Кінь Перуна

Розділ одинадцятий

Потерпаючи зі страху і незвички, очікуючи в будь-яку мить нападу, Найда трохи покружляв над розсіченою вершиною і обережно опустився на майданчик перед дверима.

З того часу, як тут вперше побував молодий Беркут, минуло близько семи десятків літ і зим, але дотепер нічого не змінилося. Все ті ж, потемнілі від віку модринові двері, куті позеленілою міддю. Хіба що ще темніші, і ще зеленішою. Ті ж самісінькі двійко вікон, засклених гірським кришталем. Лиш кедри перетворилися вже на справжніх гігантів. А одного з них уже навіть зламав навпіл котрийсь із грізних, несамовитих шквалів, які час од часу полюбляють шарпати верхів’я гір.

Але, якщо для Захара, котрого вела за руку чарівна жінка, після не менш чарівної ночі, все видавалося милим та цікавим, то Найді, що готувався до смертельного двобою, усе виглядало цілком інакше...

Прості двері у замок скидалися на пащеку жахливої потвори, а темні дошки навіювали думку про кров невинних жертв, якими вони буцімто просякли. Кришталеві шиби дивилися на нього, чомусь, крижаними очима мерця...

Найда струснув головою, проганяючи геть думки, що забирали останні крихти волі, і щоб повернути собі мужність, спробував викликати в уяві миле обличчя Руженки. Сумне і заплакане... Вдалося одразу. Тож парубок хутко зодягнувся у принесену в кігтях одежу і рішуче ступнув до входу у замок. І одразу ж відскочив назад, хапаючись за меч...

Замшілі зовні двері з голосним рипом широко прочинилися... Але замість вороже налаштованих песиголовців, назустріч Найді випурхнуло близько дюжини пустотливих повітруль і закружляло навколо нього у веселому танку. Слідом за чарівними, барвисто зодягненими тендітними дівчатами, що, звабливо посміхаючись та вихиляючись тонкими станами, грайливо оточили парубка тісним хороводом, назовні випхалося двійко приземкуватих гномів. Ці мовчки шанобливо вклонилися і розступилися вбоки, наче давали дорогу, водночас ненав’язливо пропонуючи гостеві увійти.

Найда повагався ще мить, але пригадав, що, зрештою, саме для цього й вибрався з Галича. Він рішуче розсунув повітруль, що так і приснули од нього на всі боки, заливаючись дзвінким сміхом, і ступнув через поріг. Там його переймила інша пара гномів, які, низько схиляючись, повели його за собою далі.

Зала, в якій Морена вирішила прийняти Найду, так і сліпила очі од надміру діамантів, золота і кришталю. Здавалося, досить було б запалити однісіньку свічку, і безліч разів повторений у дзеркалах, вітражах, кубках і решті посуду, а також у вилискуючих латах і щитах, мечах та алебардах, промінець мав би осяяти залу не згірш за денне світло. Тут же горіло не менше сотні чомусь невидимих свічок. І світло їх разило очі з гостротою списа.

Якщо пишністю тронної зали Богиня хотіла вразити і приголомшити парубка, то досягла лиш того, що він мимохіть одразу ж заплющив повіки і не побачив, як вона з’явилася на ажурному, різьбленому з червоного дерева, троні просто з повітря. Тим самим ефект було втрачено, бо коли Найда розплющив повіки, Богиня вже сиділа там, і парубок навіть не здогадався, що ще лише мить тому, на троні нікого не було.

– Хто ти? – голос Морени пролунав тихо, але од холодного тону, яким вона задала це просте питання, згасла не одна дюжина свічок.

– Той, кого ти хотіла бачити, – надміру спокійно відказав Найда.

Як у тому страшному сні, переступивши грань страху, воїн збагнув, що далі немає вже нічого, і як тоді, відчув себе значно впевненіше. Богиня, звісно, – супротивник дуже серйозний, але раз вона його й досі не вбила, то або він і справді їй для чогось важливого потрібен, або вона не в змозі це зробити. Але у будь-якому випадку завше залишається можливість поторгуватися. І, якщо пощастить, то й не без зиску.

– Я? – Морена все ще продовжувала вдавати нерозуміння, не помічаючи, що Доля давно вже втрутилася поміж ними. – Ти самовільно з’являєшся у мій замок, і замість того щоб ввічливо назватися, смієш зухвало казати, що я тебе сюди запрошувала? Це нечувано!

– Що до того, аби назвати себе, перепрошую... – ввічливо вклонився парубок. – Просто я не думав, що всевідаючим Богам необхідні такі дрібниці... Справжніх батьків і імені свого я не знаю... А названі нарекли Найдою... Бо знайшли мене на санях, після того, як відігнали вовчу зграю. Щодо запрошення... Думаю, якщо слуга провадить когось у дім своєї господині, то можна сподіватися – він робить це не без її відома.

– Слуга? – Морена вже збагнула, що вибрала невірний тон, і що таким чином нічого від парубка не доб’ється, але вперто продовжувала тієї самої. – Кого з моїх слуг ти маєш на увазі? І де він?

– Власне, що він, а не вона... – посміхнувся Найда. – Вовкулака Юхим вів мене сюди. Але залишився біля Запалої Долини. Сторож не пустив його далі. Тож мені довелося вже самому... Щоб запрошення не змарнувати.

– Ти так палав од нетерпіння потрапити до мене в гості? З якої ж такої потреби?

Але Найді вже обридла ця гра. Можливо, літ через десять, маючи перед собою вродливу жінку і ніде не поспішаючи, він й отримав би насолоду від бесіди. Лишень не зараз... Ні, тепер у парубка на це не було ніякого бажання. Та й часу... Монголи, Руженка, Кінь...

– Ось що, Богине, облишимо порожні балачки. Хотіла ти мене бачити чи ні, але я тут. Тож поговоримо про речі більш важливі. Або накажи спровадити мене геть...

Почувши таке Морена навіть подалася трішки вперед і вираз холодного, байдужого презирства зник з її обличчя.

– Ви, люди, робитеся дедалі нахабніші...

– Сміливіші.

– Безцеремонніші...

– Наполегливіші.

– Помовч! Цікаво, це од невіри в могутність Богів, чи просто життя стало настільки важким, що вам нічого втрачати? Я навіть не відаю, сердитися мені, чи навпаки – одобрювати.

– Спробуй останнє, – відказав Найда, шанобливо кланяючись, аби загладити різкість сказаного. – Розсердитися і покарати мене ти встигнеш завжди. Я ж у твоєму замку. В твоїй владі...

Морена зробила вигляд, що думає.

– Згода. Покарати я й справді ще встигну. І це в будь-якому випадку. Інакше нахабство стане традицією... – вона зробила паузу, даючи зрозуміти, що на цей раз уже говорить цілком серйозно. – А тепер почни від початку. І так, щоб мені хотілося слухати!

Цей уклін вже швидше нагадував кивок на знак згоди.

– Було б дурістю з мого боку намагатися щось приховати од тебе, о Богине. Але з чого почати?

– З найважливішого...

– Кінь... Мене прислав мій князь Данило Галицький, аби знайти і привести до нього коня Перуна. – Найда замовк поглядаючи яке враження справлять на Морену його слова.

– Продовжуй.

– Як стало відомо, цей кінь знаходиться у твоїх конюшнях.

– Звідки стало відомо?

– З легенд, переказів... – здвигнув плечима Найда. – Мені воєвода не пояснював. Я лиш простий ратник. Наказано податися за конем – і я тут. А далі – не мого розуму справа.

– Князь міг би й сам потурбуватися. Не велика цяця... – пхикнула Богиня. – Чи вклонитись мені – для нього надто принизливо? Ось, що я тобі скажу: коли він такий гордий, то нехай ще походить пішки!

– Князь – християнин. А за нашою вірою, вибач, – тебе немає...

– Ну, якщо навіть мене немає, – розвела руками Морена. – То коня, й поготів.

Найда зрозумів, що перебрав міри.

– Вибач іще раз за необдумані слова, але в тому, що люди забули Давніх богів, вашої вини не менше.

– Цікаво?

– Монголи плюндрують нашу землю, руйнують храми... Де ж ваша поміч?

– Вони руйнують не наші храми. Наші – знищили ви самі. Чого ж дивуєтеся, що, відмовившись від нас, не маєте помочі? Твій князь оно просить коня. А що ми отримаємо взамін?

– Любов людей! – гарячково вигукнув Найда. – Якщо ми переможемо монголів завдяки Перуновому коневі, то клянуся честю, усі довідаються про це. І тоді не залишиться такого поселення, де б люди не поставили твого чи Перунового ідола.

– Солодкі слова, – зітхнула Морена. – І швидше за все, словами й залишаться. Вдячність швидкоплинна. Та й жреці Єдиного не дозволять вам. Раз взяту владу ніхто не віддає з охотою. Ні, це не підходить... Кінь виконає своє призначення. Але твої слова я пам’ятатиму. Як скінчиться оце все, ми ще повернемося до нашої розмови.

Найда глибоко зітхнув.

– Стережися Богине... Вдячність людська й справді буває короткою, зате ненависть...

– Що?!

Морена схопилася на ноги і рвучким жестом випростала перед собою руки, цілячись розчепіреними пальцями в обличчя парубка. Оглушливо гримнуло... Мигнула блискавиця. В останню мить богиня трішки повернулася вбік, і на Найду лиш дмухнуло жаром. А у гридниці запахло, як після грози...

Богиня знову опустилася на сидіння трону, а парубок лиш розгублено покліпував.

– Отже, ти стверджуєш, що Єдиний справедливіший за Богів Давніх, так?

Найда вирішив за краще промовчати, хоча погляду не відвів.

– О, свята наївність, – розсміялася незлобливо Морена, що вже трохи відвела душу. – Як легко вам можна морочити голову.

– До чого тут морочення, – таки нестерпів парубок. – Хіба ж не ви провадите у наш край монголів?

– Не у ваш, а через ваш... Це найперше. По-друге, монголи однаково давно поглядають на захід, бо Піднебесна імперія вже покірна їм і не дає вволити хижацькі інстинкти. А далі – океан. Який їм не здолати. Тож, як не сего десятиліття, то наступного, як не з внуком Чингіз-хана, то з правнуком, але орда однаково прийшла б сюди. Бо саме тут дрімає та нагулює жирок їх здобич. А вовк не може замінитися на вівчарку, яка слухняно чекатиме на тельбухи і кістки від зарізаного барана.

Найда хотів було щось сказати, але Морена владним жестом зупинила його. Тепер вона говорила серйозно і вимагала послуху.

– Окрім того, яке звинувачення можеш закидати тим, у кого більшість з вас, особливо молодь, просто не вірить. Нас нема... Що ж, образно кажучи, хата й справді горить. Але не наша хата, і не ми її запалювали. Ви вклоняєтеся Єдиному, хай він вас і рятує. Доки буде відсиджуватися? Та як би він виставив супроти Батия полки виключно зі своїх служителів, то вже цього було б достатньо, аби заперти орду навіки за Воротами Народів. Але йому байдужі ваші страждання. Більше того, він відбирає мужність у воїнів обіцянкою прийняти в Рай лише тих, хто страждав... Страждав! А не боровся...

По обличчі Найди Морена бачила, що він не згідний з її словами і хоче заперечити, але не давала себе зупинити.

– І на останок. Щодо нашої безсердечності і намагання повернути свою владу і колишню силу, заливши світ ріками сліз і крові. Чи ж не розповідається в Старому Завіті, як ваш добрий боженька спершу вигнав людей з Раю, лише через те, що вони насмілилися вкрасти в його саду яблуко? Та якби батьки виганяли з рідної домівки кожну дитину, що осмілилася порушити якусь заборону, то чи були б взагалі в людських оселях діти? А Содом і Гомора? Два міста, не менші за Галич, спалені вщент небесним вогнем через якісь гріхи? У Галичі теж є розпусниці, п’яниці, злодії, убивці, шахраї. Але що б ти сказав, якби через них мали загинути усі галичани? Невже у тих містах не було чистих душ? Бодай дітей?... Немовлят... Врешті-решт, ще ненароджених. Що скажеш?

Тепер Найда чомусь не поспішав озиватися.

– Ну, і на сам кінець – Потоп! Чи ти вже забув, що одного разу Бог Єдиний уже знищив цілу країну? Помилувавши одного лиш праведника. Смію зауважити, що після Батия людей залишиться значно більше. То що, будемо порівнювати далі? Ми, Давні Боги завше були до вас справедливими. Винуватих карали, але особисто, не через рідних і близьких. Вбив як тать, порушив клятву – відповідай, але сам. І ніякого сьомого коліна...

З кожним її словом парубок дедалі більше хилив голову.

– У тебе щира душа і мужнє серце, – озвалася Богиня знову, через якийсь час спільного мовчання. – І лиш тому, я все це говорю. Не перетворивши тебе на купку попелу і нерозвіявши вітром, ще коли ти ширяв орлом. І з тієї ж причини дам тобі пораду... Не пхайся в справи, у котрих нічого не розумієш. Хіба дітлахи встрявають у суперечку дорослих? Відпущених вам літ замало для того, аби розрізнити бодай власну нить у хитросплетінні Всесвіту. А не судити про все мереживо... – вона трохи помовчала, замислившись. – У тобі є щось від молодого Захара, і тому я, напевно, відпущу тебе живого. І кохану поверну...

Очі у Найди мимоволі зблиснули радістю.

– Але не просто так. Навіть у ваших казках треба виконати певні умови. То чому ні? І сам про політику забудеш, і мене заодно розважиш.

– Я готовий.

– Не поспішай. Сьогодні відпочинь. Наберися сил. Охолонь думками. А назавтра, як повернеться Перун, – розпочнемо забаву.

Морена клацнула пальцями, і двійко, хоч і низькорослих, зате ширших од Найди в плечах, через те, практично, квадратних гнома стало по обидва боки від парубка. На рамені у кожного лежала важка залізна палиця. І скидалося на те, що ці хлопці вміють ними користуватися.

– Проведіть дорогого гостя у його кімнату.

Не відаючи, що може ще вчинити, чи бодай сказати, Найда лиш мовчки вклонився.

– Тобі ж раджу добре застановитися над усім почутим. Можливо, нове рішення зможе поліпшити в подальшому твоє життя. Та й не лише твоє.

– А як же... – Найда хотів ще спитати про Руженку, але на троні вже нікого не було, а вартові приступили ближче.

– Біда з вами... ведіть, – скорився неминучому парубок. – І сподіваюся, що у вас не лише бесідою частують. Бо ще з досвіта макової росинки в роті не мав.

– Не турбуйся, – глухим баском озвався один з печерних жителів. – Усе буде як годиться. Певно, ти мав припасти до душі нашій хазяйці, бо...

Але другий гном, що замикав стрій, багатозначно кахикнув, тож перший затнувся на півслові. І не обзивався більше до самих дверей в опочивальню.

– Тут тобі велено чекати, поки покличуть. Вийти не намагайся. Двері слухаються лише Морену. І без її згоди, не впустять і не випустять нікого. Бракуватиме чогось, гукни. Кому треба – почує. Якщо дозволено – зробить...

З тими словами гноми легко підштовхнули Найду до завішаної важкою оксамитовою шторою арки. Той мимохіть витягнув перед собою руки, аби відштовхнути її. Але завіса зробилася прозорою. Пропустила крізь себе парубка і щільно зімкнулася у нього за плечима.

Найда лежав навзнак на великому, м’якому ложі, встеленому медвежими шкурами, заклавши руки за голову і, крізь дрімоту, що вперто стуляла йому повіки, намагався позбиратися з думками.

Найперше виявилося, що Морена все ж справді існує, і він зміг потрапити у її замок. Далі – був тут, очевидно, і кінь, через якого усе заколотилося. А значить – і пов’язані з ним сподівання могли справдитися... Тобто воїн, який його осідлає, мав стати непереможним полководцем.

І, наприкінці – найважливіше: Богиня пообіцяла відпустити його живого разом з коханою!А раз так, то Руженка й справді жива і має бути десь неподалік... Шкода, що Морена так швидко зникла, і він не мав змоги трохи розпитати про неї. Певно, на ці питання богиня відповідала б охочіше. І не так сердито.

Щоправда, попереду ще мали бути якісь випробування, але Найда навіть не морочив собі тим голову. Що такого можна вигадати, аби застати зненацька воїна? Хоче богиня побавитися його коштом? Нехай! Аби лиш усе закінчилося звільненням Руженки!

– Ех,– потягнувся парубок, – побачити б її ще хоч на мить, а там нехай діється воля божа. Або бодай поговорити з кимось, хто знає щось про неї. Даремно я не взяв з собою Митрія. Він хутко б усе вивідав у всієї тутешньої дрібноти...

Найда вибурмотів усе те собі під вуса і... рвучко сів, не знаючи чи вірити власним очам. Біля самої завіси, що закривала вхід у його опочивальню, стояла Руженка. Трохи незвична в чудернацькій, напівпрозорій, надміру барвистій одежі повітруль. Але така ж рідна, така ж мила і така ж бажана, як звикле.

– Ружо! – скрикнув Найда і в одну мить зіскочив з ложа на долівку, допав жінку і замкнув у тісних обіймах. – Ти?!

Руженка таємниче приклала палець до уст, наче закликаючи до збереження тиші. Але парубок не звертав уваги на жести. Він упав перед нею на коліна і заходився нестямно вкривати її всю поцілунками. Не перебираючи при цьому де тіло коханої, а де всього лиш звабна матерія.

Потім підхопив жінку на руки і поніс до ложа. Вона й не боронилася. Навпаки, радо притискала його обличчя до своїх грудей і ніжно пестила пальчиками розкуйовджене волосся на голові парубка...

...Трохи згодом, заспокоєні і стомлені, вони сиділи за столом. З гобелена, на якому було майстерно виткано пейзаж за шибою, лилося чародійське світло, наче зі справжнього вікна. І у тому світлі жінка видавалася ще прекраснішою, чарівнішою і загадковішою.

Найда наповнив келихи і з подякою в голосі щиро проказав:

– Я й сам не знав, що так за тобою скучив. Спасибі Морені, що дозволила прийти тобі сюди.

– Морені? – жінка зневажливо пхикнула. – Вона й не знає, що я тут.

– Не знає? – здивувався парубок.

– Звісно, – підтвердила Руженка і підозріло глянула на парубка. – А що?

Найда пересмикнув плечима, несподівано відчувши, як по спині війнуло крижаним холодом.

– Але ж ця завіса, окрім богині нікого не пропустить. То як ти змогла увійти?

– От базіки! – сердито промовила жінка, і з розмаху гепнула кришталевий кубок на стіл, аж розплескалося вино. – Хоч язики усім повідрізай...

Здивований такими незвичними для уст коханої словами, Найда пильніше придивився Руженці і з жахом відмітив, як крізь неї поволі проступають риси Морени.

Вірно розтлумачивши розгубленість в очах парубка, богиня весело розсміялася і перестала прикидатися.

– Удалий вийшов жарт, еге ж?

– Але, але... навіщо? – вибелькотів Найда.

– Ну, причин аж кілька, – спокійно відказала Морена, вибираючи з таці найбільше гроно винограду. – Найперш, мені було цікаво дізнатися наскільки ти кохаєш свою, чи то пак, Юхимову Ружу. І мушу визнати – тут усе без обману. Потім, я ж казала, що хочу розважитися. А прийди я сюди як богиня? Була б купа переживань, нервувань і жодного задоволення. І нарешті – це був мій каприз, – богиня говорила спокійно, продовжуючи методично відскубувати від грона по виноградинці і вкидати їх до рота. Через те її голос робився то гучним і становчим, то спадав до тихого інтимного мурмотіння. – А можеш мені повірити, що жіноча примха – це достатньо серйозний привід для будь-чого...

Пригадавши, як поводився, парубок відчув, що у нього червоніє навіть потилиця.

– Ну, ну, не соромся. Усе було чудесно. Навіть заздрю... Але, може, для богині ми вигадаємо ще щось? – і вона так грайливо повела очима, що Найда аж ... сахнувся.

– Та ж я... Воно то так... Не думав... А Руженка...

Він хотів пояснити, що не може забавлятися з Мореною, в той час, як навіть не певен долі Руженки. Що кохає лише її. Що запропоноване богинею, і чим вони властиво вже займалися, є зрадою по відношенні до Руженки. І як би він хоч трохи здогадувався, кого насправді тримав у обіймах, то ніколи б не посмів. Ні – не те, що не посмів, просто вважав би підлістю, вчинком негідним і безчесним. По відношенню до власного кохання. Але, як звикле буває в таку мить, голос відмовився коритися йому, думки плуталися, і парубок лиш «акав» та «якав».

Проте, з його розгубленості, навіть перестраху, що відобразився не лише в очах, а й усій поведінці парубка, Морена усе зрозуміла сама. Правда, не зовсім так, як Найді хотілося б.

– Угу, – протягнула замислено і холодно. – Бачу, що для мене самої у тебе нічого хорошого не знайдеться. Що ж, так мені й треба... Розмріялася... Сплутала зорі, відбиті в калюжі, з тими, що виблискують на небі. Нехай... Одежі з чужого плеча ніколи не носила. Про те, що було, забудь, як про дурний жарт. А щодо розваг, то повір, вони ще далеко не закінчилися. Боги слів на вітер не кидають.

Захолонувши не так од сказаного, як од самого тону, парубок простягнув руки і спробував ще все залагодити:

– Благаю, не сердися! Можливо, у Богів це по-іншому, але у людей життя надто коротке, щоб мати час на зміну почуттів. Ми вже якщо кохаємо, то до смерті, якщо...

– Не сумніваюся, – перервала його промову Морена. – І невдовзі спробую в тому пересвідчитися.

І показуючи усім виглядом, що не бажає більше й миті залишатися поруч з ним, богиня підвелася і велично рушила до виходу.

– Богине! Зглянься!

У голосі парубка забриніла така мольба, що Морена мимоволі затрималася.

– Ну? – кинула впівоберта, все ще демонструючи своє презирство, але вже трішки зацікавленіше і лагідніше.

– За образу – карай, але благаю, скажи: Руженка й справді жива? – від надміру почуттів у Найди сів голос, і останні слова він мало не вихрипів.

Багато чого сподівалася почути Морена. Починаючи від слізних перепросин і завірянь, що вона зле зрозуміла його слова, до запопадливого цілування ніг і намагання затягнути її назад на ложе. Але ім’я «суперниці» пролунало для богині небесним громом. Вона аж отетеріла на мить. А тоді щось схоже на співчуття і розуміння з’явилося в її очах.

– Жива, – відказала коротко. – Але ще не твоя. Боги Давні не такі лицеміри, як Єдиний. Але і їм треба зуміти довести, що у тебе на цю жінку більше прав, ніж у того, хто гроші платив. І кому вона у храмі присягала. До речі, цілком добровільно... Тож, хто зна, що там з вашим коханням було б, якби я випадково Юхима чоловічою неміччю не покарала... – і побачивши іскру непевності в очах парубка, додала. – Ото ж бо й воно... – і щезла.

Арена була не надто великою. Кроків десять у попереку. Округле заглиблення, навколо якого на зручних, м’яких фотелях, або й так, розмістилися глядачі. Досить багато, бо аж рябіло в очах од пістрявих одеж. Але Найда бачив лише трьох. Знайому йому Морену. Високого, могутньої статури чоловіка, з волоссям, наче грозова хмара, а обличчям – блідим, як сполох блискавиці. І могутнього сивоголового старця з довгими вусами та бородою, що виблискували позолотою.

– Ну от і прийшла мить, воїне, коли ти зможеш перед лицем богів виявити доблесть і довести свою правоту. А попри все це ще й розважити, – мовила повагом Морена.

Найда мовчав і лиш уважно приглядався старому, пригадуючи де він міг зовсім недавно бачити його обличчя. Суворе, розумне, але водночас якесь байдуже. Наче все те, що відбувалося навколо, цікавило Бога не більше, ніж могутній океан міг зацікавитися тріскою, принесеною якоюсь із рік, що впадають у його води.

– «Перун!» – здогад прийшов зненацька, але Найда одразу був певен, що не помиляється. Різьбяр, що робив ідола, мусив сам бачити Бога, настільки вправно було передано його руками риси Перуна.

– Тричі ми випробовуватимемо тебе, – продовжувала Морена. – І якщо вийдеш звитяжцем – повернешся додому, як я й обіцяла – живий і з коханою...

– А Кінь?!

Морена затнулася. Перун здивовано звів брови. А Чорний Бог несподівано весело розреготався.

– Зух! Покажи себе ще в ратній справі і матимеш мене на своєму боці.

– Про Пегаса й мови бути не може, – серйозно відказала Морена – Але оскільки ти маєш велике бажання спробувати спинити монголів, ми дамо тобі нагоду відзначитися. Зараз у Запалій Долині тухольська громада намагається заступити дорогу туменам Пети і Бурунди, яких Батий послав за Конем. Ми, звісно, могли б втрутитися і в одну мить закінчити битву на користь орди, тим більше, що монголи прямують у мій замок на запрошення Перуна. Я навіть особисто попереджала про це тухольського ватага Захара Беркута і веліла йому пропустити ординців крізь Долину. На жаль, він не захотів мене послухати. Так от... Ми могли б втрутитися, але там, – вона тицьнула пальцем униз, мов на арену, – гине все-таки трохи і наш народ. Є серед них і ті, що ще пам’ятають про Богів Давніх. Тому покладаємося на Долю... Нехай усе станеться згідно з волею Того, хто може нас розсудити.

Морена трохи помовчала, переводячи подих, і продовжила.

– Традиціям Священного Суду – літ не менше, ніж історії самого людства. Тож нехай доля розсудить і тепер. Ти станеш до двобою з монгольським воїном. Переможеш – орда в долині над Опором буде знищена впень... Переможе монгол – загине уся тухольська громада.

– А якщо я не погоджуся?

– Пізно. Ти сам обрав свою дорогу. Відмова від двобою прирівнюється до програшу. Значить, смерть тухольцям і прощавай Ружена. То як? – і здалося Найді, що в очах богині зблиснуло щось схоже на єхидство. Мовляв, ну що? Не хотів по-моєму, то спробуй тепер по-своєму...

Найда здвигнув плечима.

– Як нема ради, то мус. Давайте супротивника... Ну, і зброю... Якщо лиш ви не замислили мене голіруч супроти монгола виставити.

– Жодних «якщо», – озвався Чорнобог. – Все честь по честі. Озирнися.

Найда вчинив, як було сказано, і побачив позад себе щось схоже на неглибоку нішу, в якій на кількох полицях була розкладена різноманітна зброя і лицарський риштунок.

– Підбери собі по руці, що хочеш. А ми тим часом пошукаємо для тебе супротивника.

І поки Найда вибирав зброю, з Велесового наказу перед Богами розгорнулося чародійське дзеркало...

– Оцей, мабуть, згодиться? – промовив запитливо Велес і, отримавши згідливий кивок від Перуна, клацнув пальцями.

У ту ж мить дзеркало щезло, а на арені опинився здоровезний ординець. На обличчі його відбивався вираз розгубленості, але очі палали рішучістю і злобою. Рука, що стискала важкого списа, аж побіліла від зусилля, а круглий, обтянутий кінською шкірою, плетений з верболозу щит вмить був закинений за спину, прикриваючи його ззаду.

– Вітання воїнові любого нам онука Тимуджина, – озвався по-монгольському Перун. – У Саїн-хана славні богатирі. І це кажу я – Сульде, бо вельми задоволений з тебе.

Почувши священне для кожного монгола ім’я, велет упав на коліна, склав перед собою зброю і торкнувся чолом долівки.

– Встань. Назви себе.

– Десятник Керим, о Духу Війни!

– Славне ім’я! І я дам тобі змогу прославитися у віках. Усі воїни пітнітимуть од заздрощів, почувши його, а жінки в юртах розповідатимуть дітям легенди про твій подвиг.

– Наказуй, і я умру біля твоїх ніг, – радісно відказав ординець.

– Умирати якраз не треба! Перед тобою руський воїн. Якщо зможеш його вбити, Бурунда-бегадир зможе пройти коротким шляхом усі Карпати, не витративши жодного воїна. А ти сам триматимеш стремено священного коня, коли в його сідло сідатиме Саїн-хан.

З дивовижною для такого дужого тіла прудкістю і зручністю, монгол, якось по-зміїному вивернувся і блискавично метнув короткого списа в Найду, котрий не сподівався нападу, оскільки ні слова не розумів по-монгольськи і не міг втямити, про що мова.

Мабуть сутичка б на цьому й завершилася, коли б не щаслива випадковість. Щось вжалило парубка в ногу, і він нагнувся водночас з прицільним кидком... Зі свистом спис мигнув у Найди над головою і вп’явся в стінку арени з такою силою, що аж тріснула груба соснова дошка.

На свій прикрий промах монгол зреагував диким ревом і кинувся до Найди, наче розлючений тур, шалено вимахуючи кривим мечем. Але на цей раз ратник уже був напоготові.

Найда спритно ухилився од вістря, що мигнуло в повітрі, відступив крок убік і різонув навздогін своїм мечем по широкій спині ворога. Удар був не надто сильний, але розпоров шкіряну безрукавку над поясницею достатньо глибоко, щоб черкнути лезом і по живому тілу. Проте, ординець наче й не помітив нічого. Ступивши ще кілька кроків за інерцією далі, він розвернувся і рушив на Найду вже повільніше. Прикриваючись щитом і виставивши лише кінчик меча.

Тепер і парубок змінив тактику. Позаяк монгол, що став обережнішим, втратив переваги, які давала йому більша маса тіла, ратник сміливо подався йому назустріч. Коли ворогів розділяло менше двох кроків, блискавичним рухом тицьнув вістрям меча в очі ординця, примусивши того мимохіть підняти щит, закриваючи тим собі поле зору. А сам впав на одне коліно і наніс ковзний ріжучий удар по опорній нозі монгола, мітячи в сухожилля під коліном. Але той певно вже стикався з цим прийомом, бо встиг відстрибнути і навіть черконути своїм мечем по шишаку шолома Найди. А тоді рішуче відкинув щита і напав, високо піднявши криве залізо над головою.

Найда тримав удар, ступившии маленький крок праворуч, а свій меч підставив так, що рука монгола не стріла на своєму шляху твердої опори, а лише направляючу. І велет мимоволі подався всім тілом уперед слідом за мечем, що виривався з його долоні.

Ріжучий удар Найди був наче легке погладжування, але йшов знизу вверх, навпроти руху ворога і зачіпав по дорозі зап’ястя лівої руки, щоку та око. Не смертельно, але достатньо болzче... Кров заюшила обличчя ординця. Він якось непевно сіпнувся і вайлувато повернувся до супротивника, прикриваючись мечем. Хоч завдані йому рани були досить небезпечні, ординець ще міг затамувати біль і продовжити поєдинок, якби Найда дав йому на це трохи часу. Але княжий ратник був уже доволі розлючений, щоб нарешті почати сприймати все всерйоз. Тому, не спиняючи кругового руху свого меча, різко вдарив зверху в незахищене ліве стегно суперника, намагаючись зачепити лезом жилу або сухожилля. І це йому вдалося... Потім ступив півкроку назад і вбік. А коли монгол, стікаючи кров’ю з перебитої артерії, був вимушений впасти на коліна, рубанув уже з усієї сили по підставленій під удар, незахищеній обладунками шиї...

Ординець востаннє захарчав, скинув рвучко вперед і вгору, наче до молитви, м’язисті але безпорадні руки і безвольно розпростерся долілиць, на весь гіганський зріст.

Морена схопилася зі свого місця і зробила такий рух, наче хотіла кинутися на арену і спробувати підняти ординця, аби примусити його битися далі.

– Усе чесно, – тихо, але значуще промовив Велес. – Ніяких чарів, я пильнував. Сили не втручалися.

– Доля, – тільки й вимовив Перун. – Схоже, що з Конем трохи доведеться зачекати...

Він важко звівся, наче чоловік, стомлений цілоденною працею, а тоді ще додав:

– Повідомте Батия через ворожбита, щоб вислав інший загін на пошуки... – і... зник.

Слідом за ним, не вимовивши слова, щезла й Морена. Лише Велес, добродушно усміхаючись, проказав, звертаючись до переможця:

– Шкода, що такі воїни гинуть групками, замість того аби, об’єднавшись у військо, розбити монголів ущент. Іди, відпочивай... Сьогодні ти добре показав себе. Не дай маху й завтра...

Потім, приглянувшись уважно, додав:

– Схоже, щось запитати хочеш?

– Так, пане...

– То я слухаю.

– Чи й справді тухольці переможуть?

– Можеш не сумніватися. А зрештою, подивися сам – заслужив... Без тебе їм було б значно сутужніше. Незважаючи навіть на допомогу Короля Гір.

Велес зробив якийсь невловимий чудернацький рух обома руками, і перед Найдою зависло те саме чародійське дзеркало, крізь яке боги перед тим вибирали йому суперника для поєдинку. Але наскільки ж одмінною була картина, яку ратник побачив у ньому, від попередньої.

– Ну, що? – поцікавився невдовзі Чорнобог. – Усе чесно? Без обману?

У голосі бога Найда вловив насмішкуваті інтонації і щиро відказав:

– Я й не сумнівався. Пощо могутнім Богам обдурювати якогось смертного? Простіше вбити... Але завше приємно бачити діло своїх рук.

– Добре, – схвально усміхнувся Велес. – Схоже – що й розуму тобі не бракує. Вважай, одну справу ти вже виконав. Бо хоч князь твій Перунового коня і не допаде, та й Батиєві, поки що, на Пегасі не їздити. Тепер мусиш ще для себе постаратися. Завтрашнє випробування вже суто Руженки стосується. Але не думай, що воно легшим од того буде. Навіть незважаючи на мою симпатію. Бо щастя, як ти сам знаєш, треба заслужити...

Спав чи не спав Найда сю ніч, але вона минула.

Після ситної вечері, а також пам’ятаючи про можливі випробовування, воїн ранком з’їв лише шматок добре пропеченого м’яса і запив його кількома ковтками джерельної води. А невдовзі, без жодного попередження, Найда знову опинився на арені.

Глядачів було не менше, ніж першого разу. Лиш залишалося порожнім крісло Перуна. Не любив споглядати гладіаторські бої: надивився їх вволю ще будучи Юпітером.

– Учорашнє випробування ти пройшов із честю, – поважно почала Морена. – Та, облишимо на якийсь час справи громадські: пригадай-но, що привело тебе сюди...

Богиня поворушила пальцями, і неподалік трону Перуна (все ще порожнього) виник м’який фотель, сидячи у якому, дрімала Руженка. Тіло жінки було цілком розслаблене, голівка похилена на рамено. Очі заплющені, а уста – трішки привідкриті. І, як здалося Найді зі свого місця, вона навіть посміхалася крізь сон.

– Оскільки вам з Юхимом миром однаково не розійтися, ми вирішили дати можливість завершити спір у нашій присутності. А чому б і ні? Зрештою, скільки існує світ, самці влаштовують турніри через самок...

Юхим з’явився на арені швидше, ніж Богиня завершила промову. І та не роблячи жодної паузи, продовжила уже для нього:

– Переможець у двобою отримає жінку, яка любитиме його до скону. Найда – молодий і озброєний. Юхим – вовкулака. Тож нехай щастя буде на боці достойнішого! Ага, мало не забула... Додатковою нагородою для Юхима буде відновлення його чоловічих можливостей, ще й з відсотками, як і було обіцяно. А для Найди... Гм? Що б такого запропонувати, молодому парубкові?

– Я думаю, – додав замислено Велес, підморгуючи ратникові, – що посаг удовиці буде достатньою винагородою і для найвибагливішого. А наш клопіт: подбати, аби ніхто не запідозрив його у вбивстві. Адже вони разом виїхали з Галича, і не надто приязно.

– Спишемо на монголів, – відмахнулася Морена. – У такий час чиясь смерть нікого не здивує...

– Без поважних свідків однаково підозра залишиться. Що ж то за охоронець, що сам зумів вижити, а патрона втратив? – не погодився з нею Чорнобог. – Треба буде запоручитися словом Захара Беркута... Думаю, при потребі ти зумієш пояснити ватагові, чим він завдячує княжому дружинникові. Разом з усією тухольською громадою.

Боги продовжували впівголоса обговорювати деталі, а Юхим тим часом злісно примружився і кинув крізь зуби:

– От і все. Прийшов час платити... Давно я чекав нагоди, коли зможу задушити тебе своїми руками. Умові нашій кінець. Бо обидва ми в замку, і Руженка – теж.

Найда, не озиваючись, видобув меча.

Він знав з ким має справу і пригадав сон. Усе починалося майже як тоді. Він знову опинився сам на сам із потворою. Тільки тоді був зимовий ліс, а тепер – арена. І чиясь кров мала скропити долівку на втіху безсмертних. Але не було на те ради... Його життя, майбутнє Руженки, усе, про що мріяв, було зараз на вістрі його меча і залежало лише від вправно нанесеного удару.

Юхим беркицьнувся через голову, і навпроти парубка лаштувалася до стрибка страхітлива потвора.

Пам’ятаючи зі сну про силу і спритність вовкулаки, воїн став поволі задкувати, маючи надію, що як тільки потвора стрибне, він ще встигне вперти руків’я меча в стіну, та отже використає масу ворога супроти нього самого.

І коли б Найда мав справу лише зі звіром, то прийом приніс би йому успіх: стрибнувши вперед, вовк настромився б на вістря сам. Але у цієї потвори був розум людини. Тому вона не стала стрибати, а шкірячи страшні ікла у єхидній посмішці, поволі наближалася до ратника.

– Усе, хлопче... – прогарчав ще Юхим. – Прощавай. Я передам при нагоді Руженці, що вмираючи, ти пам’ятав про неї.

Найда не втримався, і з усієї сили опустив меча на голову потвори. Але перекидень був значно спритнішим. Зграбним і невловимо швидким для людського ока рухом він відхилився. А коли меч уп’явся в долівку, коротким ударом передньої лапи вибив його з рук воїна.

Другим ударом вовкулака повалив Найду з ніг. І страхітлива пащека розімкнулася над обличчям парубка, засліплюючи того смертельним блиском білосніжних ікол. В останню мить він ще встиг краєм ока помітити Руженку, яка продовжувала міцно спати у своєму фотелі обабіч арени і навіть не підозрювала, що там відбувається, бо й далі посміхалася. А потім...

А потім підвівся і здивовано втупився у цуценя, що злобно гарчало і несамовито смикало його за рукав свити.

Не менш здивованими були й глядачі.

– Що у тебе за пазухою? – першою оговталася Морена. – Вийми і кинь сюди!

Найда дістав шворку з хрестиком і насиленим на ній річковим камінчиком, якого отримав на пам’ять від лісових людей.

«Стане в пригоді...» – пригадав слова Марічки.

Котрийсь із гномів уже давно передав усе богині, і та здивовано крутила дивовижний амулет у руках.

– Жодних чар... – промовила розгублено. – Може, Єдиний?

– Ні, – твердо запевнив Велес, – я б відчув.

Найда нахилився і взяв цуценя на руки. Те одразу ж цапнуло людину за палець. Боляче, до крові. А тоді вискнуло і завертіло хвостиком.

– Убий його, – наказала Морена.

Воїн здивовано подивився на богиню.

– Згідно умови арену покине лише один з вас. Якщо ти не вб’єш Юхима, я поверну йому попередній вигляд, і тобі доведеться знову мати справу з перекиднем. Ми не можемо вважати тебе переможцем, доки Юхим живий.

Найда перевів погляд зі суворого обличчя Морени на цуценя, що метеляло тоненьким хвостиком і жалібно повискувало. Замислився на мить, а тоді твердо відказав:

– Нехай. Я у вашій волі... Але жінок і дітей не вбивав ніколи. Навіть собачих...

– Облиш, – озвався зі свого трону Перун, який невідомо й коли об’явився там, але так, щоб чула лише Морена і Велес. – Того Юхима більше немає. І ніхто з вас не зможе перемінити це песеня у щось інше. Щось таки оберігає парубка. І моя рада – відправ його звідси якомога швидше. Справа навіть не в Єдиному. Тут щось інше… Змахнув рукою, і Найда, все ще продовжуючи тримати собача опинився у своїй опочивальні.

– І де це ми лазимо? – почувся в ту ж мить буркотливий голосочок з-під ложа, а трохи згодом звідти вибралось щось мале.

– Митрію, це ти? – витріщився від несподіванки Найда.

– Ні, моя бабуся...

– Але ж я тебе у Галичі залишив?

– Тільки до собачої буди забув припнути, – пхикнув той. – Чи то я ніг не маю, чи ходити не вмію? А ти з якого дива Юхима на руках носиш? – А за хвилю, як придивився уважніше: – Оце так?! Не знаю, як тобі таке вдалося таке утнути, але молодець... Між іншим, як тут з вечерею? Страх як полюбляю ділитися поважними новинами і добрими враженнями за трапезою.

Найда непевно глянув на стіл, бо й сам не відав, чи не змушений буде лягати спати голодний... Але той ломився від страв і напоїв. Якою б не була Пані замку сердитою, але морити парубка голодом наміру, схоже, не мала.

– То прошу...

Але Митрій уже й сам примостився і вже тягнув до себе здоровенний кусень шинки. Поглядаючи на домовика, відчув, голод і Найда. Тож відпустив нарешті цуцика, кинув йому шматок паляниці, а сам підсів до столу.

Митрій якийсь час мовчки дивився, як парубок їсть, а тоді почав розповідь:

– Отже, новини для тебе такі. В подяку Захарові Беркуту за передану ним оковиту Гримайло сказав, як можна запопасти Коня.

Найда лише запитливо сіпнув підборіддям. Сутичка з вовкулакою знесилила парубка і викликала впрост, гм... вовчий апетит.

– Якщо вибратися з тієї зали, де арена, крізь двері, що ліворуч од тронного підвищення, то потрапим у гридницю. Там треба повернути праворуч, у середні двері. З них – у кабінет Морени. За гобеленом – сходи. Сходами зійдеш вниз... Там лише троє дверей, отож конюшню знайдеш сам. Ага, праворуч од гобелена з драконом – шафа для одежі. В ній має бути білий, гаптований сріблом, плащ з каптуром. А на дверях розвішана збруя. Накинувши собі на плечі та голову цього плаща, ти зможеш підійти до Пегаса, аби надіти йому вуздечку. З вуздечкою кінь стане слухняніший, лиш не відважся скочити йому на спину. Загинеш так само певно, якби кинувся зі скелі у безодню. Мусиш виводити його за собою кроком.

– А далі?

– Цього не відаю. Що зумів, розвідав, а далі най тримає тебе за пазухою той, хто досі допомагав.

– А з Руженкою? Морена ж іще третє якесь випробування планує.

– Пусте... Що вона може такого надзвичайного вигадати, – відмахнувся зневажливо Митрій. – Швидше за все оберне її та з десяток повітруль на щось відмінне від людської подоби, а тобі накаже впізнавати, яка з них Руженка.

– На що ж саме?

– А я знаю? Троянди, птахи якісь, рибки... Вигадає щось...

– Як же я впізнаю?

– Ну, по-перше – твоя Ружена завше тепла, навідміну від повітруль. А, по-друге, сліпим треба бути, аби серед дівчат вагітну жінку не розпізнати, – здвигнув плечима домовик.

– Ваг... яку?

– Ва-таку, – пирхнув Митрій. – Чи ти не знав, що від таких забав, як ваші з Руженкою, у сіні, жінки чомусь мають дивну звичку народжувати дітей?

– Коли? – не придумав нічого розумнішого Найда.

– Ще не скоро. Адже половину часу вона вовчицею була, а тоді дитя не росло. У замку ж eзагалі час спиняється. Думаю, вона десь на місяці четвертому. Одразу в око не впаде, але якщо придивитися, то достатньо помітно. Особливо в порівнянні з повітрулями.

Морена стояла на балконі і годувала кри[тами зграйку білосніжних голубів. Найда, з собачам на руках, похмуро стояв осторонь і чекав, коли Богиня нарешті зволить звернути на нього увагу. Ось уже з годину минуло? як привели його сюди гноми-охоронці, а Морена й словом не обмовилася. Наче й не помічала парубка.

– Ну, як? – озвалася несподівано та. – Вибрав?

– Що? – не второпав Найда.

– Не що, а кого... Руженку.

Той лиш головою покрутив од зачудування.

– Ти ж нічого не казала.

– Міг би й сам здогадатися. Раз так сильно кохаєш. А тепер уже й нема коли замислюватися. Час, оно, – вона кивнула в бік великої клепсидри, у верхній частині якої плескалася на денці рідина, – вже закінчується. А за умов гри, ти мав лише одну годину на роздуми. Доведеться твоїй коханій ще трохи у мене пожити. Століття-друге...

Голуби, яким Богиня перестала кидати крихти, нарешті чинно повсідалися на поруччя балкона і заходилися чистити пір’я.

Води залишилося заледве кілька крапель...

І тоді, пригадавши слова Митрія, Найда тицьнув пальцем у того птаха, що видався йому найтлустішим.

– Ось вона! Вгадав?

Але відповіді не мусив чекати, бо в ту ж мить перед ним стала, здивовано кліпаючи очима, Руженка, а Морена, невдоволено скривившись, рвучко відвернулася і забралася з балкона геть. Програвати ніхто не любить, а надто боги. Ще й простим смертним...

– Найдо! Ти? – скрикнула жінка, і вони кинулися в обійми одне одному.

Руженка недовірливо розглядала срібного птаха з великою короною у вигляді чаші на голові. З короткої розповіді Найди вона вже трохи розуміла, про що йдеться, але сприймала усе як дивне сновидіння. Адже з тієї зимової ночі, коли Чорнобог накинув на жінку вовчу шкіру, вона не жила, а марила. Дні у Юхимовій хаті, ночі у темному лісі... Дивний замок, повітрулі, гноми, боги... Усе це було одним безконечним сном. Страшним, але цікавим. Побачивши перед собою Найду, Руженка спершу було вирішила, що нарешті прокинулася, але як з’ясувалося, її радість виявилася передчасною. Сновидіння продовжувалося...

Зодягнений у чудернацький плащ, схожий на рясу митрополита, Найда возився з вуздечкою біля коня, що шляхетною статтю і білосніжною мастю був достойний лише боярина, або навіть самого князя.

Відповідаючи на поцілунки парубка, Руженка чула, як він оповідав їй щось про Перуна, Велеса, Морену, Князя Данила, тисяцького Дмитрія і хана Батия. Щось про тухольську громаду і битву в Долині. Але все те було таке далеке, що жінка надто й не вслухалася в його слова. Їй було добре в його обіймах, а решта – не жіночого розуму справа. Лиш зачувши ім’я Юхима, Руженка стрепенулася, та не второпавши до чого тут песеня, перестала вслухатися в решту.

– Ну, от і все, – мовив Найда, виводячи коня. – Знати б лишень, що далі?

– А нічого, – почула Руженка владний жіночий голос і озирнулася.

На сходах, що вели вгору, стояла богиня з її сновидінь.

– Далі нічого не може бути, Найдо, навіть не намагайся. Якби я відала, що Захар усе оповів тобі, то не допустила б цього. Надто багато надій пов’язано у нас з Пегасом, щоб я дозволила тобі віддати його Єдиному. З ним самим я, може, й не дала б собі ради, але особисто тобі зараз не допоможе ні амулет, ні жодна невідома сила. Тому, або ти відпускаєш вуздечку, або стаєш мертвим. І то негайно! Я й до трьох лічити не стану... Ну!

Найда розтиснув пальці і відступив убік.

– Добре, – похвалила Морена. – Слухався б так одразу, може б уже ніжився зі своєю милою вдома, у Галичі... Під периною, чи з огляду на літо, на сіновалі... І пам’ятай, з цієї миті я вже облишила жартувати і розважатися. Ти впакувався у справи надто серйозні, аби сподіватися на помилування. Бери свою Ружену і йди в конюшню.

Найда мовчки скорився.

Морена увійшла слідом за ними. І ніхто не звернув увагу на те, як, залишений на власну волю, Пегас, м’яко ступаючи по встеленій мохом долівці, підійшов до Чаші і став спрагло пити.

– Бачиш двері? – вказала просто.

– Так.

– Це вихід із замку. Я обіцяла відпустити вас. Слова свого дотримаю. Ідіть... А далі нехай опікується вами той, хто направив сюди...

Найда встиг ще помітити злорадний усміх на устах богині, але вже не марнував часу на роздуми. А просто взяв Руженку за руку і вийшов за двері. Вийшов і остовпів... Бо опинився на вузесенькому скельному виступі. І над головою в нього була стрімка кам’яна стіна, що підіймалася кудись безконечно ввись, а під ногами – бездонна прірва. Обернувся назад – гладка скеля і ані сліду дверей.

– От і вір після цього комусь на слово, – пробурмотів безнадійно і важко опустився на нагрітий сонцем камінь. – Присядь, Ружо... У ногах правди нема... Якщо вона взагалі хоч десь є...

Згори щось зашурхотіло і кілька дрібних камінців, прокотившись повз них по схилу, зірвалося у прірву.

Найда задер голову – і чи примарилося йому, чи побачив насправді, але високо над ними, на краю скелі стояла сарна. Що робила вона там, як забралася, лишалося лише гадати. А ще, звідти ж, згори, повільно кружляючи, спускалися до нього два орлині пера. Найда лиш долоні наставив, а вони самі слухняно лягли в його руки. В ту ж мить сарна зробила великий стрибок вперед, у прірву і ... щезла з очей швидше, ніж парубок зумів жахнутися чи провести її поглядом. Наче розтанула в повітрі...

Заклавши руки за спину, та забувши про свій поважний вигляд, жвавим кроком Перун походжав гридницею і час од часу нервово поскубував губами довгого вуса.

– Усе вшкереберть... – бурмотів він. Спинявся, сердито зиркав на принишклу Морену і знову продовжував крокувати взад-вперед.

– І як не обертай справу, а саме ти спричинилася до того, що взамін Пегаса, самої Смерті, на котрому їздив Бог Війни, у нашій конюшні весело ірже крилате лоша... Придатний хіба що для того, аби на його спині возилися комедіанти та віршоплети.

– Як Книга й попереджала, – докинув Велес.

– Помовчав би, – огризнулася Морена, – чи я не бачила, що ти постійно їм підігрував.

– А що? – здвигнув плечима Чорнобог. – Між іншим, хороший парубок, сміливий, чесний, готовий на самопожертву. З такими людьми і богом бути приємно. Та й жіночка гарненька. До пари...

– От, от... З того б і починав. Кому що, а котові сметана.

– Тихо! – урвав Перун. – Що б ми не балакали тепер, а час у зворотньому напрямку не тече. Мусимо сприймати події як доконаний факт.

Дивно, але з його мови кудись зникла розгубленість, а натомість зазвучали нотки впевненості у власній правоті та силі.

– Тим більше, що ніякої трагедії не трапилося. Згодом Чаша наповниться новою квінтесенцією зла, і Ера Богів Давніх повернеться знову. Хто б і що б не допомагали зараз Богові Єдиному! Через вік, два, три, чи в іншому тисячолітті, але настане День, і люди знову згадають: і про Морену, і про Велеса, і про мене. Окрім того, як правило, з роками, минуле здається ще більш привабливим. І з тим новим прийдешнім поколінням, напевно, буде легше домовитися... А що для нас кілька столітть? Мить!! Коротка, як спалах наднової...