його?

– Погодиться, повелителю! Більше того, Сульде сам осідлає його для тебе, коли настане час...

– Але чому боги не підвели цього коня Чингізові?! – таки не втерпів Субудай-багатур, який давно вже хотів про це спитати. Життя навчило його, що найстрашніший ворог той, який співає солодких пісень, а гострий кинджал ховає в рукаві, і вірити можна лише тому, хто не має змоги досягнути успіху без твоєї допомоги. – Вибач, Непереможний, але поки я не збагну, чому Боги пропонують онукові те, чого не пропонували дідові, я не радитиму прислухатися до їхніх слів. Невже сили Єдиного так зросли за неповні тридцять літ?

На цю неприховану недовіру Газук лише усміхнувся й поклонився старому воїнові.

– О повелителю, з такими мудрими і далекоглядними порадниками, як Поранений ібрис, ти завоюєш світ навіть без чародійського коня. Зауваження твого аталика цілком слушне, тому я охоче поясню... Річ у тім, що Богам дано бачити у душах смертних. І Чингізові не пропонувалася поміч, бо він не зумів би та й не захотів би платити за неї.

– Но-но! – суворо прикрикнув Саїн-хан. – Не забувайся! Хіба дід був воїном і полководцем, гіршим за мене? А тим більше, за якогось Атіла...

– Кожне слово твоє, о Мунке-Сал, золото, – уклонився Газук. – Але я не про те... Твій славетний дід підкорив Піднебесну імперію. Мільйони людей! А скільки вбив? Та й прихильники Єдиного на Заході, а не за Великою стіною. Боги були прихильні до Чингіза, але очікували саме тебе! І, щоб розвіяти ваші сумніви, додам ще... Єдиний Бог зникне, а могутність повернеться до Богів давніх лише після того, як море сліз вихлюпнеться зі своїх берегів. А кому ж іще, славетний нащадку Священного правителя, наповнити ріки, що вливаються в це море?

– Згода, – кивнув аталик. – Це я приймаю. Чингіз і справді волів викуп, аніж криваву різанину... Але поясни мені ще одне... Чому Саїн-хан повинен йти за тим конем сам? Чому Боги просто не приведуть його сюди? Адже саме у їхніх інтересах – якомога раніше розпочати переможну війну...

– Що ж, можна поговорити і про це, – погодився Газук. Він уже давно підвівся й, розмовляючи з ханом, нетерпеливо походжав по юрті. Звісно, це було гідне кари – як прояв непоштивості до Правителя, але сьогодні на це ніхто не звертав уваги. Навіть Субудай-багатур, що завше ревно пильнував дотримання усіх традицій. – Річ у тім, що кінь Бога Війни – не просто магічна тварина, такий собі талісман. Це – сама Смерть! І на право осідлати її треба спершу заслужити. Саїн-хан повинен проявити себе і як воїн, і як полководець. Недостойного кінь уб’є перш ніж він простягне руку до вуздечки... Навіть якщо стремено обранця триматиме сам Сульде!

Субудай-багатур приголомшено мовчав і лише ніяково переглядався з Саїн-ханом, не знаючи, вірити почутому, чи ні. А коли, нарешті, обидва обернулися до Газука, то побачили, що після старого чаклуна і місце холодне.

– Де ж він? Аталик! Юлдуз! – вигукнув уражений джихангір. – Куди подівся чаклун?!

Але молода жінка так само здивовано дивилася на порожню купу шкур перед вогнищем.

– Арапша!!!

Охоронець увірвався до намету з оголеним мечем, але зупинився, як укопаний, стривожено і нічого не розуміючи поглядав на хана.

– Де старий!

Але Арапша лиш очима кліпав.

– Ти що – відходив від намету?!

– Ні, повелителю. – пополотнів той. – Як можна?

Саїн-хан замислився.

– І з намету ніхто не виходив?

– Лише біла сова вилітала... Треба було підстрелити? Я спершу хотів, але ж як без наказу?

Хан кивнув головою.

– Що ж... Певно, він усе сказав, що веліли Боги... Осідлати Смерть?! Страшно... Але чи може бути більша честь для воїна?! – А тоді додав, звертаючись до Субудай-багатура: – Ось що, вчителю, здається мені, що таки настав час вирушати далі? Підіймай тумени. Світ зачекався на мене! І там... – джихангір непевно гмикнув, – ну, залиште припасів для шаманів Хоходой-Моргона чи що...

– Слухаюсь і скоряюся, – схопився на ноги старий воїн.

– От і ворушися. Запрягай свою залізну колісницю... Землі урусів розпростерті перед нами, мов незаймані красуні, що вже доспіли за час, який минув од походу мого діда. Хвала Богам! Клянуся, я вгамую їх жагу гарячою кров’ю! Аби не захлинулися...