Кінь Перуна

Розділ восьмий

– Думаю, що з повним правом оголошу тобі, о найдостойніша серед богинь, вічний шах, – пишномовно, трохи співучо промовив Велес і посунув на одну клітину чорного пішака в обладунках монгольського воїна. – Прийми це як знак пошани до твого героїчного супротиву. Відверто мушу визнати, що то була одна з найкращих партій, які мені вдалося зіграти у цьому віці...

Морена ще вперто розглядала шахматну дошку, але й одного погляду було досить, щоб збагнути, що пат оголошено справедливо.

Затиснений у кутку одним-єдиним чорним воїном, білий король в одежах слов’янського князя не мав права зробити жодного руху... Праворуч і позаду закінчувалося ігрове поле. Ліворуч була клітка, що самим своїм забарвленням нагадувала про загрозу удару чорного пішака. А просто перед королем, нахабно посміхаючись йому в обличчя, пригнувшись як для стрибка і вийнявши наполовину кривий клинок, стояв ворожий воїн.

Для білого князя він не став би суперником, і той змахнув би його з дошки одним ударом булави, але несила. Бо неподалік причаївся низькорослий вершник, націлений на цю ж клітину. Князь залишався живий, але безпорадний як немовля.

– За достойний опір дарую тобі волю, – продовжував кпинити Велес. – Плати данину і пануй собі далі...

Морена, хоч і сердилася за програш, примусила себе відірватися від безнадійної ситуації й подарувати Чорнобогові чарівну усмішку.

– Здаюся на милість переможця...

– То ж то... – становчо проказав Велес. – Будеш знати, як наших зачіпати... – А тоді не витримав і розсміявся: – Так що там з викупом?

Морена зітхнула.

– Як домовлялися...

– О-хо-хо... – Велес потягнувся до хрускоту в раменах. – Одне бажання... Для простого смертного – лише мука. Спробуй-но вибрати, чого найбільше хочеться. А для мене... Ну, скажи, чого я не можу такого, що можеш ти?

– Якщо добре подумати, – втрутився у розмову Перун, що саме увійшов і почув останні слова, – то щось би і знайшлося. Я так думаю...

– Фе, – вдавано ображено скривилася Морена. – Срібна борода до колін, а думки, як у прищавого хлопчиська навесні...

– Ага, – буркнув Перун. – Якраз я лише про ваші жіночі зваби й думаю безнастанно... Мав на увазі, що в кожного є справи, якими він сам не надто охоче займається...

– Книга! – підхопив задоволено Велес. – Спілкуватися з нею просто нестерпно!

– О, ні... – заблагала богиня. – Тільки не це.

– Учися вигравати і не доведеться чорну роботу власноруч виконувати, – настановчо промовив Перун й усівся поруч. – Між іншим, я зголоднів. Ці монгольські страви доведуть мене до виразки шлунку. Але ж не може Сульде бридитися їжею свого народу і зовсім нічого не їсти. Тільки вигадки про зарік трохи спрацьовують, дозволяючи обмежувати це безконечне споживання конини та баранини... Накажи подати щось поживніше і м’якше для утроби. І не вичаруване. Від чарів теж потім, як камінь проковтнувши...

– Старіє наш Перун, – шепонула Морена до Велеса, а сама клацнула пальцями і наказала служницям, що вифурнули з іншої кімнати: – Полумисок борщу на сметані і три дюжини вереників у грибній підливі. Пити що будеш? – уже до Перуна.

– Квас, але щоб солодкий...

– А мені, – не втерпів і Велес, – все те ж саме, але не квас, а горня холодного топленого молока...

Служниці вклонилися й щезли.

– Добре їсти і довго спати – бог здоров’я мусить дати, – протягнула насмішкувато Морена.

– А що? – в тон їй відказав Перун. – Не все ж про спасіння душі молитися. Тіло теж їжі потребує.

– До того ж, – Велес так нап’яв м’язи, що мало не розійшлася по швах вишита льняна сорочка, – хороше тіло вимагає і їжі хорошої...

Морена пирхнула.

– Єдиного люди своїми постами он як виморили – шкіра й кості... Ти б і нас такими бачити хотіла?

Четверо гномів втягнули ще один стіл, уже застелений білосніжною скатертиною. Відразу ж – повітрулі заставили його замовленими стравами.

– Що спершу? – поцікавилася для годиться Морена, хоч наперед знала, що почує... – Діло чи трапеза?

– Трапеза, – прогув Перун. – Бо страва прохолоне і смак втратить. А до Книги – що у вас пильного? Такого, щоб я не знав? Батий слухняно рухається на захід. Ще цього року його тумени будуть під Києвом. Думаю, ближче до зими. І оплот християнства на Русі щезне з лиця землі. Потім – сюди, у Галичину. По коня... А там, через перевали і по Дунаю, – у Європу. І кінець Єдиному! Тим, хто живий залишиться, по непроходимих лісах розпороршеним, не до його церков буде. У лісових пущах про нас скоріше згадають.

Коли б не затиснена у правиці ложка, Перун виглядав би страшно! Борода розкошлалася, вуса настовбурчились, очі вогнем горять, голос – грім небесний. Але звичайнісінька дерев’яна ложка робила його промову буденною, якщо не смішною. Так у своїй хатині смерд-гречкосій може балакати до своєї челяді, оповідаючи за обідом, як він страшно відімстив клятому сусідові, пересунувши камінь із межі на його поле...

– Дивно, що Єдиний нічого не розпочинає на свій захист, – зауважив Велес. – Адже не може не бачити, як монголи підкоряють, одне за одним, народи, які йому вклоняються?

– Це й справді дивно, – погодився Перун. – Не може ж він і сам вірити у дурниці на кшталт: «люби ближнього» чи «підстав другу щоку...» Певно, щось замислив!

– Або покладається на Долю? Га, Морено? – скористався нагодою аби шпигнути Богиню Велес.

– Думаю, він все ще розраховує на Найду... – замислено відказала та.

– Найду? – перепитав Перун. – А-а, того байбуза, що твій вовкулака не зумів його зжерти... Хіба він ще й досі живий?

– Живий, – відказала Морена. – І Книга каже, що його можна на наш бік прихилити.

Тут Велес весело розсміявся. Перун і Морена здивовано втупились у нього.

– Маю від себе дещо додати... Про Найду. Але для такої оповіді треба краплю доброго вина зажити.

– Погане – богам не личить, – відказала Морена і, нетерпеливо клацнувши пальцями, вихопила з повітря й гепнула на стіл замшілий глек. – Так що там стосовно Найди?

– А... Зараз... – потягнувся до глека Велес. – Сюжет приблизно такий... Між твоїм підопічним і приставленим до нього вовкулакою затесалася жінка. У смертних без цього – ні тпру, ні ну... Сама відаєш. Я, правда, не цікавився подробицями, але виходить таке: Найда її кохав, а заміж взяв перекидень.

Морена знову пирхнула.

– Смішно? Чому?

– Бо я покарала вовкулаку літ двадцять тому чоловічим безсиллям.

Велес захлинувся вином. А коли заспокоївся, похитав осудливо головою.

– Це жорстоко. Але пощо ж йому тоді було одружуватися?

– Напевно, думав, що краще ні вам, ні нам, – докинув Перун.

– Й аби хояч якось помститися Найді, – зауважила з іншого боку Морена.

– Можливо... Та вийшло інакше. Парубок наставив вовкулаці великі розлаписті роги… Чесно кажучи, оскільки бачив на власні очі предмет їхнього суперництва, – можу зрозуміти обох. Уявляєте собі...

– Обійдемося без чоловічих коментарів. Я хочу, нарешті, почути суть, – увірвала Велеса, поморщившись, богиня.

– Перепрошую... Так-от, утративши терпець, рогатий вовкулака вирішив удатися до чарів, і перетворив свою дружину на мардагайла.

– Розумно... – схвалив Перун.

– Напевно... В усякому разі – безпечно і надійно, – погодився Велес. – Я був при врученні тій красуні шкіри вовчиці. Тепер вона вічною рабою свого чоловіка буде. Але я не про те... Бачив я й Найду... – Велес споважнів, і від жартівливого тону не залишилося й сліду. – В ньому відчувається Сила!

– Тобто?

– Сила Бога...

– Хочеш сказати, що люди вигадали собі ще одного бога? Чому ж нам про це нічого невідомо? – аж підвівся Перун.

– Ні, тут інше... Сила в нього вкладена без його відома. І – сила пасивна. Навіть перекидень не зумів її винюхати. Лише я відчув.

– Чому ти думаєш, що він не свідомий цієї сили? – недовірливо перепитала Морена.

– Бо бачив його непритомним біля ніг твоєї потвори. Чи хтось, із нас, став би битися навкулачки?

Морена замислилася.

– Доведеться особисто зайнятися Найдою.

– Якщо покладаєш надії на перевертня, то одразу забудь. Очевидно, тоді не було прямої загрози життю, і Сила не втручалася у їхній поєдинок. Але, якщо дійде до чогось серйознішого, – від вовкулаки і пучка паленої шерсті не залишиться...

Морена нервово закусила губу.

– Ти що – глухий? Я ж сказала: займуся особисто!

Велес промовчав. А тоді додав замислено:

– Що ж, спробуй... Але моя порада: не роби цього в Галичі. Там надто великий вплив Єдиного.

– Сподіваюся, ти знаєш, що робиш... – Перун серйозно глянув їй у вічі. – Я б не церемонився. Мертвий ворог кращий за непевного союзника.

– Не турбуйся, – посміхнулася Морена. – Я виманю його сюди. В моєму замку сила Єдиного не буде варта й пригорщі попелу. От тоді й вирішимо, що робити...

Велес здивовано звів брови.

– Ти впевнена, що він захоче по своїй волі сюди прийти?

– Сам же кажеш, що у смертних завше на першому місці жінка. От нею я його й приманю.

З подібним аргументом не міг не погодитися й Велес.

– Гм... Пастка з такою наживкою повинна спрацювати... Але раджу поквапитися. Нехай усе станеться, перш, ніж він усвідомить, ким може бути насправді.

– Згоден, це й справді може вдатися, – визнав і Перун. – І хоч Морена перешкодила тобі пояснити, чого варта ця, як її – Руженка, думаю, тепер нам усім слід на неї глянути.

Він плеснув у долоні, і чародійське дзеркало слухняно знялося зі стіни, а потім випливло на середину гридниці*.

– Покажи її, – не підвищуючи голосу, наказав Перун, і темний овал у ту ж мить розпогодився, а перед богами з’явився берег Лукви, густі верболози і ...

Обіпершись однією, правою, рукою на стовбур плакучої верби, спиною до них стояла молода нага жінка. Вона перехилилася через вузлуватий корінь і лівою, самими лише пучками пальців, намагалася вихопити з річки щось схоже на хустку чи плахту. Світле волосся її, як і віти дерева, мало що не торкалися води, на жаль, повністю закриваючи обличчя. Але й без того була в усій її постаті така природна грація і звабливість, що Велес мимоволі клацнув язиком.

– Годиться, – мусив визнати і Перун. – За такою прийде. Без сумніву... От лише, чи не вийде з тієї затії чогось гіршого?

– А ми у Книги спитаємо, – утрутився Велес. – От і буде привід програш віддати... Але спершу я б ще на орду глянув...

– Без мене, – підвівся з крісла Перун. – Від їх косооких, вишмарованих баранячим лоєм пик мене вже нудить... Я – ліпше подрімаю. Як набридне милуватися монголами – покличете. Або й обійдеться... Потім розкажете. Стомився я чогось. Скоріше б уже все скінчилося. Або безмежна влада, або повне забуття. Набридло перебиватися з квасу на воду. – Він розвернувся й, важко опираючись на двох повітруль, посунув геть.

Морена з Велесом провели його заклопотаними поглядами і здивовано перезирнулися.

– Химерить...

– А, не звертай уваги, – відмахнувся Велес. – Сама знаєш, що апатія на всіх нас час од часу накочується. Така вже плата за безсмертя... Краще на воїнів Саїн-хана помилуймося. І цього разу вже не на шахівниці.

Сини просторих безмежних степів не любили селищ і містечок. Хати, кліті, частокіл, – усе це обмежувало їм поле зору і дратувало. Але похмурий, зловісний ліс дратував їх ще більше. Тому, що ординці – боялися його. Незвичні для ока, замшілі суворі велетні, що закривали сонце, своїм диким видом нагадували їм край, де за легендами живуть лише кровожерні мангуси. Злі духи, які годуються кров’ю та душами монголів. Через те сотник передового чамбулу з тумена Бурунди-бегадура Мухта Юсум наказав своїм воїнам спинитися на ночівлю в щойно захопленому селищі.

Дерев’яні оселі все ще продовжували горіти, і дивні тіні, ніби вискакуючи із чорноти нічного лісу, навівали на марновірних степовиків почуття неспокою і тривоги.

Сотник був голодний, сердитий і невдоволений.

Голодний, бо взяті з собою припаси вичерпано, а в клітях захопленого селища виявилися порожні засіки. Усе добро, разом із жінками, худобою й дітьми, уруси сховали у безкрайньому лісі. Сердитий, бо самі вони чомусь вернулися назад і цілу добу вперто захищали нікому не потрібні порожні будівлі. До скону. А невдоволений, бо, понадіявшись на здобич, наказав воїнам не брати з табору зі собою полонянок. І мусив тепер коротати ніч у холодному наметі.

Мухта Юсум окликнув десятника Керима. Той поспішив до намету сотника і догідливо вклонився.

– Скільки було урусів?

– Майже півсотні.

– Скільки загинуло воїнів?

– Шестеро[2]...

– Чому так багато? – невдоволено звів брови сотник. – Шестеро загиблих і жодної здобичі. Тисяцький Муса Джаліль-огли буде сердитися!

– Уруський воїн засів на дереві і стріляти почав лише після того, як розпочалася битва. У спини задніх...

– Спіймали?

– Ні, він став перестрибувати з гілляки на гілляку, і наші лучники мусили вбити його, щоб не втік.

– Хіба не можна було лише поранити?

– Так і зробили, мій пане, – знову вклонився десятник, але, впавши з такої висоти, урус скрутив собі в’язи. І виявився молодою жінкою...

– Жінкою? – здивувався Мухта Юсум.

– Так, мій пане.

– Тим більше шкода, – невдоволено покрутив головою сотник. – Пробували відшукати сліди інших мешканців?

– Сліди є, але в лісі швидко темніє, тож довелося припинити пошуки.

– Завтра продовжите, – потер руки сотник. – Без чоловіків усі вони стануть легкою здобиччю. І тоді кров шести воїнів виявиться пролитою недаремно.

– Так, мій пане.

– Іди, Кериме, – милостиво відпустив десятника Мухта. Від думки про те, що завтра він матиме змогу запопасти чергову здобич, у монгола поліпшився настрій. І він уже не помічав ні холодної ночі, ні чорноти лісу.

Сотник простягнувся горілиць, натягнув по саме підборіддя овечий кожух і спробував заснути. Але якийсь нестерпний сморід примусив його відкрити очі. Спершу Мухта Юсум нічого не второпав, відчуваючи на собі чийсь гарячий, нудотний подих. І лише коли на губи капнула густа їдка слина, а гострі ікла зімкнулися на його обличчі, монгол усе збагнув.

«Мангус урусів!» – хотів крикнути він, але лише тихо забулькотів, а його хрипи злилися в одне з огидним хрускотом черепа в щелепах звіра...

– Як? Що це? – аж підстрибнула Морена. – Хто з наших слуг осмілився напасти на нашого ж союзника?

Чародійське дзеркало ввічливо мовчало.

– Нічого не розумію? – Богиня роздратовано пересмикнула плечима.

– Ось і друга причина, щоб зазирнути у Книгу, – спокійно відказав Велес. – Хоча я б не надто тим переймався. Подумаєш, перекидень з’їв монгола. Може, він прийшов на своє постійне місце полювання, а в селищі окрім ординців нікого немає. От і розлютився бідолаха. Та й не вертатися голодному.

– Може, й так, але покарати однаково треба. Щоб іншого разу знав.

– Твоя воля, – байдуже погодився Велес. – Тоді – до роботи.

Цього разу роздратована Морена не стала огинатися і зволікати. Вона мовчки відімкнула Книгу, поклала руки на льодянисту поверхню і приготувалася.

Вітаю! Назвіть пароль допуску. – висвітило віко.

– Та гаркни на неї, що ти панькаєшся, – утрутився Велес, якого вибрики Книги завше виводили з рівноваги.

– Ану, без фокусів! – спробувала прикрикнути непевно Морена.

Користувач не ідентифікований. Прошу повторити код допуску.

– Знущаєшся?!

Поверхня внутрішньої стінки віка зробилася малиновою, і на ній з’явився золотистий напис.

Увага! Користувач не ідентифікований! Останнє попередження!

– Brevi manu*, – промовила Морена. – Щоб тобі добре було...

Ім’я користувача ідентифіковано. Морена. Допуск відкритий.

– Запитання перше. Ким був той перевертень, що напав на монгола?

Жодного перевертня. Звичайний вовк-самітник.

Морена перезирнулася з Велесом: не примарилося ж їм насправді? Але, відчуваючи усім тілом неприємний, дошкульний холод, не стала витрачати дорогоцінного часу на порожні розмови.

– Запитання друге. Чи поява Найди в замку перехилить шальки терезів на користь Єдиного?

Ні.

– Чи Богам Давнім допоможе похід Саїн-хана?

Ні.

– Навіть, якщо Саїн-хан осідлає Пегаса?

Кінь Перуна не буде переданий Батиєві.

– Як? Хто не допустить до цього, Найда?

Морена.

– Я?! Це неможливо! Чому?

Доля сильніша за свою Богиню.

Побачивши таку відповідь, Морена настільки розгубилася, що мало не відняла рук. Але Велес умить притис їх знову своїми долонями. І вже сам поставив наступне питання:

– Якщо Найда залишиться серед людей, це принесе нам якісь проблеми?

Можливо.

– Але чим він може нам загрожувати? Зупинить Батия?

Варіант перший. Сотня-друга відважних воїнів на чолі з посланцем Єдиного. Що страшніше для озброєного з ніг до голови воїна – ведмідь, кабан чи рій диких бджіл? Варіант другий...

– Ясно... – Морена з зусиллям вивільнилася, таки відірвала закоцюблі долоні від листа фольги і втомлено відкинулася на спинку фотеля. – Можеш не продовжувати. – А тоді додала, звертаючись до Велеса: – Схоже, тут і роздумувати нічого. У моєму замку Найда принаймні шкоди не наробить. Будемо приманювати...

– Скажи краще, що самій хочеться ближче на такого легіня глянути, – розсміявся Велес.

– Мокрий все про дощ, – хмикнула Морена і закопилила губу. Ну чисто, як пихата бояриня, котру насмілилися запідозрити у симпатії до молодого, привабливого пастуха чи конюха.