Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Вiн

Я зустрів його безсонної ночі, коли у відчаї блукав містом, прагнучи зберегти свою душу і мрії. Мій приїзд до Нью-Йорка був помилкою; бо там, де я шукав див і гострих відчуттів у велелюдних лабіринтах стародавніх вулиць, які вибігають із забутих дворів, площ і причалів і, покривулявши містом, знову повертають до дворів, площ і причалів, так само забутих, і у циклопічних верховіттях сучасних веж, які чорним Вавілоном здіймаються до неба у сяйві старого місяця, я натомість знайшов лише жах і пригніченість, які погрожували заволодіти мною, зламати мою волю і знищити мене.

Поступово мною оволоділо розчарування. Вперше приїхавши сюди, я з моста побачив освітлене призахідним сонцем місто: чарівне, воно здіймалося над водами, його неймовірні шпилі і пірамідальні споруди виростали з озер фіолетової мли, ніби фантастичні квіти, що розпускаються під золотистими хмарами і першими нічними зірками. Тоді воно засяяло, вікно за вікном, над плюскітливим припливом, над яким кивали головами ліхтарі і плинули глибокі звуки ріжків, сплетені у дивні гармонії, і саме місто стало зоряним небосхилом сну, сп’яніле від чарівної музики, що пробуджувала в уяві дива Каркассона[157], і Самарканда[158], і Ель Дорадо[159], і всіх славетних і напівлегендарних міст. Невдовзі я уже блукав цими старовинними вуличками, такими любими моїй уяві — вузенькими, звивистими вуличками і переходами, обабіч яких вишикувались георгіанські будинки з червоної цегли, мансардні віконця яких над колонами портиків колись поглядали на позолочені карети і оздоблені екіпажі, — і у першому спалаху усвідомлення того, що на власні очі бачу свою давню мрію, я подумав, що таки дістався скарбів, які з часом зроблять із мене поета.

Але мені не судилися успіх і радощі. Занадто яскраве світло дня виставило напоказ лише бруд, і злиденність, і нудотний елефантизм каменю, що пнеться вгору, розстилається під ногами там, де місячне сяйво натякало на красу і давні чари; і в юрмищі людей, що снували схожими на водостоки вулицями, переважали міцні темношкірі незнайомці з жорсткими обличчями і розкосими очима, прагматичні чужинці, бездумні і безрідні, яким було байдуже до синьоокого чоловіка давнього народу, з його захопленням чарівними зеленими лужками і білими новоанглійськими сільськими дзвіничками.

Тож замість поезії, на яку я сподівався, мене спіткала тільки моторошна пітьма і невимовна самотність; нарешті я усвідомив гірку правду, яку доти ніхто не наважувався навіть прошепотіти, найпотаємнішу таємницю усіх таємниць: це місто каменю і різких звуків не є живим продовженням старого Нью-Йорка, як Лондон — старого Лондона, а Париж — старого Парижа, насправді це місто померло, його розпростерте тіло погано забальзамували, і у ньому завелися дивні живі істоти, яких тут не було, коли місто було живим. Це відкриття позбавило мене сну; хоча втрачений душевний спокій почав поступово повертатися, відколи я взяв за правило не виходити на вулицю за дня і гуляти околицями тільки вночі, коли темрява прикликає до життя ту дещицю, яка ще збереглася від минулого, коли старі, пофарбовані в біле, двері пригадують міцних людей, які колись крізь них проходили. У цьому стані віднайденої рівноваги я навіть написав кілька поезій, однак зволікав із поверненням додому, до рідних, щоб їм не здалося, ніби я безславно тікаю, зазнавши поразки.

Якось, гуляючи однієї безсонної ночі, я зустрів чоловіка. Це сталося у химерно захованому дворику Грінвіч-Віллідж, де, не знаючи що й до чого, я оселився, прочувши, що саме цей район обирають своїм притулком поети і художники. Мені припали до душі старовинні вулички і будинки упереміш із розкиданими тут і там маленькими площами і двориками, і навіть коли я зрозумів, що насправді поети і художники — це просто горлопанисті дурисвіти, вся вишуканість яких — лише облуда, а все їхнє життя — це заперечення чистої краси, втіленої в поезії і мистецтві, я залишився тут лише з любові до цих вікодавніх речей. Я уявляв, як все виглядало тут у ті часи, коли Ґрінвіч був тихим селом, яке ще не встигло поглинути місто; а в досвітні години, коли всі гультіпаки розбрідалися по домівках, я, бувало, блукав цими таємничими звивистими вуличками і розмірковував над цікавими загадками, які тут залишили минулі покоління. Ці прогулянки не давали завмерти моїй душі і пробуджували видіння, яких прагнула поетичність у глибині мого єства.

Той чоловік зустрів мене одного туманного серпневого ранку, коли я пробирався через відгороджені дворики, до яких зараз можна потрапити лише через неосвітлені коридори ближніх будівель і які колись були суцільним ланцюжком мальовничих вуличок. Я дізнався про них цілком випадково і розумів, що їх не знайти на жодній сучасній мапі; але той факт, що про них забули, робив їх лише дорожчими для мене, тож я шукав їх із подвоєним запалом. Коли ж я їх знайшов, моє завзяття зросло, бо щось у їхньому розташуванні незримо вказувало на те, що вони можуть бути лише краплею у морі таких самих двориків, з їхніми темними, німими закутками, затиснених поміж високих глухих стін і задніх фасадів спорожнілих будинків чи захованих за темними арковими проходами, невідомих ордам чужомовців, прихованих від сторонніх очей відлюдними художниками, мистецтво яких не призначене для товариства і денного світла.

Він заговорив до мене, не привітавшись, помітивши мій настрій і короткі погляди, які я кидав на деякі парадні двері з молотками над східцями із залізними поручнями; бліде світло від ажурних фрамуг ледь осявало моє лице. Його ж обличчя ховалося в тіні крислатого капелюха, який чудово пасував до старомодного пальта, в яке він був одягнутий; мене ж, ще до того, як він до мене заговорив, охопила незрозуміла тривога. Він був страшенно худий — просто скелет, голос же його звучав на диво м’яко і був якимось порожнім і глухим. За його словами, він уже не раз помічав мої блукання і вирішив, що я схожий на нього у любові до залишків минулих літ. Чи не хотів би я мати провідником того, хто вже давно практикує такі дослідження і наділений знаннями про ці краї куди глибшими, аніж будь-коли зможе віднайти новоприбулий?

Поки він отак говорив, у жовтуватому відсвіті із самотнього вікна горища я мигцем побачив його обличчя. У нього було шляхетне, навіть вродливе лице літньої людини, в його рисах прозирали родовитість і витонченість, незвичні для цього часу і місця. І все ж щось у ньому стривожило мене майже так само, як і привабило — можливо, обличчя було надто бліде, надто безвиразне або ж просто настільки не відповідало довкіллю, що я не міг спокійно і впевнено почуватися. І все ж я пішов за ним; бо тими похмурими днями мою душу могли живити лише єдині пошуки давньої краси і таємниць, і я сприйняв за прихильність долі зустріч із тим, чиї успіхи в тих самих пошуках настільки перевершували мої.

Щось у тій ночі втримувало мого супутника від розмов, і тривалий час він просто без зайвих слів вів мене уперед, обмежуючись лише скупими і найпростішими коментарями стосовно місць, дат і подій, і скеровував мій рух переважно жестами, коли ми прослизали у проходи між будинками, навшпиньки кралися коридорами, перелазили через земляні вали, а раз навіть повзли навкарачки через низький склепінчастий прохід, такий довгий і звивистий, що зрештою я втратив будь-яку орієнтацію в просторі і навіть не уявляв, де саме ми перебуваємо. Ми бачили речі давні і дивовижні, чи то вони, принаймні, видавалися такими у розсіяних променях світла, і я ніколи не забуду старезні іонічні колони, пілястри з канелюрами[160], стовпці металевих огорож, яскраві вікна з фігурними поперечинами і декоративні фрамуги, які ставали все вигадливішими і дивнішими, що глибше ми занурювалися у нескінченний лабіринт незвіданої старовини.

Ми не зустріли ні душі, а з часом і освітлених вікон ставало все менше і менше. Ліхтарі, які траплялися нам на початку, були нафтові, старомодні. Пізніше я помітив декілька ліхтарів зі свічками, і, нарешті, проминувши похмурий темний двір, яким мій поводир вів мене, скеровуючи своєю затягненою в рукавичку рукою, крізь абсолютну пітьму до вузенької дерев’яної хвіртки у високій стіні, ми вийшли у провулок, освітлений ліхтарями, які стояли тільки біля кожного сьомого будинку, — неймовірними колоніальними бляшаними ліхтарями з конічними кришками і отворами з боків. Дорога йшла круто вгору — крутіше, ніж, я гадав, можливо у цій частині Нью-Йорка, — а її горішній кінець впирався у заплетену плющем стіну приватного маєтку, за якою я побачив куполоподібний дах і верхівки крон, які хиталися супроти блідої зірниці у небі. У цій стіні під низькою півкруглою аркою були темні дубові двері, які цей чоловік відімкнув важезним ключем. Пропустивши мене досередини, він став торувати шлях крізь непроглядну темряву по чомусь схожому на посипану жорствою доріжку, нарешті вгору кам’яними сходами до дверей будинку, які він відімкнув і відчинив переді мною.

Щойно ми увійшли, як я ледь не зомлів від духу одвічної затхлості, який здійнявся нам назустріч, породжений, мабуть, незліченними століттями тліну. Господар же, здавалося, цього не помічав, тож і я тактовно промовчав, доки він вів мене вгору крученими сходами, через залу до кімнати, двері якої, як я почув, він замкнув за нами. Потім він зашторив три віконця з маленькими шибками, які ледве проглядалися на тлі вранішньої зорі, пройшов через кімнату до коминка, дістав кремінь і кресало, запалив дві свічки на канделябрі з дванадцятьма розетками і жестом запросив до спокійної, розважливої розмови.

У цьому тьмавому світлі я побачив, що ми у просторій, гарно умебльованій і обшитій панелями бібліотеці, яку з вигляду можна було віднести до першої половини вісімнадцятого століття, з розкішними дверними дюседепортами[161], розкішним доричним карнизом і вишукано різьбленим обрамленням коминка з фігурною верхівкою, яка хвилясто збігала донизу. Над щільно заставленими книжковими полицями на деякій відстані одне від одного вздовж стін висіли чудово виконані родинні портрети, які вже втратили всю яскравість барв, однак було видно, що всі обличчя на них непомильно схожі на чоловіка, який щойно люб’язно підвів мене до стільця за пречудовим чіппендейлівським[162] столом. Перш ніж і самому сісти з протилежного від мене боку стола, господар на мить загаявся, ніби засоромившись; тоді, неквапливо знявши рукавички, крислатого капелюха і пальто, театрально постав переді мною у костюмі середньогеоргіанської доби — від заплетеного в косичку волосся і плісированого жабо аж до бриджів довжиною по коліно, шовкових панчіх і черевиків з пряжкою, на які я раніше не звертав уваги. Тепер же, повільно опустившись на стілець зі спинкою у формі ліри, він почав уважно мене розглядати.

Без капелюха він здавався просто старезним, що раніше не так впадало у вічі, і я гадав, чи не ця невловима печать виняткового довголіття стала однією з причин мого неспокою. Коли він нарешті заговорив, його м’який, безбарвний, притишений голос часто починав тремтіти; час від часу мені було дуже важко вловити, що він говорить, хоча слухав я з глибоким хвилюванням і захватом, і щомиті в мені наростала незрозуміла тривога.

— Перед Вами, пане, — почав господар — людина звичок вкрай ексцентричних, за костюм якої, либонь, не слід вибачатися перед особою Вашого розуму і схильностей. Згадуючи кращі часи, я не наважуюсь не приймати їх такими, як вони були, приймати тодішню манеру одягатися і поводитися — це поблажливість, яка нікого не ображає, якщо лише виявлена без напускної величі. На превелике щастя, маєток моїх предків зберігся, хай його і поглинули аж два міста, спочатку Ґрінвіч, збудований тут після 1800 року, потім Нью-Йорк, який злився з ним близько 1830 року. Було багато причин оберігати се родове гніздо, і мені ніколи не можна було закинути зневаження сього обов’язку. Сквайр, який успадкував будинок 1768 року, вивчав певні мистецтва і здійснив певні відкриття, усі пов’язані з силами, що концентруються саме на цьому малому шматку землі і потребують щонайпильнішого нагляду. Деякі цікаві ефекти сих мистецтв і відкриттів я хотів би показати Вам у найглибшім секреті; втім, я досить непогано розбираюся в людях, аби не сумніватися у Вашій зацікавленості чи порядності.

Він змовк, а я зміг лише кивнути. Я вже казав, що мені було тривожно, але для моєї душі не було отрути смертоноснішої, аніж метушливий світ Нью-Йорка у світлі дня, і був цей чоловік нешкідливим ексцентриком чи адептом зловісної сили, я не мав вибору, окрім як іти за ним, щоб утамувати свою спрагу дивовиж тим, що він зможе мені запропонувати. Тож я слухав далі.

— Моєму предкові, — тихо продовжував він, — здавалися цікавими деякі властивості людської волі; властивості, які — і мало хто про це здогадується — переважають своєю потужністю не тільки звичні вчинки однієї людини чи багатьох людей, але усе розмаїття сил і сутностей Природи, а також безліч елементів і вимірів, які включають у себе саму Природу. Чи варто казати, що він зневажив святість таких речей, як час і простір, і знайшов дивне застосування деяким ритуалам індіанців-напівкровок, що колись таборували на сім горбі? Ці індіанці розізлилися, коли тут звели будинок, і до печінок дійняли нашу родину проханнями дозволити їм навідувати цю землю, коли на небі повня. Роками вони щомісяця перелазили через мур і потаємно проводили свої обряди. Тоді, у 1768 році, новий сквайр заскочив їх за цим заняттям і остовпів від того, що побачив. Після цього він негайно уклав з ними угоду: вільний доступ на ці землі в обмін на розповідь про те, що вони роблять, і так він дізнався, що їхні прабатьки перейняли сей ритуал частково від своїх предків, а частково від старих голландців у часи Генеральних Штатів. Щоб його шляк трафив, боюся, що той сквайр налив їм поганенького рому — ще хтозна, чи не зі злим наміром, — бо через тиждень після того, як він взнав секрет, то зостався вже єдиним живим, кому він був відомий. Ви, пане, перший сторонній, якому буде відкрито сю таємницю, і хай мене Бог покарає, якщо Ви не у своєму праві розповісти про мене владі, та тільки ж і ви залюблені у різні стародавні речі.

Я здригнувся від його простоти, а ще від того, що вловив у його мові відголоски минувшини. А він продовжував:

— Та Вам належить знати, пане: те, що сквайр почув від дикунів, було лиш малою часткою знання, яке йому відкрилося. Він не просто так бував у Оксфорді, не марно провадив бесіди зі старим алхіміком і астрологом у Парижі. Він був, направду, обізнаний з тим, що цілий світ — то є лише дим наших умів, і простолюду це невтямки, лише мудрим дано затягуватись і поринати в ці клуби, ніби в дим першокласної Вірджинії[163]. Що ми хочемо, можемо сотворити для себе, можемо й знищити те, що нам непотрібне. Не скажу, що се по суті цілковита правда, але сього досить для невеличкої вистави, яку час від часу можна розіграти. Ви, я так собі гадаю, зацікавились би куди кращим виглядом минулих літ, ніж здатна Вам подарувати Ваша уява, а тому прошу Вас відкинути будь-який страх перед тим, що я хочу Вам показати. Підійдіть до вікна і не кажіть ні слова.

Господар узяв мене за руку, щоб підвести до одного із двох вікон у довшій стіні цієї сповненої гидкого запаху кімнати, і від першого ж дотику його долоні, уже без рукавички, я похолов. Його пальці, сухі і жорсткі, були холодні як лід; мені коштувало зусиль не відсахнутися. Але тут я знову подумав про порожнечу і жах дійсності і сміливо приготувався слідувати за ним, хай би куди він мене вів. Підійшовши до вікна, чоловік розсунув жовті шовкові штори і скерував мій погляд у пітьму назовні. Якусь мить я не бачив нічого, крім мерехтіння міріадів вогників ген удалині. Тоді, ніби у відповідь на непомітний порух руки господаря, краєвид осяяла сліпуча зірниця, і я побачив море розкішної зелені — свіжої і чистої, а не море дахів, на яке очікував мій розум. Праворуч підступно поблискував водами Гудзон, а далеко попереду я бачив нездорове мерехтіння розлогого солончака, осяяного неспокійними світлячками. Спалах згас, і на вощаному обличчі старого некроманта промайнула зла посмішка.

— Це було ще до моїх часів — до приходу нового сквайра. Давайте спробуємо ще раз.

Мене охопило запаморочення, навіть більше, аніж запаморочення від ненависної сучасності проклятого міста.

— Господи Боже! — прошепотів я, — Ви можете робити це із будь-яким часом? — І він кивнув, оголивши чорні пеньки на місці колись жовтих зубів, і я схопився за штори, щоб не впасти. Але він привів мене до тями дотиком жахливої крижаної лапи і знову зробив той непомітний порух.

Знову спалахнула зірниця — але цього разу краєвид уже не здався геть незнайомим. Це був Ґрінвіч, той Ґрінвіч, яким він постав колись, подекуди виднілися дахи будинків, які стояли і нині, але з чудовими зеленими алеями і лужками. Трохи віддалік все так само поблискував солончак, а ще далі за ним я угледів дзвіниці тодішнього Нью-Йорка; церкви Трійці, Святого Павла і Цегляна [164]височіли над своїми сестрами, усе навколо огортав легкий серпанок диму з пічних труб. Мені перехопило подих — не так від самого видовища, як від думки про нові можливості, від того, що малювала мені уява.

— Ви можете — смієте — іти ще далі? — я запитав із жахом, який на мить, здалося, передався і йому, але тоді його обличчя знову перекосилося у злому вишкірі.

— Ще далі? Те, що я бачив, занапастить вас і оберне на кам’яного боввана! Назад і назад — вперед і вперед — дивіться, щоб не пошкодувати!

Пробурмотівши на видиху останні слова, він знову ворухнув рукою, прикликаючи на небо зірницю, яскравішу від усіх попередніх. І на три секунди переді мною постала воістину диявольська картина, і за ті секунди я побачив краєвид, який довіку катуватиме мене у снах. Я бачив небеса, що кишіли дивними крилатими істотами, а під ними — пекельно чорне місто із велетенськими кам’яними терасами, з нечестивими пірамідами, що несамовито впивалися у небеса, і диявольське світло, що горіло у незліченних вікнах. І на далеких галереях я бачив товпища жовтолицих, косооких мешканців того міста, зодягнених у помаранчеве і червоне, які божевільно танцювали під гул литавр, бій гидотних кротал[165] і під маніакальний рев ріжків, нестримні ридання яких здіймались і стихали, ніби хвилі пекельного океану бітуму.

Кажу ж, я бачив цю картину на власні очі, а в моїй свідомості відлунювала блюзнірська розкіш какофонії, що її доповнювала. Це було ґвалтовне звершення всього жаху, який це мертве місто розбурхало у моїй душі, і, забувши про прохання старого мовчати, я закричав, і продовжував кричати, неспроможний опанувати себе, аж, здавалося, почали дрижати стіни довкола мене.

Коли згасла зірниця, я побачив, що й господаря також б’ють дрижаки; вираз невимовного жаху змішався на його обличчі з кривим вишкіром гніву, викликаного моїми криками. Він похитнувся, вчепився рукою у штору, як я допіру, і несамовито закрутив головою, ніби загнаний у пастку звір. Бог свідок, у нього були на те причини, бо коли відлуння моїх криків стихло, почувся новий звук, такий моторошно зрозумілий, що тільки отупіння почуттів зберегло мене при здоровому глузді. То було рівномірне, тихе поскрипування сходів за замкненими дверима, ніби ними підіймалася юрба босих або взутих у мокасини ніг; потім почувся обережний скрип засува, що поблискував у тьмяному світлі свічок. Тоді старий вхопив мене за руку і, бризкаючи слиною, прохрипів, похитуючись і чіпляючись за жовті штори:

— Повня — будь прокляти… ти… ти, верескливий пес — ти прикликав їх, і вони прийшли за мною! Ноги у мокасинах… мерці… Думайте, що хочете, ви, червонолиці демони, але я не труїв ваш ром!.. Чи ж я не беріг вашу пропасну магію?!.. Самі до смерті повпивались, будьте прокляті, не смійте винуватити сквайра — ідіть геть! Лишіть того засува — я тут не для вас!

І одразу двері струснули три повільні чіткі удари, а на губах божевільного чаклуна виступила біла піна. Його переляк, обернувшись безмежним відчаєм, поступився місцем новому спалаху гніву, спрямованому на мене; він ступив крок до столу, на край якого я спирався. Штора, яку він досі стискав у правій руці, поки лівою тягнувся до мене, натяглася і зрештою обірвалася разом із кронштейном, впустивши в кімнату потоки повні, яку звіщала зірниця на небі. У тих зеленавих променях зблідло світло свічок і в кімнаті стали помітні нові ознаки розрухи, з її мускусним запахом, поточеними червою панелями, трухлявою підлогою, забитим коминком, розхитаними меблями і понищеними портьєрами. Не уникнув їх і старий, який чи то під впливом цих променів, чи то через переляк і шаленство зморщився і почорнів, наближаючись і простягаючи до мене свої хижі пазурі. Лише його очі не змінились, вони сяяли то яскравіше, що більше морщилось і чорніло його обличчя.

Стукіт повторився ще наполегливіше, у ньому зазвучали металеві нотки. Чорна потвора переді мною стала лише головою з очима, яка безсило намагалася просунутись у мій бік зогнилою підлогою, час від часу плюючись у безсмертній злобі. Швидкі і різкі удари струснули трухляві двері, і я побачив блиск томагавка, що розламував ветхі дошки. Я не міг навіть зворухнутися, лише очманіло дивився, як двері розлітаються на тріски, впускаючи страхітливий, безформний потік чорнильної речовини, повної жахливих осяйних очей. Рідина швидко розливалась, як потік нафти, проламуючи прогнилі перегородки, перекидаючи стільці на своєму шляху, нарешті вдарилась об стіл і розлилась кімнатою аж до місця, де почорніла голова ще досі витріщалась на мене своїми очима. Потік зімкнувся над цією головою, повністю її поглинувши, і наступної ж миті почав спадати, забравши свою здобич, але не торкнувшись мене, плинучи назад крізь чорні двері і вниз невидимими сходами, які знову почали скрипіти.

Тоді підлога не витримала, і я, задихаючись від павутиння і напівживий від жаху, провалився у темну кімнату внизу. Зеленавий місяць, що сяяв крізь розбиті вікна, освітлював напіввідчинені двері передпокою, і я, вивільнившись з-під потрощеної стелі і підвівшись із всіяної тиньком підлоги, побачив, як повз мене пропливає жахливий потік чорноти, сяючи тисячами очей. Він шукав двері у підвал, а, знайшовши, зник усередині. Я ж відчув, що підлогу піді мною ось-ось спіткає доля верхньої кімнати, і тут наді мною почувся тріск і щось гупнуло біля західного вікна — ймовірно, залишки даху. Струсивши із себе уламки, я кинувся крізь передпокій до парадних дверей і, не спромігшись їх відчинити, вхопив стілець, вибив вікно і притьмом вискочив на занедбаний газон, де місячне світло танцювало на травах і бур’янах з добрий ярд заввишки. Стіна була високою, а ворота — замкненими, але зсунувши докупи ящики, які валялися у кутку, я зміг вилізти нагору, вхопившись за кам’яну урну, що увінчувала наріжний стовп.

У цілковитій знемозі я споглядав довкола себе лише дивні стіни, вікна і гостроверхі дахи. Ніде не було видно крутої вулиці, якою я прийшов, а те, що я міг розгледіти, швидко поглинав туман, який насувався від річки, незважаючи на яскраве сяйво місяця. Раптово урна, за яку я чіплявся, почала хитатися, ніби поділяючи мою смертельну втому, і вже наступної миті я полетів униз назустріч невідомій долі.

Люди, які мене знайшли, кажуть, що я, мабуть, довго повз, незважаючи на зламані кістки, оскільки кривава доріжка тяглася за мною так далеко, наскільки сягало око. Дощ, що саме припустив, швидко змив усі сліди моїх страждань, і у всіх звітах було сказано лише те, що я з’явився невідомо звідки на вході до маленького темного дворика поблизу Перрі-стріт.

Ніколи більше я не прагнув повернутися у ті похмурі лабіринти, і ніколи не пораджу нікому іншому вирушати туди Я не маю жодної гадки що до того, ким або чим була та давня потвора, але не втомлююсь повторювати: те місто мертве і сповнене незбагненних жахіть. Що сталося з ним, я теж не знаю; я ж повернувся додому, на свіжі луги Нової Англії, овіяні вечірнім солоним морським вітром.