Кінь Перуна

Розділ десятий (продовження)

Прокинувся Захар Беркут, пам’ятаючи кожне слово зі свого дивного і важкого сну. Він і миті не сумнівався, що тут не обійшлося без чар Морени. Певно, таким чином Богиня хотіла переконати його, що супротивитися її волі – собі дорожче і може скінчитися не вельми добре. Так хто ж сумнівався у тому? Авжеж, не він, провівши чотири роки в Карпатському замку. Але що вдієш, якщо він переконаний, що не зможуть, не погодяться тухольці відійти вбік, аби дати прохід монголам. Не для завойовників будували вони, сукупно з іншими громадами, у горах цей шлях.

Що ж, потрапивши між двох вогнів, певно, судилося їм загинути... Але рабами тухольці не стануть ніколи! Ні княжими, ні монгольськими, ні навіть Богині Долі і Часу! Та хоч і самого Перуна...

Захар зачерпнув долонями крижаної води і хлюпнув собі в обличчя, остаточно змиваючи чари сну. Потім підвівся і перевів погляд на сонце, що саме наставлялося над похмурими верхівками вікових сосен, наче й зі свого боку докладаючи зусиль, аби допомогти людині одержати верх над маренням ночі. Скільки вже було в його житті таких світанків, а він все не міг натішитися ними... І кожного ранку вітав сонце з ніжним захватом у душі, наче поспішав на друге побачення.

Кроки Максима він, як і у чародійському сні, впізнав ще здалека. Та й чи могло бути інакше.

– Вітаю, батьку, – підійшов ближче той. – Як рибалилося?

Захар усміхнувся.

– Ти лиш за тим так поспішав?

Усміхнувся у відповідь і Максим.

– За цим теж, але й з новиною. Гості до нас завітали...

– Гості? Звідки?

– Хто ж їх знає? Ми їм ще не показувалися.

– А як виглядають?

– Один з них, схоже, княжий дружинник. А другий – швидше на купця виглядає. Хоча, кузнею пахне од нього. Навіть здалека чути...

– Ну, то й нічого гадати... – здвигнув плечима Захар. – Так чи інакше, а гостей треба стрічати... Але чом ти їх тримаєш в горах? Веди у село.

– Та в тім то й річ, батьку, – розвів руками Максим, – що того купця-коваля Сторож не впускає!

– Сторож?! – стурбовано перепитав Захар. – Ти кажеш: Сторож не впускає в долину чужинця?

– Саме так, батьку, – підтвердив Максим.

– Чи ти відаєш, що то значить?

– А хто ж того не знає, батьку, – здвигнув плечима парубок. – Оскільки Сторож захищає нашу громаду від Морени, то чужинець має бути або її слугою, або якимсь іншим трибом становити небезпеку для наших людей. Але тут уже вам судити... Того я й прийшов.

– А другий?

– До воїна Сторож ставиться прихильно.

– Гм, ворог і приятель приходять водночас. Що ж, ходімо. На таке треба дивитися власними очима, – і старий Захар прудко подався до входу в Долину.

Тухольський шлях, що провадив з Червоної Русі через Карпати до Угорських земель, був збудований після того, як шлях Дуклянський через непомірно високе мито, став надто дорогим для простого люду. Прокладаючи його, будівничі не могли оминути Запалої Долини, оскільки саме тухольська громада, і безпосередньо Захар Беркут доклали найбільше зусиль для його завершення. Та й не було в горах іншої коротшої чи зручнішої дороги, хіба що карколомні козячі стежки.

Проте шлях теж обходив Долину трохи осторонь, бо щоб потрапити в неї, треба було пройти попід величезний камінь, що й справді наче Сторож бовванів над входом. І то так небезпечно, що лиш звичні мешканці тухольської громади, могли пройти під ним без остраху в душі. Що ж стосується приїзджих купців чи гінців, то вони воліли обминути його. І без нагальної потреби в Долину не потикалися. А тухольці вірили, що саме на нього у сиву-сиву давнину обернула всесильна Морена Короля Гір, який не хотів служити їй і надто часто заступався за людей. Особливо тих, що поселилися у Запалій Долині... Але й в кам’яній подобі Сторож не хотів змиритися і був ладен розчавити своєю страхітливою вагою кожного, хто був на службі в Морени, або замислив щось лихе супроти тухольської громади. В усякому випадку, досить було лихій людині лише спробувати наблизитися до входу у долину, як Сторож починав загрозливо хилитися, погрожуючи впасти і розчавити неугідного. От і зараз...

Досить було Юхимові під’їхати трохи ближче, як скеля починала хвилюватися, а на дорогу, біля підніжжя Сторожа, так і котилися великі брили та малі камені. Коні од того тривожно фиркали, присідали на задні ноги, і вершникам ледь-ледь вдавалося стримувати їх у вузді.

Врешті решт, бачучи, що нема іншої ради, вони змушені були спішитися, і, взявши коней за уздечки, спробували провести їх попід навислу над стежкою скелю. Але тільки-но Юхим наблизився зі своїм конем до Сторожа на кілька кроків, як глиба похилилася над дорогою так, що вже лиш дивом трималася на місці. Сполоханий кінь вирвався з рук перекидня і, задерши хвоста, дременув назад по шляху.

Юхим люто вилаявся.

– А щоб тебе пропасниця вхопила, вовчий корм! Стій, проклята худобо! Найдо, наздоганяй!

Парубок вже й сам збирався скочити у сідло, аби наздогнати норовливого коня, коли позаду скелі і трохи вище хтось багатозначно прокашлявся.

Обидва подорожні задерли голови і побачили над собою, обабіч Сторожа, сивого, мов сніг старця, що опирався на міцний суковитий посох. А поруч – кількох парубків, озброєних луками, мечами і бартками.

– Не турбуйся, чужинцю, – мовив старий і голос його виявився дужим і гучним. – Кінь твій нікуди не втече. Зараз його приведуть. Але спершу нам треба з’ясувати, чому Сторож не хоче впускати тебе в долину? Що ти за один? І чого до нас прийшов?

– Який ще Сторож? – відгаркнувся сердито Юхим. – І хто ти сам, трясця його матері, такий?

– Сторожем ми називаємо оцю скелю, – спокійно відказав старець, не виказуючи гніву за образу. – А я, щоб ти знав, один з тутешніх старійшин. І отже, смію поцікавитися: хто і пощо завітав до моєї оселі.

– Вибач надмірну гарячкуватість мого супутника, шановний, – озвався несподівано Найда. – Але, коли кінь виривається з твоїх рук посеред диких гір, важко зберігати спокій. А що до нас, то обидва ми з Галича. Він, – парубок вказав на Юхима, – купець і зброяр Юхим Непийвода, а я – княжий дружинник, Найда Куниця. Тут – для охорони купця. Чи зволиш тепер назвати себе?

– Зволю, – всміхнувся старійшина. – Мене нарекли Захаром. А родом я з тутешніх Беркутів.

– Захар? Беркут? – перепитав квапливо Найда, не будучи в силі погамувати свою радість од неочікуваної, але бажаної зустрічі. – Той самий Захар Беркут?

– Знаєш мене? – здивувався старець, почувши в голосі воїна щось більше од приємності від знайомства.

Але Найда вже взяв себе у руки, пригадавши, що Юхимові краще нічого не знати про напутню пораду Дмитрія, і відказав недбало:

– Ні, батьку, але чувати доводилося. І то одні лише хвалебні речі. Мають тебе люди за чоловіка вельми розумного і щирого, – вклонився парубок, наче передавав Захарові уклін од тих, що розповідали Найді про тухольського ватага. – Але, мислю, що нам зручніше буде говорити, коли ми матимемо змогу бачити обличчя господарів тутешніх гір перед собою, а не задираючи голову до хмар.

– І де ж той обіцяний кінь? – додав Юхим, що ніколи не забував про своє добро.

– Коня твого, чужинцю, уже ведуть, – відказав Захар. – І поговорити, воїне, я з тобою готовий охоче. Але як бути з купцем? Сторож не впускає його.

– Сторож! Сторож... – знову розлютився Юхим. – Що ви там верзете. Теж дивина, що камінь зі скелі хоче впасти... Гляньте, як він стоїть! На павутинні тримається!

– І так уже не одну сотню літ... Саме завдяки йому, кожен, хто не замислив нічого лихого супроти нашої громади може вільно увійти в Долину. Сторож навіть не поворухнеться. Тому ж, хто прийде з лихими намірами – горе!

– От напасть! – сплеснув у долоні Юхим. – Та що я можу завинити перед вашою громадою? Коли і тебе самого, і Сторожа вашого вперше у житті бачу?

Захар замислився на мить.

– Тоді ти мусиш бути слугою Морени! Бо її Сторож ненавидить понад усе...

Від таких слів Юхим розгубився і стривожено зиркнув на Найду, але заперечувати не посмів.

– Що ж, нехай і так. Усі ми в різний спосіб служимо Богам... Хтось більше шанує Бога Єдиного, хтось вклоняється Перунові, а я – Морені. Але клянуся своїм життям, честю й іменем моєї Богині, що не замислив нічого лихого супроти вас. І лиш допоможу цьому парубкові потрапити туди, куди він сам прагне.

– У замок Морени?! – голос Захара мимоволі зрадливо здригнувся.

– Ти відаєш про її замок? – в свою чергу пильно глянув на старця Юхим.

– Від того, хто все життя прожив у горах, вони вже не приховують таємниць, – відказав Захар. – Юначе, невже ти й справді, намірився дістатися туди?

– Так, шановний.

– Що ж, вільному воля... Знать, маєш на то причину... І я радий буду бачити тебе своїм гостем на цей вечір.

– Лиш мене одного? – здивувався Найда.

– Супутника твого мій син проведе в долину іншою стежкою. Але вона значно довша і важча. Тож до ночі його нічого сподіватися.

– Лазити цілий день по кручах через якусь каменюку? – обурився перекидень. – Ви, що з глузду з’їхали...

Захар знову вдав, що не почув образливих слів.

– Вільному воля... – повторив удруге. – Тобі ніхто не боронить спробувати.

Юхим аж загарчав від гніву, а тоді сплюнув на землю і рішуче закрокував по дорозі. Та чим ближче наближався він до проходу в скелях, тим грізніше шуміла внизу вода, і тим густішим ставав град каміння, що знову посипався з підніжжя Сторожа. А сама глиба наче застогнала і виразно хитнулася. Не витримавши, нервового напруження вовкулака спершу сповільнив крок, а потім злякано позадкував і відступив. Одразу ж усе стихло.

Захар не проронив й слова.

– А мені можна спробувати? – поцікавився Найда.

– Я вже казав, – здвигнув плечима Захар. – Спробувати вільно кожному. Хочеш? Йди...

Найда глянув на суворе обличчя гірського ватага і сховав посмішку. Навіщо сердити і ображати господарів непоштивим ставленням до того, у що вони вірують. Сторож, так Сторож...

Легко торкнувши коня острогами, він повільним кроком став наближатися до того місця, де скеля вже починала сердитися на Юхима, і ... нічого не трапилося. Найда зробив ще кілька кроків. Сторож продовжував байдуже бовваніти над проходом, непорушний, як і решта скель навколо. Ще мить, і парубок опинився у долині. Потім розвернувся і спрямував коня назад. Жоден камінчик не зрушився зі свого місця.

Юхим люто скубнув себе за мочку вуха.

– Що ж, – мовив неохоче. – Схоже, й справді нема іншої ради, як обійти боком вашого вартового. Не відаю, що такого могла вчинити йому моя Богиня, але сподіваюся, що ненависть заслужена. Бо інакше, чого я маю мучитися? Згода, провадьте в обхід.

– Не так хутко... – становчим жестом спинив його мову тухольський ватаг. – Оскільки ти немилий Сторожеві, то й нам не надто квапиться приймати тебе як гостя.

Юхим мало повітрям не захлинувся від образи.

– Хіба, що цей парубок й справді потребує тебе...

– Потребую, батьку, – поквапився підтвердити Найда. – Без Юхима я не доберуся до Морени...

– Ну, це ще не аж так напевно... А окрім того?

Найда непевно пересмикнув плечима.

Захар кивнув.

– Добре... Поки що відпочивай, слуга Морени. Мій син Максим скоро приєднається до тебе і покаже іншу стежину. За коней не турбуйся. Коли ти доберешся до нас, вони будуть напоєні, розсідлані і пастимуться на хорошій траві.

З тими словами ватаг повернувся і зник за зрізом скелі. А вовкулака залишився наодинці з непідкупним Сторожем.

Ситна їжа, а найголовніше, гаряча юшка, за якою парубок скучив у дорозі, навівала сон. Все, подане на стіл для почастунку гостя, смакувало Найді, і кожній виставленій страві юнак віддав належну данину, але найсмачнішою господарям вдалася саме юшка. Густа, пахуча. От на неї він і налягав найбільше.

Захар сидів за столом навпроти і не поспішав з бесідою, чекаючи доки ратник насититься. Уклін, переданий йому од воєводи Дмитрія, означав, що розмова буде серйозна, і ватаг не хотів перемежовувати її плямканням та сьорбанням. Захар пам’ятав воєводу. Пам’ятав як чоловіка розумного і доброго воїна. Звісно, як боярин, той не був надто вдоволений їхнім самоврядуванням, волів би мати тухольську громаду в міцнішому кулаці. Для чого Данило Романович і прислав Тугара Вовка. Але збираючи данину, Дмитрій не вимагав зайвого, не користувався силою, аби дістати ще щось понад належне. Тож воїна, який привіз од нього уклін, треба було прийняти належно і уважно вислухати.

Нарешті Найда втомлено відсунувся від стола і обперся плечима об стінку.

– От спасибі, – мовив щиро. – Тепер можна знову днів зо три поститися.

Захар кивнув легко, мовляв, дякую за добрі слова, але ця дрібниця не варта й слів. І поцікавився:

– Що ще, окрім уклону, велів передати мені Галицький воєвода?

– Київський...

– Як?

– Київський. Дмитрій тепер Київський воєвода. Князь Данило Романович доручив йому оборону Києва, – пояснив Найда. – А просив він, аби ви допомогли мені розшукати дорогу в замок Морени.

– Морена... – промовив тихо старець. – Богиня Долі і Часу. Давня Богиня... Навіть у наших горах, де з роками все міняється значно повільніше, ніж у долинах, уже мало хто згадує про Морену, Велеса, Перуна... Чому ж Дмитрій послав тебе до неї?...

– Саме через Перуна.

Захар зачудовано покрутив головою, а тоді підвівся з-за стола.

– Ходімо, юначе. Раз розмова йде про Богів, то й місце для неї повинно бути відповідне.

Найда хоч і здивувався трохи, та виду не подав. Зрештою, він у гостях і повинен шанувати волю господаря. Особливо, якщо тому стільки літ. А Захар тим часом попровадив його геть з села...

Ось по хиткому підвісному мості вони вже перебралися на інший берег стримини. Небавом уже й заглибилися в лісову хащу... А Захар все ще не збавляв кроку. І якось, зненацька, раптово, вони вихопилися на поляну, посеред якої стояв великий, потемнілий од літ ідол. З товстої, в чоловічий обхват, дубової колоди вправною рукою було вирізьблено голову велета. Обличчя в нього було суворе, брови насуплені, вуста стулені, а погляд грізний і водночас насмішкуватий. Хоча, все це могло просто видатися парубкові від несподіванки, або й зробитися само, через тріщинки в деревині, що утворилися од віку.

– Ну, ось і Перун, – урочисто промовив старий Беркут і шанобливо поклонився ідолу. – Це його давнє капище... Хто й зна, скільки поколіннь наших пращурів приходило сюди, аби віддати шану Громовержцеві Карпатських Гір.

Найда мимоволі, відчуваючи якусь внутрішню потребу, шанобливо вклонився й собі.

– Мислю, не пошкодить, якщо Перун сам послухає, що ми про нього говорити будемо?

Парубок ще раз глянув на суворе обличчя Бога і хоч не знайшовся що відповісти, вважав за краще забратися звідси якнайдалі.

– Тим більше, тобі корисно буде, – додав Захар. – Звикай з богами розмовляти. У замку Морени їх буде досить...

Чесно кажучи, парубок був вже не так певен, що йому хочеться туди потрапити.

– Тепер можеш розповідати усе... – промовив ще за мить Захар. – І чому воєвода Дмитро хоче, щоб я вказав тобі дорогу до Богині? І чому ти подорожуєш у супроводі вовкулаки? І до чого тут Перун?

– Вовкулаки? – перепитав Найда. – Але звідки вам відомо, що Юхим перекидень?

– Кого ж іще міг розпізнати в ньому Сторож? – відказав Захар просто. – Ну, починай... Ми слухаємо.

Парубок ще раз зиркнув на похмурого ідола з золотим волоссям та срібними вусами, і сам незчувся як слово по слові переповів ватагові тухольців усе, що пережив за останні дні. І про перекидня, і про коня, і навіть про Руженку...

– Монголи, – мовив замислено Захар, коли юнак нарешті скінчив оповідь. – Отже, Морена таки не відступилася свого... Що ж, її можна зрозуміти. Довге чекання набридає і Богам. Тим більше, коли в твоїй конюшні стоїть отаке.

– Так ви вірите, що він існує, той кінь? – вигукнув Найда.

– Чи вірю? Смішне запитання для того, хто бачив Пегаса на власні очі... Але чому Морена хоче, щоб ти прийшов до неї сам? Адже викрадення Ружі – не що інше, як приманка. Якщо вона боїться, що ти якимось чином зумієш перешкодити її планам, то чому стримує перекидня? Проста цікавість? Бажання подивитися зблизька на того, хто може вчинити наперекір її волі? Що ж... Можливий і такий варіант... Врешті-решт, за сутністю своєю вона лише жінка. Хоч і безсмертна... – Захар надовго замислився.

Так надовго, що Найда вже вирішив, що той забув про нього і по-старечому задрімав. Але Захар не спав...

– Нам обом не минути її люті... Та я все ж допоможу тобі. Кінь Перуна не повинен дістатися монголам. Тут нічого вибирати... Я не вірю, що тобі вдасться привести Пегаса для Данила Галицького, та й, поклавши руку на серце, не бажав би цього. Бо жоден правитель не достоїн такого коня. На мою думку, його міг би осідлати лише воїн з чистим серцем, а серед можновладців таких немає. Але спробувати можна... Яким чином ти цього досягнеш, не відаю, але сподіваюся, що сили, які посилають тебе, зможуть дати пораду. Вертаймося... День поспішає до вечора, а мені треба ще показати тобі вершину, в якій сховано замок і навчити літати...

Захар говорив дедалі тихіше, наче звертався не до парубка, а до власних думок. То ж останні слова Найда ледве розчув і вирішив, що мабуть йому це причулося...

Дорога назад чомусь завше значно коротша. От і тепер, не встиг ще Найда обмислити усього почутого, як вони вже вийшли з лісу. І одразу побачили, що за час їхньої відсутності щось трапилося. Бо люди в селищі метушилися, наче мурахи в потривоженій купі.

– Що діється? – зупинив першого ж підлітка, що пробігав повз них.

Хлоп’я спинилося на мить і, важко сапаючи, витиснуло з себе, з усіх сил вдаючи поважність:

– Монголи! Сторожа донесла: великий загін, в денному переході від села. А монгольський табір уже над Опором!..