Кінь Перуна

Розділ дев’ятий

У Підгородді лаштувалися до косовиці. Клепальщики видзвонювали як у церквах на Великдень. Ще б пак – червень! Трави саме цвітуть. А хто ж не знає, що сіно, скошене о цій порі, найпоживніше, навіть цілюще. І взимку, з’ївши його, корова даватиме пахуче та густе молоко.

Мовчали коси лише на двох дворах. У Кренделів, що вже третій день оплакували свою красуню онуку, та у Куниць. Старий Опанас ще від зими не піднімався з лежанки, а Найда... Найда, як пішов просто з цвинтаря на берег Лукви, туди, під верби, де рибалки поклали виловлене з води тіло Руженки, то так і залишився там.

Довший час парубок сидів, утупившись очима в спокійне плесо, наче на щось чекав, а тоді впав обличчям у траву і завмер. Дві доби поспіль... Коли б не конвульсії, що час од часу примушували здригатися його плечі, можна було б і Найду взяти за неживого.

На материні вмовляння схаменутися він підвів на мить голову, але в порожніх очах сина Христина не побачила й відблиску розуміння. Здається згорьований парубок навіть не впізнав, хто до нього говорить. Так минула ще одна доба...

Наступного дня придибав до Найди, волочачи очі по землі, наче увесь час боявся перечепитися, старий Крендель. Але й присісти поруч не встиг. (Найда мусив пізнати його ходу). Бо тільки-но той наблизився до верб, як парубок звівся на коліна. Побачивши його обличчя, що було аж чорне від горя, Крендель сплеснув руками і заплакав:

– Синку, хто ж знав? Та ми б зі старою ніколи...

Але Найда лише зблиснув очима і прошепотів ледь чутно:

– Ідіть, діду, звідси... Від гріха подалі... Добром прошу...

І той скорився. Бо що він міг сказати нещасному, коли все правда? Тільки його зі старою хтивість і жадоба багатства згубили Руженку. Хіба ж був такий у Підгородді, а то й у всенькому Галичі, хто б не відав про кохання, що лучило між собою Найду та їх онуку. Але ж і вони не бажали дівчині гіршого... Не штука зв’язати злидні зі злиднями. Великого розуму не потребує. А тут було певне багатство... Забезпечена старість... Сите життя... От і не встояли...

Останнім, над вечір третього дня, присунув темний як ніч і страшний, мов грозова хмара, Юхим. Він спинився біля Найди, розставивши ноги, і бовванів так мовчки, наче фортечна вежа. Вісім пудів гудзуватих м’язів і ненависті. Бо дарма що багатій, але змалку біля ковадла та молота...

– Це ж що ти за глум вигадав? – прогарчав, а не проказав. – Хочеш, аби люди і по смерті тої вертихвістки на мене пальцями показували? Не досить стерпів за її життя насмішок, то ще й тепер маю вислуховувати, як жалісливі сусідоньки шепчуться поза плечима: «Ади, ади, як Найда побивається! Видать, і справді кохав... А тому бурмилові, хоч би що... Допровадив лебідку до гибелі, а сам і писка не скривить». Так не діждетеся... Ге, тобі є чого сумувати. Ще б пак, такої коханки позбувся! Задурно молодичка пестила, нє? От і вхопився за неї обома руками... Бо на файну дівку у тебе, голодранця, грошей би не стало. А мені чого сумувати? Стільки грошей старим Кренделям виклав, а крам то придбав зіпсований!..

Хто зна, що і скільки б викрикав ще Юхим, та Найді й того було занадто. Не тямлячи себе од люті та образи за померлу, парубок зірвався на ноги і з усієї сили штурхонув коваля у груди. Де й міць узялася в змореному триденним постом тілі. Удвічі важчий Юхим, певно, встояв би на ногах і зумів відповісти стусаном на стусана, та якось, наче випадково, позад нього опинився Митрій, домовик Куниць. І, перечепившись об маленького чоловічка, здоровань утратив рівновагу, розпачливо змахнув руками, немов намагався схопитися за повітря, і шувбовснув з берега у воду. Лише плюснуло...

– О, – мовив Митрій, – добре гепнув... Певно, усіх русалок переполошить... – А тоді узяв Найду за руку, як колись у дитинстві. Тільки тепер уже мусив для цього стати навшпиньки. – Не марнуй даремно часу, хлопче. Руженки твоєї давно тут нема...

– Знаю, – тихо відказав Найда. – Сам могилу копав.

– Ет, – відмахнувся домовик. – Хіба я про яму...

– А душа її в Раю повинна бути. Не можна через кохання у пекло... То не справедливо!

– У Морени вона, – перебив Митрій.

– Ми ж іще змалку кохали одне одного... А її продали... – провадив своє Найда, навіть не прислухаючись до того, що говорив домовик. – Отець казав, що за зраду має бути кара... Хіба то зрада, коли вона мене кохала? Того й руки на себе наклала... Не могла більше з нелюбом жити. Та ще у вовчій шкірі... Тільки кому про те скажеш.

– Нічого ти не відаєш, того й дурниці мелеш, – пошепки промовив Митрій, і помітивши, що нарешті його слова починають пробиватися до свідомості парубка, додав хутко. – Оно, Юхим вилазить. Відправ його ще трохи поплавати. Щоб не перешкоджав розмові...

Найду й просити не треба було. Він рвучко озирнувся і побачив голову Юхима, що саме наставилася над зрізом берега. Не намислюючись довго, ступнув два кроки і з розмаху зацідив ногою в ненависне обличчя зброяра. Той скрикнув і знову беркицьнув у ріку. А Найда повернувся до домовика.

– Що ти казав, Митрію? – перепитав недовірливо, але з крихіткою надії в очах.

– Кажу, що не втонула твоя Руженка, – повторив той. – Але ходімо звідси, бо той вовкулака не дасть спокійно поговорити... А сказати маю багато. Знаю, що Морена не подарує, але не можу спокійно дивитися... Я ж тебе з пеленок...

Говорячи все те, Митрій непомітно тягнув парубка за собою. Для цього йому доводилося майже бігти, бо на один крок Найди, випадало п’ять або й шість домовикових. Він уже весь розчервонівся і захекався, коли парубок зглянувся над ним:

– Зачекай, Митрію. Краще залазь мені на плече і кажи куди йти, бо так діла не буде.

– І пощо ви, люди, так до сонця пнетеся, – пробурмотів невдоволено той, зручно вмощуючись на рамені Найди. – Давай-но, до Галчиної могили. То освячене місце, і вовкулака туди за нами не поткнеться. Краще, звісно, було б до Успенського собору, але там вже й на мене занадто. Довго не втерплю...

– До могили, так до могили.

Перебравшись на другий берег і тримаючись попри дитинець, за якийсь час вони дійшли до високого дбайливо доглянутого кургану.

– Ну, от, – озвався нетерпляче Найда, що й по дорозі поривався заговорити, але домовик весь час стримував його, виразно прикладаючи палець до вуст. – Ось і Галчина могила. Не муч далі...

– Тепер можна... – погодився домовик. – Не думай, що я тхорко, але ти ще не знаєш Морени. З нею не пожартуєш.

– Яка ще Морена? – бовкнув Найда, невдоволений з того, що Митрій ніяк не почне про Руженку.

– Оце так! – аж підстрибнув домовик. – Ви, зі своїм Єдиним уже геть чисто...

– А-а, – протягнув Найда, – давня богиня... Її ідол, ще поруч з Перуновим стояв.

– Ото ж бо, – настановчо проказав домовик. – Ти думаєш, що як ви перестали їй вклонятися, то вже й немає Морени? Якби ж то... Викликати богів до життя легше легшого, а от позбутися їх... Того я сюди тебе й привів. Тут більше сили від Єдиного, і Морені не так легко буде за нами простежити. Та й вовкулака той сюди не поткнеться...

– Що ти заладив: вовкулака, та й вовкулака. Який з Юхима...

– От і виходить, що такий. Найсправжнісінький. І до тебе приставлений... Думаєш, йому Руженка потрібна була? Навмисно купив її, аби тобі допекти. Щоб помститися...

– Що ти верзеш, Митрію? Юхим – мені?! За що? Я ж бахур в порівнянні з ним. А батьки наші мирно жили.

– А ти слухай і не перебивай, – змахнув на нього руками домовик. – Знаю, що кажу... Юхим – вовкулака, і саме йому Морена наказала за тобою слідкувати.

– То я з золота чи що? – спробував віджартуватися Найда.

Але Митрію вже набридли його дурнуваті зауваження.

– От що, голубе, – мовив сердито. – Або ти слухаєш, що старші і мудріші оповідають, або я забираюся геть, а ти продовжуй ридати далі по своїй Ружені...

Почувши ім’я коханої, Найда мимоволі сіпнувся, але збагнувши, що гном не жартує, взяв себе в руки.

– Добре, Митрію, не сердись... Я слухатиму.

Домовик помовчав, зосереджуючись.

– Ну, нехай... Почну спочатку...

– Митре! – таки не втерпів Найда. – Я слухатиму все, що ти захочеш мені оповісти. Мовчки і терпляче. Але благаю, спершу скажи: Руженка... жи-ва? – на останньому слові парубок затнувся, бо ж сам, власними руками опускав гріб у могилу. Та було у натяках домовика те, що дозволяло повірити і в неймовірне.

– Атож, – кивнув гном. – Живісінька... Здурів? Боляче!..

Не тямлячи себе від радощів, парубок так стиснув руку домовика, що мало не розчавив.

– Вибач...

– Божевільний, – осудливо похитав головою малий чоловічок, помахуючи в повітрі пальцями. – Ну, тепер уже розповідати?

Найда зручно вмостився на траві і лиш кивнув. Як що його Руженка жива, то решта особливого значення немає. Але, якщо Митрій наполягає, то він може і послухати.

– Почалося все з того, що літ з двадцят тому Морена, гортаючи Книгу Буття довідалася, що людина на ім’я Найда стане на перешкоді її планів, які мали прискорити падіння Єдиного Бога. Хто цей чоловік, хто його батьки, відкіля родом – Книга не знала. Так наче він мав з’явитися нізвідки. Але, що це мале хлоп’я появиться разом з батьками одного зимового ранку перед воротами Галича вказала точно. Аби позбутися несподіваної і небажаної перешкоди, Морена віддала наказ вбити малого. І Юхим, зі слухняною йому вовчою зграєю, засів у ліску неподалік шляху, очікуючи подорожніх...

Тут вже Найда став зацікавлено прислухатися, бо історію своєї появи знав добре.

– Але вовкулаці трохи не пощастило... Слуги Єдиного зуміли вчасно попередити Опанаса, твого теперішнього батька, щоб він випустив на поміч подорожнім княжих вовкодавів. Тож сіроманці, хоч і роздерли усіх дорослих, до тебе не встигли добратися. А там уже й люди нагодилися... Морена була дуже люта. Для покарання за те, що перекидень не виконав її наказу, вона відібрала в Юхима чоловічу силу і повеліла не спускати з тебе очей. Щоб до тієї миті, поки вона не передумає, з тобою нічого не трапилося. – Домовик перевів дух. – От і подумай, має він за що сердитися на тебе чи ні?...

– Коли так, – протягнув замислено Найда, – то мабуть... Охороняти того, кого вважаєш повинним у найгіршому нещасті, яке може спіткати чоловіка, і кого радий би задушити власноруч...

– Саме тому, що вбити тебе він не міг, а помститися кортіло, Юхим і Руженку висватав! Хоч і сам не гам, так зате ж тобі дошкулив...

– Ет, – відмахнувся Найда. – Тут він мені якраз мало нашкодив.

– Це ти тепер такий розумний... А п’ять літ тому що думав?

З цим Найда не міг не погодитися. Спершу він і справді з розуму сходив. Навіть потім, коли Руженка розповідала, не дуже вірив, думав хоче заспокоїти, а тепер виявляється он воно що...

– Так де ж вона все-таки, Митрію? Не муч, я вже в що завгодно готовий повірити...

– У Морени, в замку...

– У Морени?! Тієї самої?

– Богиня Долі і Часу одна, – скрушно похитав головою домовик. – І з роками лагіднішою не стала.

– Пощо ж вона їй?

– Мислю, рибу на хробака ловлять...

– Що ти верзеш? Яку ще рибу?

– Ти ж шукатимеш Руженку?...

– Обов’язково! – аж скинувся парубок.

– Значить Морені й шукати тебе не доведеться – сам до неї прийдеш. У замок. А там вона вже спокійно з’ясує, що ж ти за один і якого лиха від тебе сподіватися. Ну, а треба буде, то й розправиться... Вже не перекладаючи цього на інших...

– То виходить, що в замок мені не можна?

– Власне.

– А Руженка там?

– Хоч заприсягтися...

– І щоб я не марнував часу на пошуки, Морена наказала тобі, Митрію, розповісти мені усе?

– Тьху, – од несподіванки гном навіть не образився. – Ти йому – голене, а він тобі – стрижене. Чи не доводилося тобі чути таких розумних слів, що попереджений вчасно – те саме, що й озброєний?

Найда лиш хмикнув.

– Краще було б тобі сохнути ще якийсь час в безнадії? Морена однаково зуміла б дати тобі якось знати про Руженку. Хто зна, мо’ Юхим саме з цим і йшов до тебе? Тільки тоді ти знав би лише те, що вони б захотіли розповісти. А не всю правду...

– Так у чому ж вона, та правда?

– А в тім, що ти становиш загрозу богам Давнім, і вони заманюють тебе в пастку! Бо тут, у Галичині, Єдиний надто сильний.

– Що ж мені робити? Я зовсім нічого не розумію... Віриш, Митрію?

– Вірю, бо відмалку тебе знаю... Але це зовсім нічого не означає. В людях бувають такі сили приховані, що ого-го! І коли настане час...

– Думаєш і зі мною так?

– Упевнений... І ради на те, Найдо немає жодної... Сказав би сиди тихо, та нічого не вийде. Однаково вигадають, як виманити. Хто в забави Богів замішаний, вдома за припічком не відсидиться. Ну, й Руженці там не мед...

– Знущаються?

– Ні, думаю, аж так далеко не зайшло. Але все ж – хрещена душа, однісінька серед нечисті... Там же, в замку Морени, і песиголовці, і мавки, і перелес... Ой! Ну, всілякі, одне слово...

– Значить, іти?

– Одне можу порадити, хлопче. Шукай собі спільників. І добре було б – могутніх...

– Яких ще спільників?

– Сам подумай, голова ж у тебе на плечах, не качан капусти. З ким хочуть боротися вони? Ото ж бо... Сон пам’ятаєш?

Найда мимоволі озирнувся на хрест Успенського собора.

– Думаєш?

– Упевнений...

– Гм... Подумати треба. Але ж я так і не знаю, як потрапити в замок.

– Коли будеш готовий до подорожі, поясню. Лиш не думай, що то буде просто. Замок Морени далеко в горах і шлях туди ой-йо-йой...

– Я й не думаю...

– Найдо! – раптом пролунав здалека голос Юхима. Він стояв осторонь, очевидно, таки не в змозі надто наблизитися до освяченого місця. – Найдо! Нам треба поговорити!

– А я що казав! – потер задоволено руки Митрій. – Тепер вислухаєш послання Морени. Цікаво, що вони вигадали. Іди до нього сам, я вдома чекатиму. І гляди ж, що б він тобі там не наплів, що б не казав, чим би не заманював – поки зі мною не побачишся, в дорогу не пускайся. Збагнув?

– Та ж не маленький... – буркнув Найда і підвівся.

Юхим так і претеліпався за ним, як вибрався з ріки, мокрий-мокрісінький. Навіть із жабуринням у волоссі. Видно – пильною мала бути розмова...

– Слухай, Митрію, – ще притримав Найда гнома, що вже хотів шмигнути у трави. – А кого ж ми тоді поховали? Кого оплакували?

– То пусте, – махнув рукою чоловічок. – Фантом, лялька... Не бери в голову.

– Ну, а як же ж все-таки вони її..., – почав було ще парубок.

– Синку! – аж скинувся домовик. – Я ж битий час тобі товмачу, з ким дочиніння маєш! То ж Богиня! Богиня! Второпав?

– Звісно, – процідив крізь зуби Найда. І рушив назустріч Юхимові.

Коваль чекав його весь напружений, зібраний, готовий до бійки, хоч на обличчі мав криво почеплену посмішку.

– Чого тобі? – похмуро озвався першим Найда.

– Кажу ж: поговорити треба, – вичавив з себе Юхим, і посмішка перехилилася ще більше.

– То балакай...

Найда був готовий вислухати Юхима в будь-якому випадку, але показувати це не поспішав. Коваль, дарма що трішки дурнуватий на вигляд, як це часто трапляється з великими і вайлуватими чоловіками, був розумним і міг би щось запідозрити, якби його найлютіший ворог (Найда) ні сіло, ні впало раптом перетворився мало не на приятеля. Між ними стояла смерть Руженки.

Юхим трохи пом’явся з ноги на ногу і нерішуче запропонував:

– Мо’, в корчму зайдемо?

– Ф’ють! – присвиснув Найда. – З якого б це дива я мав з тобою по корчмах ходити? – Найда так увійшов в роль, що навіть сплюнув на землю між собою і Юхимом.

Образа була важкою. Коваль побуряковів, а кулаки стиснув так, що аж побіліли суглоби. Але пересилив себе.

– Думаєш, я не знаю, що ти з Руженкою сотворив? То ж через твої чари, через вовчу шкуру, якою ти її нагородив, вона у вир скочила! – продовжував викрикати Найда.

– Не хочеш у корчму, – пустив повз вуха слова Найди Юхим, – то, може, до мене зайдем? Розмова важлива, повір... Я й сам тебе не надто люблю... Бо ж якби вона до тебе поночах не бігала, може, й не довелося б у Велеса помочі просити. Але тут таке заколотилося, що мусимо бодай на годинку замиритися... І побалакати...

– Ти й перед тим, як купував Руженку знав, що її серце мені належить, – не давав переконати себе Найда. – То ж і дивуватися не мав чого. Тим більше... – він уїдливо посміхнувся.

Такої наруги вже не стерпів би жоден чоловік. Не стерпів і Юхим. Зі швидкістю атакуючої змії метнувся вперед його кулак і з хряскотом впечатався парубкові в чоло. Надто впевнений у своїй безпеці, Найда не чекав удару і, змахнувши руками, беркецьнув у траву.

– Тримай за зубами свого язика, – прогарчав Юхим, – якщо не хочеш позбутися і того, і того... Заради Руженки я ладен балакати з тобою, гімнюху, але ображати не смій! Приб’ю... Не подивлюся, що дружинник. А там ще побачимо, хто князеві Данилу буде миліший – простий дружинник чи вправний зброяр?

Цей нежданний спалах люті привів до тями парубка, і він мовчки підвівся. Бійка зараз була зовсім ні до чого.Тим більше, що сам спровокував Юхима.

– Добре, – мовив спокійно. – Йдем до тебе... Там нам ніхто не перешкоджатиме. Якщо щось, то й ребра спокійно одне одному порахуємо. Але пити з тобою однак не буду...

– Велика втрата... – пробурчав, важко переводячи дух, Юхим, і вони посунули в місто.

Кузня Непийводи працювала і без господаря. Співали молотки об наковадла, бухали важенні молоти. Надсадно хекали ковальські міхи, і в лад з ними курно хукали закіптюжені димарі. Замурзані по очі, лискучі од поту люди чортами носилися по дворі. То нагріваючи на вогнищі залізні штаби, то гартуючи готові підкови, серпи, мечі чи ще щось. Це була – залізна кузня. А трохи осторонь, притискаючись одним боком до хати, стояла кузня «золота». Саме тут кувалося Юхимове багатство.

Батько його все життя не відходив від горнила. Ніхто на ціле Підгороддя краще від нього не підкував би коня. А зроблена старим коса чи сокира зазвичай переживала свого господаря і залишалася в спадок синові. І однаково, ніхто не назвав би Непийводенків заможними. Так, часом з квасом, а порою – з водою... І лише Юхим зумів виборсатися зі злиднів. Якимось дивом підкопив грошенят, заплатив вступне у чеканний цех, та й став кувати золоті та срібні прикраси. А за змайстрований власноруч панцир для молодого князя ще й окрему винагороду одержав.

Усе це вкупі з немалими грішми приносило йому чималий успіх у молодиць. Але вплівся у його життя Найда... Невідомо хто, невідомо звідки. Та саме через нього провинився Юхим перед Мореною, і почалися з того дня його муки... Аби не зробитися посміховиськом серед галицького жіноцтва, мусив удавати до нестями закоханого. Єдине, що приносило втіху, це те, що куплену ним Руженку любив його ворог. Серце Юхима аж співало на радощах, коли він йшов під вінець з чарівною дівчиною, а Найда в цей час, десь у верболозах, гриз од безсилої розпуки пальці і рвав на собі волосся. Парубок бо ж не знав, що за Юхимом Руженці безпечніше, ніж у монастирі. А потім була зрада і кара...

Чоловікам було за що ненавидіти одне одного, і вони й не крилися з цим.

Навіть тепер, сидячи навпроти за столом, пожиралися навзаєм палаючими очима, ледве стримуючись, аби не вчепитися одне одному в горло.

– Ну? – видихнув Найда. – Ось я тут... Кажи, чого кликав.

Юхим на якусь мить заплющив очі, викликаючи в уяві постать Морени, щоби заспокоїтися, і аж тоді обізвався.

– Йдеться про Руженку... – мовив повагом.

– Чого аж тепер, – сумно і якось навіть неохоче промовив Найда. – Раніше треба було...

– Мене слухай! – обірвав його Юхим. – Жива вона!

– Що?! – продовжуючи вдавати, зірвався на ноги Найда і вхопив коваля за сорочку на грудях. – Брешеш!!

Навіть якби Юхим щось підозрював, то цей, сповнений відчаю, вигук переконав його, що парубок нічого не відає. Він легко, навіть лагідно розтиснув його пальці і всадовив на лаву.

– Заспокойся... Пива вип’єш чи, може, меду?

– До біса пиво, до біса мед! – вигукував Найда. – Повтори, що ти сказав!

– Обов’язково... – Юхим все ж поставив на стіл, наготований заздалегідь дзбан з пивом. Хутко наповнив кухлі, і простягнув одного парубкові. – Все скажу і поясню... Але спершу ковтни, бо так можна гарячку якусь заробити... А ти мені живий і здоровий потрібен.

Перед очима Юхима вже вкотре постала Морена, у вухах знову залунав голос богині: »Приведеш до мене Найду, поверну те, що забрала. Ще й добавлю трохи, ха-ха... Як компенсацію за моральні збитки. Тільки ж дивись! Сплохуєш знову – пошкодуєш, що на світ народився!» І найстрашніше було в тому, що Юхим знав напевно: Морена не жартує, вчинить, як сказала. І жодні пояснення не зможуть її змилостивити.

Найда таки піддався на вмовляння і пригубив кухоль. А там і незчувся, як вихилив добру половину. Де й узялася така спрага?

Напився, відсунув кухля і впився очима в Юхима.

– Жива, кажу, Руженка, – озвався той. – Її Морена до себе забрала... В услужіння, зважаючи на вроду...

Найда здивовано звів брови.

– Що то ще за Морена?

– Богиня, – не менше здивувався Юхим. – Хіба не відаєш такої?

– Я вірую у Бога Єдиного, Отця Вседержителя, Сина Його Ісуса Христа і Пречисту Діву Марію, Матір Божу, – відказав становчо парубок. – Інших богів не знаю...

– Оце так? – аж сплеснув у долоні Юхим. – А як же ж батьківська віра? Перун, Велес?

– Батько мій теж у Святу Трійцю вірив. Перун же – біс, і Велес – теж...

Юхим лиш головою покрутив.

– Перун – біс?.. Ох, не хотів би я з таким бісом стрітися і свяченою водою від нього відбиватися... Слухай, так ти, може, й у вовкулаків не віриш?

– А чого б то я мав у них вірити, коли ще жодного на власні очі не бачив? – підіграв йому Найда, вже здогадуючись, чим ця розмова скінчиться.

– Ну, – засміявся Юхим. – Вовкулака не Перун, за цим затримки не буде, покажу. Але одна умова...

– Яка?

– Спершу ти мене вислухаєш, навіть якщо не повіриш. А тоді, як приведу до тебе вовкулаку, погодишся з тим, що й уся розповідь правдива. Згода?

Найда вдав, що замислюється, а за мить одказав поважно:

– Згода. Хоч я тебе і вбив би залюбки, брехуном назвати не можу. Розповідай, слухатиму...

Юхим задоволено потер руки.

– Руженка тепер в замку Богині Долі та Часу, Морени. Тіло її, прислуговуючи богині,продовжує жити, а душа спить. Визволити її з того сну може лиш той, кого вона кохає. Себто ти! Але ти не відаєш дороги у замок. Зате цю дорогу добре знаю я... Та мені її не розбудити... Можеш сміятися, але я теж люблю Руженку і не хочу, щоби вона залишилася в Морени назавше. Краще вже навіть так, як було: моя жона – а твоя коханка. Тим більше, що з тобою ми ще розберемося. Але тепер – один без одного не дамо ради. То як? Складемо спілку? Я відведу тебе до замку, а ти спробуєш розбудити нашу Руженку? Годиться?

Найда заперечливо похитав головою.

– Як? – аж запінився Юхим. – Не хочеш визволити свою дівчину? То виходить ти лиш так, бавився! А прийшлося до діла, то й в кущі?!

– Не так, – відказав спокійно Найда. – Просто, перш ніж щось відповідати тобі, хочу побачити вовкулаку...

– Ах, це... Ну, ну... – заусміхався Юхим і став хутко зривати з себе вбрання. – Тільки ти сьорбни ще пива. Аби не загикувався потім...

Найда, тамуючи дрож, що несподівано з’явився у всьому тілі, знову взяв кухоль.

Юхим тим часом роздягнувся цілком.

– Ну, дивись... – вимовив, криво усміхаючись, певно інакше й не вмів. А тоді перекинувся через голову і...

Найда хоч сподівався чогось такого, вмить зірвався на ноги і забився в куток кімнати.

Перед ним виблискувала пекельними очима страхітлива потвора з його сну, що лиш віддалено нагадувала вовка. А з оскаленої пащеки скапувала на долівку густа слина. Ікла ж визирали такі, що й ведмедеві впору.

– Х-ха-р-р... – прогарчала потвора і плигнула.

Рух був такий швидкий і звивний, що Найда лиш встиг випростати перед собою в захисному русі руки. Тіла зімкнулися. Пролунав тріск, щось блиснуло і обидва розлетілися врізнобіч... При цьому Юхима знову перевернуло через голову, і він став людиною.

– Що? Що? – вибелькотів він. – Хто ти? Як ти це зробив?

Найда, сидячи на підлозі, не менш зачудовано позирав на власні долоні.

– А хіба це я? – перепитав дурновато.

– Не я ж, – відбуркнувся Юхим. – Пече й досі...

– От, нічого кидатися було, – відказав примирливо Найда, все ще розгублено позираючи на свої руки.

Юхим підвівся і став зодягатися.

– То як? – вернувся згодом до розмови. – Переконався, що я не брехав?

– Еге ж...

– І яким буде твоє рішення?

– А от, як даси мені відповідь ще на одне питання, то зранку вирушимо...

– Питай, – охоче погодився Юхим.

– Усі розповідають, що мене знайшли в санях, на які напала вовча зграя. Усіх подорожніх тоді звірі загризли. Я врятувався дивом... І хто були ті люди, куди і звідки прямували, так і залишилося невідомо. Ти часом до того не причетний, вовкулако?

Не очікуючи чогось подібного, Юхим спершу розгубився, але швидко оговтався й заходився плести небелиці, мов найнятий.

– Можу певно сказати, що ні... Вовкулакою я став одночасно з Руженкою... А до речі, звідки тобі відомо, що вона мадрагайл?

– Думаєш, ми більше не бачилися? – зробив здивовані очі парубок, кленучи себе в душі, що обмовився, але одразу ж і вигадавши, як вивернутися.

– Брешеш! – скрикнув уражений в самісіньке серце чоловік, який був певен, що бодай останні місяці на його скарб ніхто не посягав. – Вона розтерзала б тебе, аби лише насмілився наблизитися!

– А вдень?

Юхим похнюпився.

– Що ж... Удень ти й справді міг з нею ще зустрічатися. Але навіщо відкладати з подорожжю? Чому не вирушити одразу? Навіщо час гаяти? Коні готові... Зараз покидаю в торбу харчів та й гайда...

– Ти коваль, людина вільна. Можеш місто покинути, коли заманеться, а я – княжий дружинник. Без сотникового дозволу... За непослух, сваволю – смерть.

Юхим недовірливо зиркнув на парубка.

– І все? Більше ніщо тебе не затримує?

– Що ж іще? Ну, з батьками проститися...

– То нехай так і буде, – погодився Юхим. – але зробімо інакше. Ти додому йди. Готуйся в дорогу, прощайся. А з сотником я сам говоритиму. Думаю, у мене краще вийде...

– Себто?

– Ну, що ти йому сказав би? Що мертву, чужу до того ж, жону визволяти поїдеш? А я скажу, що в угринське королівство їду за золотом і охоронця попрошу. А щоб сотник зговірливішим став, щось і йому підкину... Второпав?

– А то...

– Ну, то й порішили... А тепер іди. Бо хоч ми й замирилися, бачити тебе не можу. Нехай, уже від завтра. Шлях й так неблизький. Як би не Руженка...

Найда не став дослухатися кінця. Його справжні, не вдавані почуття нічим на різнилися. Окрім того, як не натурально поводився Юхим, а попереджений Митрієм, парубок не вірив жодному його слову. То ж зітхнув полегшено, аж як затраснув за собою двері зброяревої хати. А тоді ще раз глянув на свої руки...

Найда додому не йшов, а летів. Благо й не далеко... Лиш перейшов через дорогу, обігнув клуню Івана Шпака, а там задами, задами вибрався на стежину, що провадила просто до псарні.

Митрій чекав його на ганку. Домовик сидів на горішній сходинці, від нетерплячка бовтав ногами і час од часу шпурляв камінчиками в курей, що бабралися в поросі посеред подвір’я. Побачивши Найду, аж підстрибнув:

– Що?

– Усе, як ти й казав. Хоче запровадити мене в замок до Морени.

– А ти?

– А я погодився. Завтра й вирушаємо.

– О-хо-хо, – зітхнув домовик. – Ну, та від долі не втечеш. Присядь, розповідай...

Найда скорився.

– Та що там оповідати. Почав одразу з Руженки. Сказав, що без моєї допомоги не визволить. Потім, як я вдав, що не вірю жодному слову, перекинувся на вовкулаку.

– Ого, аж так далеко зайшло?

– Ну, я сказав, що знати-не знаю ніякої Морени, і що всі оті старі боги лиш вигадка. А він, на доказ своїх слів...

– І не кинувся на тебе? – стривожився гном. – Перекидні, коли влазять у вовчу шкіру, буває, роблять таке, що в людській подобі і не подумали б. А він же на тебе, ох, лютий...

– Та кинувся...

– І що?!

– Я й сам не збагну, – пересмикнув плечима Найда, – усе так швидко сталося... Він плигнув, я виставив перед собою руки... Щось блиснуло – і нас розкидало в різні боки...

– О-го! – клацнув язиком від захвату Митрій. – Все ж мій нюх мене не підвів. Скільки знаю тебе, скільки няньчу… А запах не той, не людський...

– От і він так казав, – похнюпився Найда. – То що ж я таке?

– А зараз з’ясуємо. Давно з твоїм батьком побалакати збирався, та все якось не до того було. Ну, а нині, то вже в сам раз... Ходімо до старого. Най розкаже, як тебе знайшов. Щось мені в тому всьому не в’яжеться. Я ж бо й сам не відав нічого. Розбудив лише. А він одразу до псарні кинувся, вовкодавів спускати, – і домовик рішуче підвівся. Очі його опинилися якраз на рівні Найди, і парубок побачив у них таку дитячу цікавість, що не міг утриматися від посмішки.

– Тут невідомо що діється, – ображено забурчав Митрій, – може, доля світу вирішується, а йому хихоньки... Не буду тобі допомагати, коли такий розумний. Сам усе роби... – і крутнувся утікати. Та Найда спритно упіймав малого за край свитки.

– Стривай, Митрію, що ти вигадуєш? Чи ж то вже й посміхнутися при тобі невільно? Не казися... Я лиш до того веду, що воно зовсім по-діточому вийде: »Тату, тату, а розкажіть-но, де ви з мамою мене узяли?»

– Хе-хе, – хмикнув Митрій і теж посміхнувся. – Воно, може, й смішно видавалося б, якби ти – не був найдою. – і рішуче посунув у хату.

Опанас напівлежав, напівсидів на лежанці, що її Найда підсунув до маленького віконечка. Здоровий, як тур, Опанас минулої зими несподівано впав на подвір’ї, та так вже й не звівся на власні ноги. Не помогло ні борсуче сало, ні шмагання кропивою, ні заговори знахарські. Повний сил чоловік згасав на очах. Марив, усихався, а все, що нижче пояса, було наче й не його, хоч відріж... Побачивши Найду, він радо усміхнувся. А парубок змахнув з вії непрохану сльозу і присів на край лежанки в ногах батька. Лиш Митрій безцеремонно виліз мало що не на подушку. Він завше поводився так із хворим, а Опанас не ображався. Зрештою, що ж: усі ми лише гості на цім світі, тож пощо своєю немічністю псувати гумор решті родини. До того ж Митрій доглядав його краще за будь-кого, бо мав удосталь часу і рідко спав начами...

– Ось що, Опанасе, – приступив домовик одразу до справи. – Давай-но пригадаємо, як усе почалося...

Хворий нерозуміюче подивився спершу на гнома, а тоді перевів погляд на сина.

– Коли Найда знайшовся, – нетерпляче пояснив Митрій, – я розбудив тебе, але ж про вовків нічого не казав. Звідки ти дізнався, що вовкодавів треба спустити?

– Ангел, – тихо відказав Охрім. – Мені ангел це порадив...

– Точно ангел? – перепитав Митрій. – Чи, може, хтось з вищих? Херувим, серафим, престол? Хоча, яка різниця... Та й не розрізняєте ви їх... Отже, ангел... А тепер, як вовкулака кинувся, блискавиця мигнула... І Морена боїться... Ну, Найдо, або в тобі прихована міць Єдиного, або ти під його найпильнішою опікою. І як же ж я, старий дурень, одразу не второпав? Хоча, чому тут дивуватися? Я вже стільки літ живу серед людей, а у вас на кожному кроці сліди присутності Єдиного. І образи, і хати святою водою скроплені... Чи ж довго нюх втратити? Ой, буде. буде!.. І нічого більше цікавого він тобі не сказав?

– Цікавого? Та ні... Сказав, що молитви мої почуті, і щоб я йшов до псарні. А як час настане, то я сам здогадаюся, як чинити... Далі все вже сто разів говорено.

– І про дитину жодного слова?...

– Жодного... Ти щось розвідав, Митрію? – нічого не розуміючи, поцікавився Охрім.

– Га? – наче опам’ятався той. – Та ні, нічого... То я про своє... Вас, людей, не стосується. Хоча, – плеснув себе рукою по лобі, – треба ж перевірити. Найдо, молися! Живо!

– Чого б це? – здивувався той.

– Живо тобі кажуть, – аж тупнув ногою той. – А коли закінчиш молитву, додай: »Якщо батько не видужає, я й кроку з хати не зроблю! Ні про який замок і слухати не буду!» Та так скажи, щоб повірили! Розумієш?

І Найда зрозумів. Не повірив надто, але зрозумів... Того, щоб він до Морени потрапив – не лише вона добивається! І якщо домовик не помиляється, він має нагоду допомогти батькові. Віддячити за все, що той з дружиною зробив для чужої, знайденої дитини. Тож молився парубок так, як ніколи досі! Наче Єдиний стояв перед ним, а він слово за словом промовляв йому у вічі... А коли закінчив молитву, здалося Найді, що посвітлішало на мить у хаті, наче сонце визирнуло з-за хмари, і одночасно з тим зойкнув і підстрибнув на подушці Митрій.

– Є! Був!

– Хто? – не збагнув Найда, що окрім світла нічого не бачив.

– Уріїл! Мало не обпік мене... Ти домігся свого! Єдиний погодився!.. Опанасе, вставай! Маєш бути здоровий!

Та той, як виявилося, міцно спав.

– Гм! – хмикнув Митрій. – Але ж я його на власні очі бачив. А цар ангелів просто так не відвідує хворих...

Найда лиш з сумнівом похитав головою.

– Ах, так?! – розізлився не на жарт домовик. – Ну, дивись! – Він розгорнув шкіри, якими були вкутані ноги хворого і боляче ущипнув за одну. І тут сталося те, чого Найда не бачив уже більше року. Батько забурчав щось крізь сон, підібгав ноги під себе і повернувся на інший бік. Сльози радощів так і потекли з очей парубка. Гном теж шмигнув носом і обернувся до вікна.

– Спасибі тобі, Митрію, – розчулено прошепотів парубок.

– Ов-ва, а я тут до чого? Богу своєму дякуй... Та не надто спіши... Всі вони однакові. Хто й зна, яку ще службу муситимеш відслужити...

– Ет, байдуже, – відмахнувся Найда. – Тепер, хоч у пекло...

– Ну, у Морени веселіше буде, – скривився наче середа на п’ятницю домовик і раптом додав. – Знаєш що, поїду я з тобою!

– Ні, Митрію, ні, – несподівано серйозно відказав Найда. – Тобі зі мною ніяк не вільно. Юхим одразу щось запідозрить. Де ж це видано, аби домовик по світу валандався?

– Гм... – гмикнув непевно той.

– І ще, до Морени Юхим мене безпечно допровадить, бо такий у нього наказ. То ж у дорозі поміч мені не потрібна. А в замку Морена позбудеться тебе швидше, ніж ти долічиш до п’яти. Особливо, якщо ми прибудемо разом...

– Так, маєш слушність. Разом небезпечно... Ніяк не можна. Тут ти мене переконав. Ну, то й збирайся собі у дорогу, а я – не плутатимуся під ногами. Дам лише ще одну пораду: сходи до священника і висповідайся... Хто зна чим усе закінчиться.

Сказавши усе те, Митрій прощально махнув рукою і щез у мишачій норі, наче й не було його тут. І лиш неспокійно вовтузився на лежанці Опанас, нагадуючи про чудо, яке щойно відбулося у цій хатині...

Думаючи про Руженку і все інше, Найда поволі йшов темними вуличками ще сонного княжого міста. До світанку залишалося ще кілька годин, і лише незлобливе, для порядку, собаче валування супроводжувало його. У передранковій імлі ледь-ледь вгадувався берег Дністра, в основному закритий будівлями Підгороддя. А княжий дитинець – на горі, Луквою охоплений. Лише через міст з Підгороддя в сам Галич дорога. А міст на ланцюгах. Підняли – і стирчи аж до ранку над річкою...

Наче й не спав парубок цієї ночі, осмислюючи все почуте і побачене за вчорашній день, а стукіт десятника таки почув крізь сон. Втома взяла своє...

– Що трапилося, Петре? – поцікавився пошепки крізь віконце, аби не будити батьків.

– Воєвода з Києва прискакав, – так само пошепки відказав десятник. – Поквапся... Сам знаєш, Дмитрій жартувати не любить.

– Усю дружину скликає? – стурбувався Найда, розуміючи що княжий воєвода просто так не приїхав.

– Там довідаєшся, – відказав Петро і поспішив далі.

Не барився й Найда.

Біля воріт у княжий двір його перепинили вартові. Окликнули ще здалека, почувши кроки. Що то значить воєвода неподалік! А вчора?

Найда упізнав гукнувшого по голосу і озвався трохи насмішкувато:

– Не надривайся, Стецьку... Це я, Найда.

– А-а-а, – протягнув вартовий. – Куниця... Ой, братику, обірвеш ти певно зараз, як бідний у торбу...

– Чого б це? – злегка стривожився парубок, бо з Рудим Стецьком вони приятелювали і той не став би лякати його ні сіло, ні впало.

– Нічого не відомо, але скликає Дмитро лише найбільших урвіс з дружини. І не схоже, аби ви знадобилися йому, для бенкету.

– А ще що чути, Стецьку?

– От, хоч заприсягнуся, – перехрестився широко Рудий. – Окрім того, що вони заперлися з сотником удвох ще звечора, ніхто, нічого не відає. А тепер ратників скликають...

– І Одарка? – не йняв віри Найда.

– Хе, Одарка... Це чортиня може і вивідало щось... Але ж спробуй у неї щось випитати...

– Так, од неї й справді ніколи не знаєш чого сподіватися. То сама джебонить, хоч вуха затуляй, то набурмоситься, як миша на крупу, і тоді й слова не витягнеш, – погодився Найда і посунув у двір.

– Наказано йти у трапезну! – гукнув йому вслід Стецько.

– А ти казав, що невідаєш, чого кличуть, – усміхнувся Найда. – Таки, мабуть, сумно воєводі без мене мед дудлити.

– Тьху на тебе! – сплюнув спересердя Стецько і додав, звертаючись до свого товариша по варті. – Його, певно, чорти в пеклі на рожні над вогнем крутитимуть, а він казатиме, що лоскоче...

Роздумуючи над тим, що поява Дмитрія може перешкодити йому податися з Юхимом на пошуки Руженки, Найда увійшов у бічне крило замку і став повільно підійматися сходами на другий ярус. Та щойно він поставив ногу на сходинку, як з лівої галереї вихопилася стрімголов якась служниця, і зіштовхнувшись з ним, мало не збила з ніг.

– Тю, схаменися! – вигукнув він спересердя, хапаючи її за плечі, аби не впасти самому і вдержати саму. – Куди преш, світу не бачучи? Горить десь чи миша за комір упала?

– Куди треба туди й кваплюся, – буркнула та. – Тобі що?

– О, – здивувався Найда. Бо, пізнав з голосу, що тримає у своїх обіймах саме доньку ключниці, Одарку. – Про вовка промовка, а вовк суне як оповка...

– З ким же ти, вояко, посеред ночі про мене балакав? – засміялася та, пильніше приглядаючись. – І взагалі, що ти за один? Я не впізнаю...

– Тю, на тебе, Одарко. Це ж я, Найда...

– Найда? – перепитала дівчина і враз схлипнула. – А казали, що ти розум стратив... За Руженкою побиваючись.

Найда промовчав.

Дівчина знов схлипнула. І парубок мимоволі провів рукою по її волоссю.

– Не треба... Якось буде...

Розтривожений дівочим схлипуванням, парубок несподівано й сам відчув якусь непевність. Адже, всі ці байки були дуже цікаві та повчальні, але він же власними руками опускав гріб з тілом Руженки в землю обабіч цвинтаря. (Підозрюючи дружину Юхима у самогубстві усі священники навідріз відмовилися хоронити її за християнським обрядом.) І ще пам’ятав Найда, як одного разу, десь перед зеленими святами, він перестрів її ненарком на самоті, неподалік копанки, на яку жіноцтво сходилося прати. Руженка тоді простягнула до нього руки і промовила благально: «Найдочко, милий, любий, я вже так довше не витримаю!» Але коли він хотів приступити, панічно сахнулася і стрімголов кинулася навтьоки. Що ж до розповідей Юхима та запевнянь Митрія, то всі вони залишаються лише словами... Хто зна де вона, ота Морена, з усім її замком? Та й чи існує взагалі?.

– Слухай, Одарко, – спробував прогнати од себе смутні думки Найда і відволіктися. – Ти випадково не відаєш, чого Дмитрій нас скликає? – спитав не особливо розраховуючи отрмати якусь відповідь.

Але та несподівано відказала тихо:

– Опівночі носила воєводі та Опанасовичу трапезу і зрозуміла, що вони дуже стурбовані...

– А ще чула... краєм вуха... – додала вона трохи помовчавши і наче вагаючись. – Як Дмитрій сказав: «...на таке треба найбільших відчайдухів, а водночас – найвірніших. Хоча, певно, й з них не кожен погодиться!» Ось як... А тепер – пусти. Мені ніколи з тобою базікати. Воєвода на мед чекає. І тобі не зашкодить поквапитися. Там уже всі зійшлися.

Оскільки Данило Романович перебрався з усією родиною в Київ, а згодом туди ж виїхали Василько і воєвода Дмитро, то у княжому замку зробилося голо і пусто. У звикле яскраво освітлених галереях та коридорах горіло ледве по одному смолоскипу, а палилося лише в трапезній та людській. І весь замок якось принишк, наче пес, що несподівано залишився серед чужих людей без господаря.

Не затримуючись ніде більше, Найда хутко дійшов до дверей трапезної, легко прочинив їх і прослизнув у середину. Тут, біля самого порогу, вже товпився з десяток його товаришів, тож прибуття ще одного ратника залишилося непомічиним. В усякому випадку, воєвода не показав, що звернув на це увагу.

Могутній, високого зросту воєвода Дмитрій був схожим на ведмедя. Та ж м’якість і лінькуватість у плавних рухах. Тиха, наче буркотлива мова... І лише гострий блиск в твердому погляді розумних сірих очей попереджав: цей чоловік може бути смертельно небезпечний, недругам краще матися на бачності.

Він сидів за дубовим столом на чільному місці, сперши лікті на стільницю, підперши підборіддя кулаками, злегка ворушив довгими половецькими вусами і розглядав дружинників, що ні в сих, ні в тих переминалися перед ним по інший кінець довгої зали.

Сотник Трохим Клинець, або Опанасович, як звали його поза очі усі інші, стояв трохи позаду і праворуч грізного воєводи і зловтішно посміхався. Він зумисне не попередив воїнів, чому той хоче їх бачити, а навіть навпаки – пустив чутку, що справи їхні кепські, бо пригадаються тепер усі вибрики і дістанеться кожному сповна. Сотник не був злосливим, але ті урвіси таки добряче в’їлися йому в печінки. Всі ж бо скликані, як один, були з тієї розбишацької породи, що за ними на вербах золоті грушки ростуть. Хоча, мусив визнати, в ратній справі – рубаки вмілі і відважні. А Дмитрій мовчав і дивився так, наче зважував душу кожного на долоні.

Під його поглядом ратники стурбовано сопіли і пріли, перебираючи подумки усі свої провини. І поволі, наче ненароком, намагалися сховатися за плечі товаришів. Тож минуло й не так багато часу, а всі вони непомітно для себе, вишикувалися в колону з Найдою на чолі. Бо лише він не ховав очей, а спокійно очікував, коли їм нарешті скажуть: чого кликали. І більше роздумував над тим, як це доведеться пов’язати з необхідністю залишити Галич. Бо хоч Юхим вигадав досить поважну причину, та воєвода – не Опанасович. Якщо не схоче, то й говорити не стане з якимось ковалем, хоч і золотих справ майстром.

– Як звати? – озвався нарешті Дмитрій, і голос його луною відбився од стін трапезної, така панувала в ній тиша. Колись воєвода знав усіх княжих дружинників. Але тепер, коли під його рукою була багатотисячна київська рать, не дивина, що галичани стали забуватися...

– Найдою, батьки кличуть... – неквапом відказав парубок, шанобливо вклонившись.

– Найдою? – перепитав Дмитрій і додав грізніше. – Не ховаєш очей переді мною, голови не хилиш... Чи безгрішний? Не відчуваєш за собою жодної провини? Не вірю! Сотник таких сюди не кликав!

Парубок здвигнув плечима. Пощо дратувати боярина даремно.

Тоді воєвода зірвався з місця і хряпнув кулаком по столі.

– Чого мовчиш? Язика проковтнув? На дибу звелю підняти – усе виспіваєш! – і вп’явся в парубка палаючими зіницями.

– Перед князем вини не маю, – твердо відказав Найда, але очей таки не відвів.

– Решта теж невинні ягнятка? Янголятка неголені? – накинувся і на інших Дмитрій, аби не показати, що задоволений сміливою відповіддю дружинника.

– Батьку воєводо, – загули усі разом, вихоплюючись з-за спини Найди. – Та ми... звісно теє... ну, того... Але перед князем – в жодному разі! Хіба ж можна?.. Опанасовичу, скажи за нас слово! Не дай кривдити... Бешкетуємо трішки... Буває... Та ж від нудьги. А за нашого князя, за Данила Романовича – хоч у пекло!.. Ти ж знаєш! Сотнику, скажи...

– Знаєш? – поцікавився воєвода, переводячи погляд, в якому вже зблискували іскринки сміху, з ратників на сотника.

– Правду кажуть, – повагом підтвердив Трохим, хоч і не відмовив собі у задоволенні вичекати якийсь час, наче розмірковуючи. Дивлячись, як то біліють, то буряковіють обличчя найбільших шибайголів міста.

– Галичани од них спокою не мають... Як не той, то інший щось вчудити мусить. До бійки надто охочі... Жіноцтво од них спокою немає.

– Що ж, – полагіднішали очі воєводи, і він несподівано для всіх усміхнувся. – Кажеш, перед князем вини не маєш? – перепитав у Найди.

– Істино так!

– Добре... Любо...

Дмитрій ще раз зміряв усіх гострим поглядом і несподівано гукнув так, що аж забренчали шибки у вікнах:

– Одарко!! Меду!!

Причепурена служниця, наче чекала за дверима (а мо’ так і було), одразу увійшла з тацею, заставленою високими берестяними кухлями, а слідом за нею сунув вайлуватий пахолок, несучи обіруч наперед себе невеличке барильце.

Усе це було поставлено на стіл. Пахолок, хутко і вправно вибив чіп і легко, наче з невеличкого джбана, став розливати мед по кухлях. Та так вміло, що жодна краплина дорогого трунку не пролилася на білосніжну скатертину, якою був застелений стіл. Невдовзі кухлі було наповнено, і два з них Одарка поставила перед воєводою і сотником.

Дмитрій узяв свого в руку, а другою зробив запрошувальний рух.

– Здоров’я Данила Романовича!

– Здоров’я! Здоров’я нашему князеві, Данилу Романовичу!!! – щиро, як один чоловік гаркнули дружинники і, вичекавши мить, доки воєвода сам пригубить мед, припали до своїх кухлів, як немовлята до материнських грудей. І лише Найда, зробивши помірний ковток, присів біля столу на лаву, однак, не випускаючи кухоль з руки.

Мед і пиво варили майже в кожній галицькій хаті, але тільки князь та бояри мали можливість зробити для себе справжній трунок, у пропорції один до одного. Такий, що потребував не менш як десятилітньої витримки. То ж він і кольором, і смаком, а особливо міцністю відрізнявся од того простого медку, добре як річної давності, яким звикле пригощалася міська біднота. А Найда хотів зберегти ясність думок.

– Не смакує? – поцікавився воєвода, лукаво всміхаючись, хоча погляд залишався холодним. – Чи здоров’я князя не надто важливий привід аби осушити чару?

– Таким трунком, певно, й Боги не збридилися б, – відказав Найда. – За здоров’я Данила Романовича і життя не шкода... Але мислю, воєводо, що не лише для частування кликав ти нас. От і хочу почути все, сказане тобою, не через джмелине гудіння в голові. А на денце кухля я завжди встигну подивитися.

– Згода! – загув задоволено воєвода і пригладив вуса. – Любо чути розумні слова, певно, бути тобі невдовзі десяцьким.

– Гм... – гмикнув на ці слова тихо сотник, але чутке вухо воєводи вловило цей виказ сумніву.

– Маєш щось супроти цього молодця Трохиме? Кажи одразу, поки поправити можна...

– Молодий ще, зелений...

– Ну, – посміхнувся воєвода, – це така вада, що з роками минає. Молодий, але ярий... Поміркований.

– У хмільному так, але не в жіноцтві... У поважного чоловіка дружину звабив. Подейкують, що од того вона навіть укоротила собі віку.

Найда аж побілів од несподіваної образи. Ще мить – і він не стримався б, вигукнув би щось непоправне, але в ту ж мить почувся сповнений обурення голос Одарки.

– Брехня! Як язик лише обертається так людину паплюжити. Та ж Ружа лише його кохала. А Непийвода купив її у старих. А вона терпіла, бідолашна, нелюба скільки могла, а як не стало сил, то й утопилася. Батьку– воєводо! – додала благально складаючи на грудях руки, – Не дай скривдити невинного. Його й так доля боком обійшла.

– Ого! – не стримався од вигуку Дмитрій, і обвів уважним поглядом усю трійцю. – Видать таки добрий зух з тебе, хлопче, раз чоловіки звинувачують, а жіноцтво в обороні стає... Та, зрештою, не мені в те втручатися... А з хорошого жеребця і кінь добрий буде. – мовив наче до себе самого воєвода. – Що ж до дівок чи молодиць, то нехай самі пильнують свої подоли. Так, Одарко? – кинув, не озираючись, на дівчину, що принишкла, наче миша. Вже й не рада, що роззявляла рота. – Не до того зараз... Інша біда над світом – монголи Батиєві! Дід бусурмана не дійшов до нас, а от внукові, схоже, більше вдасться. Землі стеляться йому під ноги, наче всі біси пекла стали під його бунчук. І якщо монгольські тумени ступлять на галицькі землі, дівкам уже нікому буде скаржитися... Якщо котрась живою залишиться...

Була в цих словах і гірка правда, і сум, і невпевненість у власних силах, бо кому ж як не воєводі знати, що жодному війську ще не вдалося вистояти супроти орди.

Воєвода окинув Одарку оцінюючим поглядом і спохмурнів ще більше.

– Залиш нас, – мовив несподівано різко, так що служниця аж стрепенулася і, не розуміючи чим прогнівила боярина, злякано задріботіла геть, За Одаркою, мов тінь, посунув і вайлуватий пахолок.

– Орди монголів нестримно рухаються до Києва, і за ними куриться лише попіл від міст руських... – продовжив трохи згодом воєвода. – Данило Романович доручив мені очолити оборону міста... А сам намагається схилити угринів до спільної відсічі Батиєві. Дасть Бог – зупинимо... Сюди не дійдуть. Однак, раджу готуватися і до гіршого. Галицьку дружину кріпити треба. Смердів озброїти... Сюди невдовзі князя Василька чекайте. Під його рукою оборонятися будете. А може, й Данило Романович з поміччю поспіє... Монголи ще далеко. Місяць або й більше мине, поки до вас докотяться.

Воєвода помовчав трохи і ковтнув меду. Решта охоче приєдналася б до нього, але їхні кухлі давно були порожні, а налити собі власноруч не осмілювався жоден. Найда ж наче забув про мед, нетерпляче очікуючи, коли воєвода нарешті скаже, заради чого скликав їх посеред ночі.

– Усі ми тут щирі християни, – тихо промовив Дмитрій, наче вибачаючись, і слова ці видалися такими недоречними, що усі мимоволі перезирнулися. – Віримо в Бога на небі, але на землі більше покладаємося на власні руки. Доведись мені самому рік чи два назад почути байку, яку збираюся вам переповісти, я розсміявся б та й годі, але перед битвою лише дурень відмовляється від допомоги. Звідки б вона не надходила... – він провів долонею по обличчі, наче стирав утому і непевність. – Мислю, ви зі мною погодитеся...

Дехто з ратників кивнув головою, але воєвода навіть не дивився у їхній бік. Здавалося, він самого себе намагається переконати у власній правоті.

– Готуючись до сутички з Батиєм, кожен повинен зробити все, що в силах... Данило Романович нічого про це не відає, тож наказувати його іменем я не маю права. Тому мені потрібні ті, хто власною охотою погодиться наражати життя, і швидше за все – даремно. Хоча, хто відає, де тепер людині безпечніше? За мурами замку – очікуючи нашестя монголів, чи в диких горах – серед звірини... –

Воєвода підвів голову. Поки що ніхто не відводив погляду. Ба, навіть, навпаки – до шанобливої уваги додалася цікавість.

– Не сумнівайся, батьку, – озвався у загальній тиші Гриць Волошка, найстарший серед присутніх ратників, прозваний так за ясно-блакитні очі. – Що б ти нам не доручив, ми виконаємо. Тим більше, якщо від цього бодай трохи гикнеться Батию. Старші серед нас були побіля Калки. Пам’ятаємо ще...

Дмитрій підвів голову і зустрівся очима з суворим поглядом воїна.

– Це добре, що пам’ятаєте... – додав повагом. – Тієї наруги Русі вовік не забути, а сорому не змити.

– Зрада то була! – вигукнув палко Гриць.

– Може, – гойднув головою воєвода. – Може й зрада... Але нам про сьогодення мислити. Тож, слухайте... – він ще раз обвів усіх поглядом, побачив порожні кухлі і додав, – але спершу налиймо ще по ковтку.

Дружинники не змушували просити себе двічі.

– Почну здалека... З Києва... У Лаврі живе один схимник. Дід Шемберко... Борода до землі, літ не міряно і знахар вправний. Мислю, що й на ворожінні знається, бо не раз Данилу Романовичу добрі поради давав. Правда, князь наш не завше до них прислухався... Та не про це зараз...

– Як наш Кандиба, – муркнув хтось тихо позаду Найди, так щоб не перешкоджати воєводі.

– Так от, на самого Архистратига Михаїла прийшов Шемберко до мене. Сам прийшов! А треба вам знати, що старець цей літ п’ять з Лаври зовсім не виходив! Навіть на сонце не показувався...

Коли Дмитрій побачив перед собою сивого схимника, то вельми здивувався. Видно було, що далека дорога далася старому важко, бо він натужно з хрипом дихав і обіруч опирався на міцного костура.

– Слава Йсу! – мовив той тихо, ледь переводячи подих.

– Навіки слава, – відказав шанобливо Дмитрій, бо хто ж у Києві не відав про Шемберка. – Ви до мене, дідусю?

– До тебе, синку... До тебе.

– Чого ж самі трудилися, батьку? Було переказати якимсь монахом або послушником, я й зазирнув би до вас у вільну хвилю. Чи при неділі, після богослужіння...

– Того пришкандибав сам, Дмитрію, щоб у тебе, до слів моїх, більше віри було, – тихо вишелестів той, усе ще важко переводячи подих. – А мені конче треба, щоб ти повірив. Усім нам треба...

– Невже таку несусвітню небилицю плестимете? – спробував пожартувати воєвода, але, зустівшись із серйозними та повитими смутком очима схимника, відразу сховав усмішку. – Жартую... Бо що б ви не казали, повірю одразу. У вашому віці вже не залишається часу на дріб’язок...

– Сам розсудиш... – відказав той повагом. – Але я присів би спершу, й так уся сила вигоріла на дорогу...

– Звісно, сідайте, дідусю, – спохопився Дмитрій і запровадив старого до зручного крісла.

Той всівся, згорнув на коліна бороду, щоб по долівці не волочилася, і мовив:

– Чи віруєш у Господа Бога нашого, Єдиного?

– Звісно... – навіть розгубився трохи воєвода. – Хрестили батьки. Не бусурманин...

– А Давніх богів чтиш? – продовжував випитувати далі схимник, а очі так і свердлили накрізь.

– Це ж яких? – не збагнув одразу Дмитрій.

– Перуна, Велеса, Морену?

– Які ж вони боги, – здвигнув плечима боярин, – біси...

– Що ж, нехай і біси... Легше збагнеш, до чого я мову вестиму.

– Якщо про бісів, – здвигнув плечима Дмитрій, – то марно трудились. Я воєвода, а не священик...

– Ти слухай, слухай. Тебе стосується чи ні – потім судитимеш... Так от, в день іменин Арихистратига Михаїла, воєводи Божого, прийшов я до тебе, воєводо земний, з попередженням! Страшна загроза повисла над усім християнським світом. До коня Перуна добирається Батий! А якщо він зуміє накинути на нього вуздечку, то вже не знайдеться сили, котра змогла б спинити монголів. – Старий виголосив це так урочисто, наче прочитав молитву.

– Який ще кінь? – здивувався Дмитрій.

Він швидкими кроками зміряв кімнату і спинився біля високого вікна, що виходило на вали. Кинув оком на робітних людей, що аж роїлися там, і вернувся до старого.

– Що Саїн-хан плюндрує Русь, мені відомо. Король Данило давно готується до відсічі сукупно з угринами. Що монголи не щадять ні малого, ні старого – теж відаю. Але до чого тут ця байка?

– А ти ще послухай... – старий говорив впевнено і не скидався на божевільного. – У горах Карпатах, десь побіля Горган, під охороною Морени, в чарівному стійлі, стоїть кінь Бога Війни. І має він таку чародійську силу, що воїн, якому вдасться осідлати цього коня, стане непереможним у бою. А також і війська, що під його рукою будуть битися.

– Гм... – пошкріб потилицю Дмитрій. – Перунів кінь... В стійлі у Морени?...

– Не віриш?

– А повинен?

– В оповіді моїй немає нічого, що могло б ослабити оборону Києва, якщо ти вирішиш прислухатися до моїх слів. Бо кілька дружинників, яких можна вислати на розшуки, великої страти не становитимуть.А якщо кінь такий і справді є? Уяви себе чи Данила Романовича на ньому? Кінець Батию!... А Галицько-Волинське князівство усю Русь об’єднати зможе!

– Гарна мрія... – зітхнув Дмитрій. – Як і кожна казка, де справедливість і правда завше торжествують.

– Уста Вісника, що сповістив мене, не проказують лжі... І на доказ почутого тобою, буде моя смерть на Пилипівку. Так сказано.

Дмитрій спершу пустив повз вуха слова старого про смерть. Усі вони збираються вмирати мало нещо дня, а там і молодих переживають. Та все ж було в голосі того щось таке, що примусило воєводу перепитати:

– Хто ж цей вісник?

– Ангел...

– Ну, – протягнув розчаровано Дмитрій, – якщо ангел, то звісно... До його слів треба прислухатися. – і додав, вдавано заклопотано, – Тільки, от де мені того коня шукати?

– Тут він, Дмитрію. Десь у наших горах...

– У горах? А докладніше невідомо? Не позаздрив би я тому, хто в пошуках мав би усі Карпати перейти. Ми ж із князем самі з Галича, тож достеменно відаємо, що таке гірський край.

– Кому дано, той і перейде... І ще одне скажу тобі, воєводо: Бог постійно говорить з усіма нами, та не кожен може його голос почути. Не квапся з рішенням, але пригадай нашу розмову на Пилипів день...

З тими словами старий Шемберко підвівся і пошкандибав геть. У дверях ще затримався, осінив Дмитрія хрестом і додав:

– Бог з нами, Дмитрію. Внемлимо ж речам його.

– А на Пилипівку старий помер... – закінчив розповідь Дмитрій. – І разом з його смертю розвіялися усі мої сумніви. Тим більше, що Саїн-хан чимраз ближче підступає до Києва. Треба було одразу їхати у Галич, але Данило Романович призначив мене воєводою і довірив оборону міста. Сам-бо подався в Угорщину – за підмогою... Я не мав жодної вільної хвилини. Не маю її й тепер. Але й забути розповідь схимника не можу...

Він ще не докінчив, коли обірвав мову, бо побачив, як ратники стали переглядатися між собою і позирати на Найду.

– Чорт забери! Ви що ж, бісові діти, мені не вірите?!

Воєвода хотів було гримнути кулаком по столі, але відчув шанобливий доторк до ліктя. Рвучко озирнувся і зустрівся поглядом з серйозними очима Клинця.

– Не гарячкуй, Дмитрію. Ніхто й на мить не сумнівається у твоїх словах. Я б сказав – навпаки...

– Що, навпаки? – трохи охолов боярин.

– Це стосується Найди... – сотник виразно не знав, з якого кінця почати.

– Та говори ж бо... Не тягни за душу! Після всього, мною мовленого, вигадати щось іще більш неймовірне буде важкувато. Починай...

– Двадцять літ тому Найду знайшли у санях в передмісті Галича. Немовля було єдиним, хто залишився живим, після нападу на подорожніх зграї вовків. А дорослих звірі роздерли на клапті. Не вдалося знайти й кісточок. Він так досі й не довідався, якого роду-племені.

– Чув трохи про те, – воєвода співчутливо глянув на парубка, що не відривав очей від стола, – Але що ця трагедія має до моєї розповіді?

– Наш галицький дідо-всевідо, коли Христина, жінка, що всиновила Найду, принесла немовля до нього, аби поворожити, сказав: «З вовками – перший раз, на білому коні – вдруге.»

– Саме на білому! – вигукнув Дмитрій. – Я забув сказати, що чародійський кінь саме білий. Мов саван смерті... Знать, хлопче, тобі судилося порятувати нашу землю од ворога. Два пророцтва про одне, це вже щось!

У цю мить сильний порив вітру з грюкотом розчахнув віконні рами і обдав людей таким лютим холодом, буцім-то на дворі був не червень, а січень. Потім прогудів насмішкувато під стелею і вифурнув у димохід над вогнищем. Вікна ж затраснулися самі по собі, мовби з кімнати подуло ще сильніше, ніж знадвору.

– Ось такої, – серйозно мовив Дмитрій. – Знать, не всім до вподоби наше бажання випередити у пошуках Саїн-хана.

І тут наче прокинувся зі сну Найда. З усього, розказаного воєводою, він збагнув лиш одне: той таємничий кінь знаходиться у замку Морени. А, отже, усі розповіді про цей замок не вигадка! І Руженка таки може бути там... Тож нехай світ западеться, а він мусить потрапити у цей замок. Тим більше, за словами Митрія, Богиня сама шукає з ним зустрічі.

– Боярине-воєводо, – мовив неголосно, але твердо. – Не сумнівайся, якщо знайти того коня в силі людській, я життя покладу, а його знайду. І до рук Саїн-хана він не потрапить. Доручи мені пошуки... Головою присягаю, що не розкаєшся.

Замислився над його словами Дмитрій. І довго мовчав. Дуже довго... А тоді рішуче хитнув головою.

– Згода... Дій від мого імені і з мого благословення... Коли думаєш вирушити?

– Нині.

Дмитрій здивовано звів брови, але не сказав нічого.

– А скільки ратників з собою візьмеш?

– Жодного, воєводо.

– Чи розважливо це?

– Сон я бачив віщий... І відкрилося мені в ньому, що усі, хто пустяться зі мною в путь, загинуть. Не хочу я того...

– Сон? – на якусь мить в голосі Дмитрія забриніла насмішка, але воєвода одразу ж і спохопився. – Зрештою, якщо пригадати про що йдеться, то власне до снів лише прислухатися... Роби, як знаєш. Тут я тобі не порадник.

Він ще трохи помовчав, а тоді підвівся.

– Ну, світає... Час і на мене... Будемо прощатися. Ідіть з Богом... Але пам’ятайте, про те, що говорилося тут, – ні пари з вуст.

Дружинники мовчки вклонилися.

– А ти, Трохиме, припильнуй, аби хлопця в дорогу як годиться спорядили.

– Не турбуйся, боярине, – запевнив воєводу сотник.

– А ти, Найдо, залишся ще на мить.

Воєвода зачекав, доки усі вийдуть, а тоді поманив парубка до себе.

– Сідай...

Найда слухняно опустився на лаву. Дмитрій наповнив два кубки і подав один парубкові.

– Пий.

Той не менш слухняно виконав і цей наказ.

– А тепер розповідай, звідки знаєш дорогу в замок Морени. І чого тебе туди так тягне. Лиш не звертай на віщий сон. Однак не повірю...

Добре, що воєвода перечекав зі своїм запитанням, доки Найда осушить кубок до дна, бо в іншому разі той би захлинувся. Парубок і так закашлявся од несподіванки. Та поглянувши у серйозні, розумні очі Дмитрія, облишив усі перестороги і став оповідати усю правду. Ту, що знав...

Воєвода слухав уважно, не перебиваючи жодним словом, і аж як Найда виклав усе, мовив замислено:

– Юначе, якщо мовити по щирості, то на твоєму місці, я й за королівську корону не виткнув би носа за мури Галича. А ще ліпше -забрався б на подвір’я Успенського собору і оселився там до самої смерті... Ти ж збираєшся до смерті в зуби. Невже не страшно?

– Страшно, – мусив погодитися парубок. – Але сидіти сиднем значно гірше. Можливо, я загину, та бодай спробую. І якщо вся ця історія про суперечку Богів не вигадка, то й у мене повинен знайтися бодай один спільник, не менш могутній, ніж вороги.

– Так, – погодився воєвода. – Це повинно бути так. Інакше, чого б саме до тебе вони присікалися? Ну, якщо молитва може допомогти, то і в Успенському соборі, і в золотоглавій Софії дзвони битимуть за твій успіх. Обіцяю! Щасти тобі, сину людський...

Найда хотів уже було підвестися, та несподівано Дмитрій ще притримав його на мить.

– Ось що, хлопче... Доводилося мені якось давніше бувати у Тухольщині. Податі для князя збирав. Так от... Тамтешньою громадою один мудрий старець керує. Розмовляв я з ним... Захаром Беркутом зветься. Думаю, для нього в горах таємниць немає. Якщо будеш там, провідай, побалакай з ним. Якщо живий ще. Порада ця, звісно, малого коштує, але більше нічого не вигадаю. Ну, бувай...

Найда вклонився низько, як батькові, і вийшов…

Хоч як квапився Найда, а вирушити в дорогу ще цього дня не вдалося. Душа, звісно, кипіла, рвалася до Руженки, але здоровий глузд підказував, що треба вичекати. Нехай усе йде своїм трибом. Доручено Юхимові заманити його в замок, то нехай старається. Навіщо комусь знати, що він і сам туди з нетерпінням поспішає? Краще, щоб вороги думали, наче він нічого не запідозрює. Щоб вбачали у ньому скоріше ягнятко, що само підставить горло під жертовний ніж. Тим легше буде потім зуби вишкірити.

З самісінького ранку Юхим Непийвода носився містом, як ошпарений...

Першим ділом – поспішив до сотника.

Попереджений воєводою, Трохим трішки покомизився для виду, та коли купець посулив йому гарний упоминок з Угорщини, зм’як і погодився відпустити одного дружинника для охорони краму. Якого купець сам собі обере. І вдав, що зовсім не здивувався, почувши Найдине ім’я.

«Забувши» на столі у сотника капшук з кількома золотими і десятком срібних монет, Юхим поквапився до Куниць. Прихопив по дорозі жбан доброго меду, і ще з вулиці так щиро став вітати Опанаса (той сидів на призьбі) і Христину з одужанням, що у старого й крихти сумнівів не зародилося. Яким вже материнське серце буває віщим, але й воно цього разу змовчало. Та й що там казати, п’ять срібляків і обіцяна, після повернення, ціла гривня аж ніяк не могли бути зайвими у їхньому злиденному хазяйстві.

Потім розпочалися лаштування у дорогу. Треба було сторгувати у цигана пару хороших коней під сідло. І так, щоб не каятися потім, переплативши за добрих, або виторгувавши задешево таке, що впаде після першої ж милі. До верхових – пару в’ючних... Заготовити припаси. Дати наказ домашнім і робітникам на час своєї відсутності. Та багато чого іншого, про що зокрема і згадувати не варто, а вкупі забрало цілісінький день...

Зате вже наступного ранку виїхали, як і хотіли, мало що не вдосвіта.

Сонце ще й у Дністрі не скупалося, а вони вже вихопилися за земляні вали Підгороддя і вибралися на битий шлях.

Не маючи до ладу про що між собою говорити, гнали спершу таким галопом, наче везли спішну звістку, і лише як у коней стало щось жалібно тенькати в боках, змилосердилися над ними й перейшли на крок.

Дорога давно вже зміїлася лісом і, якщо пригадати ким був супутник Найди, то робилося моторошно й лячно. Мовчанка тягнулася так довго, що вже навіть увійшла в звичку.

Можна було, звісно, спробувати про щось побалакати. Та як би там не наказувала Морена чи які б не плекав надії Найда, а жива чи мертва Руженка постійно стояла між подорожніми. Юхим ніяк не міг подарувати, що платив за дівчину гроші родичам, годував, поїв, зодягав, а розважався з нею цей драб! Чим же ж він тоді кращий за розбійника чи конокрада? Хіба кінь дорожчий за дружину? Чому ж тоді конокрадів без розмов забивають киями чи підвішують на найближчій гіляці, а перелесників наче й не осуджують? Справедливо таке? Ой, певно ні! І він, Юхим, зумів би призвати до одвіту кривдника, коли б не наказ Морени. Якому мусив коритися... Залишалося лише втішатися, що Богиня зуміє поквитатися з приблудою і за Юхимову кривду... А може, вона ще віддасть парубка у його руки, і тоді він сам натішиться вволю його стражданнями, перш ніж перегризе ненависне горло...

Що ж до Найди, то і він плекав у душі почуття не менш гарячі і такі ж милі. Тому, коли Юхим заговорив до нього, побачивши на роздоріжжі камінь, парубок аж здригнувся. І не одразу второпав про що йдеться.

– Га?

– Кажу, скільки разів уже доводиться тут проїздити. І самому, і з валкою... А так і не відаю, що на цьому камені написано.

– То було прочитати, – неуважно відбуркнув Найда, продовжуючи думати про своє.

– Кому? – Юхим аж коня притримав. – Що я, їдучи по крам, маю з собою ченців возити? А серед смердів чи воїв багато грамотіїв? І кому воно тут написано?

Найда хмикнув.

– Як дуже хочеш, то можу прочитати. Отець Онуфрій вчив мене трохи.

– Справді? – зрадів Юхим. – Прочитай, чоловіче! Так мені кортить знати, аж пече, як скабка у п’ятці. Ти не думай, я заплачу... – додав виймаючи з-за пазухи тугий капшук. Бо був щиро переконаний, що читання справа вельми важка і навіть шкідлива. Тож ніхто задарма очей псувати не стане. В кожному разі, ченці перш ніж написати яку цидулку чи прочитати, завше вимагали оплати. І то немалої...

– Та нехай вже, – погодився не надто охоче Найда, що хоч і справді знав літери, читав не так вже й вправно (з мечем виходило значно краще) і зістрибнув з коня. Підійшов ближче до кам’яної плити, відгорнув рукою бруд та сміття, що з роками насипалося і задубіло зверху, та й заходився читати. Старанно вимовляючи кожен склад.

– «На-пи-ра-во пі-де-еш, жи-ти-тя у ти-ра-ти-иш. На-лі-во ру-ши-иш, ко-ня по-зи-бу-де-еш-ся». Ось, що тут написано – зітхнув так, наче віз дров перерубав і витер тильним боком долоні спітніле чоло.

– Ов-в-ва, – розвів руками Юхим. – Та ми весь час отим правим боком і їздимо. То ж шлях на Холм. І жодного разу нічого не трапилося. Ну, якось ведмідь вискочив, Василя Хмару пом’яв... Але і тоді ніхто не загинув... І нащо б то я брехав? Добре, що подорожні, як правило, читати не вміють. А то б лише сміялися...

– Се древній камінь, – вступився за напис Найда. – А хто його відає, що тоді було? Може, й чигало якесь страховидло на подорожнього, а камінь його застерігав... Все ж краще коня позбутися, ніж життя.

– Ну, тепер нам якраз ліворуч, – осміхнувся Юхим. – Так що невдовзі матимемо нагоду пересвідчитися, наскільки це вірно. Але, може, спершу пополуднуємо? Хто зна, як далі буде? А що, коли й справді доведеться пішки? То краще вже на ситий шлунок. І на плечах менший тягар двигати доведеться... Ти як, пристаєш?

– І яким шляхом ми до замку добиратимемося? – скористався з нагоди Найда, що давно вже хотів довідатися про це, та все якось не заходила мова.

– Тухольським... Або що?

– Спитав просто.

– Ну, яким би не їхали, а у замок до Морени я тебе запроваджу. Можеш не сумніватися...

– Я й не турбуюся, – щиро відказав парубок, довідавшись, що Тухлі не обмине.

Оскільки супроти підполуденка Найда не перечив, то Юхим зняв із нав’юченої пари переметні суми, розсідлав свого коня, стриножив усіх і пустив пастися. Те ж вчинив з четвертим і парубок. Позаяк це Юхим начебто наймав Найду, то й про їжу він поклопотався. І ось на придорожньому камені, застеленому попоною, з’явилася біла паляниця, вудженина, ведмежа шинка, бринза, квашена капуста і куманець вина.

Чоловіки повсідалися навпроти. Ковтнули по черзі з куманця, а тоді заходилися наминати, що кому більше смакувало.

Страва щезала, вино теж. Сонце припікало...

Відвернувши голову вбік, аби глянути за кіньми, Юхим простягнув руку за куманцем і несподівано зіштовхнувся з рукою Найди. Він хотів було засміятися, і звести усе на жарт, та зустрівшись поглядом з парубком, аж поперхнувся шматком паляниці. Помовчав трохи, а тоді кахикнув і звернувся до супутника.

– Знаєш що, голубе, – почав поволі і спокійно. – Нас ще чекає далека дорога й не сказав би, що безпечна. І мені не хочеться постійно думати, що ти в будь-яку мить можеш встромити мені ножа в плечі. Або не подати руки, коли я зірвуся зі стежини в прірву.

– Я теж про це мислив.

– То що ж нам робити?

Найда здвигнув плечима... Помовчали трохи.

– Ось що я пропоную, – озвався через якусь хвилю Юхим. – Нам треба відвести душу. Дати вихід взаємній ненависті.

– Добре було б... – погодився ратник. – Але як?

– А давай поб’ємося? Без зброї і усіляких чародійських штучок... Га? Одними кулаками? Ти воїн, парубок спритний, і мене – силою не обділили... Що скажеш?

Найда мовчки став розперезуватися.

– Е ні, – стримав його Юхим. – Так не годиться... Спершу мусимо присягнути, що переможець не скористається перевагами і не вб’є іншого, коли той знепритомніє.

Найда мусив визнати слушність міркування Юхима.

– Чим же ж клястися будемо?

– А найдорожчим...

– Гм, – парубок на мить замислився. – Що ж, клянуся що не вб’ю тебе тепер, або нехай мені не буде суджено більше ніколи обійняти Руженку.

Юхим примружився.

– Х-хе! Як не дивно, але і я поклянуся тим же ж... Я вже навіть уявляю, як вона пищить в моїх руках...

Мовив, і покотився у траву від дужого стусана в зуби, в який Найда одразу вклав усю силу і лють. Іншому, може, вже більше і не треба було б, але Юхим навіть в людській подобі зберігав звірячу витривалість і живучість. Він лиш струсонув головою та повільно підвівся.

– Ну, голубе, – прохрипів загрозливо. – Якщо я спершу збирався лиш кількома штовханцями обійтися, то тепер ти в мене кров’ю вмиєшся...

– Балачки, балачки, – пирхнув парубок. – А на землі поки що ти лежав, а не я. Ну, підходь! Чого тупцяєш, як стриножений?

Юхим сплюнув рожеву слину і посунув на парубка, ладен роздерти.

Найда був спритнішим, а Юхим дужчим. Так вони й гамселили один одного. І якщо коваль міг зачепити парубка лиш раз на п’ять замахів, так зате ж і дошкуляли його удари Найді у стільки ж разів болючіше, ніж стусани парубка Юхимові.

Коли б Найді доводилося лише оборонятися, то вайлуватий коваль не мав би жодних шансів побити його. Але ж парубкові й самому кортіло полічити ребра супротивникові. Тож мусив нападати, наближатися і час од часу відкриватися для зустрічного удару. І ось один з них таки доконав його.

Намагаючись зацідити ковалеві у живіт, він необережно підставив голову, і, наче обухом сокири, дістав у чоло. Світ потьмарився йому в очах, і Найда, мов підкошений, гепнув у траву.

Юхим же, наче й не розуміючи, що трапилося, постояв якусь мить над ним, а потім і сам приліг втомлено поруч. Не відчуваючи в душі більше ні ненависті, ні бажання доправити...