Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Перевтілення Хуана Ромеро

Про події, що трапились у Нортон Майн вісімнадцятого і дев’ятнадцятого жовтня року 1894, я волів би не говорити. Почуття боргу перед наукою — єдине, що спонукає мене пригадати, уже в останні роки життя, почуття і події, сповнені жахом, стократ сильнішим від того, що я не можу повністю визначити його природу. Але сподіваюся, що перед смертю я ще встигну оповісти те, що мені відомо про — тут доречне це слово — «перевтілення» Хуана Ромеро.

Мої ім’я і походження навряд чи зацікавлять нащадків; насправді, гадаю, про них не варто згадувати, бо коли людина раптово опиняється у Штатах чи Колоніях, то позбувається свого минулого. До того ж моє минуле не має жодного стосунку до цієї історії; окрім, хіба, того факту, що упродовж служби в Індії я більше заприязнився із сивобородими місцевими мудрецями, аніж із моїми побратимами-офіцерами. Я з головою поринув у потаємні східні знання, коли всі мої карти сплутало нещастя, яке й змусило мене розпочати нове життя на безмежних просторах американського Заходу — життя під новим ім’ям, доволі поширеним і невиразним.

Улітку і восени 1894 року я мешкав на нудних схилах Кактусових гір, влаштувавшись різноробом на знамениту шахту Нортон Майн, відкриття якої літнім професором за кілька років до того перетворило довколишні землі з практично безлюдної пустки на кипучий казан брудного життя. Золотоносна печера, що лежала під гірським озером, збагатила свого поважного відкривача понад найсміливіші сподівання, а шахтні тунелі почав активно прокладати підрядник корпорації, якій цю печеру, зрештою, продали. Були відкриті нові печери, і врожай жовтого металу справді був пристойний, тож у численних тунелях і скельних кавернах день і ніч трудилася велика різношерста армія шахтарів. Начальник шахти, містер Артур, часто вів бесіди про спорадичність певних геологічних утворень, розважаючи про можливу довжину ланцюга печер і оцінюючи майбутнє величезних шахтових підприємств. На його думку, золотоносні печери утворилися внаслідок дії води, тож він вірив, що стоїть на порозі відкриття нових покладів.

Хуан Ромеро з’явився на Нортон Майн невдовзі після мого приїзду. Він був одним із величезної орди напівдиких мексиканців, які прийшли на шахти із сусідньої країни, та однак він виділявся своєю зовнішністю. Він виглядав, як типовий червоношкірий індіанець, але мав світліший колір шкіри і шляхетні риси обличчя, чим вигідно відрізнявся від пересічних латиносів цієї місцевості. Цікаво, що хоч він і був настільки несхожим на усіх цих іспанізованих і корінних індіанців, Ромеро не справляв враження людини з бодай домішкою крові білої людини. Коли мовчазний робітник прокидався рано-вранці і захоплено спостерігав за сонцем, яке виповзало з-за гір на сході, здіймаючи руки йому навстріч, ніби виконуючи якийсь ритуал, значення якого він і сам до пуття не розумів, — на думку спадав не образ кастильського конкістадора чи американського піонера, ні, тоді він був схожий на давнього гордого ацтека. Але, окрім обличчя, ніщо в Ромеро не свідчило про його шляхетність. Неосвічений і брудний, він був своїм серед інших смаглявих мексиканців, до того ж мав (про це мені оповіли пізніше) одне з найнижчих походжень в околиці. Ще дитиною його знайшли в одній занедбаній гірській халупі — він єдиний уцілів під час епідемії, яка викосила ціле селище. Біля хижки, серед химерного згромадження каміння, лежали два скелети, обгризені дикими звірами, — ото й усе, що залишилося від його батьків. Ніхто не міг їх до ладу пригадати, тож невдовзі більшість і взагалі їх забула. Старезна халупа завалилася, а нагромадження каменів зникло під черговим обвалом, тож навіть ті рештки стерлися з пам’яті. Вихований мексиканським конокрадом, який і дав йому ім’я, Хуан мало чим відрізнявся від ровесників.

Прихильність, яку Хуан Ромеро виказував мені, безсумнівно, пояснювалася дивовижним і старовинним індійським перснем, який я носив, коли не займався брудною роботою. Про сам перстень і про те, як він опинився в моїх руках, я не буду розповідати. То була остання ланка, що пов’язувала мене із назавжди закритим нині розділом мого життя, і я дуже дорожив ним. Невдовзі я спостеріг, що той дивний мексиканець зацікавився перснем; він пожирав його поглядом, який, однак, швидко розвіяв мої підозри у звичайній пожадливості. Його таємничі ієрогліфи, здавалося, будили якісь невиразні спогади в його непросвіченому, а проте живому розумі, хоча навряд чи йому коли-небудь раніше доводилося бачити такі речі. Уже через кілька тижнів після своєї появи Ромеро став мені відданим слугою, а це ніяк не узгоджувалося з тим, що і я сам був лише простим шахтарем. Наше спілкування було вимушено обмеженим. Він знав заледве кілька слів англійською, а я збагнув, що моя американська іспанська дуже відрізнялася від говірок населення Нової Іспанії.

До події, про яку я оце збираюся оповісти, спричинилося багато передумов. Хоча мене цікавив Ромеро, а він цілком щиро захоплювався моїм перснем, все ж жоден із нас аж до вибуху не надто виявляв ці почуття. Геологічна розвідка зумовила необхідність розширення шахти вниз, від найглибшої частини підземної зони, а оскільки начальник шахти стверджував, що там вони наткнуться на тверду породу, то довелося закласти надзвичайно потужний заряд динаміту. Ні я, ні Ромеро не були залучені до цієї роботи, тож про надзвичайну ситуацію ми дізналися від інших. Заряд, потужніший, аніж вважалося, здавалося, струснув цілою горою. Вікна у бараках на схилі гори повибивало камінням, а шахтарів у поближніх тунелях позбивало з ніг. Озеро Джуел, що лежало неподалік, захвилювалося, як море в шторм. Під час огляду місця вибуху виявили, що в його епіцентрі розчахнулася безодня, така жахлива, що жоден лот не зміг сягнути її дна, і жодна лампа — її освітити. Спантеличені копачі звернулися до начальника шахти, і той наказав знести до ями якнайдовші мотузки, постійно доточувати їх і спускати вниз, аж поки не вдасться досягти дна.

Невдовзі після цього зблідлі робітники повідомили начальника шахти про невдачу. Ввічливо, але твердо вони відмовилися повертатися у розлам чи навіть просто продовжувати роботу в шахті, доки отвір не запечатають. У тому місці вони зіштовхнулися із чимось вочевидь за межами їхнього розуміння, бо, наскільки вони змогли впевнитися, тамтешня порожнеча була бездонною. Начальник шахти не став наполягати. Натомість, замислившись, він складав плани на наступний день. Того вечора нічна зміна не вийшла на роботу.

О другій ночі на горі почав зловісно завивати самотній койот. Звідкись із селища загавкав пес, вторячи койоту — або чомусь іншому. Над вершинами гір збиралася буря, і дивної форми хмари моторошно линули клаптем розмитого небесного світла, який позначав спроби місячного серпика пробитися крізь перисто-шаруваті клуби туману. Мене розбудив голос Ромеро, що долинув з горішньої полиці; голос напружений і збуджений якимсь непевним сподіванням, якого я не міг зрозуміти:

— Madre de Dios! — el sonido — ese sonido — oiga Vd! — lo oye Vd? — señor, ЦЕЙ ЗВУК[27]!

Я дослухався, намагаючись зрозуміти, що за звук він мав на увазі. Я чув завивання койота, пса, бурі — надто ж бурі, гук якої починав домінувати у поривах вітру, що все лютішали. Крізь вікно барака прорізалися спалахи блискавки. Я запитав схвильованого мексиканця, перерахувавши звуки, які почув:

— El coyote — el perro — el viento?[28]

Але Ромеро мовчав. Лише згодом прошепотів, охоплений жахом:

— El ritmo, señor — el ritmo de la tierra[29] — ЦЕ ПУЛЬСУВАННЯ У ГЛИБИНАХ ЗЕМЛІ!

І тоді я також почув, а почувши, затремтів, хоч і не знав чому. Глибоко, глибоко піді мною був звук — пульсація, як щойно сказав мексиканець, і цей ритм, хоч і заледве чутний, все ж звучав понад койотом, псом і бурею, яка все наростала. Безглуздо було намагатися описати цей звук — бо до нього не припасуєш жодного опису. Скажімо, він скидався на пульсацію двигунів у глибинах величезного лайнера, як це відчувається на палубі, але не був таким механічним, не так відгонив окремішністю від життя і свідомості. З усіх його ознак найбільше мене вразила саме віддаленість у глибинах землі. Мені на гадку відразу ж спали рядки з Джозефа Гленвілла1, які так ефектно процитував По:

«…безмір, бездонність і незвідність Його творінь мають глибину значно більшу, аніж колодязь Демокріта2».

Раптово Ромеро зіскочив з полиці і застиг біля мене, дивлячись на дивний перстень на моєму пальці, який з кожним спалахом блискавиці таємниче поблискував, а тоді почав пильно вглядатися у напрямку стовбура шахти. Я теж підвівся, і якийсь час ми обоє стояли нерухомо, сторожко дослухаючись до моторошного ритму, який, здавалося, все більше і більше наростав. Тоді мимохіть ми почали рухатися до дверей, які, опираючись натиску бурі, відчайдушно скрипіли. Спів у глибинах землі — бо саме таким нам видавався той звук — став гучнішим і чіткішим; ми відчували, як щось незборимо жене нас у бурю — до зяючої чорноти шахти.

Ми не зустріли жодної живої душі, бо, як уже було сказано, нічна зміна на роботу не вийшла, тож зараз робітники, напевне, сиділи в Сухій ущелині, переповідаючи зловісні чутки сонному барменові. Лише у сторожці недремним оком світився маленький жовтий квадратик віконця. Цікаво, мимоволі подумав я, як сторож зреагував на ці звуки, але Ромеро пришвидшив крок, тож я поквапився за ним.

Коли ми дісталися шахти, звук став настільки чітким, що ми могли вловити його складові. Він страхітливо оповив мене, скидаючись на якийсь східний обряд із биттям барабанів і багатоголосим співом. А я, як ви вже знаєте, тривалий час жив у Індії. Ми з Ромеро рішуче протискалися крізь тунелі і спускалися драбинами, тримаючи напрямок на те, що так надило нас, хоч і були охоплені жахом від безпорадності. Однієї миті мені здалося, що я таки збожеволів — тоді, коли, дивуючись, яким чином наш шлях освітлюється, якщо немає ані ламп, ані свічок, я зрозумів, що старовинний перстень на моєму пальці світився моторошним сяйвом, розсіюючи мертвотно-бліді відблиски у вологому важкому повітрі довкола нас.

Раптом, спустившись однією з безлічі широких драбин, Ромеро без попередження кинувся бігти і залишив мене на самоті. Мабуть, на нього дивним чином вплинули якісь нові дикі звуки у барабанних ритмах і співах, які моє вухо заледве вловлювало, і він з дикими криками побіг навмання у темряву печери. Я раз по раз чув попереду його крики, коли він, спотикаючись, незграбно біг переходами і стрімголов спускався хисткими драбинами. І хай який зляканий я був, усе ж зумів помітити, що його мова, коли він щось казав, не була жодною зі знаних мені. Звичну суміш поганої іспанської і ще гіршої англійської замінили грубі, але звучні багатоскладові слова, і з усього цього мені здавався звідкись знайомим лише часто повторюваний крик «Уїцілопотчлі».[30] Пізніше я натрапив на це слово у працях одного великого історика — і здригнувся від асоціацій, які тоді виникли.

Кульмінація тієї ночі, незрозуміла і стрімка, настала, щойно я дістався до останньої печери на нашому шляху. Підхоплений хором диких пронизливих голосів, темряву просто переді мною прорізав останній крик мексиканця, почувши який, можна легко розпрощатися з життям. Тієї миті здавалося, що всі приховані жахи і вся земна нечисть злилися в єдиному звучанні на погибель роду людського. Одночасно з цим згасло світло від мого персня, і у проваллі за кілька метрів переді мною я побачив спалах зірниці. Я наблизився до безодні, що зяяла уже червоногарячим сяйвом і яка, вочевидь, поглинула бідолашного Ромеро. Нахилившись, я зазирнув за край бездонної прірви, пандемоніуму палахкотливого вогню і страхітних звуків. Спершу я не бачив нічого, окрім кипучого розмитого сяйва, але потім з хаосу почали проступати спершу безмежно віддалені обриси, і я вгледів — чи був це Хуан Ромеро? — але Боже! Я не наважуюсь повідати вам, що побачив!.. Самі небесні сили, прийшовши мені на поміч, зіштовхнули видива і звуки в такому стовпотворінні, яке можна спостерегти, хіба що коли зіштовхуються два всесвіти. Хаос відринув, і я спізнав чари забуття.

Враховуючи всі виняткові обставини, не знаю навіть, як і продовжити, але я постараюся зробити це якнайкраще, не намагаючись, однак, розділити реальність і вигадку. Коли я прийшов до тями, то був уже в безпеці, на своєму лежаку, і крізь вікно зазирала червона зірниця світанку. Неподалік від мене на столі лежав мертвий Хуан Ромеро, довкола скупчилися чоловіки, серед яких був і табірний лікар. Вони обговорювали дивну смерть мексиканця, який помер уві сні; смерть, здавалося, якимось чином пов’язану із жахливим ударом блискавки, який струснув усю гору. Не було жодної очевидної і безпосередньої причини смерті, а розтин не виявив нічого, що б завадило Хуану Ромеро і далі жити. З уривків розмови я зрозумів, що не було сумнівів у тому, що ні я, ні Ромеро тієї ночі не покидали барака, що жоден із нас не прокинувся під час жахливої бурі, яка пролетіла над Кактусовими горами. Та буря, сказав чоловік, який ризикнув спуститися у шахту, спричинила обвал ґрунту, що цілковито запечатав глибоку безодню, через яку днем раніше здійнялася така тривога. Коли я запитав сторожа, які звуки йому чулися перед ударами грому, він пригадав завивання койота, пса і гірського вітру — нічого більше. І я не сумніваюся у правдивості його слів.

Перед поновленням роботи начальник шахти Артур зібрав команду людей зі спеціальною підготовкою, щоб обстежити ту зону і виявити місце, де розкрилося провалля. Хоч і без захвату, вони погодились і вже невдовзі пробурили глибоку свердловину. Результати були цікаві. Вважалося, що склепіння над проваллям ніяк не могло бути товстим, а проте бури наштовхнулися на величезний пласт твердої породи. Не знайшовши там нічого, навіть золота, начальник шахти облишив пошуки, але коли він замислившись сидів за столом, на його обличчі часто з’являвся вираз цілковитого нерозуміння.

І ще одна цікава річ. Того ранку невдовзі після пробудження я помітив, що з мого пальця незбагненним чином зник індійський перстень. І хоча я високо його цінував, однак, коли він щез, зітхнув із полегшенням. Якщо його привласнив один із моїх колег-шахтарів, він мусив досить хитро розпорядитися своїм трофеєм, бо, незважаючи на оголошення і поліцейське розслідування, персня я так більше й не побачив. Чомусь я все ж таки сумніваюся, що його вкрала рука смертного, бо в Індії я пізнав багато дивних речей.

Моя думка стосовно того, що тоді сталося, час від часу змінюється. При денному світлі більшу частину року я схильний вважати, що всі ті дива були лише грою уяви, але іноді восени, близько другої ночі, коли вітри і тварини пронизливо виють, з незвіданих глибин долинає відгомін ритмічної пульсації… я відчуваю, що перевтілення Хуана Ромеро було і справді жахливим.