Кінь Перуна

Розділ п’ятий

Нещадний сморід в юрті шамана-ворожбита й нерозбірливого примусив би затулити носа і стрімголов вискочити на повітря, але важливість очікуваного пророцтва утримувало на місці вічного та непереможного джихангіра*. Отож й усі інші мусили терпіти. Хоча нудотні запахи давно вже викликали нестерпні судоми в переповнених масною їжею шлунках.

Розкошланий, перемащений кров’ю і нечистотами, жрець Долі несамовито копирсався в баранячих нутрощах, уже занадто довго навіть для непосвяченого в таїнство ворожіння. Шаман теж розумів це, але, пам’ятаючи про долю сімох своїх попередників, не насмілювався зустрітись поглядом із грізним і невмолимим Саїн-ханом. А ще більший жах на нещасного наводило єдине, завжди налите кров’ю і люттю, око ханського аталика* Субудай-багатура. Ворожбит давно б уже підвівся з долівки і прорік волю Богів, але саме сьогодні байдужа Доля вперто мовчала, не бажаючи відхилити перед людьми навіть краєчка завіси, за яким – майбутнє.

Час минав. І хоч як не зволікав ворожбит із відповіддю, повелитель чекав, а значить, слова повинні були прозвучати.

Повільно і приречено він випростався, глипнув на суворе обличчя джихангіра монгольського війська і бухнувся перед ним на коліна, намагаючись поцілувати кінчик сап’янового чобота.

– Слухаю тебе, шановний, – озвався Батий, бридливо зупиняючи ногою шамана. – Що Духи звеліли передати нам?

– О Сонцеликий, зглянься над нещасним байгушем*! – узявся благати шаман.

– Говори! – гримнув Субудай-багатур. – Не випробовуй терпіння нашого сонцеликого хана!

– Боги мовчать, о Нищителю всього живого! – ледь чутно вишепотів ворожбит, скоса поглядаючи на жорстокого повелителя, завмираючи душею, очікував найгіршого. І не помилився у своїх припущеннях. Восьмий раз почувши від ворожбита ту ж саму осоружну відповідь, Саїн-хан люто вилаявся, круто повернувся й вискочив із намету. Слідком за ним поспішили вірні тургауди* та юртджі*. У шатрі залишився тільки Субудай-багатур – живе втілення самого Ебліса – Духа Зла.

Сказати, що Субудай-багатур був розлючений, значить, нічого не сказати... Аталик джихангіра, найкращий темник Потрясателя світом, святого Чингіза, аж не тямив себе від злості. Шал ненависті й люті розпирав його. І не дивно... В той час, коли Шейбані-хан уже підкорив Булгарське царство, що на ріці Камі, і його тумени* святкують перемогу, він – Поранений барс, хто разом з Джебе-нойоном, Богурчі та Мухурті був одним із чотирьох копит непереможного Чінгізового коня, – змушений уже котрий день нидіти перед «Брамою народів», поміж Кам’яною грядою й Абескунським морем, замість того, щоб підкоряти чужі землі й пити з рук прекрасних бранок солодкий трунок перемоги. А все через дурних ворожбитів, яким Боги пошкодували подарувати бодай кількох крихт розуму.

Субудай-багатур аж зубами заскреготів спересердя.

Ось і Бекі, восьмий із цього безголового племені, лежить ниць перед ним. Але жоден ще не здогадався сказати Бату-ханові того, що молодик мріє почути. Наче це вимагає якогось надзвичайного знання.Та він, Субудай-багатур, сам, без усякого ворожіння здатен віщувати удачу орді. Та й хіба може бути інакше? Цього року на захід водночас вирушили десятки монгольських туменів, ще й під проводом внука славетного Священного Правителя. А ці вперті віслюки запорпалися по вуха в баранячих нутрощах і, як один, бурмочуть: «Боги мовчать! Боги мовчать!..» Так, наче ті взагалі колись розмовляли зі смертними. Люди дізнаються про їхню волю лише тоді, коли вже нічого не можна поправити. Що ж, безмозкого дурня і стратити не шкода... Все одно жодної користі.

Субудай-багатур звично клацнув пальцями, даючи знак велетневі Кинбаю, й обернувся плечима до жалюгідно скоцюрбленої на брудній долівці постаті ворожбита. Особистий охоронець аталика добре відав, що має чинити, тож, не гаючи і миті, вхопив шамана за ноги, відірвав од землі, впер його чолом в повстяну циновку і став повільно пригинати жертві п’яти до голови.

Відчуваючи на своєму обличчі подих невблаганної смерті, ворожбит жалібно заскімлив і, в пошуку порятунку, вхопився за останню думку, яка несподівано з’явилася в його охопленому жахом мозку.

– Стривай, Непереможний! Милосердя! – вихрипів ледь чутно, бо горло вже сковувала судома, а напружений хребет ось-ось мав тріснути, мов суха гілляка. – Я ще не все сказав!

Субудай-богатур, який було вже взявся рукою за закіптюжений полог намету, зацікавлено спинився. Навчений розуміти господаря з одного погляду, Кинбай в ту ж мить підхопив ворожбита і поставив на рівні ноги, – притримуючи за комір, бо у нещасного так тремтіли коліна, що сам він уже не міг стояти. А до всіх попередніх нестерпних запахів додалися ще й неповторні «аромати» свіжоспорожненого кишківника та сечового міхура.

– Ну! – гарикнув аталик. – Тільки не пробуй крутити, Бекі. Інакше наступна твоя страта буде набагато страшнішою. І ти, син шолудивої верблюдиці, сто разів пожалкуєш, що не вмер тепер!

– Хіба може нещасний раб, о Безжалісний Барсе, навіть помислити, щоб спробувати збрехати, перед твоїм всевидющим оком? – ледь чутно пробелькотів, не маючи змоги вдихнути на повні груди, ворожбит.

Відповідь приреченого сподобалася Субудай-багатурові. Як усі жорстокосерді натури він полюбляв лестощі, навіть такі неприкриті, а страх, що його викликав у людей, залюбки сприймав за відданість і шану.

– Ти примушуєш нашого Повелителя чекати...

Аталик теж говорив досить тихо, однак від звуку його голосу здригнувся навіть вірний Кинбай.

– Я казав щиру правду, о Залізний Барсе, – заторохтів шаман. – Сьогодні Боги не бажали відкрити мені майбутнє, але з побаченого я зрозумів, що отхан-хатун* Юлдуз, молодша дружина джихангіра, може дати пораду, якою ти, Наймудріший, залишишся задоволений, а військо зможе вирушити далі.

Єдине око Субудай-багатура мало не вилізло від здивування. О Боги, він і сам думав, що треба звернутися по допомогу до улюбленої жінки свого вихованця, і тепер почув це від шамана. Певно, поспішив зараховувати ворожбита до безголових. Якщо тому, хай і перед обличчям смерті, а все ж спадають на гадку подібні поради, то він ще не безнадійний і може стати у пригоді.

– Живи, – милостиво кинув нещасному і рушив до виходу. А вже ступивши однією ногою назовні, додав насмішкувато: – Тільки наступного разу, Бекі, воруши мізками швидше, бо можеш не встигнути... І пригости Кинбая чашою хорошої арзи*. Все-таки він міг трохи поквапитися й натиснути сильніше. Тоді ти вже нічого не додав би до сказаного, і пси волочили б зараз по степу твою падлину... Хе-хе...

Однак ворожбит і без нагадування вже цілував чоботи своєму катові, бо добре пам’ятав, що над рабом і панський пес пан.

Скочивши у сідло свого гнідого, Субудай-багатур повільним кроком направив коня до ханського намету.

Нарешті усе почало прикладатися одне до одного. Натхнений духом смерті, Бекі дав гарну пораду, і тепер лише від нього, військового наставника великого хана, залежало, як довго стоятимуть ще на перепутті об’єднані під бунчуком Чингіза сили монголів.

Юлдуз-хатун була «чорною дружиною», наймолодшою з тих сімох, що їх відібрала матір Саїн-хана Орі-Фуджинь для свого сина в далекий похід. Решта шестеро красунь, багатих уродженок, спершу презирливо ставилися до тендітної дівчини, яка виросла в сім’ї пастуха. Та й сам Батий, за щоденними турботами і вмілими пестощами інших дружин та наложниць, довший час просто не помічав її. Однак маленька Юлдуз вирізнялася з-поміж усього ханського квітника гострим розумом і спостережливістю. До того ж її вірна служниця, китаянка І Лахе, до якої недавня ще донька пастуха ставилася скоріше як до сестри, аніж як до рабині, зуміла заприятелювати з відлюдькуватою шаманкою Керінкей-Задан. За їх допомогою отхан-хатун першою дізнавалася про всі важливі новини в стані. Тож зуміла врятувати життя новообраному джизхангірові, коли Гуюк-хан, спадкоємець монгольського престолу, з вірними йому ханами намагався вбити Батия. Попереджений дружиною, Саїн-хан не потрапив у яму-пастку, що її зрадники вирили під килимом. А «чорна дружина» з того дня стала його першою порадницею й коханкою.

Саме з її допомогою Субудай-багатур сподівався примусити джихангіра відмовитися від зволікання і зрушити з місця. Тим більше, що її порада чи пророцтво мали стати дев’ятим, щасливим...

Перед наметом джихангіра завмерла варта з «непереможних», і сам Арапша Ан-Насир походжав поруч в очікуванні наказів повелителя. Він – побачив перед собою Субудай-багатура, і поквапився шанобливо притримати йому коня, підкреслюючи так свою нижчість перед аталиком. Хоча місцю темника* тургаудів джихангіра міг би позаздрити і нойон* не з роду чингісидів.

– Хан у шатрі?

– Так, Поранений Барсе...

– Сам?

– Сам... Примчав стрімголов. Увірвався у намет. Нікого до себе не кличе і не виходить. Трапилося щось?

– Це добре... – мовив до своїх думок Субудай-багатур.

– Добре? – не зрозумів Арапша.

– Маю на увазі, що є звістка, від якої наш повелитель незабаром знову розвеселиться. До речі, відправ когось у шатро Юлдуз-хатун... Нехай готується. Можу заприсягтися, що невдовзі хан пошле по неї.

Арапша лише кивнув на знак того, що зрозумів і наказ буде виконано, а ще за якусь мить Ору-Зан, один із довірених охоронців, уже поспішав попередити улюблену дружину джихангіра.

Мовчазний раб із китайців поквапливо відслоонив перед Субудай-багатуром завісу ханського намету. Аталик, хоч і не мусив, кахикнув голосно кілька разів і увійшов до середини, шанобливо похиливши голову. Як учитель юного хана він користувався багатьма привілеями чінгісида*.

Саїн-хан сидів на високій купі вибілених баранячих шкур, утупивши невидющий погляд у тонку, гаптовану золотом шовкову завісу, що відділяла цю частину шатра від спальної. Пальці його несвідомо бавилися золотою пайцзою* з викарбуваною на ній головою тигра, яку він отримав у спадок від свого батька – славетного Джуччі-хана – улюбленого сина Великого воїна.

– Чого тобі, учителю? – невдоволено буркнув джихангір, виринаючи зі своїх не надто веселих дум. А й справді – чому радіти? Монголи повірили у його щасливу зорю. Об’єдналися під його знаменами, виказуючи водночас і шану улюбленому онукові Потрясателя світу, талановитому воїнові. А він... Сидить біля порога чужої країни і ніяк не може наважитися на рішучий крок. Чекає на блогословення богів, побоюється зробити щось справді важливе, як мала дитина без попередньої згоди батьків.

– Ти поспішив вийти, Наймудріший, – ще раз уклонився аталик. – І все, що призначалося для твоїх вух, дісталося мені.

– Ет, – зневажливо відмахнувся Бату-хан і аж тепер помітив, що тримає у руці пайцзу. Шанобливо торкнувся устами реліквії й повісив її на шию. – Про що там ще можна було балакати... Скидається на те, що добрі духи відвернули від нас свої лики. І навіть безсмертний Тенгрі, прародитель усіх чінгісидів не хоче говорити зі своїм правнуком...

– Чи можна бути у цьому впевненому? А може, голос Тенгрі лунає тільки для вух достойних чути його?

– Що ти хочеш цим сказати, учителю? – зацікавлено підняв голову молодий хан, бо добре знав, що темник не належить до тих, хто полюбляє бавитися словами, і ніколи не говорить задля красного слівця. Він так утомився від важких дум, що ладен був ухоптися й за найнеймовірнішу пораду – лише б якось виборсатися з тенет несподіваних проблем.

– Згадай, Надіє великого полководця, хто попередив тебе про пастку, яку в день принесення присяги влаштував підступний Гуюк-хан? Чи ж не з повеління Тенгрі було тебе остережено? От і мислю, що той, хто одного разу зміг зрозуміти голос Духа, почує його й удруге...

– Юлдуз? – аж подався вперед Батий.

– Чому ні?

– Можливо, можливо... – і він голосно плеснув у долоні.

Ще один раб, зігнувшись так, що косичка його волосся торкалася долівки, виріс наче з-під землі.

– Покликати Юлдуз-хатун! Нехай поквапиться сюди! Як є! Не перевдягаючись!

Раб так само мовчки позадкував із шатра.

Очікуючи дружину, Саїн-хан неспокійно походжав наметом.

Субудай-багатур своєю вірою у те, що маленька Юлдуз може віщувати майбутнє, таки заронив зеренце надії у його зболену душу. Тож молодий джихангір аж не тямив себе з нетерпіння. Ні, він не сумнівався у прихильності богів чи силі свого війська, але як передати цю впевненість простим воїнам, якщо навіть не всі хани погодилися стати на його бік і визнати його вищість. Незважаючи на заповіт славетного діда! Клятий Гуюк-хан, користаючи з того, що доводиться старшим сином великому каганові монголів, постійно каламутить воду, намагається відібрати владу у джихангіра... Але дзуськи!.. Батий уже раз показав зухвальцеві належне місце, то зможе й тепер. А потрібно буде – не зупиниться і перед стратою неслуха! Заповіт Потрясателя світу ясний і недвозначний! Тільки він, Саїн-хан, має священне право продовжити завоювання, розпочаті Чінгізом.

...Сьома зірка увійшла до намету в супроводі своєї незмінної китаянки. Зодягнена в сукню із золотистої парчі, оздоблене, як це заведено у Піднебесній імперії, дорогоцінними каменями. А у високо підчесане, густе смолянисте волосся жінки служниці вправно вплели чудові перлини. Трішки рябе обличчя Юлдуз, послухавшись поради І Лахе, густо вибілила, а мигдалеподібні розкосі очі підвела чорною фарбою. Від цього вони стали значно більшими, загадковими.

Юлдуз-хатун наблизилася до чоловіка і шанобливо вклонилася.

– Мій повелитель кликав мене?

– Так, Зірко, – лагідно, але нетерпеливо відказав Батий, рукою підкликаючи наблизитись. – Я чекав на тебе.

– Моє щастя безмежне від того, що за турботами дня хазяїн не забув про одну з найменших перлин у своєму безконечному намисті.

– Це неможливо, моя хурхе*, – засміявся Саїн-хан. – Але перш, ніж я говоритиму, присядь поруч... Руси кажуть, що у ногах правди нема, і це справді так.

Жінка підійшла ще трохи і всілася біля стосу шкур, торкаючись волоссям синього оксамитового чапану, в який був зодягнений хан.

– А кликав я тебе, Зірко, щоб запитати, що ти думаєш про похід нашого війська для підкорення західних земель?

– Я? – здивування жінки було цілком щире, бо хоч її попередили про можливий виклик до хана, і вона встигла привести себе в належний вигляд, але ж причину не повідомили. А хіба сама вона могла бодай на мить припустити, що її повелитель захоче почути від неї поради в ратній справі? Чого завгодно сподівалася Юлдуз – палких обіймів, несподіваної немилості, навіть – смерті, та тільки не запросин до ролі радника.

– Субудай-багатур запевняє мене, що тобі відкрите майбутнє.

– Мені? – Юлдуз розгублено звела на чоловіка карі очі. – Але ж звідки узялося таке припущення?

– А хто попередив мене про пастку під килимом у день обрання джихангіра монгольського війська і проголошення заповіту Священого Правителя? Хіба не ти, Зоре очей моїх?

– Так це ж... – простодушно почала було пояснювати Юлдуз, але пильна китаянка І Лахе у цю мить легко сіпнула за край одежі свою господиню і швиденько вишепотіла:

– Пані, тільки не згадуйте про Керінкей-Задан! Ця маленька таємниця вам ще знадобиться, аби зберегти прихильність хана! – Колишня принцеса добре розумілася на мистецтві інтриги.

– Що ти хотіла сказати? – нетерпеливо перепитав хан.

– Це... це сон мені наснився, – не розгубилася жінка. – Віщий сон...

– Буває, – погодився Саїн-хан.

– Але лише з тими, кому дух Тенгрі бажає показати… – втрутився у розмову Субудай-багатур. – Мені, он, віщі сни не сняться. Правда, жодні сни не сняться...

– Мені теж, – зі сміхом докинув Батий. – Через те питаю у тебе... Розкажи нам, Зірко, про що говорять духи у нічній тиші? Буде наш похід вдалим чи доведеться чекати на інші часи?

– Але ж, Повелителю мого серця, тлумачення снів – це так складно.

І Лахе знову нахилилася до вуха пані, роблячи вигляд, що поправляє щось у зачісці.

– Пані, спробуйте розказати ханові ту казку, яку недавно розповідала вам Керінке-Задан... Про коня Сульде! Повірте, він радий буде почути її з ваших уст.

Юлдуз хотіла було відмахнутися, мовляв, не до казок. Але, глянувши в обличчя повелителя, на якому виразно вимальовувався вираз нетерпеливого очікування, зрозуміла, що саме в цю мить вирішується її доля. І якщо вона не зможе зробити того, чого сподівається від неї Саїн-хан, то на цьому й завершиться її недовге щастя. А згодом – і життя. Заздрісні подруги знайдуть спосіб звести її зі світу, коли упевняться, що милість чоловіка вже не простирає над нею свої крила. А хан, стурбований мовчанням дружини, спохмурнів і почав сердито супитися.

– Але якщо мій повелитель становчо наказує... – непевно почала вона, згадуючи, що китаянка ще жодного разу не дала поганої поради.

– Так! – становчо мовив Батий, і Юлдуз одразу переконалася, як близько була біда. – Наказую! І хочу нарешті почути це від тебе!

– Що ж... Твоя воля – закон, Світоче моїх очей. Я розповідатиму, що бачила уві сні, а ти, Вічний і Розумний, спробуй знайти там те, чого прагне твоя душа...

– Ми слухаємо.

Саїн-хан був серйозним як ніколи і, ледь примружившсь, від чого очі його перетворилися на дві вузькі шпаринки, пильно вдивлявся в обличчя дружини, аби не прогавити жодного слова. А його залізні пальці з такою силою увіп’ялися в її руку, що жінка аж присіла від болю і злегка застогнала.

– Одну хвильку, повелителю, – знову обізвався Субудай-багатур. – Даруйте, що втручаюся у розмову між чоловіком і дружиною, але Юлдуз-хатун добре мовила: тлумачення снів – справа складна, і не зашкодило б покликати когось, хто на цьому розуміється.

Джихангір спершу невдоволено сіпнувся, але, визнавши слушність зауваження старого учителя, спитав:

– Кого маєш на увазі?

– Бекі...

Хан здивовано звів брови.

– Ворожбита? Цього пожирача падлини, який не зумів сьогодні стулити докупи і кількох слів? Хіба він ще живий?

– Живий, Повелителю... Я насмілився притримати його про всяк випадок. А кому, як не ворожбитові, тлумачити сни? До того ж, більше нікого не залишилося. Він останній... Решту ми відправили до пращурів.

– Безмозкі вівці, не варті й трави, що випасають, – зневажливо сплюнув хан. – Ну що ж, якщо доля виявилася прихильною до нього, і він ще живий, то нехай... Арапша!

Начальник тургаудів прожогом увірвався до намету, наполовину оголивши меча, але уздрівши, що ханові нічого не загрожує, сховав зброю й поклонився.

– Тягніть сюди Бекі! І миттю!

Воїн ще раз уклонився й задкуючи вискочив надвір.

– Розпочинай, Зірко, – погладив дружину по щоці Батий, – ми пильно тебе слухаємо...

– А шаман?

– Його вже волочать сюди, встигне...

Побачивши, що чоловік уже надто нетерпеливиться, Юлдуз не відважилася зволікати далі.

– Твоя воля священна, мій повелителю. Слухай же, який дивний сон наснився мені минулої ночі ...

Юлдуз легко провела долонею по очах, наче стирала з них доторк дня нинішнього і поверталася поглядом у події ночі, де панують лиш Духи та душі померлих пращурів.

– Бачила я, що спинився ти перед високою горою. І в тій горі чорніє велика печера. З неї віє злом і страхом, наче з житла кровожерних мангусів*... Перед печерою стоїть старезний сивий дід і тримає за вуздечку могутнього білого скакуна. Коня подібної краси мені ще не доводилося бачити. Збруя на ньому так і сяє, так і виблискує. А очі – як у Духа Смерті. На такого не те що сісти, а й дивитися лячно. Проте я звідкись відаю, що, осідлавши його, мій повелителю, ти станеш непереможним! Твоїй владі підкориться увесь світ, бо кінь цей – чарівний... І господар його стане у бою рівний богам! Далі я бачу, як ти переймаєш вуздечку з рук старого чаклуна, хочеш скочити у сідло... – і прокидаюся. Прокидаюся від голосного іржання. Мусук, моя кобила, іржала так заклично і тривожно, наче їй теж наснився той казковий жеребець...

– І це весь сон? – дещо розчаровано протягнув Саїн-хан. – Більше ти нічого не пам’ятаєш?

– Майже весь, повелителю... Пригадую лише, що ця дивна гора стоїть на місці злиття двох великих рік. Обидві такі широкі, що навіть берегів не видно. Бурхливі, повноводі... А хвилі їх зловісні та каламутні. Спершу я навіть було вирішила, що то потоки крові. Та, певно, це тільки ще одна загадка духа ночі, мій повелителю. Хіба ж бувають такі ріки насправді?

– Бекі тут? – роззирнувся хан навколо себе по наметі, бо саме в цю мить пригадав, що «товкмач снів» давно вже повинен бути десь неподалік.

Підіпханий сильною рукою, ворожбит вилетів із-за однієї зі складок намету і простягнувся долілиць.

– Ти чув весь сон Юлдуз-хатун, рабе?

– Чув, Повелителю...

– Тлумач!

Ворожбит, намагаючись надати більшої ваги своїм словам, зробив вигляд, що глибоко замислився. Хоча в душі вже давно вирішив, що вдруге не повторить своєї помилки і скаже ханові лише те, що той хоче почути. Навіть, якщо в тому не буде і слова правди.

– Білий жеребець, якого отхан-хатун бачила уві сні, так схожий на Сетера – коня духа війни, самого Сульде, що помилитися просто неможливо, о всемогутній Бату-хане... Звідси цілком слушно буде припустити, що старий, який підвів його тобі, – або дух Священого повелителя, або сам Тенгрі – прародитель усіх чінгісидів...

– Дзе-дзе, – задоволено прицмокнув Саїн-хан. – Якщо це так, то можеш розраховувати на мою милість. Що ще хочеш сказати?

– Ріки, які показалися у сні – це, певно, Ітіль і Єруслан. А переконує, Повелителю, мене в цьому побачена Юлдуз-хатун гора, яка справді міститься там, де Єруслан впадає в Ітіль.

-Атож, там є така гора! – захоплено вигукнув Субудай-багатур, якому завше до густу найбільше припадали ті пророцтва, котрі можна було перевірити. – Вона називається гора Урака-хана. Ти повинен пам’ятати, Бату, ми лише вчора розглядали її на картах, намальованих китайцями.

Саїн-хан ствердно кивнув головою.

– Що ще можеш додати?

– Ще? Так... У тій горі живе тисячолітній чаклун Газук... І він, мій Повелителю, зможе відкрити тобі таємниці майбутнього краще за всіх шаманів, що їх ти розпитував дотепер.

– Він такий могутній?

– Не в тім річ... – поволі відказав ворожбит, щоб не принизити себе в очах хана. – Газук тому могутніший за мене, що постійно живе поруч з богами тих земель, куди прямує твоє військо. А отже, йому значно легше буде домовитися з ними...

Така відповідь влаштовувала Саїн-хана. Бо те, що людськими долями в інших землях розпоряджаються чужі боги, вкладалося у його голові, як щось розумне і зрозуміле. Тому він намагався ніколи не гнівити їх. Та й звернеться до них не вагаючись, якщо це буде потрібно. Свої боги чи чужі – байдуже… однаково полюбляють дари. І чим щедріші упоминки, тим прихильнішими будуть вони до просителя. Ну, а джизхангір війська монгольського завжди знайде, чим задобрити усіх. Ебліс тому свідок...

– Отже, – нетерпляче перервав роздуми повелителя Субудай-багатур, – що тепер? Ми й далі нидітимемо тут, чи вирушаємо нарешті до Ітіль-ріки? – подібний тон став би причиною смерті кожного, хто насмілився б так звернутися до Батия, але Пораненому Барсові прощалося й не таке. Ще безсмертним Чингізом...

– Так, – твердо відказав джихангір, до якого відразу повернулась уся владність і суворість. – Ми вирушаємо! Наші коні відпочили достатньо для дороги. Час настав!

Промовивши це, Саїн-хан обвів поглядом усіх присутніх і побачив навколо лише усміхнені та щасливі обличчя.

Субудай-багатур, Поранений Барс, радів, що нарешті закінчиться це безконечне очікування, і він знову опиниться на своїй залізній колісниці попереду непереможної орди.

Юна дружина хана, Юлдуз-хатун, була щаслива вже тому, що послухала доброї поради і таки зуміла догодити своєму чоловікові. Тож їй дістанеться ще крихта його прихильності.

І Лахе, маленька китаянка мовчки приєднувалася до радості своєї пані. Все ж таки, добра пані – це половина щастя навіть для вільної прислуги. А для рабині – мрія решти життя...

А Бекі, старий віщун, радів, що ще якийсь час насолоджуватиметься сонцем і небом. Вдихатиме аромати трав і п’янкий запах кінського поту. Що горло його ще зволожиться кумисом, а губи відчують соковиту ніжність молодої баранини...

О жартівливі Боги... Яка іронія долі! Те, що невдовзі мало принести безконечну низку нещасть і горя багатьом народам, пролити ріки сліз і море крові, те, що тисячоліттями слов’яни згадуватимуть, як найбільший жах своєї історії, – спершу принесло радість і дрібку щастя аж п’ятьом людям.