Кінь Перуна

Розділ десятий (продовження)

Прокинувся Захар Беркут, пам’ятаючи кожне слово зі свого дивного і важкого сну. Він і миті не сумнівався, що тут не обійшлося без чар Морени. Певно, таким чином Богиня хотіла переконати його, що супротивитися її волі – собі дорожче і може скінчитися не вельми добре. Так хто ж сумнівався у тому? Авжеж, не він, провівши чотири роки в Карпатському замку. Але що вдієш, якщо він переконаний, що не зможуть, не погодяться тухольці відійти вбік, аби дати прохід монголам. Не для завойовників будували вони, сукупно з іншими громадами, у горах цей шлях.

Що ж, потрапивши між двох вогнів, певно, судилося їм загинути... Але рабами тухольці не стануть ніколи! Ні княжими, ні монгольськими, ні навіть Богині Долі і Часу! Та хоч і самого Перуна...

Захар зачерпнув долонями крижаної води і хлюпнув собі в обличчя, остаточно змиваючи чари сну. Потім підвівся і перевів погляд на сонце, що саме наставлялося над похмурими верхівками вікових сосен, наче й зі свого боку докладаючи зусиль, аби допомогти людині одержати верх над маренням ночі. Скільки вже було в його житті таких світанків, а він все не міг натішитися ними... І кожного ранку вітав сонце з ніжним захватом у душі, наче поспішав на друге побачення.

Кроки Максима він, як і у чародійському сні, впізнав ще здалека. Та й чи могло бути інакше.

– Вітаю, батьку, – підійшов ближче той. – Як рибалилося?

Захар усміхнувся.

– Ти лиш за тим так поспішав?

Усміхнувся у відповідь і Максим.

– За цим теж, але й з новиною. Гості до нас завітали...

– Гості? Звідки?

– Хто ж їх знає? Ми їм ще не показувалися.

– А як виглядають?

– Один з них, схоже, княжий дружинник. А другий – швидше на купця виглядає. Хоча, кузнею пахне од нього. Навіть здалека чути...

– Ну, то й нічого гадати... – здвигнув плечима Захар. – Так чи інакше, а гостей треба стрічати... Але чом ти їх тримаєш в горах? Веди у село.

– Та в тім то й річ, батьку, – розвів руками Максим, – що того купця-коваля Сторож не впускає!

– Сторож?! – стурбовано перепитав Захар. – Ти кажеш: Сторож не впускає в долину чужинця?

– Саме так, батьку, – підтвердив Максим.

– Чи ти відаєш, що то значить?

– А хто ж того не знає, батьку, – здвигнув плечима парубок. – Оскільки Сторож захищає нашу громаду від Морени, то чужинець має бути або її слугою, або якимсь іншим трибом становити небезпеку для наших людей. Але тут уже вам судити... Того я й прийшов.

– А другий?

– До воїна Сторож ставиться прихильно.

– Гм, ворог і приятель приходять водночас. Що ж, ходімо. На таке треба дивитися власними очима, – і старий Захар прудко подався до входу в Долину.

Тухольський шлях, що провадив з Червоної Русі через Карпати до Угорських земель, був збудований після того, як шлях Дуклянський через непомірно високе мито, став надто дорогим для простого люду. Прокладаючи його, будівничі не могли оминути Запалої Долини, оскільки саме тухольська громада, і безпосередньо Захар Беркут доклали найбільше зусиль для його завершення. Та й не було в горах іншої коротшої чи зручнішої дороги, хіба що карколомні козячі стежки.

Проте шлях теж обходив Долину трохи осторонь, бо щоб потрапити в неї, треба було пройти попід величезний камінь, що й справді наче Сторож бовванів над входом. І то так небезпечно, що лиш звичні мешканці тухольської громади, могли пройти під ним без остраху в душі. Що ж стосується приїзджих купців чи гінців, то вони воліли обминути його. І без нагальної потреби в Долину не потикалися. А тухольці вірили, що саме на нього у сиву-сиву давнину обернула всесильна Морена Короля Гір, який не хотів служити їй і надто часто заступався за людей. Особливо тих, що поселилися у Запалій Долині... Але й в кам’яній подобі Сторож не хотів змиритися і був ладен розчавити своєю страхітливою вагою кожного, хто був на службі в Морени, або замислив щось лихе супроти тухольської громади. В усякому випадку, досить було лихій людині лише спробувати наблизитися до входу у долину, як Сторож починав загрозливо хилитися, погрожуючи впасти і розчавити неугідного. От і зараз...

Досить було Юхимові під’їхати трохи ближче, як скеля починала хвилюватися, а на дорогу, біля підніжжя Сторожа, так і котилися великі брили та малі камені. Коні од того тривожно фиркали, присідали на задні ноги, і вершникам ледь-ледь вдавалося стримувати їх у вузді.

Врешті решт, бачучи, що нема іншої ради, вони змушені були спішитися, і, взявши коней за уздечки, спробували провести їх попід навислу над стежкою скелю. Але тільки-но Юхим наблизився зі своїм конем до Сторожа на кілька кроків, як глиба похилилася над дорогою так, що вже лиш дивом трималася на місці. Сполоханий кінь вирвався з рук перекидня і, задерши хвоста, дременув назад по шляху.

Юхим люто вилаявся.

– А щоб тебе пропасниця вхопила, вовчий корм! Стій, проклята худобо! Найдо, наздоганяй!

Парубок вже й сам збирався скочити у сідло, аби наздогнати норовливого коня, коли позаду скелі і трохи вище хтось багатозначно прокашлявся.

Обидва подорожні задерли голови і побачили над собою, обабіч Сторожа, сивого, мов сніг старця, що опирався на міцний суковитий посох. А поруч – кількох парубків, озброєних луками, мечами і бартками.

– Не турбуйся, чужинцю, – мовив старий і голос його виявився дужим і гучним. – Кінь твій нікуди не втече. Зараз його приведуть. Але спершу нам треба з’ясувати, чому Сторож не хоче впускати тебе в долину? Що ти за один? І чого до нас прийшов?

– Який ще Сторож? – відгаркнувся сердито Юхим. – І хто ти сам, трясця його матері, такий?

– Сторожем ми називаємо оцю скелю, – спокійно відказав старець, не виказуючи гніву за образу. – А я, щоб ти знав, один з тутешніх старійшин. І отже, смію поцікавитися: хто і пощо завітав до моєї оселі.

– Вибач надмірну гарячкуватість мого супутника, шановний, – озвався несподівано Найда. – Але, коли кінь виривається з твоїх рук посеред диких гір, важко зберігати спокій. А що до нас, то обидва ми з Галича. Він, – парубок вказав на Юхима, – купець і зброяр Юхим Непийвода, а я – княжий дружинник, Найда Куниця. Тут – для охорони купця. Чи зволиш тепер назвати себе?

– Зволю, – всміхнувся старійшина. – Мене нарекли Захаром. А родом я з тутешніх Беркутів.

– Захар? Беркут? – перепитав квапливо Найда, не будучи в силі погамувати свою радість од неочікуваної, але бажаної зустрічі. – Той самий Захар Беркут?

– Знаєш мене? – здивувався старець, почувши в голосі воїна щось більше од приємності від знайомства.

Але Найда вже взяв себе у руки, пригадавши, що Юхимові краще нічого не знати про напутню пораду Дмитрія, і відказав недбало:

– Ні, батьку, але чувати доводилося. І то одні лише хвалебні речі. Мають тебе люди за чоловіка вельми розумного і щирого, – вклонився парубок, наче передавав Захарові уклін од тих, що розповідали Найді про тухольського ватага. – Але, мислю, що нам зручніше буде говорити, коли ми матимемо змогу бачити обличчя господарів тутешніх гір перед собою, а не задираючи голову до хмар.

– І де ж той обіцяний кінь? – додав Юхим, що ніколи не забував про своє добро.

– Коня твого, чужинцю, уже ведуть, – відказав Захар. – І поговорити, воїне, я з тобою готовий охоче. Але як бути з купцем? Сторож не впускає його.

– Сторож! Сторож... – знову розлютився Юхим. – Що ви там верзете. Теж дивина, що камінь зі скелі хоче впасти... Гляньте, як він стоїть! На павутинні тримається!

– І так уже не одну сотню літ... Саме завдяки йому, кожен, хто не замислив нічого лихого супроти нашої громади може вільно увійти в Долину. Сторож навіть не поворухнеться. Тому ж, хто прийде з лихими намірами – горе!

– От напасть! – сплеснув у долоні Юхим. – Та що я можу завинити перед вашою громадою? Коли і тебе самого, і Сторожа вашого вперше у житті бачу?

Захар замислився на мить.

– Тоді ти мусиш бути слугою Морени! Бо її Сторож ненавидить понад усе...

Від таких слів Юхим розгубився і стривожено зиркнув на Найду, але заперечувати не посмів.

– Що ж, нехай і так. Усі ми в різний спосіб служимо Богам... Хтось більше шанує Бога Єдиного, хтось вклоняється Перунові, а я – Морені. Але клянуся своїм життям, честю й іменем моєї Богині, що не замислив нічого лихого супроти вас. І лиш допоможу цьому парубкові потрапити туди, куди він сам прагне.

– У замок Морени?! – голос Захара мимоволі зрадливо здригнувся.

– Ти відаєш про її замок? – в свою чергу пильно глянув на старця Юхим.

– Від того, хто все життя прожив у горах, вони вже не приховують таємниць, – відказав Захар. – Юначе, невже ти й справді, намірився дістатися туди?

– Так, шановний.

– Що ж, вільному воля... Знать, маєш на то причину... І я радий буду бачити тебе своїм гостем на цей вечір.

– Лиш мене одного? – здивувався Найда.

– Супутника твого мій син проведе в долину іншою стежкою. Але вона значно довша і важча. Тож до ночі його нічого сподіватися.

– Лазити цілий день по кручах через якусь каменюку? – обурився перекидень. – Ви, що з глузду з’їхали...

Захар знову вдав, що не почув образливих слів.

– Вільному воля... – повторив удруге. – Тобі ніхто не боронить спробувати.

Юхим аж загарчав від гніву, а тоді сплюнув на землю і рішуче закрокував по дорозі. Та чим ближче наближався він до проходу в скелях, тим грізніше шуміла внизу вода, і тим густішим ставав град каміння, що знову посипався з підніжжя Сторожа. А сама глиба наче застогнала і виразно хитнулася. Не витримавши, нервового напруження вовкулака спершу сповільнив крок, а потім злякано позадкував і відступив. Одразу ж усе стихло.

Захар не проронив й слова.

– А мені можна спробувати? – поцікавився Найда.

– Я вже казав, – здвигнув плечима Захар. – Спробувати вільно кожному. Хочеш? Йди...

Найда глянув на суворе обличчя гірського ватага і сховав посмішку. Навіщо сердити і ображати господарів непоштивим ставленням до того, у що вони вірують. Сторож, так Сторож...

Легко торкнувши коня острогами, він повільним кроком став наближатися до того місця, де скеля вже починала сердитися на Юхима, і ... нічого не трапилося. Найда зробив ще кілька кроків. Сторож продовжував байдуже бовваніти над проходом, непорушний, як і решта скель навколо. Ще мить, і парубок опинився у долині. Потім розвернувся і спрямував коня назад. Жоден камінчик не зрушився зі свого місця.

Юхим люто скубнув себе за мочку вуха.

– Що ж, – мовив неохоче. – Схоже, й справді нема іншої ради, як обійти боком вашого вартового. Не відаю, що такого могла вчинити йому моя Богиня, але сподіваюся, що ненависть заслужена. Бо інакше, чого я маю мучитися? Згода, провадьте в обхід.

– Не так хутко... – становчим жестом спинив його мову тухольський ватаг. – Оскільки ти немилий Сторожеві, то й нам не надто квапиться приймати тебе як гостя.

Юхим мало повітрям не захлинувся від образи.

– Хіба, що цей парубок й справді потребує тебе...

– Потребую, батьку, – поквапився підтвердити Найда. – Без Юхима я не доберуся до Морени...

– Ну, це ще не аж так напевно... А окрім того?

Найда непевно пересмикнув плечима.

Захар кивнув.

– Добре... Поки що відпочивай, слуга Морени. Мій син Максим скоро приєднається до тебе і покаже іншу стежину. За коней не турбуйся. Коли ти доберешся до нас, вони будуть напоєні, розсідлані і пастимуться на хорошій траві.

З тими словами ватаг повернувся і зник за зрізом скелі. А вовкулака залишився наодинці з непідкупним Сторожем.

Ситна їжа, а найголовніше, гаряча юшка, за якою парубок скучив у дорозі, навівала сон. Все, подане на стіл для почастунку гостя, смакувало Найді, і кожній виставленій страві юнак віддав належну данину, але найсмачнішою господарям вдалася саме юшка. Густа, пахуча. От на неї він і налягав найбільше.

Захар сидів за столом навпроти і не поспішав з бесідою, чекаючи доки ратник насититься. Уклін, переданий йому од воєводи Дмитрія, означав, що розмова буде серйозна, і ватаг не хотів перемежовувати її плямканням та сьорбанням. Захар пам’ятав воєводу. Пам’ятав як чоловіка розумного і доброго воїна. Звісно, як боярин, той не був надто вдоволений їхнім самоврядуванням, волів би мати тухольську громаду в міцнішому кулаці. Для чого Данило Романович і прислав Тугара Вовка. Але збираючи данину, Дмитрій не вимагав зайвого, не користувався силою, аби дістати ще щось понад належне. Тож воїна, який привіз од нього уклін, треба було прийняти належно і уважно вислухати.

Нарешті Найда втомлено відсунувся від стола і обперся плечима об стінку.

– От спасибі, – мовив щиро. – Тепер можна знову днів зо три поститися.

Захар кивнув легко, мовляв, дякую за добрі слова, але ця дрібниця не варта й слів. І поцікавився:

– Що ще, окрім уклону, велів передати мені Галицький воєвода?

– Київський...

– Як?

– Київський. Дмитрій тепер Київський воєвода. Князь Данило Романович доручив йому оборону Києва, – пояснив Найда. – А просив він, аби ви допомогли мені розшукати дорогу в замок Морени.

– Морена... – промовив тихо старець. – Богиня Долі і Часу. Давня Богиня... Навіть у наших горах, де з роками все міняється значно повільніше, ніж у долинах, уже мало хто згадує про Морену, Велеса, Перуна... Чому ж Дмитрій послав тебе до неї?...

– Саме через Перуна.

Захар зачудовано покрутив головою, а тоді підвівся з-за стола.

– Ходімо, юначе. Раз розмова йде про Богів, то й місце для неї повинно бути відповідне.

Найда хоч і здивувався трохи, та виду не подав. Зрештою, він у гостях і повинен шанувати волю господаря. Особливо, якщо тому стільки літ. А Захар тим часом попровадив його геть з села...

Ось по хиткому підвісному мості вони вже перебралися на інший берег стримини. Небавом уже й заглибилися в лісову хащу... А Захар все ще не збавляв кроку. І якось, зненацька, раптово, вони вихопилися на поляну, посеред якої стояв великий, потемнілий од літ ідол. З товстої, в чоловічий обхват, дубової колоди вправною рукою було вирізьблено голову велета. Обличчя в нього було суворе, брови насуплені, вуста стулені, а погляд грізний і водночас насмішкуватий. Хоча, все це могло просто видатися парубкові від несподіванки, або й зробитися само, через тріщинки в деревині, що утворилися од віку.

– Ну, ось і Перун, – урочисто промовив старий Беркут і шанобливо поклонився ідолу. – Це його давнє капище... Хто й зна, скільки поколіннь наших пращурів приходило сюди, аби віддати шану Громовержцеві Карпатських Гір.

Найда мимоволі, відчуваючи якусь внутрішню потребу, шанобливо вклонився й собі.

– Мислю, не пошкодить, якщо Перун сам послухає, що ми про нього говорити будемо?

Парубок ще раз глянув на суворе обличчя Бога і хоч не знайшовся що відповісти, вважав за краще забратися звідси якнайдалі.

– Тим більше, тобі корисно буде, – додав Захар. – Звикай з богами розмовляти. У замку Морени їх буде досить...

Чесно кажучи, парубок був вже не так певен, що йому хочеться туди потрапити.

– Тепер можеш розповідати усе... – промовив ще за мить Захар. – І чому воєвода Дмитро хоче, щоб я вказав тобі дорогу до Богині? І чому ти подорожуєш у супроводі вовкулаки? І до чого тут Перун?

– Вовкулаки? – перепитав Найда. – Але звідки вам відомо, що Юхим перекидень?

– Кого ж іще міг розпізнати в ньому Сторож? – відказав Захар просто. – Ну, починай... Ми слухаємо.

Парубок ще раз зиркнув на похмурого ідола з золотим волоссям та срібними вусами, і сам незчувся як слово по слові переповів ватагові тухольців усе, що пережив за останні дні. І про перекидня, і про коня, і навіть про Руженку...

– Монголи, – мовив замислено Захар, коли юнак нарешті скінчив оповідь. – Отже, Морена таки не відступилася свого... Що ж, її можна зрозуміти. Довге чекання набридає і Богам. Тим більше, коли в твоїй конюшні стоїть отаке.

– Так ви вірите, що він існує, той кінь? – вигукнув Найда.

– Чи вірю? Смішне запитання для того, хто бачив Пегаса на власні очі... Але чому Морена хоче, щоб ти прийшов до неї сам? Адже викрадення Ружі – не що інше, як приманка. Якщо вона боїться, що ти якимось чином зумієш перешкодити її планам, то чому стримує перекидня? Проста цікавість? Бажання подивитися зблизька на того, хто може вчинити наперекір її волі? Що ж... Можливий і такий варіант... Врешті-решт, за сутністю своєю вона лише жінка. Хоч і безсмертна... – Захар надовго замислився.

Так надовго, що Найда вже вирішив, що той забув про нього і по-старечому задрімав. Але Захар не спав...

– Нам обом не минути її люті... Та я все ж допоможу тобі. Кінь Перуна не повинен дістатися монголам. Тут нічого вибирати... Я не вірю, що тобі вдасться привести Пегаса для Данила Галицького, та й, поклавши руку на серце, не бажав би цього. Бо жоден правитель не достоїн такого коня. На мою думку, його міг би осідлати лише воїн з чистим серцем, а серед можновладців таких немає. Але спробувати можна... Яким чином ти цього досягнеш, не відаю, але сподіваюся, що сили, які посилають тебе, зможуть дати пораду. Вертаймося... День поспішає до вечора, а мені треба ще показати тобі вершину, в якій сховано замок і навчити літати...

Захар говорив дедалі тихіше, наче звертався не до парубка, а до власних думок. То ж останні слова Найда ледве розчув і вирішив, що мабуть йому це причулося...

Дорога назад чомусь завше значно коротша. От і тепер, не встиг ще Найда обмислити усього почутого, як вони вже вийшли з лісу. І одразу побачили, що за час їхньої відсутності щось трапилося. Бо люди в селищі метушилися, наче мурахи в потривоженій купі.

– Що діється? – зупинив першого ж підлітка, що пробігав повз них.

Хлоп’я спинилося на мить і, важко сапаючи, витиснуло з себе, з усіх сил вдаючи поважність:

– Монголи! Сторожа донесла: великий загін, в денному переході від села. А монгольський табір уже над Опором!..

Захар провів тильним боком долоні по очах, наче стираючи з них невидиму полуду і обернувся, почувши позаду шурхіт легких кроків. Синову ходу він розпізнав би і крізь сон. І ще він зрозумів, що Максим вкрай схвильований та стривожений.

Забувши одразу про риболовлю, Захар рвучко підвівся. Тінь його впала на воду, й лякливі пструги так і приснули на всі боки, ховаючись хто де.

З квапливих непевних кроків сина, з того гармидеру, який він, звикле легкий на ногу, здіймає при ходьбі, старий Беркут здогадався, що звістку парубок несе неабияку і аж кипить од бажання поділитися нею з батьком.

– Агов, тату, де ви! – гукнув Максим ще здалека.

Захар підняв руку і показався з-за скелі.

Син його виріс у гідного свого роду парубка. Решта семеро теж були чоловіки нівроку, але наймолодший таки вдався найгарнішим. Сильний, мов тур, про що свідчили широкі плечі. Меткий, як пструга, бо був тонкий у стані. А завдяки пильному оку та невтомним ногам, не знав собі рівних серед однолітків на полюванні. І то не лише у їхній громаді.

– Доброго вам здоров’я...

– Здоров був, синку... – і перш, ніж той заговорить, запитав про найважливіше. – Усі цілі?

– Цілі, батьку. Я їх у нашій хаті запер.

– Запер?! – здивовано перепитав Захар, якому спершу здалося, що він щось не дочув.

Захеканий од надміру почуттів, парубок лиш кивнув на підтвердження сказаного.

– Що ж вони таке скоїли?

– Батьку, – почав серйозно Максим, і тривога мимоволі забриніла в його голосі. – Ми принесли таку звістку, що я попросив хлопців не розходитися, доки не побачуся і не пораджуся з тобою. Шануючи твій розум, вони погодилися не розповідати нікому про те, що бачили. І чекають твого присуду...

– Ого, – протягнув Захар, – тоді поспішім. Видно, ви таки щось важливе розвідали. Ну, то я слухаю...

– Батьку, – Максим схопив Захара за руку. – Хоч вір, хоч ні, але Тугар Вовк – перекидень!

Зачувши це, старий Беркут зупинився так рвучко, наче наштовхнувся на невидиму стіну і підвів обличчя вгору, шукаючи очима сонце, що саме зіп’ялося на небо і вистромилося понад верхівками гір. Отже, якщо молоді не помилилися, то збулися ті найгірші припущення, які він гнав навіть від самого себе. А відчував же! Наука в Морени не минула даремно... Що-що, а нежить навчився відрізняти одразу. І ще з першої зустрічі знав, що з боярином щось не те... Але рятівної надії, що міг помилитися не проганяв до останку. Тож ще й тепер перепитав:

– Ви певні цього? Лиху чутку пустити легко, а потім що робити?

– Певний, батьку. Ось послухай. Ми тобі все оповімо, а ти вже сам мисли, що маємо чинити... Сліди вовка починаються біля їхнього двору і там же ж зникають... Хіба це не дивно?

Старий Беркут згідно похитав головою, але не вимовив жодного слова.

Максим, якийсь час уважно придивлявся до батька, а далі не втерпів.

– Ти не здивований, батьку? Ти знав це ще вчора, коли посилав нас слідкувати за ним?

– Зовсім ні, – твердо заперечив Захар. – Мав деякі підозри. Сподівався... Вірніше, здогадувався, що звір цей не є звичайним вовком. І про боярина замислювався. Та твердого переконання у мене не було. Але, як не крути, все сходиться до одного: Давні Боги сердяться на нас. Я давно вже відчуваю їхнє невдоволення, а особливо Перуна. Те, що Тугар Вовк виявився вовкулакою, звісно, прикро, але не є чимось таким, чого не можна очікувати. Тим більше, що це навіть на краще...

– Поясни, батьку, – благав геть спантеличений Максим. – Бо од твоїх слів у мене аж у голові паморочиться. Чим може бути добре те, що боярин виявився перекиднем?

– Це просто... Вовкулаку треба знищити, бо він загроза усій нашій громаді, усьому живому. І так дивно, що досі обходився тваринами і не чіпав людей. А вбивши його, ми одразу позбудемося двох бід: бо й отари наші нарешті спокійно жируватимуть, і непотрібного сусіда, що задумав посягнути на наші вольності, не стане... Князь же, Данило Романович, хоч і суворий, коли йдеться про загибель його ратників, а тим паче боярина, дізнавшись усю правду, не стане карати тухольців. У той же час, по смерті Тугара Вовка, страченого громадою, не хутко знайдеться охочий знову на наші землі посягнути. Особливо, якщо тут залишиться лише попелище...

– А Мирослава?! – мимоволі вихопилося в парубка. Бо з усього почутого він збагнув лише одне: – Тугара Вовка буде вбито, а закладений ним острог спалено дотла.

– Про дівчину буде інша розмова, – повагом відказав Захар, пізнаючи по синовому обличчі, що й третя напасть таки не забарилася. Правда, тепер усе складалося одне до одного. Кому буде потрібна боярівна, без посагу, без маєтку, ще й з такою славою про батька. Схоже, що Максимові щастить. Якщо, звісно, щось подібне можна назвати щастям? – Але згодом... Спершу я хочу перемовитися з іншими мисливцями. Може їхні думки будуть відрізнятися від твоїх? І мовлене про Тугара Вовка лиш ваша вигадка?

Якщо Максим і образився на недовіру, яку батько начебто виказав до його слів, то він не подав виду, а навпаки, згідно кивнув головою і додав:

– А як же ж... Шість пар очей завжди підмітять більше ніж одна. Щоправда, тут усі бачили те саме... Але Мирослава про батька нічого не знає. Клянуся!

– Звідки така певнісь?.. Ой, гляди, Максиме, – вдавано розсердився батько, хоча тривога таки забриніла в голосі. – Ходиш до неї? Незважаючи на мою заборону?

– То й що? Адже усі знають, що моєю бути обіцялася...

– Не про те я, синку, – зітхнув Захар.

– А про що?

– Однак не зрозумієш... Молодість сліпа... Що бачить – не розуміє, а до порад – глуха. Тим паче, коли в очах волошки та маки цвітуть. Не хочу й починати.

– То зачекаймо до моєї старості, – всміхнувся Максим

– Зачекаймо, – в тон з ним погодився Захар. – А щодо Мирослави, то муситимеш, сказане зараз мені, довести усій громаді. Інакше їй не дозволять тут залишитися. Чи зможеш?

– Не знаю, – набурмосився парубок. – Я лиш усім серцем відчуваю, що правда повинна бути на моєму боці. Не може така чиста істота бути відьмою чи перекиднем.

Захар лиш усміхнувся, пригадуючи якою вперше постала перед його очима Морена. Йому тоді теж було заледве двадцять, і він легко дав би відрубати собі руку, якби хтось захотів її у нього взяти на доказ, що помисли у Богині лише чисті і добрі.

– І як лишень зможу, так і відстоюватиму дівчину, – завершив стурбовано Максим, хоча в голосі його було більше готовності до боротьби, аніж тривоги.

– Нехай, – погодився батько. – Може, й твоя правда... Серце рідко дурить. Коли настане час, я навчу тебе, що казати і чинити... І сподіваюся, що хоч тоді нарешті повіриш, що батьки вам, молодим, своїм дітям, лиш добра бажають...

Розмовляючи отак, обидва Беркути незчулися, як підійшли до власної оселі.

Пів віку тому хата ставилася з розрахунком на велику родину. Такою вона довгий час і була. Однак, літа йшли, і сини виростали. А виростаючи, перебиралися на власне газдівство. Тож тепер у старому гнізді Беркутів, що складалося з трьох просторих кімнат з вікнами на південь, світлої кухоньки, добрячої комори і широких сіней, мешкало лише двоє чоловіків. Щоправда зі швидкою надією на молоду господиню. І як тепер можна було здогадатися – боярівну...

Захар Беркут піднявся на ганок і відчинив сінешні двері. З кімнати, що була ліворуч і правила тим часом за місце для збирання громадських виборних в холодні зимові вечори, долинали збуджені молоді голоси. Захар на мить затримався, а тоді рішуче натис на клямку і увійшов досередини.

У великій світлиці Беркутів було не продихнути од тютюнового диму. І біс його знає, чого це легше думається з люлькою в роті? Але саме так... Думки хутчіш сновигають од чортового зілля, і то все розумні, порадні... А помислити було над чим...

Перекидень! Вовкулака!!

Казали старі люди, що у ті часи, як ще їхні діди під стіл пішки ходили, такої напасті було, хоч греблю гати. І люди давали собі з тим раду. Знали на те способи... Бо якби не знали, то теперішні не дивувалися б так вельми, зустрівши вовкулаку на своєму шляху.

– А трясця його матері! – хрясьнув по столі кулаком старий Охрім, що народився швидше від Захара на добру дюжину літ, і вважався у селі найстаршим жителем. – Вовкулака!.. Чи ти з глузду з’їхав, Беркуте, що віриш тим шмаркатим мисливцям? Та вони козячого сліду від кабанячого не відрізнять на глиняній стежці після дощу! Вовкулака... Моя мати вже соромилася лякати нас цими байками. Все більше про песиголовців розповідала...

Захар лише гмикнув тихо і суворо, стримуючи парубків, що обурилися такою до них зневагою, аби не сміли втручатися в розмову.

– Не гарячкуй, Охріме... Те, що на твоєму віку вовкулаки не траплялися, ще нічого не значить. Відкіля ж їм було узятися? Людей у наших горах обмаль, усі на виду... І батьки й діди їхні також... З ведмедя – чи що – мав сотворитися? А от у містах великих, де народу кишить, мов у мурашнику, усілякій нечисті саме й плодитися.

– Це вірно, – мусив погодитися з Захаром старий Лис.

– Боярин же звідтіль і прибув. Не кажу, що це саме він перекидень, але хтось з його челяді – чого б і ні? Хіба ми знаємо, що то за люди? Яке їхнє коріння?

– Так, так... Слушно кажеш. Приблуда – він і є приблуда... Всього можна сподіватися.

– І хлопців наших даремно кривдиш. Їм, звісно, далеко до тебе... Ти й на скелі тижневий слід запримітиш... По перу птаха – і вік, і вагу взнаєш...

Спершу Охрім охоче закивав головою, тим більше, що у словах Захара геть усе було чистісінькою правдою, лише десятилітньої давності. Тепер зір старого мисливця надавався лише на те, аби в стіні прочинені двері уздріти. Тож згодом лиш сумно махнув рукою...

– Але навчав їх ти! То невже думаєш, що учні твої геть усі такі незугарні?

Почувши куди завернув Беркут, старий Лис лише крякнув, але не мав чим крити і мусив витиснути з себе неохоче:

– Твоя правда, Захаре. Одноліток твого Максима, Карасів Юрась таки вдатний до мисливства. Ще б трохи досвіду, і мене переплюне. Він був з ними, коли слідити за вовком ходили?

– Був, дідусю, – озвався з гурту парубків худорлявий, темноволосий і кароокий юнак, що аж пашів рум’янцем од несподіваної похвали.

– Га?! – гримнув старий. – Як ти мене обізвав, собаче вухо?

Тепер уже й Захар ледве стримав сміх.

– Перестань, Охріме... Ти, звісно, ще чолов’яга міцний, але ж від онуків своїх відрікатися не будеш?

– Гм... – стурбовано почухав потилицю старий. – Та воно, й звісно. Літа... Ніяк не звикну. Дідусь, а певно, що дідусь... Бабцею, дякувати Богу ніхто не нарече... Коли так, то розповідай, Юрасю, що своїми очима бачив. Лиш не прибріхуй. Бо я хоч і підсліпуватий, а піду перевірю. Носом землю поротиму, а однак усе визнаю.

Парубок кашлянув у кулак, прочищаючи горло. І озирнувся на решту товаришів, що неспокійно товпилася позаду, чекаючи що він скаже. І лише Захар, який вірив синові не менше, ніж старий Лис Юркові, дивився у вікно, заклопотаний іншими думками.

– Бачив сліди боярина Тугар Вовка. Він сам вийшов з двору і подався до Ведмежого яру. Йшов легко вбраний, лише з мечем. Під Грицевим дубом людські сліди уриваються, а починаються вовчі... Дуже великого вовка, пудів на сім...

– Отак відразу?

– Ні. Під дубом шамотанина якась була. Наче борюкався боярин у траві сам з собою.

– А, може, під дубом на нього вовк напав?

– Кров була б, дідусю... Клапті одежі, шерсть... Не так усе було.

– А як?

– Прийшов боярин під дуба сам. Роздягнувся. Покачався у траві... А далі пішов вовк. Згодом, під ранок, прийшов вовк. Ситий, втомлений... Покачався по росі з іншого боку дуба, подрімав трохи. А потім людина, що знову залишала сліди боярина, зодягнулася і пішла назад, до оселі Тугар Вовка. Через кілька кроків згадала, що забула меча, спертого до стовбура. Вернулася. Меч тим часом сповз у траву, може, через те боярин його й забув... Узяв зброю і вже пішов просто додому, ніде більше не спиняючись.

Старий почухав потилицю ще раз і вийняв з рота погаслу люльку.

– Ще питали ми у пастухів... – додав Максим. – На Семеновій полонині знову вівця була роздерта. Сеї ночі...

– Коли б не ти, Юрасю, мені це розказував, я б посміявся з дурня, а Захарові сказав, що під дубом спав ситий вовк, котрий зачувши кроки боярина, сховався у гущавині. А Тугар, побачивши його, схаменувся, бо був легкоозброєний і вирішив, од біди подалі, вернутися додому. На решту слів взагалі не звертав би уваги... Але тобі, Юрасю, я не можу не вірити... Хоча дуже хочу! Твоя правда, Захаре, або боярин, або хтось з його челяді мусить бути перекиднем.

– Сліди боярина були, – не дав себе збити парубок. – Він при ходьбі ліву ступню трішки вбік відводить і через те на кожному п’ятому кроці наче землю пальцями загортає. Ледь-ледь... Ні з його челяді, ні у нашій громаді ніхто більше такого знаку не позоставляє.

– Правда, – визнав Захар. – От що я мислю, Охріме, може, варто нам самим до Грицевого дуба перейтися? Хоч очі вже й не ті, а таки в сонячний полудень побачимо щось? Аби не краяти собі серце потім думами, що затіяли таку веремію, покладаючись лише на слова шмаркачів. Чей, про долю людську йдеться?

– Не треба, Захаре... – несподівано впевнено відказав старий Лис, що досі лиш сопів і недовірливо крутив головою. – Я й Максимові твоєму повірив би... А Юрась сліди читає так, що можеш вважати, наче він сам весь час на тому дубі просидів. Збирай схід!

– І я так мислив, – одразу погодився Беркут. – Але перш, ніж баламутити усіх, вирішив порадитися з тобою.

– Батьку! – не втерпів Максим. – Діду Охріме! Дозвольте кілька слів сказати? Від усіх нас...

Парубки дружно загули, підтримуючи свого ватага.

– Кажи, – погодився Захар. – Ви перекидня сеї ночі вислідили, вам і честь.

Максим ступнув вперед і струснув неслухняним чубом. Батько мимоволі замилувався парубком, така впевненість у власних силах була в Максимових рухах і рішучість виблискувала у гострому погляді очей.

– Пощо людей тривожити? Чи мало у громади інших справ і турбот? Ви, обидва, входите до Ради... Усі до ваших слів прислухаються... Тож все одно буде так, як ви зараз вирішите. Чи ж не так, діду Охріме?

– Взагалі-то...

Охрім поволі наново натоптав люльку, розкурив її від, шанобливо поданої одним з парубків, вуглини і замислився. В словах Максима була певна слушність. Люд у їхньому гірському селищі хоч і не з полохливих, але звістка про те, що неподалік завівся перекидень і що даведеться посилати чоловіків, аби його вбити, могла викликати серед тухольського жіноцтва такий лемент, що про всіляку скритність годі було б і мріяти. Виступити ж супроти такої потвори, коли вона заздалегідь попереджена, означало пролити вдвічі або й утричі більше крові.

– Ми з твоїм батьком, Максиме, ніколи нашій громаді злого не радили. Через те й прислухаються до слів, нами сказаних... – почав здалека Охрім.

Максим мимоволі усміхнувся, ховаючись за плечима в товаришів. Окрім визнаної мудрості обох старих мужів була ще й інша причина для послуху... З дев’ятьох членів ради двома були Захар Беркут і Охрім Лис. А окрім них – два найстарших Максимових брати і шістдесятилітній син діда Охріма. А Максимові, за свої два з половиною десятки років, ще жодного разу не доводилося чути аби в родині Беркутів чи Лисів хтось та ослухався найстаршого. Отож, в будь-якому випадку п’ятеро голосів будуть за те, що надумають двоє старійшин.

– І хоч схід скликається для того, аби якомога більше людей могли висловити свою думку і таким чином нікого не скривдити, мислю, Захаре, на цей раз варто послухати твого сина. А потім, по справі, якщо ти зі мною згоден, обидва прохатимемо у людей пробачення...

– Я згоден з тобою і сином, Охріме, – кивнув головою Захар, суворо насупивши брови. – Звір у норі, мисливці напоготові, тож не будемо робити того, що могло б сполошити його і дати час приготуватися до відсічі чи втечі... Хоча, не можу не бажати, аби за ним і слід простиг. Те, що ми збираємося зробити усе, не порадившись з громадою, звісно, порушує наші закони і звичаї, але перекидні у горах не кожен день трапляються... Вірю – люди зрозуміють, що ми хотіли вчинити якнайкраще, для громадського добра... А ні – що ж, не до смерті нам у раді засідати. Не дурніші за нас підростають. Якось обійдуться...

– Знать, на тому й порішили... – кивнув Охрім. – Ті мисливці, що є у хаті, боярина вислідили. Їм же честь йому й віку вкоротити. Ти цього хотів, Максиме?

– Цього, дідусю... Нас тут шестеро мисливців. Усі ходили і на вовка, і на кабана. Половина з ведмедем віч-на-віч сходилася. Невже тій капості не дамо ради?

– Дасьте, як навчимо... – тихо промовив Захар. – Чи ти мислиш, синку, що зможеш зарубати його простим мечем?

Слова батька стурбували юнака. Взагалі-то він пам’ятав з материних оповідок, що вовкулаку залізо не бере. але вважав ті розповіді простою байкою. Та й, окрім того, не маючи сумніву, що потвору необхідно вбити, він ще й миті не мав, аби застановитися над тим, яким саме чином вони доконають цього.

– То се не байка? – мовив непевно. Але старі його зрозуміли.

– Що вовкулаку просте залізо не ранить? – перепитав старий Лис. – А хто це, синку, може, достеменно знати? – здвигнув плечима. – Відважишся перевірити? – і побачивши як гордовито випростався Максим, додав трохи осудливо. – Певно, що відважишся... Молодість дурна у своїй хоробрості, а мертві сорому не знають... Тільки, як ми, ті що живими залишаться, іншим у вічі дивитимемося?! Батькам, що смерть дітей своїх пережити мають, чей не солодко. Над цим ніколи не замислювався?

Максим, якому й справді навіть на гадку не спало підійти до справи ще й з такого боку, а слідом і решта його товаришів, ніяково опустили очі.

– От коли почнеш, – провадив далі неквапом свою думку Охрім, – це й свідчитиме, що ти вже зрілий чоловік, а не бахур... Але, про залізну зброю, то хіба мусить бути правда... З давніх давен переказується у наших родинах, що супроти перекидня помічні лише вогонь і срібло.

– Вогонь! – вигукнув довготелесий Гнат Кравець.

Був він найстаршимим у великій родині Михайла Кравця, що помер од рани в грудях, яку завдала йому татарська стріла в битві на Калці, коли був ще княжим дружинником. Залишившись без батька, ось уже добрих вісім літ, сини Михайла хазяйнували самі, тож мали себе за достатньо зрілих, і в поведінці їхній вже не відчувалося тої поваги до старших, що у парубків, які й досі жили під родинним дахом.

– Спалити перекидня – і вся розмова! Двері-вікна підперти, а вогонь під стріху! Сьогодні ж, уночі... Як тільки вгомоняться! А попіл вітер розвіє...

Від збудження Гнат аж підвівся і ступнув на середину світлиці, вимахуючи руками. І лише там, побачивши себе в центрі уваги, схаменувся, трохи знітився і відступив на своє місце, під схвальний гул декотрих парубків. Пропозиція Гната перемогти потвору без небезпеки для себе прийшлася до смаку більшості юнаків.

– А що, – додав той уже з лави, войовничо поглядаючи на старійшин, – хіба зле кажу?

– Зле, – неохоче озвався Охрім. – Так зле, парубче, що й балакати гидко...

– Певно, що зле, – докинув від себе Максим, вважаючи що може спам’ятати товариша. – Вогонь вовкулаку справедливо вб’є, а решта людей за що загине? За яку провину такій лютій смерті ти їх хочеш піддати?

– Людей... – буркнув Гнат. – Кажи одразу, що про дівку свою турбуєшся.

Максим затнувся, наче замість повітря хлипнув повні легені води. Йому аж сльози повставали на очах од несправедливості. Адже ні для кого з товаришів, та й усієї громади не було таємницею, що донька боярина впала йому в око, що заради неї він ризикував життям на тому ведмежому полюванні, так пощо зараз настільки зневажливо штрикати його в саму душу.

– І Мирославу теж, Гнате, – вступився за сина Захар Беркут. – Батько, яким би злим чи добрим не був, то одне, а діти – зовсім інше... Он, про твого батька, про Михайла, хоч і прикрим часто бував чоловік, ніхто злого слова не скаже. А ти, як я бачу, іншу стежину в життя вибираєш... Гляди, аби не завела вона тебе на манівець.

– Що ж! – знову зірвався з лави парубок, якому образа, хоч і заслужена, залила кров’ю очі. – Бачу, вам життя якихось заброд дорожче за кров односельчан! А я так скажу, без сходу на те, щоб супроти потвори на двобій виходити, не годжуся! Хто мою родину годуватиме, якщо загину, а громада вирішить, що ми сваволю вчинили?! Без згоди села я вбивати перекидня не піду!

– Обійдемося! – запально вигукнув Юрко. – Боягуз! Шкода, що товаришем звався! Забирайся геть з очей!

– Я?!.. Я... – Гнат намагався витиснути з себе ті слова, які мали одразу все пояснити, але вони як завжди блукали деінде і, не стерпівши кривди, перш ніж Захар встиг спинити його, парубок вискочив за двері.

– Верни його, Юрку! – наказав Беркут.

– Хоч карайте, дядьку Захаре, – випростався гордовито юнак – а з боягузами нічого мати не хочу...

– Боягуз... Чи не надто швидко про іншого судити збираєшся? – докірливо промовив Захар. – Кожен має право на власну думку... Тим більше, коли в його словах багато справедливого. А як громада й справді вирішить, що було порушено звичай? Тоді турботу про сім’ї загиблих доведеться на себе взяти тим з вас, хто живим залишиться! Бо нам з Охрімом, на жаль, вже не так багато відведено, як хотілося б...

– От і зачинай щось зі шмаркачами, – сплюнув спересердя старий Лис. – Уже й сам не знаю чи добре ми робимо?.. Може, й справді ліпше схід зібрати? Поки ще не наламали дров? Бо сьорбнемо ми з ними лиха, Захаре, попам’ятаєш мої слова...

Беркут сопів сердито і міряв поглядом Максима з Юрасем.

Ті опустили очі і похнюпилися. Сутичка з товаришем вже і їм видавалася дурною та зайвою.

– Дядьку Захаре! Діду Охріме! – загомоніли решта парубків.

– Ми все робитимемо, як ви накажите.

– Обіцяємо навіть рота не розкривати!

– Вірте нам!

– Ми не осуджуємо Гната... В нього й справді ще четверо молодших на опіці...

– Та й мати хорує часто...

– Юрко зле вчинив, що образив його, але ми пізніше перепросимо.

– Оно, як тільки вийдемо звідси, так знайдемо його і перепросимо.

– Помиримося!

– Чи ж то дивина парубкам посваритися?

– Ви лишень випробуйте нас – не пожалкуєте!

– А й справді, – замислено протягнув Охрім. – може й на краще вийде? Кожного з вас шкода, а сироту вдвічі... Ганка б зовсім збожеволіла... Чого мовчиш, Захаре? Про що мислиш? Озвися хоч словом!

– Мислю, – спокійно мовив Беркут, – де нам срібла на меч узяти. І яку байку для коваля вигадати?

– На те є рада, батьку, – озвався втішений Максим, бачучи, що грозова хмара боком перейшла. – Срібло ми з хлопцями ще до вечора позбираємо. Тим, кому можемо вірити, у кому впевнені, що мовчатимуть, правду відкриємо. Іншим – скажемо, що дід Охрім намислив щось вельми для добра громади придатне, але об’явить сам на завтрашньому сході... Тож брехати не доведеться... Ні нам, ні вам... А люди віддадуть усе що мають, раз дід Охрім просить.

– А ковалеві що розповісте? – поцікавився старий Лис, який знову клюнув на облесливу приманку.

– А ковалеві скажемо, що ви з батьком хочете таким чином позбутися Тугара Вовка.. Як саме, ми не знаємо, але здогадуємося, що меч зі щирого срібла має допомогти...

– Ач, опудало, – схвально зареготав Охрім. – Ну, геть чисто ти, Захаре, в молоді літа.

– Гм, гм!... – кахикнув Беркут.

– Ага... ну, теє. – спохватився Лис. – До коваля ми з Захаром самі підемо. Ви ж, поки що, збирайте срібло і відсипайтеся. Про решту скажемо вам, як буде меч готовий. А тепер – ворушіться. Сонце вже ген-ген як високо... Вдалося б лиш назбирати стільки...

Парубки, певне, тільки й очікували того наказу, бо одразу ж вихопилися з хати, так що й двері лиш один раз рипнули. А до старійшин уже з надвору долинули Максимові слова, до яких, щоправда, вони, заглиблені у власні думи, не дуже прислухалися

– Юрку, ми з Петром почнемо від нашої оселі і вверх посунемо, а ти з рештою дуй на нижній кінець. Якщо стрінете Гната, то перепросись... Ти ж знаєш його, навіженого. Щоб ще якихось дурниць не накоїв... А коли хтось не повірить в наші побрехеньки, звертайте усе на жарт, на Купалу. Чей не забули за тим усім, яка ніч нині?... – далі голоси віддалилися і знадвору до хати уже долинав лише один нерозбірливий гомін. Тим більше для вух двох дідів.

– Вовкулака, – промовив наче сам до себе Охрім. – Балакаємо, до бою готуємося, а мені однаково не віриться. А тобі, Захаре?

– Наші батьки були певні, що перевертні існують, то чого б я мав сумніватися? Старі Боги ще не залишили наш світ. А з ними й усе інше...

– Кажуть, Захаре, що ти й досі на наше старе капище до Перуна ходиш?

– А тобі, Охріме, не хочеться?

– Не знаю, Захаре... – зітхнув старий. – Охрестився я разом з усіма. А священик каже, що віддавати шану ідолам – гріх смертний... Давніх Богів у проповідях бісами називає. А вони мовчать... Виходить, його сила? Не ті у мене вже літа, щоб грішити... І так життя нас не надто пестило, щоб ще й на тім світі вічно мучитися...

– А як же батьки? Вони ж у тих Богів вірили? А їх, як грішників, віровідступників – усіх у пекло? Справедливо це?

– У батьків своя доля і дорога. У нас – своя. Зустрінемося ще – втіха велика для усіх. А ні – то нехай вибачать... Коби я знав, що вони муки терплять, то нічого б не пошкодував, аби полегшення їм добути, а так – хоч про себе подбаю. Та й то – без певності... – старий ще раз зітхнув. – На вовкулаку вдосвіта треба йти, коли сили ночі вже днем поборені. Тоді він ні людиною, ні звіром в повну силу не зможе бути. А перший блиск роси в сонячному промінні вдвічі дію срібла помножить...

Захар мовчав, лише головою погойдував, і з незворушного обличчя його годі було здогадатися: осуджує чи погоджується з побратимом.

– Меч чиїм рукам мислиш довірити? – запитав по хвилі мовчання Охрім.

– Максимові! – становчо відрубав Беркут. – У мене їх восьмеро. Якщо біди не минути, громаді не доведеться сиріт годувати!

– Теж вірно, – погодився стари Лис. – Якщо біди не минувати – то краще біду з мечем у руках стрічати, ніж з рогатиною залізною...

Правда, ці слова він швидше вишепотів собі у бороду, бо знав, що жарту на таке Захар не подарував би навіть рідному синові. А сварок і образ на сьогодні вже було й так досить. Тому вголос додав зовсім інше:

– Сьогодні Купалова ніч...

Від тих слів Беркут аж скинувся.

– От старий дурень! Геть розум стратив! Як же ж я забув?! То ж нині сили Зла непереможні! І щоб мені з місця не зійти, якщо перекидень цеї ночі не на вівцю полювати вийде! Що робити будемо?

– А що тут зробиш? Святкувати молоді не заборониш... Та й про вовкулаку ми домовилися мовчати, щоб завчасу потвору не сполохати... Про зброю для парубків треба мислити. І попередити, щоб уважніші були. Од вогню далеко не відходили.

– Була б моя воля, я й опудало Морени хоч раз заборонив палити. Вона й так на нас сердита. Незаслужено ми її кривдимо.

– Заборонити, либонь, не вдасться, а вигадати щось можна. Наприклад, украсти його і десь заховати. Нашим же наплести, що од того матимуть запомогу в сутичці з вовкулакою. Нехай на якийсь час про інше мислять...

Парубок вихопився з села наче ошпарений. Образа за кривду, нанесену йому товаришами, вилилася в палку ненависть до заброди-боярина, що, мов сніг на голову, звалився на тухольців і призвів до того, що його, Гната Кравця, обізвали боягузом!

«Боярин! Хе! Потвора у людській подобі але з вовчим нутром! Перекидень проклятий! – метелялися в його голові то розпачливі, то погрозливі думки. – Ну, нічого... Начувайся ж! Спалити усе гніздо! Щоб і духу в наших горах не позосталося... Максим теж добрий!... Разом росли, разом по горах отару випасали... Першого ведмедя разом вбили. Хто зна чи Максим втримав би рогатину, коли б я бурмилові стрілу в око не увігнав? А зараз? За якусь дівку? Що я йому, лихого хочу, чи що? Ну, вихопилося з язика... Хіба можна отак одразу ображатися? Товариство наше забути? Мирослава справді – красуня писана, але ж не гинути нашим парубкам через її карі очі. Тим паче, що її й викликати з хати було б легше легкого. Виманити, зв’язати, щоб не перешкоджала розправу над перекиднем чинити. А коли усе було б позаду, старі допомогли б. Розтлумачили усе... Хоча, не вірю я, що вона ні про що не здогадується. Стільки літ з потворою під одним дахом мешкати і нічого не помітити? То тра’ бути зовсім сліпою... А в таке не повірю, хоч ріжте. У нашій хаті щоб ножа хто з місця на місце переклав, а мати вже знає, що хтось його до рук брав. Та й решта жіночого насіння така ж...»

Засліплений думками, Гнат пер поперед себе, не розбираючи дороги, і коли несподівано побачив крізь віти дерев частокіл боярського двору, то аж остовпів на мить. Бо якщо б і хотів кудись потрапити, то у жодному випадку не до цього осиного гнізда.

– Цур тобі, – перехрестився щиро. – Не інакше, як Лукавий мене сюди приніс. На гріх підбиває...

І, може, й одумався б парубок, може, й повернув би до товаришів, бо уся його злість потроху миналася, а кривда забувалася, як нераз забувається і прощається вчинене зопалу... Але не судилося. Бо, зробивши мимохіть ще кілька кроків у напрямку оселі Тугар Вовка, Гнат побачив Мирославу.

Вона сиділа під розлапистою кривою сосною, що виросла обабіч стежини, і вичесувала косу. Очі у неї були заплющені, на устах блукала тиха усмішка... Дівчина мріяла. Мріяла про щось хороше, заповітне. І з мріями тими, вона хоч сховалася від людських очей, однак прийшла до стежини. Тієї єдиної, що провадила звідси у Забуту долину, і по інший кінець якої стояла хатина Беркутів.

«Мирослава! – подумки зойкнув парубок, і мимоволі замилувався її вродою. – Боже, яка красна!»

У замріяній поставі дівчини було стільки зграбності і звабливої краси, що не захопитися нею міг хіба що струхлявілий, замшілий пень.

«Максимко-то наш не дурного тата син, – несподівано для самого Гната в його голові виникла зла, чужа думка. – Ласий шмат вирішив відбатувати для себе... Ач, що намислив... І сама, мов писанка, і боярського роду... Придане, певно, і в дві хури не спакуєш... А батечка, котрий супроти шлюбу сопе, не сьогодні, так завтра чорти вхоплять з нашою допомогою! Того й виступає супроти вогню, що за добро, яке в його руки потрапити має, піклується. Певно, шкода свого. Хитро усе зметикував... А ти чим же гірший?»

Думки парубка, непомітно скеровані чужою волею, звернули в те небезпечне русло, котре веде людину до прірви. Іншим разом він може й спохопився б, але зараз лють, яка з новою силою закипала в грудях, вкупі з ображеним гонором, уже не залишали йому часу огледітися і спам’ятатися.

«Чим гірший? – продовжував нашіптувати голос. – Та тим, що твого батька вбили прокляті монголи, і він не може правити громадою, як Беркут зі своїми синками. Того ти й став боягузом, а Максимові дістануться вареники зі сметаною... Але не турбуйся, ти ще їм усім покажеш, чого Гнат Кравець вартує! Лиш дрібку одваги – і Мирослава твоєю буде! – голос уже не шепотів, а кричав. Переконливо, незаперечно... – Схочеш, і буде!... І тоді ти, ти!, а не Максим, на боярських перинах качатимешся...»

Гнат провів долонею по обличчі, і відсмикнув руку від холодного, мов лід, геть спітнілого чола.

«О, Господи! Про що це я? Збожеволів, не інакше!.. «

Він зробився настільки осоружний сам собі, що був ладен затопити кулаком у власну пику. Здавалося, що ще мить – і ангел-охоронець, який завше поруч з людиною, зможе перемогти в його душі диявола, але тут втрутилася Доля.

Що ж інше?

Мирослава, яка до того спокійно розчісувала волосся, раптом скрикнула, зірвалася на ноги і схопилася рукою за сорочку на грудях. Тоді, не роззираючись навколо, стала хутко розв’язувати плетену з кольорових ниток шворку, що стягувала комір. Тільки-но сорочка стала вільнішою, як дівчина хутко спустила її з плечей, вмить оголила не по-дівочому пишно налиті, але пружні перса, і – обережно зняла з лівої півкулі якусь мурашку.

Що то було таке, Гнат не розгледів, та й не намагався, бо од ненароком побаченого, йому пересохло в роті, а кров бухнула в голову, туманячи погляд і відбираючи останні крихти розуму.

Мирослава тим часом засміялася тихо сама з себе, послинила палець і протерла вкушене місце.

Вона була сама в безлюдному місці, почувалася хороше. Сонце вже пекло з усією щирістю. Тож дівчина не поспішала одягатися. А навпаки, ще й простяглася горілиць, підставляючи біле тіло теплим променям.

Усі Гнатові думки кудись пурхнули, наче стривожені горобці, і парубок, уже майже не розуміючи що чинить, рушив уперед, не розбираючи дороги.

Мирослава, як тільки-но почула тріск сухих гілочок під ногами парубка, миттю підхопилася, оправила на собі одежу, ще й стулила лівою долонею комір на шиї, а правицею в той же час вихопила з піхов легкого, підібраного під її руку, меча, що лежав осторонь.

– Хто тут?!

«Козир-дівка!» – похвалив ще про себе Мирославу Гнат і показався з-за корчів.

– Гнат? – здивувалася дівчина.

Їй досить часто доводилося бачити цього похмурого парубка поруч з Максимом, і Мирослава знала, що вони майже побратими.

«Зараз! Задури їй голову, затули рота і зв’яжи... – підказав послужливо знайомий лихий голос. – Потім... А потім дівка вийде за тебе, куди ж з соромом подінеться. Хто їй повірить, що не сама у ліс вийшла...»

І Гнат мовчки ступнув уперед ще один крок.

«Але, гов! – раптом передумав порадник. – А якщо не вдасться? Якщо почнеться шамотанина? Дівка вспіє зчинити крик. Наскочуть челядники... Тоді вірна смерть! Е, ні, так не годиться... Стривай, зараз щось вимислимо. Не дарма ж сеї ночі Купали... Пожди, пожди. О, здається так найкраще буде...»

Чужі думки вихором проносилися в голові парубка, а він лише сопів важко і дурновато всміхався, не кажучи й пари з уст.

Ця мовчанка дещо стривожила дівчину, і вона, що вже було опустила меча, побачивши знайомого, знову підвела вістря і тісніше стулила полотно на грудях. Від думки, що Гнат міг бачити її оголену, Мирослава зашарілася і розізлилася. Гостре слово вже так і просилося на язик, все ж вона було не аби там якесь дівчисько – боярівна!

– Мене Максим прислав! – бухнув, як з моста у воду, Гнат те, що становчо наказав голос, бачучи, що ще мить мовчання, і дівчина або штрикне його мечем, або здійме лемент. Що у двох кроках від боярської оселі привело б до одного кінця.

– Максим?! – перепитала Мирослава вражено і радісно, одразу ж відкладаючи вбік меча. Але раптом чогось стривожилася. – Що? Що трапилося?

«От, спасибі!» – подумки подякував парубок невідомому за слушну пораду.

Гнат вже був не на жарт злякався, що зараз його викриють, а тому більше не вагаючись й миті, заходився плести усе те, що послужливо шепотів йому невидимий радник, аби таки задурити дівчині голову.

– Пощастило мені, що на тебе натрапив! А то сидів би тут у кущах, не знати доки, аби тебе побачити. А Максим каже, – торохкотів хутко далі не даючи їй опам’ятатися, водночас вбираючи очима в себе її стрункий стан і стиглі вишні вуст, пишний сніп волосся і звабливо завкруглені бедра, волошки очей і..., хоч дівчина не відводила руку від шиї, притримуючи розшнуровану сорочку, але ж він уже бачив! Певно, ще й навіть швидше за Максима... При згадці про дівочі перса, Гната знову кинуло в піт, і він відчув, що руки мимоволі зводяться, аби вхопити Мирославу в обійми.

«Терпи! – заспокоїв голос. – Терпи! Вже не довго! Обіцяю, що ще цієї ночі твоєю буде!»

– Мчи, Гнате, до Мирослави і як тільки побачиш саму, – продовжував бубоніти скоромовкою парубок, бачучи, що дівчина уважно слухає, – передай, що чекатиму на неї, як тільки запалять першу Іванову ватру, під нашою сосною...

Про сосну парубок додав од себе в останню мить, сподіваючись, що ж не просто так прийшла вона саме сюди, під це дерево. І побачивши, як зарум’яніли щоки Мирослави, збагнув, що вгадав.

«Молодець!»

Гнат осміхнувся хижо і кинув крадькома погляд на, прим’яту дівочим тілом, траву біля стовбура.

– Під нашою сосною... – повторив мимоволі, мріючи вже про недалеке своє. – Маю до неї вельми пильну справу. Сам зараз прийти не можу, але конче треба перемовитися словом до завтрашнього ранку. Бо, як сонце в ставу скупається, вже запізно буде. Ось!

Виголосивши те все, Гнат завмер, насторожений наче вовк, що досвіта завітав у село.

«Якщо скаже, що не вийде, хапай її одразу. – стурбовано додав голос. – А там, нехай діється воля Божа! Он, вона й меча відклала... Якщо ваші підуть сьогодні вбивати боярина, то іншої нагоди може вже й не трапитися! Зможе з Максимом зустрітися – прогавиш дівку...»

А Мирослава вагалася.

Усе ж таки, не настільки вони з Максимом були ще близькі, аби він міг призначати їй зустріч вночі, в дикому лісі, ще й не особисто, а просто переказавши іншим парубком, нехай і побратимом. Хоча, з іншого боку, вона привселюдно, при батькові пообіцялася йому в жони. Сказала, що буде або його, або нічиєю. Якою радістю спалахнули тоді очі парубка! А батько – лютує й донині. Та дарма, Максим видер її з лап ведмедиці, з пазурів смерті не для чужих же обіймів... Правда, він тоді про це й не думав і вона не думала. Але, як зосталася жива, вирішила одразу і твердо... Тому мусило трапитися таки щось дуже важливе, раз звикле делікатний і навіть сором’язливий Максим звертається до неї з таким проханням...

– Добре... Скажеш, що я вийду. Але нехай не бариться. Батько й так на нього затявся... А останні дні геть на самого себе не схожий, стривожений якийсь, неспокійний. І миті на місці не всидить. Аби не наробити клопоту... Але, скажеш, що прийду обов’язково. Що б там не було. Якщо чомусь забарюся – то нехай чекає...

І тут, наче на підтвердження слів дівчини, почувся голос боярина, що гукав доньку.

– Мирославо! Де ти там!

У голосі Тугара Вовка виразно чулося легка стурбованість, нетерпіння і роздратування.

Радіючи з нагоди, парубок кивнув дівчині, рвучко повернувся до неї плечима, аби очі не видали його хижим блиском, і посунув геть.

– Гнате, – окликнула його тихо Мирослава. – Дякую... Ти вірний товариш, – і озвалася на повний голос. – Я тут, батечку! Вже йду! Агов!

Парубок сіпнувся, наче його гепнули у плечі складеними в замок руками, і надав ходи. Слова дівчини болюче шпигнули його, але бахтирець, склепаний із заздрощів та люті на товариша, уже наглухо затулив його душу. І ні добрий ангел-хоронитель, ні проста людська совість вже не мали шансу достукатися до неї. А хіть володіти цим звабливим тілом і не менш принадним посагом впала щільними шорами на його очі. Тож відкинувши усі сумніви геть, Гнат замислився над тим, де має перебути до ночі і як саме діяти потім.

– Як це де? – аж у голос здивувався з самого себе парубок. – Хіба я звір загнаний, щоб од людей хоронитися? Чи у мене хати немає? Чи дорога до неї заказана?

«Буде ще й таке, постривай!» – озвалася таки здалека совість, але на цей раз її затамував голод. Гнат їв ще як звечора, а уся ця гонитва за слідами перекидня і сьогоднішні хвилювання вимотали його вщент. Парубкові здалося, що як він зараз не з’їсть чогось, то гризтиме й каміння.

Гнат облишив на якийсь час усі роздуми і надав ходи, аби якнайшвидше дістатися рідної домівки.

– Ой, братику! – кинулася навперейми йому десятилітня Ксенія. – До нас хлопці приходили срібло питати... Кажуть, що дідусь Лис його по цілому селі збирає! Для добра громади начебто... Усі даютть, ніхто не вагається. Дають, але нащо?.. Може ти знаєш?

– Перекидня вбивати, – буркнув, не замислюючись, Гнат. – Срібло... Звідки воно в нас? Поки батько ратником був, то, може, й водилося, а тепер, – він безнадійно махнув рукою.

– А мати знайшли, – майже ображено мовила Ксеня, мовляв, навіщо мене дуриш... – Кажуть: «Раз уся громада збирає, то і ми останнє віддамо...» А про перекидня ти, певно, жартуєш? Вони ж лише у казках бувають, правда?

Але парубок далі вже не слухав.

– Що мати віддала?! Що?! Кажи!!

Він навіть не помічав, що з усіх сил термосить сестричку, і в його дужих руках тендітне дівчатко метеляється немов шмат ганчірки.

– Навіжений! Що ти робиш?! Схаменися! Дитині в’язи скрутиш!

Гнат квапливо озирнувся на голос і побачив перед собою матір.

– Що тобі дитина завинила? За віщо над сестрою знущаєшся, бузувіре! Повиростали лобуряки! Батька на вас немає! Він би тобі показав, скаженому, як молодших кривдити!

– Батька?!!

Гнат випустив з рук сестру і ступнув до матері, чорний, мов та грозова хмара.

– Що ви віддали Юркові? Той срібний карбованець, якого князь за батька заплатив? Так?!

Мати сахнулася, не зводячи очей з перекошеного люттю обличчя сина і непевно відказала:

– То ж для громади... Старий Лис просив...

– Громади?! Лис?! А як вони завтра попросять свою хату спалити? То ти теж?... – верескнув не тямлячи себе Гнат. – Спершу громада забрала в мене батька, а тепер поцупила й останню пам’ятку про нього!

– Опам’ятайся, синку, – благально простягнула до нього руки мати. – То ж наша громада! Наші люди, родина... Що ми без неї? Сироти... Хіба ж можна таке казати. То ж не їх провина, що саме твого батька монголи смертельно поранили... А скількох чоловіків більше й не побачили сім’ї.

– Не винні? А певно, що ні! Батька на ріці Калці мечами сікли, а вони вдома сиділи, в Раді засідали! А тепер – в удовиці, в діток-сиротинок єдиний таляр з хати забрали... Ну, начувайтеся ж, я вам усе пригадаю!

Гнат крутнувся на п’яті і стрімголов помчав назад, звідки прийшов, і вже не чув ні крику Ксанки, що кликала братика назад, ні зойку матері, що відчула біду. Йому вже не було місця серед людей, і парубок мчав до лісу, щоб у темряві, під густими вітами сховати свій біль, свій жаль, свою скривджену гордість і свою ненависть.

На подвір’я кузні цигана Михая старий Охрім увійшов у супроводі Захара Беркута, що ніс у торбинці все зібране парубками срібло. Те, що у громади немає жодних скарбів, обидва старих знали наперед, бо самі відправили усе князеві Данилу, коли він збирав рать на монголів, але надії не полишали, що десь таки хтось щось залишив на чорну днину, на спомин... Так воно й вийшло. Але залишків тих була така мізерія, що годі й говорити. Для найменшого меча треба було б ще зо два рази стільки. Однак, йшли діди до коваля, бо мусили йти. І тепер усю надію покладали на його вміння і вигадку.

Чорний, мов те вугілля, що куріло в його горнилі, циган Михай вийшов стрічати старійшин надвір, а четверо наймолодших циганчат лише вистромили замурзані, скуйовджені голівки з-поза одвірка. Старший Іштван, що помагав батькові як молотобієць, вдавав уже з себе дорослого і залишився усередині. Мовляв, як мене треба, то покличуть, а як ні, то нічого й гав ловити, теж невидаль...

Циган ступнув наперед і вклонився низько старійшинам долини, шануючи їх вік, але неквапом, бо й коваль у селі неабихто, далеко не кожна громада може похвалитися власним.

Донедавна й тухольці мусили за кожну залізяку платити у кілька разів дорожче, купуючи потрібне на ярмарку.

Ще й їхати такий світ у Галич. Але минулої осені йшов повз них з Угорщини табір. Постояли кілька день неподалік, та й завіялися далі, прихопивши з собою кількох овець, а взамін (так посмішкувалися згодом тухольці) залишили Михая.

Помирав бідолаха. Чи то від якоїсь лихої страви, чи болотяної води, або ще від чогось, але запалилася сердешному утроба і всохся чоловік, змарнів, пожовк увесь. Світ йому зробився немилий, а про те, аби мандрувати далі зі своїми годі було й мислити. Як лежав непорушно, то чувся ще сяко-тако, а в кибитці – наче хто гострим ножем колупався у нутрощах. Сумно прощався з Михаєм табір, а найбільше голосила його дружина Карма, якій циган суворо наказав рушати з дітьми далі. Смерть свою бачив чоловік і не хотів, аби діти його від табору відбивалися. Самотній циган, то як риба на мілині – для кожного легка здобич.

Ватаг, сивобородий, кремезний чолов’яга, що не усміхався, певно, з появи на світ, погоджувався з Михаєм, бо й сам бачив, що той не жилець на світі. Раптом ще кілька днів протягне, а чекати на його смерть не випадало – зима в горах приходить раптово, завіє перевали, а тоді біда, погибель... Не буде ні людям притулку, ні коням поживи.

Сходив циганський ватаг у долину, домовився з Лелечиною Настею, одинокою вдовицею, що самотньо доживала віку, і була, певно, не дуже й молодшою за самого Беркута, аби доглянула хворого... Михаю тим часом цигани спорудили зручну землянку. Хотів чи ні, бідака, а мусив залишатися там, щоб не занести в село якої зарази. І, заспівавши вмираючому прощальної пісні, сумно рушили далі.

Може, так і дійшов би Михай, коли б не здогадалася Лелечиха привести до нього Захара. Той оглянув хворого, погмикав, похитав головою і приніс через якийсь час невеличке жбанятко густої юшки, що так і заповнила усю землянку густим сосновим духом.

– Пий, чоловіче, стільки, скільки тіло прийматиме. А як справишся з оцим, я ще принесу...

Михай слухняно спробував ковтнути відвару, але той був такий гіркий, такий нудотний, а хворий настільки ослаб, що заледве примусив себе зробити єдиний маленький ковточок. Менший за наперсток для вишивання... І аж здригнувся, бо здалося хворому, що вогонь пронісся по його тілу, випікаючи всередині усе гниле, усе негідне. Аж застогнав циган, рясний піт оросив його вже схожу на пергамент шкіру, і в знемозі відкинувся він навзнак.

– Будеш жити, – мовив до нього Захар і зітхнув полегшено, бо до цієї миті й сам не був впевнений, що ліки допоможуть, надто запущеною була хвороба. – Раз зумів проковтнути і змокрів, то будеш жити. Тільки пий те, що я тобі дав... Тіло само підкаже, як часто. Лише не лінуйся. А як подужаєш зо два таких дзбаночки, то я сам піймаю для тебе пстругу...

На обіцяну рибу довелося зачекати близько десяти днів, а ще за два дні до того повернулася до чоловіка Карменсита з дітьми. Не втримали її в таборі і суворі накази ватага. Любляче жіноче серце віщувало, що чоловік живий, і що вона йому потрібна... Ще через тиждень Михай вийшов з землянки на світ, марний, наче соснова тріска, блідіший за саму смерть, але голова у нього вже не паморочилася, і в запалих очах виблискував сміх. Чоловік учився вдруге радіти життю.

Так у Забутій долині, в тухольській громаді з’явився коваль, а у Захара ще один син, названий...

– Здорові були! – привітався першим коваль з дідами.

– Здоров будь і ти, Михаю! – відказав важко сопучи Охрім, присідаючи на призьбу.

– Здоров, синку, – озвався й Захар. – Чом не заходиш? Дітлахи твої майже кожного дня прибігають, а тебе не видно.

– Не гнівайтеся, батьку, – приклав руки до грудей коваль. – Багато роботи. Ледве встигаю. А у неділю вже було зовсім зібралися, так впросили мене малі, аби з ними до лісу сходити. Кажуть: «Ми й самі можемо, але з вами веселіше!» Не гнівайтеся...

– Та чого там, – поплескав його Захар по закіптюженому плечі. – То я так лише спитав. Гоститимемося узимку... Але, коли у тебе молодого часу немає, то у нас, старих, його скільки завгодно...

– Літав і я орлом-беркутом, – зітхнув Охрім.

– От і завітали самі, – провадив далі Захар, наче й не чув старшого товариша, побоюючись, аби той не розвів теревені, вдаючись у старечі спогади, а на дворі й так сутеніло. – Щоправда, не на гостину, а у справі. І то вельми важливій справі...

– Слухаю, батьку, кажіть, – кивнув головою коваль. – Задля вас і громади зроблю все, що в силі.

– Срібло кувати вмієш?

– Срібло? – здивувався циган і аж засміявся. – Ото ви, батьку, спитали. Спитайте курки чи вона вміє нести яйця, або спитайте орла чи вміє літати. Бо це те саме, що спитати цигана чи вміє він дати раду сріблові... А ви що, самородок знайшли?

– Меча срібного викуєш? – вів далі Беркут не звертаючи уваги на жарти і похвальбу коваля.

– Меча? – тепер здивування цигана було щирішим. – А пощо він комусь? Такими цяцьками, певно, лише княжі та боярські немовлята забавляються?

– Скуєш?

– А, – здогадався Михай. – Хочете од боярина дарунком одкупитися? Та скую, скую, коли є з чого...

Замість відповіді Захар простягнув ковалеві торбинку зі сріблом, з прикрістю подумки ще раз відзначаючи її неймовірну легкість.

Михай перейняв торбинку, розв’язав її, заглянув усередину, тоді зважив у руці і гмикнув:

– З оцього? Меч?

– З цього, Михаю, – скрушно зітхнув Охрім. – Більше у громади немає й дробинки.

Михай мовчки зав’язав торбинку і повернув її Захарові.

– Я, батьку, коваль, а не чарівник. З усього вашого срібла й руків’я доброго не вийде... Краще віднесіть Тугару Вовкові його так. Боярин візьме будь-яке, не сумнівайтеся, аби срібло... Тільки не той це звір, щоб з отари лише вовну стригти. Він і м’ясця захоче...

Охрім та Захар перезирнулися, а тоді Беркут теж опустився на призьбу, показуючи тим, що розмова не завершена.

– Присядь, Михаю, й ти з нами... В ногах правди немає, – мовив повагом старий Лис. – Побалакаємо трохи...

Коваль розвів руками, мовляв, я б охоче допоміг, але нічого не вдію. Однак поруч присів.

– Ти, Михаю, прижився у нашій громаді недавно, – почав здалека Охрім. – Чи знову мандруватимеш, того ми не знаємо, але тут тебе ніхто не кривдив. Правда? Тож маємо надію, що й ти до нас добре дихаєш. Того й прийшли, як до свого... Як до рідного. Біда у нас, Михаю! – урвав він промову так несподівано і жалібно, що навіть Захар стрепенувся. – Помочі треба...

– Беріть, беріть усе! – схопився на ноги циган, і очі його зблиснули наче розжарена штаба, – Життя моє беріть! Для громади! Для батька Захара! Нічого не пошкодую!.. Яка біда?! Кажіть одразу! Що Михай може, Михай зробить! Що не може – теж зробить! – потім рішуче стріпнув кучерями і вдарив себе кулаком у груди, аж загуло і додав тихо, ледь чутно. – Але меча – ні. Вибачте, батьку... Ніяк не старчить того срібла...

Запальна промова цигана була б трохи смішною, коли б не щирість, з якою цей сорокалітній чоловік виголошував її.

– Перекидень об’явився у наших горах, Михаю, – втомлено озвався Захар Беркут. – Вовкулака... І немає на нього іншої управи, лишень срібна зброя...

– Вовкулака? – нерозуміючими очима повів циган з одного на другого. – Що то таке, батьку? Ведмідь – знаю, вовк, кабан, косуля – бачив. Вовкулака – що таке?

– А його, Михаю, досі ніхто з нас не бачив. Лише діди давно розповідали, що бувають такі потвори, які вдень звичайнісінькі люди, а по ночах вовками стають. І не бере їх ніщо, лише вогонь і срібло...

– Вервольф! – зойкнув Михай і у відчаї обіруч схопився за голову. – Вай-вай-вай!.. Вервольф! Тоді біда... Ой-ой-ой!.. Справді біда! Тікати треба. Усій громаді тікати!

– Та годі тобі, чоловіче, – буркнув Охрім. – Ти ж не баба, чого розйойкався, наче молотом по пальцях гупнув?

– Ви не знаєте! Ви не розумієте! Там... – він тицьнув пальцем у напрямку перевалу, що вів до Угорщини. – Там, коли приходить вервольф, зникають цілі села і містечка! Його не можна вбити! Треба тікати!

– Є й на нього спосіб, – спокійно відказав Охрім. – І наші пращурі давали собі з перекиднями раду.

– Срібний меч? – мало не вигукнув циган. – Хто ж насмілиться стати до двобою? Це вірна смерть! Тим більше, що з отого срібла я лише кинджал зроблю, та й то зі сталевою гардою. Зброю ж потрібно таку, щоб на відстані вбивала!

– А якщо стріли поробити? – пожвавішав Захар, що давно вже над тим мислив. – Тут і на дюжину наконечників стане.

– Стріла добре, але вервольф дуже швидкий, може не залишити часу на постріл, а чим тоді воїн боронитиметься?

– Тоді спис?

– Переб’є лапою ратище, – похитав заперечливо головою циган. – То не ведмідь, то пекельна потвора. У неї сила ведмедів, прудкість рисі, а розум людини...

– То що ж робити? – розгубився Охрім. – Мусить же бути якась рада? Ми, звісно, могли б його і спалити, але тоді багато невинних людей загине...

– Топір, – кинув коротко Захар. – В умілих руках бартка кращою за меч буде, а топорище з в’яленої акації і ведмідь не переб’є.

– Вірно, – зрадів Охрім. – Чом ми одразу не подумали? Звісно, що топір! Роби, Михаю, топір! На топір тут стане! Правда, стане?

Коваль зважив ще раз торбинку в руці, зітхнув і згідно кивнув головою.

– Тоді не гай часу. Досвіта аби готовий був!

– Ще до півночі зроблю, – запевнив коваль.

– От і добре... Тоді я опівночі до тебе Максима пришлю, йому й віддаси. І щоб про нашу розмову більше жодна жива душа не знала. З третіми півнями, як усі трохи угомоняться, рушимо на перекидня. Треба, аби він ні про що не довідався...

– А, може, навпаки? – скинувся Михай. – Нехай довідається, що про нього знають, що до двобою готуються? Може, сам втече? Перебереться туди, де спокійніше?

– Ні, Михаю, – твердо відказав Захар. – Попереджений, сильнішим буде, матиме час приготуватися до відсічі. А якщо живим його звідси випустити, то скільки ще шкоди іншим зробить. Ти зможеш спати спокійно, знаючи, що він десь там людську кров п’є?

Циган понуро опустив голову. Потім рвучко підвів і подивився пильно у вічі спершу Захарові, а тоді й Охрімові, а по хвилі роздумів ще раз кивнув головою. Потому, не прощаючись, обернувся до них плечима і зник у кузні. Там присів на ослоні обабіч вистигаючого горнила і надовго замислився. Уже й старійшини давно пішли геть, уже і діти, побачивши, що батькові не до забав, забралися до хати, а він все ще продовжував сидіти, втупившись у затовчену глиняну долівку й не ворушився.

Уже й сонце сховалося за горою. З-над запруди почали долітати голоси молоді, що веселилася, сходячись над водою святкувати Купала. Запалало над берегом перше багаття...

А коваль все ще думав. Нарешті підвівся і взявся обіруч за важку дубову колоду, на якій було прилаштоване ковадло. Покрекуючи і сопучи, зсунув її набік, став навколішки і заходився розгрібати в тому місці землю. Викопавши досить глибоченьку ямку, видобув з неї глиняний горщик зі щільно припасованою накривкою. Здійняв її і обережно висипав усе зсередини на підстелену ряднину. То був скарб їхнього роду. З прадіда збираний, аби в чорну днину мати за що придбати хліба. Чорних днів було досить, але скарбу досі ніхто не рушив, ба навіть навпаки – крихта за крихтою він поволі збільшувався. Був тут і срібний карбованець, захований найпершим, уже аж чорний од часу... Був і кований браслет, який носила ще прабабця Михая, срібний ніж, вкрадений кимось з рідних на багатому дворі. І ще деякий інший мотлох, не придатний ні до чого, тільки й того, що срібний. Михай зважив у руках все те добро, яке вартувало пари скакунів і ще раз зітхнув. Потім рішуче висипав на ряднину до того, що зібрала громада, і заходився розпалювати вогонь.

У житті людини буває така мить, коли після прийняття якогось, украй важливого рішення, весь позосталий світ перестає для неї існувати. Перетворюється в щось, на кшталт театральних декорацій, і та особа починає відчувати себе над людьми, над бутністю, над законами і звичаями. Для неї уже немає нічого неможливого чи забороненого.

Проходячи повз двір Беркутів, Гнат згадав, що так і не поїв. Тож не замислюючись і на мить, він завернув до хати свого колишнього вірного товариша, а тепер – чи не найгіршого ворога. Не питаючи, є хто вдома чи нема нікого. Та й байдуже це було Гнатові. Увійшов до світлиці, він взяв з дерев’яної таці, прикритої чистим полотном, велику паляницю, подумав хвильку, а тоді потягнув ще й другу. З іншого полумиска, також прикритого рушником, вхопив добрячий шмат вудженої ведмежатини.

«Певно, з тієї ведмедиці, що на Мирославу напала,» – подумав мимохіть і посунув з хати.

На дворі в Беркутів майже біля порога росла стара грушка. Молодий Захар, мандруючи світом, приніс з собою насіння звідкись з Угорщини. Усе літо грушки були напрочуд тверді. Такі, що й жартома нікому не хотілося їх зривати, але зате наприкінці осені, буквально перед самими приморозками, кам’яні плоди несподівано зм’якали і аж розтріскувалися від виповнюючого їх медового соку. А ще ці плоди були добрі тим, що вчасно зірвані, могли лежати, закутані у сіно, до самісінької весни. Захар нікому не шкодував ні насіння, ні прищепів, тож цей сорт тепер ріс майже в кожному дворі.

Глянувши на великі і ще тверді грушки, Гнат криво осміхнувся, вибрав на око найбільш придатну, зірвав і вкинув за пазуху.

– Для коханої нічого не шкода, – пробурмотів своїм темним думкам і ще раз засміявся, хрипко, неприємно і хижо.

...Поки йшов селом, ніхто не стрівся йому по дорозі. Наче люди й справді зникли кудись з того рівня буття, де опинився Гнат. Зникли самі або його витурили геть...

Ліс прийняв парубка, не задаючи жодних питань, як свого... Як звіра. Мовчки вкутав прохолодою, дав напитися джерельної води і постелив м’яке ложе для спочинку. Скелям, горам і деревам було стільки літ і стільки всього довелося бачити на своєму довгому віку, що людські радощі чи біди видавались їм чимось на кшталт дитячих пустощів і образ, які забуваються швидше, ніж висихають на щічках брудні сліди від сліз.

Короткі післяобідні години непомітно промайнули над головою жаркими і тривожними снами. Коли парубок розплющив очі, надворі вже був пізній вечір. Вечір, бо яка ж ніч влітку? До півночі ще виднося, а після півночі – вже виднося, особливо на полонині.

Якусь мить Гнат лежав непорушно, не розуміючи, де він і що тут робить. Сновидіння вимили з душі гіркоту кривди і посіяну нею лють. Йому стало навіть соромно, що він був таким нестриманим, що не зумів знайти слів, якими мав пояснити товаришам своє. А ті все зрозуміли б, мусили б зрозуміти...

Першим порухом парубка було бажання: кинутися назад у село, спробувати знайти Максима і помиритися з ним... Але тут перед його очима знову постала Мирослава... Її пишні груди, знадливі уста, й усі добрі наміри щезли, не залишивши по собі навіть сліду.

– Ох-хо-хо... – зітхнув Гнат і обхопив голову руками.

– Ну, нарешті, – почув раптом неподалік себе голос і підхопився. – А я вже думав, що так і не здогадаєшся покликати.

Парубок зірвався з землі, озирнувся і побачив перед собою маленького дідуся з довгою зеленою бородою. Стріпнув головою, проганяючи видіння, але те не тільки не щезло, а навіть навпаки – весело розреготалося.

– Було тоді трусити кучерями, коли я тобі незримо поради давав, а тепер чого? Паляницю, сподіваюся, приніс?

– Паляницю? – парубок ніяк не міг прийти до тями. – Ти що за мара?

– Я тобі дам Мару, – образився той. – Що, лісовика од відьми відрізнити не можеш? Паляницю, питаюся, приніс?

Парубок лиш мовчки головою кивнув.

– Давай...

Гнат так само без звуку витягнув з-за пазухи паляницю і простягнув лісовикові. Той миттю набив повний рот і з задоволеним бурмотінням заходився жувати.

– То ти лісовик?

– Угу...

– І ти мені поради давав, там – біля кривої сосни?

– Угу...

Парубок застановився.

– І мислиш: те, що я хочу вчинити з боярівною, знайде виправдання у громади?

«Дівчина, яка забувши про сором, по одному лише слову Максима ладна вночі залишити батьківську оселю і сама прийде до лісу, тільки заслуговує на покаранння... – одразу ж залунав у його голові тихий голос, хоча лісовик при цьому не переставав жувати паляницю і рота не відкривав. – А що злого в тім, що ти, Гнате, візьмеш це на себе?»

– А як Мирослава потім все одно схоче вийти за нього заміж? – не міг не поділитися найбільшим сумнівом Гнат.

– То й що? Байдуже... – відказав уже вголос лісовик. – Однаково до самісінької смерті буде затаврована... І поскаржитися не посміє, бо хто ж їй повірить, що не хотіла?.. Що не будь-коли, а саме на Купальську ніч було її хитрістю зваблено до лісу. Повір мені: мовчатиме до скону, бо як правда виявиться, то ні коханий Максим, ні Тугар Вовк не подарують зради... А лише так вони вважатимуть її нерозважливість. Бо усю правду знатимеш лише ти і вона... І матимеш ти від того над нею велику владу. Завше... Побоюючись, аби усе, що має трапитися сеї ночі, не вийшло на яв, дівка ще не раз прийде до тебе добровільно. Хоч до шлюбу, хоч опісля. А схочеш, то й грошенят винесе... Адже ні вона, ні батечко не збідніє. Хе-хе...

– А як не вдасться?

Чим ближче було до ночі, тим більше Гнатові ставало якось не по собі. Все ж не серед звірів ріс...

– Ов-в-ва, знайшов чого турбуватится... Таж у ніч на Купала ще й не таке траплялося. Може тобі невідомо, але свято це бере свій початок од кохання брата з рідною сестрою... Тому й прощається сеї ночі, якщо парубок від пахощів папороті та іван-зілля втратить панування над собою і вчинить наругу. Дівчина, коли вирішує залишатися з ним наодинці, сама буде винувата, якщо не зуміла честь зберегти. Того й палять вогні, аби хоч трохи чари ночі розвіяти... А опудало Морени сюди вже священики Єдиного приплели. Бо пали його чи топи, ні смерть, ні кохання від того не зникнуть. Тому, не сумнівайся. В ніч на Івана Купала самотня дівка в лісі – це дичина, на яку може полювати кожен мисливець. І той, хто перший поклав на неї око, не має жодних переваг перед іншими.

Вимовивши те все, лісовик крутнувся навколо себе і зник. А на прощання парубок почув, уже звично, його думки.

«Дякую за частунок. І не сумнівайся, в потрібну мить я буду поруч і підкажу що чинити...»

Ще раз переконавши себе, що він нічого не краде, а лиш користається з нагоди, наче підбирає з дороги загублене, покинене іншим, Гнат рвучко підхопився з землі, оправив одежу і рушив у напрямку боярської оселі.

Йшов так, наче підкрадався до нори чуйного борсука. Щоб ніде й не шелеснуло.

...Мирослава була на місці. Притулившись плечима до шорсткого стовбура сосни, поклавши руку на руків’я меча, дівчина сторожко вдивлялася в темряву й уважно прислухалася, сподіваючись невдовзі почути впевнені кроки коханого. Вона, звісно, не належала до тих розніжених, розпещених боярських доньок, що без допомоги прислужників і в карету не сядуть, але й скрадався до неї не тать з проїжджої дороги, а мисливець. Гірський мисливець.

Коли хтось чи щось сильно шарпнуло Мирославу за косу, дівчина, незважаючи на настороженість і готовність до небезпеки, заціпеніла від несподіванки. А в ту мить, як вона все ж змогла розтулити губи, щоб гукнути на допомогу, щось досить тверде, розриваючи уста, забило їй рота. І дівчина відчула, як її зуби мимоволі вгрузають, і що вона вже не лише крикнути, а й поворухнути щелепами не зможе. Спробувала стиснути зуби міцніше, аби розкусити перешкоду, та вони лише зав’язли в чомусь, що смаком нагадувало грушку.

У відчаї, збагнувши, що допомоги не буде і їй доведеться самій боронитися, Мирослава згадала про меч, але було надто пізно. Міцний стусан під груди примусив її зігнутися, а від нестачі повітря руки і ноги зробилися, наче солом’яні. Дівчина ще намагалася чинити опір, але на кволі її рухи напасник навіть уваги не звертав. Вміло і хутко стягнув за плечима заламані в ліктях руки, зашморгнув щиколотки, а тоді, зігнувши ноги в колінах і підтягнувши п’ятки майже до сідниць, тим же шнуром обернув навколо стану і затягнув вузол. Теля, котре зв’язують перш, ніж зарізати, почувалося б краще, аніж Мирослава. Вільною залишалася лише пишна, довга коса, яку дівчина сьогодні так старанно заплітала, мріючи про зустріч з Максимом...

Уся та шамотанина, яка обом видалася вічністю, не зайняла й кількох хвилин.

Витерши рясний піт з чола, парубок присів поруч полонянки і впевненим рухом переможця провів долонею по її щоці, з задоволенням відчуваючи під зашкарублою рукою оксамитову ніжність шкіри. Дівчина норовливо сіпнула головою вбік, і Гнатова рука ковзнула їй на плече. Тихо розсміявшись, парубок помандрував пушками пальців далі, аж доки не натрапив на твердий горбочок. Одразу ж Мирослава засопіла, заборсалася, але оскільки усі її рухи лише призводили до того, що тугіше затягувалися вузли і спричиняли дедалі нестерпнішу біль, вона невдовзі втихомирилася і лише схлипувала від образи й безсилля. Вона все ще не відала, з ким має справу, і надія на рятунок не полишала дівчину. Адже, врешті-решт її міг викрасти хтось з сусідів-бояр з метою одруження. Тож рано чи пізно, її таки звільнять з пут, а тоді Мирослава усім покаже, чого варта донька Тугара Вовка. Про те, що наругу над нею можуть вчинити одразу, дівчина намагалася не думати... Бо тоді надії на порятунок не залишалося жодної, а так хотілося сподіватися кращого.

«Ну, що? – поцікавився невидимий лісовик. – Зле я порадив? Не вартувало полювання улову?»

«Вартувало,» – так само подумки відказав парубок, задоволено усміхаючись в темряву лісу.

Тепер, коли безборонна дівчина була цілковито у його владі, Гнат не поспішав щось із нею робити. Розумів бо, що згодом, по всьому, однак муситиме звільнити бранку. А тоді його влада скінчиться, і як справа обернеться не хотілося й думати. Тож намагався отримати насолоду від цих хвилин сповна.

...Його руки, здавалося, були скрізь. Мирослава то відчувала, як зашкарублі пальці стискалися на її ніжних персах, наче хотіли розчавити, то впивалися кліщами за бруньки сосків. Ще й так сильно, що сльози мимоволі бризкали з очей дівчини, а стогін зривався з уст... Незважаючи на біль, який завдавали їй тісні пута, вона знову й знову намагалася безсило пручатися. А коли осоружні долоні неквапом, по-господарськи поповзли її тілом нижче, дівчині видалося, що вона задихнеться від огиди. І гіркі сльози від несправедливої, несподіваної і незаслуженої кривди потекли вже нестримним потоком.

Мирославі було і соромно, і боляче... Але кляла вона подумки парубка, який знущався зараз над нею, не за те, що той утратив голову через її красу і вчинив підлість, а що робив це грубо, брутально. Можливо, коли сталося б усе те саме, але незнайомець виявив би до своєї полонянки хоч крихту ніжності, сказав навіть невміло бодай кілька ласкавих слів, усе було б інакше. Дівоче серце завжди схильне до жалю і співчуття... Тож, певно, знайшло б виправдання й цьому наймерзеннішому вчинкові. Легенда про безумство, яке огортає чоловіків на Іванову Ніч, допомогла б йому. Але той, хто зовсім знехтував її почуттями, насмілився наплювати в душу, бо бачив перед собою лише ласий шматок, – заслуговував найжорстокішої помсти. Адже жіночі думки ніколи не пливуть серединою ріки думок і вчинків, а завжди прибиваються до якогось берега. І якщо це не всепрощаюче кохання, то кровожерна ненависть.

Якийсь шурхіт неподалік, у корчах, стривожив парубка, нагадавши йому, що він схопив боярську доньку лише в кількох кроках від оселі. І що Мирославу можуть почати шукати в будь-яку мить. Досить, аби хтось дізнався, що її немає в опочивальні.

Прийшовши до такого висновку, Гнат хутко підхопився з трави, закинув на плече свою здобич і посунув у гущавину, обіруч притримуючи за стегна, аби не сковзнула з рамена. Від цього його одразу ж кинуло в піт, але парубок лиш хитнув головою і надав ходи.

Розгойдані ним гілки не встигли навіть втишитися, як з найближчих кущів на стежину вийшов Тугар Вовк.

Ще вчора увечері боярин помітив, що з його донькою щось коїться. Вона була геть неуважна в розмові, а за трапезою зовсім не звертала уваги на те, скільки келихів вина перехилив батько, хоча раніше завжди хмурила брови і несхвально похитувала головою вже після другого. Зате у вікно поглядала тим частіше, чим більше сутеніло надворі.

Знаючи вдачу Мирослави, Тугар Вовк не став випитувати, але очей вирішив з неї не спускати. Здогадувався-бо, що не обійшлося без ненависного йому Максима. А здогадавшись – зрадів! Адже жертва сама йшла бояринові до рук. Хто насмілиться дорікнути батькові, який скарає зухвальця, що зазіхнув на честь доньки? Навіть Захар відречеться від сина, коли довідається за віщо спіткала того кара. Не допоможе і посилання на свято Купали. До речі, заборонене церквою, як поганське. А відтак – уже всім Беркутам доведеться трохи стишитися, зменшити гонор, бо пляма ганьби в людських очах ляже на весь їхній рід.

Непомітно слідкуючи за донькою, Тугар Вовк вислизнув за ворота одночасно з нею, але так що Мирослава ні про що не здогадалася. Спершу хотів було взяти з собою слуг, але справедливо розсудив, що в іншому випадку слуги можуть і перешкодити. А, окрім того, слова самої Мирослави будуть найкращим доказом. Бо що-що, а брехати його донька не вміла змалку.

Будучи воїном і мисливцем, боярин на відміну від Мирослави, і прихід Гната почув, і помітив його ще задовго до того, як парубок підкрався до сосни. Він навіть встиг здивуватися, чого це Максим так скрадається, і саме тому вирішив зачекати до останку.

Напад якогось чужого парубка на доньку виявився для Тугара Вовка не меншою несподіванкою, ніж для самої Мирослави. Він уже навіть було сіпнувся до напасника і схопився за меч, коли інша думка вчасно зупинила його і дозволила криво посміхнутися. Виходило навіть краще, ніж він хотів, бо вдавалося обійтися без кровопролиття, а клин між закоханими вбивався такий, що ні про яке весілля вже не могло бути й мови. Не те, щоб Тугар Вовк вагався над тим – вбивати чи ні Максима? В жодному випадку! Але йому дуже не хотілося робити це на очах у доньки і таким чином назавше втратити її любов. Тепер усе складалося якнайкраще і майже без його втручання.

Окрім того, вийшовши з батьківської оселі уночі до лісу на зустіч з коханцем, а у цьому сумніву все-таки не було, Мирослава тим самим наче відреклася від батьківської опіки і втрачала на неї усі права. Навіть більше, зустрічаючись потай з тим, кого (і вона добре це знала) батько не може терпіти, вона ганьбила родинну честь і гордість. А отже, повинна бути покарана і то достатньо суворо! Щоб на усе життя запам’ятала! А яку кару можна вигадати для дівчини ще страшнішу за те, що зараз відбувалося? Звісно, він не збирався допустити цілковитої наруги, але ще трохи знущань і страху піде Мирославі лише на користь.

Тугар Вовк, не в силі стриматися, тихо засміявся. Кращого було годі й вигадати. Добре переполохана дівчина назавжди забуде про нічні прогулянки. А вміло пущена чутка відіб’є охоту в Максима до, начебто, знеславленої нареченої... Перепитувати у неї парубок не насмілиться. А якщо й набереться зухвалості, то відповідь Мирослави одразу ж покладе край їхнім стосункам. Що ж до цього, негідника, який вирішив, начебто честь боярської доньки нічого не варта, то він дуже швидко пожалкує, що народився на світ.

Боярин вже вкотре лиховісно осміхнувся і став роздягатися.

«Помста, завжди була справою шляхетною... – подумав ще, акуратно складаючи одежу під деревом. – А окрім того, мені так давно хочеться справжньої крові...»

І це була остання думка, яка прийшла в голову Тугару Вовкові, поки він ще знаходився в людській подобі. Бо через мить під сосною сидів на задніх лапах величезний звір, що одним своїм виглядом перелякав би до смерті і загартованого в боях воїна.

Вовкулака підвів морду до неба і вже хотів було завити на всю міць грудей, але вчасно пригадав, що його здобич неподалік, тож нерозважливо буде попереджати, даючи тим самим час на втечу. А звірячий нюх підказував, де саме шукати втікача. І вже у наступну мить перекидень невагомою тінню прослизнув попід деревами туди, де нещодавно пройшов Гнат зі своєю бранкою.

Срібний топір Михай таки скував на славу. М’який метал, яким не скалічилося б і немовля, виглядав напрочуд грізно і вікликав думку, що на щось придасться. Насаджений ще теплим на міцне топорище з прив’яленої акації, він добре лежав у долоні, був замашним і зручним, хоч до роботи, хоч до бою.

Подивившись, як Максим з ним управляється, циган задоволено клацнув язиком і мовив, плескаючи парубка по плечі:

– Не хотів би я бути тим, з ким ти станеш до двобою навіть з оцією цяцькою. А будь в твоїх руках сталевий топір, я й з дверей кузні не показався б. Доведися тобі розлюченому стояти перед порогом... Присягаюся старою підковою, котру вчора мій Ромул знайшов на дорозі. Ще досить добру, правда.

Зніяковівши од жартівливої похвали, Максим трохи почервонів і перестав вимахувати срібною зброєю. А Михай раптом споважнів і простягнув йому на долоні, зашкарублій і геть чорній од вугляної куряви, малесеньку срібну підківку, таку делікатну, що парубок навіть не одразу розгледів дарунок.

– Зодягни на шию, брате, коли до тої потвори з топірцем приступатимеш...

– Чи ж то я дівка, аби цяцьками обвішуватися? – зневажливо пхикнув Максим.

– То не прикраса, – становчо відказав циган, не виказуючи образи. – Ти ж хрестик носиш?

– Так то хрестик, – непевно мовив парубок. – Його отець Олександер в святій воді купали, в церкві освячували.

– Мій нарід такі підківки не менше цінить... Вони нам щастя приносять... Візьми, від щирого серця дарую! Твій батько мене вдруге на світ народив, то і я своєму братові названому хочу хоч чимось допомогти!.. Візьми, Максиме, – промовив майже благально. – Може й не буде тобі з цього користі, але й у заваді не стане...

З такими словами Максим не міг не погодитися. Та й Михая ображати не хотілося.

– Дякую, брате, – відказав просто і почепив підківку на одну шворку з хрестиком. – Те, що дароване від щирого серця, й справді ніколи пошкодити не може.

– Вервольф дуже швидкий, – мовив тихо циган, наче до самого себе. – Коли буде від тебе за десять кроків, то лаштуйся так, наче він стоїть на віддалі вістря меча. Не дай заскочити себе несподівано, бо й сила в нього така, що для другого удару в тобі вже життя не залишиться... Найкраще, якщо в ту мить, коли хотітимеш на нього напасти, хтось зможе потвору відволікти. Одна мить розгубленості вервольфа подарує тобі життя...

– Звідки ти, Михаю, про перекиднів знаєш? – вигукнув здивовано Максим. – Невже сам бачив?!

– Та доводилося... Нічого приємного в тих спогадах немає. Краще й не ворушити минулого.

Коваль якось непевно пересмикнув плечима і посунув до кузні. При чому йшов так важко і повільно, наче двигав на собі непосильний тягар.

– Михаю! – гукнув йому вслід парубок. – Постривай! Розкажи ще щось! Я ж про перекиднів лише з бабусиних казок відаю, а йди взнай скільки там правди... Батько ж і хотів би мені допомогти, так теж нічого не відає. Каже, що про Богів Давніх, чи там про гномів з лісовиками, повітруль або мавок, то усе що завгодно, а от з перекиднем ще жодного разу не довелося справи мати. Наче, з Богами – доводилося.

Циган обернувся в дверях кузні.

– Наш табір стояв в Угорщині... Давно, я ще головою до кінської морди не досягав. Однієї місячної ночі прийшов вервольф. Багато наших найхоробріших чоловіків хотіли з ним зустрітися і вбити. Тепер їх нема... Табір знявся... Мій батько бачив вервольфа... Батька теж немає... Тепер ти хочеш з ним зустрітися...

Михай ще більше зсутулився і сховався за дверима.

– Ех, Михаю-брате... – зітхнув Максим. – Коб’ то ще простий перекидень був, а то ж Мирославин батько! І доведеться мені батька нареченої вбивати? А відомо ж, що кров то не водиця... Чи не стане потім між нами?

Максим обернувся плечима до кузні і повільно подався на берег потоку. Туди, де вся сільська молодь, і навіть вже одружені, але ще зовсім молоді чоловіки, збиралися навколо розпалених багать для святкування Івана Купала, яке мало закінчитится аж у ту мить, як Ярило скупається в їхній запруді. Заглиблений у свої смутні думки, він не помітив, як якась постать, тримаючись осторонь і ховаючись у темряві крадькома посунула за ним.

Веселий гомін ставав дедалі виразнішим, і парубок рішуче звернув убік. Зараз у нього був не той гумор, аби пустувати разом з усіма. Тим більше, що й Мирослави його там теж немає. Не пустить же боярин доньку до простих горян. У своїх руках Максим тримав смерть Тугара Вовка і, хоч знав, що той вовкулака, однак не міг перестати мислити про боярина, як про людину. Може через те, що власними очима ще не бачив його у вовчій шкурі, а уявою не здолав сягнути аж так далеко? Чомусь всі сьогоднішні події та розмови й досі сприймалося ним як страшна казка.

До світання був ще шмат часу. Всі, з ким парубок мав зранку рушити до боярської оселі, стрибали через полум’я, пильнували, чий вінок до якого пристав. Ворожили, гуляли, цілувалися з дівчатами. Кому як пощастило... Тримаючись осторонь, аж там, де не сягали відблиски полум’я і щоб трохи позбутися не надто приємних думок, Максим вирішив скупатися.

Вибрав затишне місце. Поскладав на камені одежину, розбігся і шувбовснув у прохолодну воду... В надії позбутися надокучливих думок, але ті певно не боялися води...

Дід Охрім і батько радили образити Вовка і примусити стати до двобою. Плекаючи ще й таку надію, що при доньці та своїх людях той посоромиться перекидатися у звіра, а тоді зійдуться меч з мечем. Що теж не жарт, бо боярин рубака завзятий, та все ж не те, що з потворою пекельною боротися... Челядь, може, спершу й не повірить тухольцям, та потім усе на яв вийде. Бо перекидні по смерті або в вовка, або в колючий кущ перетворюються. От тоді й зрозуміють, що інакше вчинити не можна було. І Мирослава теж... Ось лишень, чи вибачить? Не кожній бо дано спокійно дивитися на смертний двобій батька з коханим, але тут залишалося лише вірити в мудрість старого Охріма і Максимового батька, котрі обіцяли обов’язково щось вигадати. Молодший Беркут сильно сумнівався, що вони дадуть собі раду з запальною на вдачу дівчиною, але відмовитися від довіреного не міг... Якщо хотів, аби громада потім прийняла до себе доньку вовкулаки, як його дружину. Бо переможець матиме право зажадати для себе винагороди!..

І цією винагородою має стати їхнє з Мирославою спокійне життя серед людей.

Нічна купіль трохи остуджувала розпалений, ошаленілий від роздумів, мозок, даючи миттєве полегшання, і зі ставу парубок вибрався вже більш певний себе та значно рішучіший. Бо остаточно переконався, що єдиним шляхом отримати Мирославу і залишитися з нею тут, був двобій, котрий мусив закінчитися смертю Тугара Вовка. І саме від його руки...

Зодягнувшись і продовжуючи думати про кохану та її проклятого батька, Максим і не зчувся, як ноги винесли на знайому стежину.

Заглиблений у свої не надто милі думи, він йшов лісом і розважав над тим, що як у житті все переплітається: ось і тепер, ті самісінькі руки, що зовсім недавно врятували від неминучої смерті у ведмежих пазурах боярську доньку, повинні будуть ще сьогодні вбити батька... Спробував замислитися над чимось іншим, але все було марно, бо думки вперто кружляли навколо одного й того ж... Схаменувся парубок лише тоді, як спинився під заповітною кривою сосною.

– Оце так... – буркнув здивовано. – З якого це дива мене під боярську оселю занесло?

Однак тут не випадало вдавати з себе сердитого, бо кожна гілочка на дереві, кожна травинка під сосною нагадували йому про щасливі хвилини, проведені на самоті з коханою. Присутність Мирослави була настільки реальною, що Максим і не здивувався б, побачивши дівчину тут. Он, навіть меч її лежить поперек вузлуватого кореня, виблискуючи в місячному світлі дрібними самоцвітами, що ними рясно цяцьковане руків’я та піхви.

Меч?! Мирослави?!

Увесь дурман вивітрився з голови парубка, звільняючи місце жахливій тривозі швидше, ніж різкий подмух вітру відносить легку павутинку.

Максим, обережно ступаючи, аби не затерти сліди, наблизився до меча і уважно огледів землю навколо. Ніч, звісно, вміла приховувати всі відбитки, але й того, що розгледіло вправне око мисливця, було досить, аби тривога лише підсилилася. Бо все тут вказувало на те, що зовсім недавно на Мирославу було вчинено напад!

Забувши про все на світі, Максим було вже шарпнувся до оселі Тугара Вовка, коли погляд його впав на дбайливо складену неподалік, знайому з виду, одежу боярина. Думка про те, що той міг напасти на власну доньку й на мить не прийшла до голови парубкові. Ба, навіть навпаки – побачивши це, він зрадів. Збагнув, що коли слідами нападника йде перекидень, то бідоласі залишалося лише поспівчувати. Виявляється, за певних обставин, не так уже й зле мати батьком вовкулаку...

Повний місяць давав досить світла, аби Максим зміг рушити слідами, що залишив по собі викрадач. Тим більше, що той і не надто затирав їх. Певно, поспішав. Не став квапитится і молодий Беркут, довіривши справу помсти батьківським рукам. Чи то пак, зубам... І лише крик, сповнений невимовного жаху й болю, що урвався майже одразу, примусив його забути про обережність та кинутися стрімголов у хащу. В напрямку, звідки той зойк долинув.

Максим недаремно вважався одним з найкращих мисливців серед тухольської молоді, бо ліс, навіть нічний, знав не гірше за подвр’я перед хатою. Тож і зараз не плутав, уже здогадуючись куди саме приведе його слід. Здогадувався й про те, що муситиме застати на тій галявині. Але коли побачив насправді, то все ж остовпів на мить від жаху і огиди.

Спершу він розгледів просто перед собою темну, масивну постать звіра, що з глухим гарчанням роздирав щось у траві. Розуміючи, що то останки напасника, Максим не відчув до нього співчуття, а натомість став роззиратися за Мирославою. Дівчина лежала дещо осторонь і виглядала якось не так. Ступнувши кілька кроків вперед, проте не спускаючи з ока перекидня, парубок розгледів, що Мирослава жорстко скручена і, схоже, непритомна. Тоді, плюнувши на все, він поспішив до неї. Підбіг, присів поруч, і намацуючи пальцями затягнені намертво вузли, заходився їх один по одному розрізати гострим захалявником, з яким ніколи не розлучався, як, зрештою і всі юнаки тухольців.

– А бодай тебе чорти з вил не знімали, тварюко, песиголовцю, промовив нарешті вголос, коли намацав той вузол, в котрий була вплетена коса дівчини. – Гнида...

І хоч дівчина була все ще непритомна, Максим не забував, хто знаходиться в нього за плечима, тож розрізавши останній зашморг, обернувся до вовкулаки обличчям, проте не піднімаючи зброї.

Той уже якийсь час стояв непорушно у кількох кроках від парубка, облишивши розтерзане тіло, і приглядався, як той хутко, але делікатно звільняє від пут Мирославу.

Тепер, коли Максим мав змогу докладніше роздивитися вовкулаку, то одразу стала зрозуміла вся абсурдність замисленого старійшинами. Не те, щоб перекидня не можна було здолати, ні, але в жодному випадку не самотужки... Потвора за своїми розмірами швидше нагадувала бичка дволітка, ніж звичайного вовка. Відповідною до розмірів була й пащека, повна величезних гострих зубів. А ще у перекидня, гіршим за могутні м’язи, страшнішим за смертоносні ікла були пекельні очі. Один погляд в які забирав хоробрість в супротивника. Відчуваючи, що ще мить і він дремене через кущі, як сполоханий заєць, Максим облизав пересохлі вуста і хрипко витиснув з себе:

– Я сам залюбки вбив би його, коли б знав, хто це...

– Х-хе, – буркнув вовкулака. – Можеш подивитися... Хоча, я вже якось обійшовся і без тебе.

Максим, пам’ятаючи настанову цигана і тримаючись так, щоб не повернутися плечима до потври, зробив велике півколо і наблизився до розтерзаного тіла. Й лише по одежі зумів розпізнати недавнього товариша.

– Гнат! – швидше вишепотів розгублено, ніж вигукнув. – О, Господи! Як же це?

– Знаєш його? – поцікавився вовкулака.

– Так... – не приховав правди парубок, хоча спроба зробити це й так вийшла б на марно, бо запахи уже все розповіли боярину. – Навіть побратимом вважався, – і не стримуючи почуттів, Максим плюнув на останки.

– Х-хе, – прокоментував цей вчинок вовкулака і поцікавився. – Ну, а ти сам звідки узявся? Чи не до тебе Мирослава уночі вийшла? Правду кажи! – прогарчав загрозливо.

– Чом Мирослава опинилася в лісі, – повагом відказав парубок, – то ми у неї довідаємося, як опритомніє. А я тут по те, боярине, аби тебе вбити.

Спершу Максим не хотів казати правди, але лукавити не вмів і вирішив, що краще усе говорити, як є. А далі буде видно. Тим більше, що після щойно пережитого, зла на перекидня у нього чомусь не виникало. Ба, навіть більше, несподівано з’явилася думка: чому той досі не нападав на людей, а обмежувався лише вівцями та телятами? Адже, при його потворній силі, жоден з пастухів, мисливців, лісорубів чи жіноцтва, яке увесь час ходило до лісу за ягодами чи грибами, й не зойкнув би, а подумали б, по меншій мірі якійсь час, що то вовк-самітник лютує.

– Мене вбити? – хрипко засміявся перекидень-боярин. – Чи не оцим? – мотнув зневажливо головою в бік топірця. А тоді якось в одну мить, опинився поруч з парубком, і той навіть не сіпнувся, а перекушене поруч з рукою топорище, вже впало йому під ноги. – Срібло, х-хе...

Вовкулака легко ткнув важкою мордою парубка в живіт, од чого той важко гепнув на землю.

– Дурний ти, хоч і хоробрий...

– Боярине, – несподівано для себе щиро промовив парубок. – Забирався б ти звідси, га? Люди однак не схочуть мати поруч з собою такого сусіда. Підгадають час і спалять разом з садибою!.. Про доньку подумай! Як їй жити потім? Це, звісно, якщо вона ще до тепер не здогадалася...

Вовкулака з цікавістю приглядався Максимові, але мовчав.

– Сміливець, – пробурмотів нарешті Тугар Вовк чи то схвально, чи то осудливо.

– Боярине, – провадив далі Максим, – ми з Мирославою кохаємо одне одного. Ти й сам чув, як вона освідчилася при всіх, що буде лиш моєю. Благослови нас, а сам йди в ті краї де тебе ще не знають.

– Мирославу? Тобі? – загарчав люто вовкулака. – Смерде! Не забувайся!

Могутня лапа блискавицею мигнула в повітрі і опустилася на голову парубка так невловимо хутко і сильно, що той, навіть не скліпнувши очима, непритомний повалився на бік. ...

– А що ти на те, Захаре? – мовив несподівано перекидень, дивлячись у темряву. – Може, мені вбити заодно і твого шмаркача?

І несподівано Захар зрозумів, що давно вже зачаївся на краю галявини з луком у руках.

– Чого мовчиш?

– Не думаю, що це піде тобі на користь, боярине, – ледве витиснув з себе старий Беркут, подумки дякуючи школі, пройденій у Морени. Там усіляке доводилося бачити. – Вбивство Гната я як батько можу зрозуміти. Зрозуміють і люди. От, чи простять – не відаю... Що ж до Максима – тут уже інше....

– Чим же інше? – прогарчав перекидень. – Той тать підніс руку на мою доньку, а твій син – на мене самого замірився. У чому ж різниця?

– Дівчину скривдити – то найпідліша справа. І такого нелюда від справедливої батьківської кари ніхто не боронитиме. Навіть на Купали... А до двобою з потворою стати...

– Х-хе... У потвори інша думка... До того ж, громаді скоро не до мене буде. Десять тисяч монголів сунуть сюди тухольським шляхом... Пета і Бурунда бегадири їх ведуть нас якусь мару у наші гори. Може вважають наш перевал ближчим шляхом до угринів, а може в іншій потребі...

– Відаю...

– От і добре... Тож переймайся своїм, а мені дайте спокій. І про Мирославу забудьте... Не для твого сина я її без матері ростив... Як не князівною, то бояринею напевно стане!

Захар вирішив, що тут за краще буде не перечити. Бо й навіщо? Життя усе покаже.

– Так і бути, – додав ще трохи побурчавши і розмислившись Тугар Вовк. – Залишу я твоє щеня живим. Нехай... Однак монголи невдовзі всіх... Але спробуй втовкмачити у його дурну голову, щоб про Мирославу і мріяти облишив! Не діждеться. І що наступна наша зустріч, звісно, якщо вона ще буде, стане останньою.

З тими словами вовкулака, не гаючи часу, схопив зубами доньку за одежу і легко та безшелесно, наче тримав у пащі не людину, а польову мишу, щез у хащах.

Одночасно з тим, як Тугар Вовк зник з галявини, на протилежному її кінці зняв з лука стрілу і ослабив тятиву Михай. Єдину стрілу, для наконечника якої йому ще вистачило срібла. Потім полегшено зітхнув, бо ніколи не вирізнявся надмірною хоробрістю, і поспішив до непорушного Максима...

Наче й не бачив Захара. Наче й не було його там...