Кінь Перуна

Розділ сьомий

Впору скошене та не пересушене сіно з лісових трав було пишним, як і коси жінки, що лежала на ньому. А пахло – аж думки в голові плуталися, наче від міцного меду. Й у крові починав нуртувати такий шал, що цілої зимової ночі виявилося надто мало, аби повністю пригасити його. Ніжні руки красуні давно безсило розметалися, мов перебиті пташині крила. Зелені очі заволокло хмільним туманом. Але Найда не вгавав з любощами. Наче здогадувався, що все це даровано йому востаннє. Доки Руженка не заблагала милосердя...

Він якийсь час ще намагався розворушити подругу, але, не відчуваючи заохочення, розчаровано зітхнув і зісунувся на бік. Провів вдячно долонею по її оксамитово-теплому, ще піддатливому, але вже безвольному тілі, і дбайливо прикрив кожухом. Ніч видалася морозяною, тож холод дошкуляв навіть тут, у глибині оборогу. Особливо тепер, коли вони розімкнули палкі обійми, й жар пестощів пригас остаточно. Потім солодко потягнувся, до хрускоту в кістках, зручно примостився під м’яким боком коханки і спробував задрімати. А там і заснув.

Так міцно, що не почув, як тріснув хмиз під важким чоботом. І прокинувся лише тоді, коли знадвору хтось розлючено загукав:

– Вилазь, голубко! Покажися з гніздечка! Довго шнурочок вився, а все ж кінчик вистромився!.. Більше не оближеться вам! Вилазь! Хвойдо!! Висунься на люди!

– Ой, матінко! – схопилася Руженка, спросоння не розуміючи доладу, про що йдеться і де вона сама. Сниться їй усе це, чи відбувається насправді? І метушливо заходилася прошопортувати у сіні шпарку. Потім припала до неї оком і цього разу зойкнула вже свідомо. І не так перелякано, як роздратовано:

– Не досить того, що сам приперся, ще й усіх братів своїх недоумкуватих приволік. Йолоп вихолощений... Міг би тоді уже все Підгороддя скликати.

Найда тихенько присвиснув.

Отже, Юхим Непийвода таки вистежив свою зрадливу дружину... І його – разом з нею. Що ж, цього рано чи пізно треба було сподіватися. Злодій і кара – нерозлучна пара... Саме так здавна кажуть галичани. Хоча, це ще як подивитися: хто кого й у кого вкрав першим. Може, Найда лише відікрав те, що йому належалося по праву?

Намагаючись не здіймати зайвого шурхоту, парубок став квапливо зодягатися. Вийти до розлюченого чоловіка все одно доведеться, то краще приготуватися до тієї зустрічі як слід. І бути, бодай у штанах.

– Зодягнися, – прошепотів також Руженці, але та лиш стискала руки і покусувала губенята. Зазвичай рішуча і вперта, вона в одну мить розгубила всю свою вдачу і перетворилася на перестрашене дитя, яке батьки спіймали на поганому вчинку. І битимуть чи ні, але збештають добряче. Ще й при чужих людях. Тож, з одного боку, її розпирала безсила лють на власного чоловіка, що завдав такої кривди (жіноцтво завше усю вину перекидає на мужів). З іншого – їй було прикро і боязко того поголосу, що неодмінно розійдеться поміж сусідами, і ославить її, як невірну жону. А найприкрішим, найпідлішим в усьому було те, що, маючи подібного чоловіка, жодна не змогла б дотримати вірності. Але ж хіба визнає котра її рацію? Хіба промовить хоч одна сусідонька слово на захист? Ой, ні! Навпаки... З великою насолодою глумитимуться й утоптуватимуть її ім’я в багно. Чому? Невже для того, аби помститися за власну нерішучість? Чи заспокоюючи заздрісну хтивість? Бо ж хочеться й собі... Хоч раз... Адже так? Еге ж?

Ці переживання настільки заполонили думки Руженки, що вона украй розгубилася. Не від страху, ні. Просто молодиця все ще перебувала наче уві сні, не маючи й найменшого уявлення, як бути далі... Яким чином гідно вибратися з цієї історії.

– Вилазьте! – знову вигукнув розлючений Юхим. – Вилазьте, сучі діти, бо оборіг спалю!

– Отямся, Юхиме, – зібравшись із духом, озвалася-таки Руженка. – Не роби ні з мене, ні з себе посміховиська. Вертай додому. Я невдовзі прийду... Тоді й поговоримо про все... Тобі ж назавтра самому соромно буде. Проситимеш пробачення, але я вже не подарую. І не сподівайся...

– Цить, хвойдо! – верескнув чоловік, одразу якось перейшовши з басу на дитячий дискант. У глибині душі він все ще мав надію, що помилився, що його Руженка не така. Що вона зараз сидить десь у подруги, а тут ховається хтось інший. Але прикра дійсність безжалісно увірвала марні сподівання. Шалена кров хлюпнула йому в очі, затьмарюючи розум, а у серці не залишилося нічого, крім непереборного бажання помститися за свою кривду. (Він уже забув, що власними руками викопав яму, в яку так боляче сьогодні гепнувся). Люди взагалі легко забувають кривди, нанесені іншим. Ось і Юхим кілька літ тому, можна сказати, силоміць відібрав Руженку в іншого. Та історія давно забулася... А нинішнє – он же воно – просто перед очима!! Лють невтримна, піниста так скажено ринула в душу, що Юхим збагнув: ще мить, і він цілком забудеться, обернеться вовком тут же, перед очима братів. Аби лиш на одну-єдину мить відчути своїми іклами плоть того, хто спаплюжив його сімейне щастя... І нехай потім діється воля Божа! Ступивши за грань відчаю, він уже не боявся нікого й нічого.

Юхим вишкірив зуби і став поволі присідати, горбитися, хилитися до землі, аж раптом побачив перед собою Найду!.. Найду!! Того самого парубка, якого він пильнував за наказом Морени і у якого, власне, й відібрав Руженку, щоб помститися за своє чоловіче безсилля. Бо ж це через нього Володарка Долі та Часу так жорстоко скарала Юхима. О! Якби знання, в ту давню зимову ніч, що муситиме стільки вистраждати через отого безрідного нікчему, то не чаївся б у лісі. А кинувся, ще тоді, помежи всіх людей і собацюр до саней та й розтерзав би його, як жабу! Коби ж то знав...

– Ти? – перепитав вражено. – Ти?! – І несподівано для самого себе розреготався: – Га-га-га... Го-го-го...

Усім Доля обдарувала Юхима Непийводу. І батьківською кузнею, яка дісталася йому в спадок, як найстаршому серед братів. І розум Боги вділили йому майже увесь, що спершу відміряли на всіх п’ятьох синів старого Нечипора. Та й силою не обділили – сталеві підкови розтріскувалися в його мозолястих руках, наче черстві калачі. А безконечні свари поміж князями і боярами, що так дошкуляли усім іншим ремісникам та купцям, обернулися для зброяра золотим струмочком. Бо хоч би хто і з якої причини чи нагоди не виймав меча з піхов, то однаково мусив його спершу в Юхима купити. І навіть прикрий випадок у дитинстві, коли він, наївшись вовчих ягід, мало не вмер, вийшов на краще. Чому так? Ще б пак... Виздоровівши, із примхи богів, Юхим став вовкулакою. І як же він тішився своєю нелюдською силою, спритністю, витривалістю... Насолоджувався кожним відчуттям, недоступним звичайному смертному... Навіть остання немилість Морени не настрашила його, не зіпсувала смаку до життя. Бо ж ішлося лише про людину. А скільки там ще тому байбузові відпущено? Зачекається...

Сумлінно виконуючи наказ Богині, Юхим, проте не відмовляв собі у невеличких приємностях. Оберігав життя Найди, але пакостив йому в дрібницях, як тільки міг. І тішився потай, що завдяки його старанням, парубок ходить з обдертими ліктями та колінами, у синцях і з роз’юшеним носом.

А п’ять літ тому, довідавшись про кохання, яке зародилося між Найдою та Руженкою, заради тої ж таки капості, галицький зброяр Непийвода відразу заслав до дівчини старостів.

Спершу старі Кренделі противилися його домаганням, бо відали, кому пообіцяла своє серце їхня онука. Та хоч як любили, як леліяли вони рано осиротілу дівчинку, врешті-решт, під натиском злиднів не змогли встояти перед блиском золота. Та й то, сказати, давав Непийводченко за наречену стільки дукатів, що можна було на них придбати пару коней, півдюжини корів, ще й на добру одежу залишалося.

Але й Руженка була варта кожної потраченої монети. Що варта, то варта...

Найперше те – що сватався Юхим, маючи за плечима шосту руку літ, а дівчина лише п’ятнадцяту весну зустріла. Проте вже й тоді була вміру висока, довгонога, струнка, мов берізка. Водночас – округла у стегнах, а повні груди так і розпирали пазуху сорочки. Обличчям мила, а пухнасті коси, коли розпускала їх, укутували Руженку геть усю. Наче солом’яний стіжок польову мавку. Як водограй – русалку. За таку юнку можна було й більше викласти. Якщо навіть не долучати сюди ще й насолоду від помсти ворогові. А чи ж піддається підрахунку і вазі золотих монет те несамовите відчуття, коли Юхим, на правах господаря, матиме змогу пестити у своєму ліжку дику, ще нескорену (а мо’, й покірну, хто зна?) красуню й відати, що в цей же час, десь неподалік корчиться від нестерпних, пекельних мук Найда?

Та коли б знав Юхим, який клопіт купує на свою голову, то краще жбурнув би той гаманець з дукатами в запруду й доживав би віку самітником.

Сором’язливе дівча, налившись жіночими соками, виявилося жадібним до кохання... А Юхим?! О, Морена знала, чим дошкулити чоловікові! Краще б вона відрубала йому руку чи ногу... Не минало й дня, щоб Юхим не поглядав на гори, очікуючи звідти наказу впитися в горло Найді. От тоді б Руженка отримала все сповна! Певно, з місяць не випускав би її зі своїх обіймів! Або й більше?

...Можливо Юхим і не надумав би нічого з тим одруженням. Знайшов би інший спосіб дошкулити ворогові. (Чи то така проблема?). Але після смерті старенької вже матері дім Непийводченків залишився без господині. Сподіватися ж, що невістку приведе котрийсь із братів, було справою марною та безнадійною. Яка ж захоче вікувати з недоумком? Навіть за багатство... А його, Юхимова вада, була таємна, та й не вічна ж... І він сподівався, що тим часом якось обійдеться. Тілесну втіху замінить щира ніжність, турбота, злагода. Того й брав за себе сміливо хоч і писану красуню, так зате ж – недосвідчене, дурне дівчисько.

І справді, спершу (більше року) Руженка була смирна, бо, пам’ятаючи про своє дівоче кохання, розуміла, що назад вороття нема. Втішалася, дивлячись, як заможно зажили на старість її дід з бабою, і навіть відчувала вдячність до Юхима. Правда, вона й далі уникала шлюбного ложа, але чоловік ні до чого не силував її, то й дівчина поволі звикала. І десь на третій рік стала сприймати усе як належне. Здавалося б, що ще? Живіть... Та доля людська така ж примхлива й незбагненна, як і жіноча вдача.

Минав час. На добрих харчах Руженка ще більше розцвіла, набралася досвіду від язикатих сусідок. Звикла до Юхима настільки, що вже не наїжувалася, коли чоловік пестив її волосся, чи жартома вночі пробував заблукати рукою під сорочку. Навіть навпаки – сама стала шукати зближення. Скоряючись її побажанням, Юхим охоче пускався в ці забави, втішався у душі, що робить ще один крок до найсолодшої помсти. Бідака не помічав, не здогадувався, що з кожною новою, сміливішою ласкою наближається до справжнісінького пекла...

Зрозумівши, що нічого понад осоружні пестощі й поцілунки від чоловіка не дочекається, Руженка спершу тихо плакала в подушку, особливо довгими зимовими ночами. А тоді знову почала цуратися Юхима. Обходячись із ним та його братами, наче з худобою. Себто, годувала, доглядала, але і без крихти тепла, які перепадають вряди-годи від хорошої господині навіть худобі.

А цієї осені, саме під п’яту річницю їхнього шлюбу, зробилося геть нестерпно... Руженка несподівано розцвіла, мов та квітка, що нею її нарекли. Стала лагідною, привітною. Усе робила з посмішкою, з піснею, але не рідше, ніж двічі на тиждень, зникала з хати увечері й поверталася додому пізнім ранком. Змордована, безсила, але щаслива. А очі її випромінювали таку радість, що Юхимові хотілося піти та й утопитися.

Не допомогали ні прохання, ні прокльони. А на погрозу взяти за коси та добре відшмагати віжками – Руженка відказала з погордою:

– Чи ж я тебе проганяю зі шлюбного ложа? Сам не хочеш... Ну, то й не заважай.

Сказано було настільки твердо і по-жіночому жорстоко, що Юхим так і завмер з піднятою рукою. А тоді зсутулився-згорбився й тихо вийшов із хати.

Надумав ще вберегти дружину, допантрувавши, з ким вона кохається й давши злодюзі доброго прочухана, але здогадатися заздалегідь, у який саме вечір вона щезне, не вдалося жодного разу. А потім, коли Руженка пропадала, мов примара, було вже пізно починати пошук – ліс великий. Перекинувшись на вовкулаку, він, звісно, легко винюхав би слід, та не хотів цього робити. Бо відав, що у звірячій шкурі не зможе стриматися й загризе і кривдника, і дружину. А він усе ще леліяв надію – таки добратися згодом до її розкішного тіла. Навіщо ж грошам пропадати? Це вже потім, коли вволить бажання, помислить над її долею. Бо своїх кривд Юхим не прощав ніколи й нікому... Терпіння ж йому не позичати. Довго дзбанок воду носить, а все ж ручка колись увірветься.

Однак заспокійливі думки залишалися собі думками, а Юхим мучився, гриз кулаки, скрипів зубами. Спав з обличчя, змарнів на добрий пуд. І, бачачи його вічно насуплене, похмуре обличчя, сусідки зашепотілися про якусь внутрішню хворобу, що потай мордує багатія...

І ось, нарешті, Юхим дочекався нагоди розквитатися з кривдником.

Сьогодні звечора випав на замерзлу землю перший сніг. Він ліг легкою, непевною скатертиною, ладен розтанути від першого ж теплого дотику чи найслабшого сонячного усміху, але сліди відбивав чітко і зберігав довго. Досить чітко і досить довго, аби допомогти ревнивому чоловікові. Руженка ж і не подумала про це... А може, надто певна була себе та чоловікової покірності? Зрештою, уміння плутати сліди на снігу не входило до арсеналу її хитрощів. Жінка ж бо все-таки, а не лисиця... От і попалася.

Про все це Юхим устиг подумати, перш ніж Найда вистрибнув з оборогу на землю і ступив крок уперед. Того й розсміявся несподівано. Бо, як з’ясувалося, Руженка дарувала свої пестощі тому, від кого він, власне, і намагався її відібрати. Потай, крадькома, як злодій, а все ж, клятий безбатченко, зумів вихопити у нього з-під носа свій шмат здобичі.

Сміх і для Найди виявився цілковитою несподіванкою. Вибираючись назовні, він сподівався доброго прочухана. Бо хоч вважав Руженку своєю, розумів, що перед Богом і людьми вона належить Юхимові. Адже у церкві сама відповіла на запитання священика: «Так!». І того вже не змінити вовік. Але усвідомлення цього тримав далеко осторонь і ніколи не згадував про нього. Навпаки, робив вигляд, що все розпочалося у їхньому житті лише цієї осені.

Ночі тоді були ще по-літньому теплі, а зорі – чисті й високі...

Він перестрівся з Руженкою біля запруди. Жартома взяв за руку та так вже й не відпустив. Від дотику тендітної долоньки парубка спершу кинуло в жар, потім у холод, потім знову в жар... Потім... Він по-ведмежому незграбно згорнув її в обійми, побоюючись сердитого окрику або відчайдушного спротиву, але відчув під руками лише податливу пружність дівочого тіла. Побачив у широко розкритих очах щасливу недовіру і невміло, але міцно припав спраглим ротом у її розтулені для поцілунку пухкі уста...

Що діялося з ними далі, не пам’ятало жодне. Перші любощі впіймали їх у свою пастку і випустили, щасливих та переляканих, лише після того, як змінити не можна було нічого. Та вони й не хотіли. Знали, що колись настане розплата. Але легковажно відмахувалися від сумних думок і знову й знову зустрічалися, щоб поринути у солодке забуття.

...Найдужче Найда потерпав за Руженку. Бо для нього – княжого дружинника – в найгіршому разі усе обійшлося б лише побоями. Жорстокими, кривавими, а все-таки не до смерті. Бо вбивство ратника князь Данило не подарував би нікому. І на жодні кривди, на жодні пояснення не звернув би уваги. Своїх воїв князь судив сам і виправдав би без розмов... Тим більше, що тут були деякі пом’якшувальні обставини. (Та й відколи для воїна стало смертним злочином побавитися з чужою жоною?). І лише Руженці довелося б нести на собі весь тягар пліток. А що дівчина вродилася красунею, то був би він надмірним. Бо саме у таких решта жіноцтва вбачає загрозу своєму щастю й ненавидить від усієї душі. Відповідно ж і паплюжить із просто-таки невимовною насолодою.

Що ж до побиття, то над цим Найда навіть не замислювався. За час військової науки доводилося діставати добрячого прочухана не раз і не два. Деколи такого, надто ж на початку, що додому його приносили на руках товариші... Сам не дав би собі ради. Готуючи свою дружину, князь Данило на навчання не шкодував праці й часу. Особливо прискіпувався тисяцький Дмитрій. Той не давав спуску ні в чому й нікому. На його думку, добрий дружинник мав володіти і мечем, і списом, і луком – як ложкою. Навіть вправніше, бо від ложки не залежить життя. А голими руками мав дати собі раду з одним або й двома оружними. Була б воля тисяцького, то примусив би кожного новобранця зійтися у двобої з ведмедем, щоб подивитися, чого він вартий. (Новобранець, себто). А за розтерзаними і не шкодував би, мовляв, самі собі завинили, ліпше боронитися треба було.

Приховуючи від людських очей свої стосунки з Руженкою, Найда навіть мріяв, щоб Юхим напав на нього. Мав би тоді нагоду поквитатися за все. А коли б пощастило, то, мо’, й овдовіла б ненароком його кохана. Бо хоч що там люди думають, а Руженка завше була лише його, Найдина. І саме Юхим украв її першим...

Воїн знав, що дасть раду зброяреві, навіть якщо той припреться на зустріч з усім своїм дурноголовим виводком. Тож, почувши знадвору його голос, Найда навіть зрадів, а коли вистрибнув з оборогу, був уже налаштований битися й убивати. Та несподіваний регіт Юхима настільки збив його з пантелику, що він на мить забув про решту Непийводченків. А тим недоумкам було байдуже до усіляких роздумів, спогадів і реготу. Вони пам’ятали лиш те, що брат довго наказував їм у хаті: бити кожного, з ким він стане до балачки.

Важка ломака свиснула парубка по шиї швидше, ніж Юхим перестав реготати. І не встиг Найда оговтатися, як удари міцних кулаків так і посипалися на нього з усіх боків. Дружинник навіть не міг захищатися, а лише кректав і намагався ковтнути повітря, що після кожного удару в живіт виривалося з його горла з голосним схлипуванням, наче хто роздмухував горнило ковальським міхом. Світ потьмарився парубкові в очах, ноги зробилися м’якими, мов із воску, коліна підігнулися, і Найда важко впав обличчям у замішану чобітьми снігову бовтанку. Певно, незважаючи на можливий княжий гнів, тут би йому й настав кінець, бо, роз’юджені кров’ю, пришелепкуваті Юхимові брати ладні були розтерзати на шматки кого завгодно, бодай і ратника. (Потім, по всьому, що з дурного спитаєш?). Але тут з оборогу вихопилася Руженка.

Бійка закипіла так раптово і хутко, що в жінки навіть не знайшлося часу зодягнутися. Не чуючи більше голосу Найди, вона зрозуміла, що біда, і поспішила на допомогу.

– Стійте, нелюди! Стійте! Схаменіться! Що ж ви робите?! Юхиме!!! – вдалася до хитрощів. – Ви ж княжого дружинника вбиваєте!

Юхим завагався, бо хоч жадоба помсти вимагала крові, тепер уже було не до жартів. Убивши Найду, він мусив би вчинити так само і з Руженкою. Адже, щоб там світ перевернувся, вона таки потвердить перед воєводою, що нагадувала йому, Юхимові, з ким він має справу. І відбрехатися тим, що не відав, кого били, уже не вдасться. От як лише стримати роз’юджених братів? Юхим кинувся вперед, ладен стусанами спинити, якщо не допоможуть слова. Але втручання було зайвим... Його дурноголові брати, побачивши перед собою оголену жінку, що видавалася ще звабливішою в передранковій імлі, так і остовпіли. Не мали сили відірвати очей від недоступних, а тому ще жаданіших, принад невістки.

Аж тепер Юхим пригадав, що й Морена наказувала йому допильнувати, аби з Найдою нічого не трапилося. Бо він усе ще був потрібний їй для чогось. І мимоволі зрадів. Князь, може, й помилував би його, вправного зброяра, а от Морена – в жодному разі! Зрадіти зрадів, але не заспокоївся. Лють за втрачену гідність, усе ще розпирала груди і шукала виходу.

– А ось і наша лебідка, – вихрипів, бо від надміру почуттів засудомило у горлі, й сплюнув презирливо на непорушного парубка, що простягнувся долілиць під ногами. – Справжня лісова царівна. Красуня... Відразу видно: варта заплаченого за неї золота...

Його брати мовчали і лише голосно сопіли.

Юхим подивився на них уважно, тоді перевів погляд на жону, що все ще простягала до нього руки, вступаючись за коханця, і посмішка спотворила його змарніле від душевних мук обличчя.

– Може, й справді, хлопці, не дамо пропасти добру, нашими мозолями оплаченому? Га? А що – як чужим не шкода, то своїм і поготів...

Присуд чоловіка був настільки підлим, що Руженка навіть не повірила почутому, а сприйняла це як початок образ і словесних знущань, які вона приготувалася вислухати від Юхима, перш ніж він візьметься за віжки. Але коли чоловік несподівано обернувся до неї плечима і пішов геть, залишивши на самоті з придуркуватими здоровилами, котрим аж слина скапувала, Руженка збагнула, що то не жарт. І її чекає кара, гірша за смерть... Розуміючи також, що всі слова, звернені до дурнуватих, будуть марні, жінка жалібно зойкнула, спробувала затулитися руками і позадкувала до оборогу, що враз перетворився на жахливу пастку. А ті, щось бурмочучи поміж себе і похихикуючи, посунули слідом... І тоді вона перелякано закричала. Тонко, пронизливо, наче заєць у собачих зубах...

Почувши цей крик, Юхим спершу зупинився й сіпнувся було назад, але так і не зрушив з місця. Лють на невірну була надто пекучою, щоб дозволити милосердю дійти до серця.

...Зойк, повний розпуки, привів Найду до тями краще за крижане баговиння, в якому він лежав. Парубок повільно підвівся, спираючись на руки, і мимоволі застогнав від болю в усьому тілі. Так його ще не били – безжально, на смерть...

Крик донісся вдруге, але вже такий тихий, наче пробивався через подушку або кожушину. Найда спершу подумав, що то йому вчувається.

– Матінко... Ні... Не тре...

Усе замовкло на половині слова, і парубок, крізь туман і дзвін у голові, збагнув, що благають милосердя десь поруч з ним. Він здивовано озирнувся, але побачив лише оборіг з лісового сіна. Ступнув ближче, вдихнув його пахощі й остаточно отямився.

– Руженка? – перепитав, маючи надію, що помиляється.

У відповідь з оборогу долинуло лише дурнуватий хихіт.

Де й поділася його слабість. Парубок запустив руки в нору, яку вони з Руженкою вирили для своїх зустрічей, щось ухопив там і одним дужим ривком виволік назовні. Це був Ничипір – наймолодший з Непийводченків. Не роздивляючись довго, Найда вдарив його напруженими пальцями в борлак і відкинув убік.

Хведір ще встиг обуритися, куди це його тягнуть, але за мить теж збайдужів до всього і влігся поруч з братом. Таким ударом можна було й убити, та Найду зараз це мало обходило... Він наче виконував важку, неприємну, але необхідну роботу...

– Та тримайте! – заволав несподівано останній із братів, завив незгірш вовкулаки і позадкував з оборогу. Вісім кривавих смуг з обох боків прикрашали його морду, а кров так і цебеніла з-поміж пальців. Удар двома зчепленими у замок руками по нахиленій потилиці позбавив його мук. Бодай на якийсь час.

– Руженко! – вигукнув Найда й устромив голову до нори в сіні. – Люба, мила, це я...

Жінка мовчки схлипувала і квапливо зодягалася, плутаючись у вбранні.

– Руженко, що тра... – парубок затнувся. – Що вони з то... – він знову не зміг докінчити. – Як ти?

Жінка продовжувала мовчати, лише рухи її стали ще поквапнішими.

– Що з тобою, Руженко? Озвися...

Руженка несподівано припинила зодягатися й уперла в обличчя парубка довгий важкий погляд. В очах її не було сліз, а лише страшенна втома і невимовна туга.

– Чого тобі? Ще мало?

Найді наче хто в обличчя ногою зацідив. Він сіпнувся, але промовити зміг тільки одне:

– Що з тобою?

– Може, помиляюся? – зло продовжила жінка. – Може, ти зі мною, заміжньою, для чогось іншого зустрічався? Може, не моє тіло в сіно втолочував, користаючи з нагоди? Усі ви одним миром мазані!.. Добре Орися казала: спершу натішитеся, а тоді... – вона схлипнула.

– Руженко, що ти мелеш?! Схаменися!

Жінка знову підвела голову.

– А я й схаменулася... Мене Юхимові вінчали, йому й повинюся. Він мій пан і має право карати чи милувати. А тобі – зась...

– Руженко! – зойкнув уражений у саме серце Найда. – Руженко...

– Облиш мене, – промовила твердо. – Усе скінчилося... Більше не заговорюй... Бо чоловікові поскаржуся. Він тобі ще доправить.

І жінка так люто зиркнула на парубка, що той розгублено позадкував геть.

Не озвавшись більше жодним словом до недавнього коханця, Ружена вибралася з оборогу, обтрусилася й пошкандибала до міста. І такою чужою, такою далекою й незбагненою була вона зараз для Найди, що парубок не насмілився зачепити її бодай словом.

Він ще якусь мить постояв, почухуючи потилицю, тоді махнув рукою, відразу ж зігнувшись од болю в потовчених ребрах, і теж подався додому. Іншою дорогою. І вже не бачив, як усього за кілька кроків од лісу Руженку вдруге перестрів Юхим.

– Ну що, дружинонько мила, сподобалося?

Руженка змовчала.

– Думаєш все? – продовжував скреготати зубами Юхим, водночас не перестаючи милуватися вродою Руженки і мимохіть думаючи, що міг би бути щасливим, коли б міг... При цьому думки його перестрибнули на Найду, а з нього на Морену. – Ти ще не відаєш, як карають таких…

Ружена мовчала. Їй раптом усе стало байдуже. Вона зрозуміла, що настав кінець усім мріям, що до минулого вороття нема. А шукати надію, вигадувати для себе щось хороше у майбутньому – не було ні сили, ні бажання. Цілковита нехіть до життя скувала її тіло й душу.

– Мовчиш? – не вгавав Юхим. – Ну, мовчи, мовчи... А я таки для тебе придумав дещо... Ти й не сподіваєшся. Спасибі, Мара підказала.

Він хижо посміхнувся й видобув із-за пазухи невеличку торбинку, що висіла в нього на шиї. Розшнурував її і висипав собі на долоню щось схоже на зморщені чорні квасолини. Але круглі й більші, ніж справжні.

Руженка якось наче збоку дивилася на все те і кволо думала: »Це він отруту роздобув десь... Хоче мене вбити... От і добре... Усе закінчиться відразу, і, може, буде не дуже боляче».

– Ковтай! – наказав Юхим і підніс ті квасолини Ружені до рота.

Жінка слухняно розтулила уста і, більше бридячись його пітної лапи, ніж невідомої отрути, губами зібрала з долоні все те чорне і проковтнула. Проковтнула, прощаючись подумки зі світом, та благаючи Бога, щоб не довго мучитися.

І ось тут Юхим зареготав удруге.

– Дурна хвойдо, ти думаєш, що я отруїв тебе? А дзуськи! Тоді б ти знову втекла від мене. І вже назавжди, так? Ні, не надійся... Я відпущу тебе від себе лише після того, як сам зможу натішитися, або коли краса твоя зів’яне і буде нікому не потрібна.

– То що ж ти тоді дав мені? – в голосі Руженки забринів жах. – Приворотне зілля?!

– Зілля? – Юхим засміявся ще веселіше. – Так... Лиш не приворотне, а – вовче! Ще надійніше! Бо відтепер ти по ночах будеш вовчицею й моєю самкою... І ніхто інший більше не існуватиме для тебе.

– Ні! – розпачливо зойкнула Руженка. – Ні! Ніколи! Краще смерть!

– А ось побачимо, – зловісно прошепотів Юхим. – Дивись-но, уже й одежинка твоя готова. І якщо я не помиляюся, то сам Велес збирається тобі її приміряти.

Перед людьми і справді, наче з повітря, виникла постать могутнього чолов’яги в червоному як жар плащі, з довгим чорним волоссям, що, наче густий смоляний дим, спадало з голови на плечі. Такі ж вуса і борода робили обличчя Бога білішим за сніг, а очі на ньому видавалися двома обпеченими ранами. В руках Велес тримав вовчу шкуру. Якийсь час він мовчки милувався вродою жінки, і щось – наче вагання чи роздум – мигнуло в його очах, але, схоже, що й боги змушені коритися звичаям.

– На коліна! – наказав Руженці.

Та хотіла щось заперечити, просити милості, але слова так і не видобулися з її горла, натомість ноги слухняно підігнулися, і жінка з тихим гарчанням опустилася навкарачки.

У ту ж мить Велес накрив її вовчою шкурою.

– Носи як власну, – мовив становчо. – Сьогодні звикай, а відзавтра: день – для чоловіка, ніч – для звіра! – і зник. А замість Руженки перед Юхимом з’явилася молода, сильна вовчиця.

– Ось і все, мила, – посміхнувся Юхим. – Певно, давно слід було з тобою так учинити... Тепер лизатимеш мені чоботи, а кожного іншого, як тільки стемніє, розірвеш на клапті. Від нині й повік ти лише моя!

І на підтвердження сказаного, вовчиця слухняно, хоч і невміло, заметеляла хвостом...

Додому Найда повертався мов уві сні. Все, що трапилося, – видавалося якимсь страшним маренням. Руженку наче хтось підмінив. А оскільки парубок не почував за собою жодної провини, то, піддаючись на вмовляння одвічного чоловічого самолюбства, готовий був визнати, що молодиця й справді вирішила покинути його. Чи від страху перед покаранням, чи з якої іншої причини, – не суттєво. Але – покинути! І Найда, аби не божеволіти від думок, поволі став переконувати себе в тому, що, певно, люди правду кажуть: усі жінки хвойди, і сподіватися на їхню вірність – марна справа. Особливо, якщо вони вже мають у цій справі якийсь досвід.

Відчинивши двері рідної хатини, Найда полегшено зітхнув, так, наче усі тривоги та неприємності лишалися за порогом. Але відразу ж наштовхнувся на докірливий погляд матері, що так і притис його до одвірка.

– Уже не спите? – бовкнув ніяково.

Мати лиш осудливо похитала головою.

– От іще, – пирхнув роздратовано. – Маленький я чи що?

– З малим тобою було менше клопотів.

– Нене, ну що ви таке говорите, – не давав за вигране Найда. – Чи ж то вже й попарубкувати зась? Ви згадайте, як самі з батьком молодими були. Теж, певно, до світанку гуляли?

– Батька згадав! – сплеснула руками Христина. – Посоромився б, лобуряко! Чи ж то батько наш до чужих молодиць вчащав коли? А ти? Геть від рук відбився! Коли б Опанас не хорував, нам’яв би він тобі чуба! Безстидник! Як самому все байдуже, то хоч би про нас подумав... Як людям у вічі дивитися? Перед Юхимом не сором?

– Перед Юхимом?! – аж скинувся Найда. – А мене він пожалів, коли Руженку купував? Адже знав, що мені вона обіцялася! Всі знали! Але продали... Тепер ще й соромлять.

Мати похилила голову і підійшла ближче. Легко торкнулася сухою долонькою широких синових грудей і мовила благально:

– Що ж тепер вдієш, синку? Адже вінчані вони... Гріх жону від мужа відбирати. Терпи... Дівчат ще багато. Покохаєш іншу... Ти ж у нас парубок хоч куди. Кожна радо за тебе піде. Не занапасти собі життя несповненим... А їй душу.

Найда важко зітхнув, наче ніс на плечах лантух збіжжя, й обійняв матір.

– Не турбуйтеся, нене... Скінчилося сеї ночі все... Більше – зась... Спати хочу.

Важко ступаючи, як старий дідусь, парубок пройшов у свій закуток і, не роздягаючись, упав на лежанку.

– О Боги! – прошепотів ще. – Хто б підказав мені, як далі бути?

На долівці тихо зашурхотіло і тоненький голос озвався:

– Я можу, але чи ж захочеш вислухати?

Найда аж сіпнувся від несподіванки, а тоді опам’ятався.

– То ти, Митре?

– Я, – відказав домовик і забрався на лежанку поруч з головою парубка. Був він зростом завбільшки з кота. Але при потребі й у мишачу нірку заховався б.

– Скажи мені, Митре... – попрохав Найда, – бо я збожеволію від думок. Чи й справді Руженка для мене назавше втрачена?

– Ти ще й не знаєш усього... – поволі проказав той.

– Господи! Що ж іще? Над нею таки...

– Ні, але...

– Та кажи ж!

Домовик пововтузився трохи, вмощуючись.

– Те, що вона говорила з тобою сердито і прикро, в голову не бери. Просто їй надто багато довелося пережити. А от те, що вона мардагайлом* стала – біда. В подобі жінки-вовчиці Руженка лиш одного господаря визнаватиме. Того, що вовчою сутністю її обдарував. Юхим для неї тепер не лише муж законний, а й вожак зграї. З повною владою над життям і смертю...

– Що? – тільки й пробелькотів Найда. – Який ще Магарай?

– Не магарай, а мардагайл... Жінка-вовк. Колись у давнину так боги карали невірних жон... Тепер сім літ поспіль вона вночі перекидатиметься на вовчицю, в усьому покірну вожакові зграї, себто своєму чоловікові. І якщо вдень ще, можливо, комизитиметься, то з настанням темряви – зась!

– О Господи! Коли ж це трапилося?

– А як ти додому поволікся... Юхим нагодував Руженку вовчим зіллям, а Велес обернув її на вовчицю. Я чому тобі розповідаю про це – щоб застерегти. Уночі навіть не намагайся заговорити з нею – розірве!

– Мене?!

– Кожного.

– І нічого вдіяти не можна?

– Можна, але ще не тепер, – відказав Митрій. – Мусиш запастися терпінням і чекати, поки не настане слушна мить.

– А як я довідаюся, що вона вже настала?

– Я дам знати... Зараз чари Велеса ще надто свіжі й сильні, але він припустився однієї помилки. І це дає нам надію. Терпи, хлопче... Хто вміє чекати, той завше свого допаде. Що ж стосується Юхима, то не турбуйся: він і у вовчій подобі чоловічим безсиллям страждає. Хе-хе...

– Митре! – заблагав парубок. – Яку надію?..

– Ані Юхим, ані Велес не відають, що Руженка... – домовик замислився. – Зрештою, і тобі не конче, якщо досі не знаєш... Але твердо кажу, що в таких випадках будь-які чари вдвічі або й утричі слабшими стають. Тому й розчаровувати легше. А тепер – краще спи, хлопче...

– Про який сон ти говориш? – спробував відмахнутися Найда, що й справді не почувався сонним.

– Міцний і цілющий... Довірся мені. Я знаю, що кажу. Твій час ще не настав. Спи...

Ліс спав. Столітні дуби і сосни вкутані товстим шаром інею, у снігових шапках, кучугурах вище колін, тихо дрімали, потріскуючи від морозу, наче переверталися неспокійно уві сні. Кришталеве око місяця холодно оглядало його з чорного оксамитового неба і, вкупі з міріадом мерехтливих зір, заливало все мертвотним білим сяйвом. Від того крижаного світла мороз ще сильніше стискав за плечі, забивав подих.

Найда щодуху мчав лісом...

Точніше, мчала його, охоплена невимовним жахом, душа. З останніх сил тягнучи за собою стомлене, зболене тіло, що ледь-ледь переставляло ноги, провалюючись у снігові замети то по коліна, а то й по пахви. Він біг, повз, рачкував, утупившись перед себе невидющими очима. Кожна кісточка його тіла, кожен м’яз були спрямовані вперед, геть, подалі від того страхіття позаду. Куди весь час сіпалася глянути голова, але так і застигала при найменшому русі, а ноги відразу ж наддавали ходи. Льняна сорочка прилипла до плечей, мокра від льодяного поту, і людиною тіпало, мов у пропасниці. А волосся аж ворушилося під збитим набік шоломом. Він знав, що неминуче загине, але розумів також і те, що житиме доти, доки бігтиме... З кожним кроком виграючи у смерті ще мить, ще подих.

Рот у Найди був широко роззявлений, і він, певно, кричав би від жаху, якби стиснене судомою горло ще підкорялося мозку. А так – лише розпачливе скімління, жалібне щеняче повискування порушувало спокій сонного лісу.

Дике, несамовите виття вовка-одинака, що вийшов на полювання, розітнуло ніч, застерігаючи кожного, щоб не смів торкатися його здобичі.

Від того виття Найда зробив величезний стрибок, перечепився об гілляку під снігом, укотре впав у замет і добряче луснувся чолом до невидимого у сніговій одежі пенька. Давно розщіпнутий шолом урятував його від смерті, однак сам зірвався з голови і пропав у кучугурах.

Нема доброго, щоб без злого...

Воїн поволі підвівся, стріпнув кучерями і відразу ж скривився від болю, але в його божевільних очах з’явився проблиск думки.

Зараз він стояв на невеличкій галяві, перед височезним могутнім дубом. Керуючись скоріше інстинктом, аніж тверезим розсудом, Найда підскочив до дерева і з останніх сил подерся вгору. Проліз сажнів шість-сім, подивився вниз і, певно, залишився незадоволеним, бо піднявся ще на кілька ліктів і лише там зручно примостився на товстій гілляці. Однак і цього було йому, певно, недосить, бо зняв із себе довгого шовкового пояса і міцно прив’язався до стовбура. Після цього перехрестився і полегшено зітхнув.

Шал божевілля вже покинув його, і застигла маска жаху поступово зникала з обличчя.

Він усвідомлював, що приречений. Бо висидіти непорушно на такому морозі, доки сонце розвіє нічні жахи, не вдалося б нікому. Але ця смерть була відома і, якщо вірити чуткам, навіть приємна... На відміну від тої – страшної й невмолимої, що спіткала всіх його товаришів.

Найда знову зітхнув і, проганяючи від себе криваві спогади, почав молитися:

– Отче наш, іже єси на небесі, да славиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє, да збудеться воля твоя святая, яко на небесі, тако і на землі. Хліб наш насущний дай ж нам днесь. І остави нам довги наші, яко же і ми оставляєм довжникам нашим. І не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас од лукавого. Амінь!

Не встиг він ще вимовити останнього слова молитви, як на галявину вийшов вовк.

Про те, що це саме вовк, можна було здогадатися лише з загальної будови. Бо побачений парубком звір був десь утричі більшим за звичайного сіроманця. І нагадував радше ту величезну смугасту кішку – тигра, яку воїнові довелося одного разу побачити при княжому дворі. Був тигр неймовірно лютий, сильний і звивний. Сотник Грива, що маючи тільки ножа, виходив сам на сам із ведмедем, добре роздивившись рухи того звіра, відмовився від двобою. І добре зробив, бо випущений задля забави на котяру здоровенний шатун трьохліток, не вистояв супроти тварюки й того часу, що потребує курка, аби знести яйце. Вовкоподібна потвора, що стояла під дубом і принюхувалася, виглядала не менш люто... Але не страхітлива, убивча сила, що була в кожному русі звіра, не величезні ікла, з яких ще й досі скапувала кров товаришів воїна, викликали непоборний жах, а – очі. Вони палахкотіли таким яскраво-червоним вогнем, наче увесь жар пекла містився у черепі потвори. Глянувши звірові у вічі, Найда певно впав би з дерева, якби завбачливо не прив’язався.

Могутня темна хвиля ненависті сягла й заполонила мозок людини, підкоряючи собі тіло і душу.

– Злазь! – гаркнув вовкулака. Тепер у цьому вже не було сумніву, адже навіть у казках справжні вовки не надто охоче розмовляють людською мовою. – Злазь сам, хробаку, бо пожалкуєш, що на світ народився, як я тебе здійму звідти!

Кожне слово, що вилітало зі страхітливої пащеки, супроводжувалося зловісним гарчанням, і Найду то знову починала тіпати пропасниця, то несподівано обдавало з ніг до голови нестерпним жаром.

– Отче наш... – почав було він знову, але вовкулака так жахливо загарчав, що слова молитви завмерли в людини на вустах.

– Навіть не пробуй, – погрозливо докинув вовкулака. – Бо за це я з тебе живого печінку витягну...

Кажуть, що загнаний у глухий кут щур кидається навіть на пса... Так то щур, а людина? Вогонь, хоч який сильний би не був, з’ївши все, що годиться на паливо, мусить згаснути. Певно, те ж відбувається й зі страхом. Від безконечного жаху і відчаю в душі у людини щось перегорає, і вона, усвідомивши, що втрачати вже нічого, несподівано для себе робиться рішучою й відважною. Правда, не кожний може з цього скористатися. Не завжди стає часу...

– Господи... За що? І так мене життя не пестило, – залебедів парубок. – Ні роду, ні племені... Невідомо де на світ прийшов, а тепер – ніхто й не довідається, де загинув...

– Годі скиглити, – прохрипіла потвора. – Злазь, бо я голодний... Замість того, щоб повечеряти як годиться, мусив за тобою вганятися. Злазь, кажу!

І тут Найді наче полуда з очей впала. Наче закляття якесь знялося. Колишня відчайдушність, якою він так дивував усіх, знову повернулася в серце воїна, і звір під деревом відразу став не таким страшним, а власна доля – не такою безнадійною.

– І чого ми так перелякалися? – тихо прошепотів до самого себе. – Ну, перкидень... Ну – нечисть... Але ж наші мечі у церкві освячені, та й піхви у багатьох сріблом куті. Усе через страх...

– Чого бурмочеш там, – гарчав далі вовкулака. – Довго я ще чекатиму? – Тепер його голос когось нагадував Найді. Аби не Юхима!

– Ах ти ж, щеня облізле! – несподівано розлютився парубок. – Загнав мене на дерево і поглядає як на мішок з тельбухами. Ну, чекай... І так загибель, і так – смерть... То я ж таки наостанок повчу тебе гопки стрибати!

Найда тепер уже не думав про смерть, і сили знову повернулися у зболене тіло. Його вже більше нічого не обходило, крім одного-єдиного нестерпного бажання – бодай раз, а таки полоснути з усієї сили мечем по ненависній морді, і хоч так відомстити за себе й усіх своїх товаришів. Вони загинули, бо не змогли перебороти в собі жаху, навіяного поглядом перекидня.

Не гаючи часу на розплутування вузла, в який затягнувся пояс, Найда перерізав його гострим захалявником, потер міцно долоні, повертаючи їм рухливість, і почав злазити.

– О! – здивувався вовкулака. – Та ти начебто битися зі мною збираєшся? Го-го-го... Ну, давай. Давай. Я навіть почекаю, доки ти меча свого знайдеш... Га-га-га! Он де він, у кущах лежить... Ге-ге-ге! Заважав утікати?! Го-го-го!..

І потвора справді відійшла на кілька кроків убік, даючи людині дорогу до зброї.

Найда лише зубами заскрипів од такої образи, але рішучості у нього не поменшало.

Він зручно зістрибнув з нижньої гілляки на втоптаний сніг і одним великим скоком допав до меча. Все-таки довіри до перекидня в людини не було й на гріш. Холодне лезо зблиснуло в місячному сяйві, і воїн полегшено всміхнувся.

– Готовий? – поцікавився вовкулака. – Чи ще зачекати? Не соромся... Може, до вітру сходиш? Я зачекаю... Однаково, я лайна не їм... Га-га-га! – не втримався від реготу, хоча спершу голос його звучав навіть лагідно, співчутливо.

Цієї, останньої, образи було досить, щоб розлютити і спокійнішого, що ж до Найди, то він так люто заскрипів зубами, наче жорна рушили.

– Ми ще подивимося, чиє лайно тут залишиться, – відказав презирливо. – І годі теревенити, тут хтось сильно вечеряти хотів. Чому ж тепер не поспішаєш? Боїшся, щоб до цієї страви зуби не поламати? Начувайся ж!..

Найда широко перехрестився, взяв меча обіруч і короткими пружними кроками став наближатися до потвори. А вовкулака, щиро здивований таким зухвальством, так і завмер із роззявленою пащекою. Це ж бо вперше людина йшла до нього, а не тікала стрімголов, не розбираючи дороги. І лише в ту мить, коли воїн, коротко змахнувши мечем, мало не черконув йому вістрям по носі, вовкулака прудко ухилився вбік, і знайома лють знову запалахкотіла в його червоних зіницях.

Найда ще одним глибоким випадом спробував досягнути мечем до боку потвори, вкладаючи в удар усю вагу свого тіла. І коли б це йому вдалося, то хто зна, як усе повернулося б, але вовкулака лише мотнув головою – і неймовірна сила, як пір’їнку, вирвала зброю з рук людини, а наступний поштовх, мордою в груди, кинув воїна на сніг, і величезні лапи притиснули його до землі.

– От і все... Хе-хе... Час і за трапезу.

Пащека роззявилася й зімкнулася на горлі в людини...

Зімкнулася, та не до кінця. Бо тільки-но вовчі ікла торкнулися шкіри Найди, як у розріз кольчуги, з-під сорочки, вирвався зелений промінь і вдарив у шию перекидня. Потвора жалібно вискнула, відскочила вбік і зачудовано витріщилася на розпростерту перед його лапами людину. В повітрі запахло смаленою шерстю і м’ясом. А воїн, що вже простився з життям, продовжував лежати непорушно із заплющеними очима, в душі дивуючись, чого смерть примушує на себе так довго чекати, і молячись, щоб усе відбулося не надто болісно.

– Ну, ти... – буркнув вовкулак. – Довго ще минулорічну падлину вдаватимеш?

Найда розплющив одне око.

– Тепер ще в переморгування надумав погратися?

Найда розплющив і друге око. Провів руками по тілу і сів, розгублено озираючись.

– Я ще живий?

– Дурень, – констатував перекидень і гойднув головою в такт своїм думкам. – А дурням, як відомо, завше щастить... І чим вони Богам так до вподоби? Ти де амулет взяв, йолопе?

– Амулет? – перепитав Найда. – Який ще амулет?

– Що у тебе на шиї почеплено, бевзю останній? – почав утрачати терпіння вовкулака. – Чи ти хочеш переконати мене, що сам не знаєш, який скарб за пазухою носиш?

Парубок мовчки впхав руку під одежу і видобув на світ срібну вовчу голову, що гойдалася на шовковій шворці.

– Оце? – запитав здивовано, але відповіді вже не вимагалося, бо, щойно побачивши цей амулет, вовкулак відстрибнув назад кроків на десять, зіщулив вуха, припав усім тулубом до землі й заметеляв хвостом, наче шкодливий кіт, що, хоч і визнає силу й право господаря, але не розкаюється у вчиненому. – Так ось що це таке... – протягнув воїн, і в очах його зблисла ненависть. – Ну, вовчику-братчику, постривай – тепер ми з тобою інакше поговоримо. За все порахуємося... Ти вже не сумнівайся...