Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Герберт Вест — Реанiматор

Про Герберта Веста, який був моїм другом у коледжі, та і в подальшому житті, я можу говорити лише з відчуттям безмежного жаху. Цей жах, пов’язаний не тільки зі зловісними обставинами його недавнього зникнення, а й викликаний його способом життя загалом, я вперше відчув понад сімнадцять років тому, на третьому курсі медичного факультету Міскатонікського університету в Аркхемі. Коли ми були разом і я був його найкращим другом, мене неймовірно захоплювала дивовижна і водночас диявольська природа його експериментів. Зараз він зник, усі чари розвіялись, але страх став лише сильнішим. Спогади і передчуття набагато жахливіші, ніж реальність.

Найбільшим потрясінням, якого я будь-коли зазнавав, став перший страхітливий випадок за час нашого знайомства, і лише з необхідності я переповідаю цю історію. Як я вже згадував, це сталося, коли ми навчалися на медичному факультеті, де завдяки своїм божевільним теоріям про природу смерті і бесідам про можливість її штучного подолання Вест уже встиг зажити поганої слави. Його погляди, які неодноразово висміювали викладачі та однокурсники, базувалися здебільшого на механічній теорії природи життя; за допомогою продуманого хімічного впливу він припускав можливість знову запустити органічний механізм людини, в якому спинилися всі природні процеси. Експериментуючи з різними реанімативними[60] речовинами, він убив і покалічив величезну кількість кроликів, морських свинок, котів, собак і мавпочок, аж доки став посміховиськом усього коледжу. Кілька разів він і справді спостерігав ознаки життя у тварин, які вважалися мертвими, часто жахливі, спотворені ознаки, але з часом він збагнув, що вдосконалення задуманого процесу, якщо такий взагалі можливий, потребує присвяченню дослідам усього життя. До того ж стало очевидно, що той самий препарат ніколи не спрацює з іншим видом і що для подальшої роботи йому будуть потрібні людські тіла. З цього і почався його конфлікт із керівництвом коледжу, і не хто інший, як сам декан, світлий і добросердий доктор Алан Гелсі, чию турботу про пацієнтів пам’ятають усі старожили Аркхема, заборонив йому продовжувати дослідження.

Я завжди прихильно ставився до Вестових досліджень, ми нерідко обговорювали його теорії з їхніми неймовірними, безмежними результатами та наслідками. Погоджуючись із Геккелем[61], що життя — це лише хімічні і фізичні процеси, а так звана «душа» — всього лише міф, мій друг вірив, що штучне оживлення мерців залежить тільки від стану тканин, що, поки не почався розклад, труп, у якому є всі органи і на якому немає значних фізичних пошкоджень, за допомогою препаратів можна повернути до попереднього стану, іменованого життям. Вест чудово розумів, що природа розуму і самого життя залежить від надчутливих клітин мозку, і навіть найменше їхнє пошкодження у перші хвилини після настання смерті може спричинити незворотний процес, який, безсумнівно, відіб’ється на здатності пацієнта до розумової діяльності. Спершу він сподівався знайти реагент, який відновлював би життя ще до настання самої смерті, але тільки довгий ланцюжок невдач неспростовно довів, що неможливо поєднати природну жагу до життя з її штучними стимуляторами. Тоді він заходився діставати зовсім свіжі екземпляри і одразу після зникнення ознак життя вколював їм свої препарати. Це й стало причиною такого різкого скепсису з боку професури — професори часто просто не вірили, що вже й справді настала смерть. Втім, вони продовжували уважно стежити за його експериментами.

Невдовзі після того, як деканат заборонив його роботу, Вест розповів мені про свій намір діставати свіжі людські трупи іншим шляхом і таємно продовжувати заняття, які він не міг провадити відкрито. Було огидно слухати його теорії і припущення стосовно цього, тим більше, що в коледжі ми ніколи не діставали препаратів самотужки. Коли з моргу нічого було брати, за справу бралися двоє місцевих негрів, які не ставили зайвих запитань. Вест тоді був невисоким струнким хлопчиною в окулярах, з витонченими рисами, солом’яним волоссям, ясно-блакитними очима і м’яким голосом, тож дивно було чути від нього детальне порівняння кладовища церкви Христа і бідняцького цвинтаря. Зрештою, ми спинилися на другому, оскільки практично кожен похований на церковному кладовищі був забальзамованим — безперечно згубна обставина для Вестових досліджень.

Відтоді я став його активним і відданим помічником і допомагав йому в усіх його починаннях, підшукуючи не тільки матеріал для досліджень, а й місце, годяще для нашої огидної роботи. Саме я згадав про занедбану ферму Чепмена за Медоу-Хілл, у підвалі якої, власне, і розмістилася наша операційна і лабораторія, кожне вікно якої було задраповане, щоб приховати наші нічні заняття. Цей будинок стояв віддалік дороги, а по сусідству не було жодних інших, однак наші заходи перестороги не були зайвими; надто ж враховуючи, що поширені запізнілими перехожими чутки про дивні опівнічні вогні могли швидко покласти край нашій роботі. На той випадок, якщо нас усе-таки викриють, ми домовилися називати наш прихисток хімічною лабораторією. Поступово ми обладнали наш таємний храм науки приладдям, купленим у Бостоні або стиха позиченим у коледжі, — прилади замаскували так, щоб зробити їх непізнаваними для недосвідчених очей, а також купили лопати для майбутніх численних поховань у підвалі. У коледжі ми кремували тіла, але інсенератор був недоступною для нашої нелегальної лабораторії розкішшю. Тіла завжди завдавали клопоту — навіть трупики морських свинок, над якими Вест таємно експериментував ще в гуртожитку.

Ми, мов вампіри, йшли назирці за кожною смертю у місті, оскільки матеріал для наших дослідів повинен був мати вельми специфічні властивості. Нам потрібні були трупи, поховані відразу після смерті, які не зазнали штучної консервації, найкраще — не зачеплені хворобою і з усіма життєво важливими органами. Справжньою удачею для нас були жертви нещасних випадків. Упродовж кількох тижнів нам не таланило знайти годящий екземпляр, хоча, посилаючись на інтереси коледжу, ми настільки часто розмовляли з начальством лікарні та моргу, наскільки могли це робити, не викликаючи підозр. Виявилося, що в таких випадках коледж має пріоритетне право, тож, можливо, нам на все літо доведеться залишитися у Аркхемі, коли проводяться лише нечисленні літні курси. Втім, зрештою, нам усміхнулася доля: одного дня ми почули чудову звістку про людину, яку поховали на кладовищі для бідняків. То був молодий чорнявий робітник, що одного ранку потонув у ставку. Того ж дня ми розвідали свіжу могилу і вирішили після опівночі зайнятися справою.

Те, що ми здійснили тими недовгими нічними годинами, було мерзенним, хоча тоді кладовища ще не викликали у нас відчуття мертвотного жаху, яке з’явилося пізніше. Ми принесли лопати і потаємні олійні ліхтарі, бо, хоч тоді уже й були винайдені електричні ліхтарики, їм було ще далеко до надійності сучасних. Процес розкопування могили був рутинним і брудним — може, ми і знайшли б у ньому щось моторошно-поетичне, якби, окрім наукових, у нас були іще й поетичні задатки, — тож ми зраділи, почувши звук удару лопати об дерево. Коли ми повністю відкопали соснову домовину, Вест зістрибнув униз, зняв віко, витяг труп і трохи підняв його. Я нахилився і виволік тіло з могили, а тоді ми доклали немало зусиль, щоб надати їй попереднього вигляду. Ця справа змусила нас сильно нервувати, надто ж закоцюблість і байдуже обличчя нашого першого трофея, але ми все ж спромоглися знищити усі сліди нашого перебування. Після того як кинули останню лопату землі, ми поклали тіло у полотняний мішок і вирушили до будинку старого Чепмена, що за Медоу-Хілл.

На імпровізованому анатомічному столі у підвалі старої ферми, освітлений потужною ацетиленовою лампою, наш піддослідний зовсім не скидався на примару. Це був здоровий, кремезний юнак з простолюду — міцний, сіроокий брюнет, просто тварина без психологічної витонченості, зате з невигадливою і безвідмовно налагодженою фізіологією. Зараз, із заплющеними очима, він виглядав радше заснулим, аніж мертвим, проте професійно проведена Гербертом перевірка не залишила з цього приводу жодних сумнівів. Нарешті ми мали те, що Вест так довго шукав, — справжній ідеал мерця, готовий прийняти в себе якнайретельніше розроблений і скомпонований спеціально для використання на людях препарат. Ми обоє були вкрай напружені. Ми знали, що навряд чи маємо шанс на щось, хоча б близьке до повного успіху, і не могли не терзатися побоюваннями щодо можливих незвичайних наслідків часткового воскрешення з мертвих. Найбільше нас хвилювали стан мозку і рефлексів піддослідного, бо ж за час, що минув від миті смерті, у деяких особливо чутливих церебральних клітинах могли відбутися незворотні зміни. Особисто я ще й досі притримувався традиційних уявлень про людську душу і відчував священний трепет від думки про таємниці, які можуть нам відкритися після повернення юнака до життя. Я запитував себе, що йому довелося побачити у недоступних нам сферах і що він зможе пригадати, якщо повністю оживе. Втім, моя цікавість не заволодівала мною повністю, оскільки я все ж значною мірою поділяв матеріалістичні погляди свого друга. Він же тримався спокійніше, ніж я, і впевнено ввів значну дозу свого препарату у вену на руці трупа, після чого міцно перев’язав місце уколу.

Очікування стомлювало, але Вест цілком володів собою. Раз у раз він прикладав стетоскоп до трупа і по-філософському сприймав негативні результати. Після сорока п’яти хвилин марного очікування він розчаровано оголосив препарат негодящим, але, зауважив, що, перш ніж позбутися нашого моторошного трофея, потрібно спробувати ще одну, дещо змінену формулу. Ми ще вдень викопали у підвалі могилу і повинні були засипати її до ранку — бо ж навіть при тому, що ми замикали всі двері, потрібно було уникнути навіть найменшого ризику розкриття наших жахливих занять. Окрім того, до наступної ночі тіло стане непридатним для експериментів. Тому, забравши із собою ацетиленову лампу до суміжної лабораторії, ми залишили нашого гостя лежати на столі і зосередили всі сили на приготуванні нового препарату; інгредієнти для нього Вест зважував і відміряв з якоюсь фанатичною ретельністю.

Жахлива подія трапилась цілком раптово і заскочила нас зненацька. Я переливав щось із однієї пробірки в іншу, а Вест клопотався біля спиртівки, яка заміняла у цій будівлі без газу бузенівський пальник, коли із зануреної в морок кімнати, яку ми нещодавно покинули, почувся найрозпачливіший і найдемонічніший крик, який мені будь-коли доводилося чути. Навіть якби розчахнулися глибини пекла і випустили на землю волання стражденних грішників, хор цих пекельних голосів не був би настільки страхітливо-невимовним, бо зараз у єдиній неймовірній какофонії злилися потойбічний жах і безкінечно агонічний відчай воскреслого єства. У ньому не було нічого людського — та й не людина породжувала ці звуки — і, не думаючи вже про нашу недавню роботу чи можливі відкриття, ми з Вестом, перекидаючи пробірки, лампи і реторти, мов поранені звірі, прожогом кинулися до найближчого вікна і, приголомшені, вистрибнули в засіяну зірками безодню заміської ночі. Ми й самі несамовито кричали, коли, спотикаючись, мчали у напрямку міста, хоча, діставшись околиць, привели себе до божого вигляду — настільки, щоб нас могли прийняти за запізнілих п’яничок, що після гулянки повертаються додому.

Ми разом добулися до кімнати Веста, де при світлі газової лампи пробалакали упівголоса аж до ранку. До того часу ми вже трохи заспокоїли один одного раціональними теоріями і планами подальших дій, так що навіть змогли вдень трохи поспати — заняття ж успішно проігнорували. Але увечері нас знову позбавили сну два ніяк не пов’язані газетні дописи. З незрозумілих причин старий покинутий будинок Чепмена перетворився на купу попелу; це ми пояснили перекинутою у поспіху олійною лампою. Крім цього, було скоєно спробу розрити цілком свіжу могилу на бідняцькому цвинтарі, і хтось ніби намагався розрити її голіруч. Цього ми не могли зрозуміти, бо перш ніж піти, старанно утрамбували землю.

Навіть через сімнадцять років Вест часто озирався через плече, постійно скаржачись на кроки, що лунають за спиною. А тепер він зник.

Я ніколи не забуду того страхітливого літа шістнадцять років тому, коли, немов нищівний іфрит з чертогів Ібліса, тиф хижим смерчем спустошив Аркхем. Донині живі спогади про ту диявольську кару, бич, що розпростер перетинчасті крила над рядами могил на кладовищі церкви Христа, для мене ж той час був наповнений іще більшим жахом — жахом, про який з часу зникнення Герберта Веста знав лише я один.

Ми з Вестом тоді ходили на літні курси для аспірантів при медичному інституті Міскатонікського університету, де мій друг уже встиг зажити широкої і неоднозначної слави завдяки своїм експериментам з реанімації мерців. Після вбивства безлічі маленьких тваринок в ім’я науки наш декан доктор Алан Гелсі наклав табу на його збочені досліди; проте Вест продовжував свої досліди у маленькій орендованій кімнатці, а якось, у процесі жахливого і незабутнього експерименту, викопав свіжий труп на кладовищі для бідних і переніс його у занедбаний будинок на фермі за Медоу-Хілл.

Я був поруч із ним під час тієї знаменної події, я бачив, як він вколов у мертву вену еліксир, який, на його думку, мав повертати мерців до життя, реанімуючи фізіологічні і хімічні процеси. Це закінчилося жахливо — хоча пережите нами тоді страхітливе марення ми приписали перевтомі і надмірному збудженню. Вест так і не зміг позбутися божевільного відчуття, що за ним повсякчас стежать. Труп був недостатньо свіжим; очевидно, що для відновлення у ньому нормального розумового процесу тіло має бути ще геть незіпсоване; тієї ночі пожежа у покинутій будівлі перешкодила нам поховати труп. Було б краще, якби ми напевне знали, що він лежить у могилі.

Після цього випадку Вест на певний час облишив свої дослідження, але потім вроджений ентузіазм взяв у ньому гору, і він знову почав війну з керівництвом факультету, домагаючись права користуватися університетською операційною для проведення вівісекції, а також отримувати свіжі трупи — все для роботи, яку він вважав неймовірно важливою. Проте всі його спроби виявилися марними — рішення доктора Гелсі залишалося незмінним, а всі інші професори підтримали свого керівника. У радикальній теорії реанімації вони не бачили нічого, крім недозрілих амбіцій молодого вченого, чия тендітна постать, солом’яне волосся і ясно-блакитні очі за скельцями окулярів на додачу до м’якого голосу не дозволяли припустити ненормальну — майже диявольську — потужність холодного розуму за ними. Я легко пригадую його тодішній вигляд — і починаю тремтіти. З роками він посуворішав ззовні, але не став виглядати старшим. А тоді трапився той випадок у зефтонському домі скорботи, і Вест зник.

Наприкінці останнього семестру Вест зітнувся у жорстокій словесній дуелі з доктором Гелсі, де повівся з набагато меншою гідністю, ніж наш декан. Вест відчував, що нераціонально витрачає час, такий необхідний для куди серйознішої роботи; роботи, яку він з часом зміг би проводити й сам, але максималізм підштовхував його зайнятися цим негайно, доки в нього був доступ до університетського обладнання. Той факт, що консервативні старці вперто ігнорували позитивні результати дослідів на тваринах і заперечували саму концепцію реанімації, постійно виводив з рівноваги і обурював такого юнака як Вест, з його цілком раціональним мисленням і складом розуму. Лише вік і досвід могли дати йому можливість осягнути всю непорушну інтелектуальну обмеженість такого «докторсько-професорського» типу людей, породженого століттями пуританства: вузькість мислення, зашореність і несприйнятливість до змін зводили нанівець совісність, м’якість і доброзичливість. Зрілість терпиміше ставиться до цих недосконалих, проте шляхетних персонажів, чиїм найбільшим гріхом є несміливість і її вияв у відданості старим наукам: вченню Птоломея, кальвінізму, антидарвінізму, антиніцшеанству, а також усім видам сабатаріанства і вчасній сплаті податків. Вест, з усіма його блискучими розумовими здібностями, виявив надто мало терпимості до доктора Гелсі та його ерудованих колег; він відчував, як наростає образа вкупі з нездоланним бажанням довести цим праведним ідіотам свою слушність у якийсь несподіваний і драматичний спосіб. Як і всі юнаки, Вест з головою поринав у мрії про помсту, тріумф і шляхетне прощення.

А потім, вирвавшись із жахливих підземель Тартару, прийшла кара, вишкірена і смертоносна. Ми з Вестом закінчили коледж саме перед початком епідемії, але залишилися на додаткову літню практику, тож усе ще були в Аркхемі, коли на місто налетіла хижа демонічна лють пошесті. Ще не отримавши лікарських ліцензій, ми, проте, були вже дипломованими медиками, а тому нас залучили до роботи в службі порятунку жертв епідемії, кількість яких неухильно зростала. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю, а одна смерть змінювала іншу з такою швидкістю, що грабарі просто не могли впоратися з роботою. Поховання проводилися в поспіху, без жодної турботи про збереження тіл, так що навіть морг при церкві Христа заповнили незабальзамованими трупами. Ця обставина не оминула уваги Веста, який часто розмірковував над іронією ситуації, — так багато свіжих зразків, а ще жоден не став об’єктом його досліджень! Стан крайньої перевтоми, в якому ми перебували, а також жахлива нервова та інтелектуальна напруга зробили мого друга понурим і замисленим.

А втім, добросерді опоненти Веста були не менш виснажені своїми втомливими повсякденними обов’язками. Коледж фактично закрили, а всі медики-фахівці як лише могли допомагали боротися з епідемією. Доктор Гелсі практично віддав всього себе цьому заняттю, присвятивши своє вміння і турботу тим хворим, від лікування яких через страх заразитися або очевидну безнадійність пацієнта відмовлялися інші медики. Впродовж місяця безстрашний декан став справжнім героєм, хоча сам, перебуваючи на межі нервового і фізичного виснаження, здавалося, не зважав на славу. Вест не міг не захоплюватися силою духу свого недоброзичливця, але саме тому він іще більше загорівся ідеєю довести йому слушність своїх теорій. Скориставшись цілковитим хаосом, який панував у коледжі і муніципальній лікарні, він спромігся роздобути один свіжий труп, тихцем доправив його в університетську анатомічну лабораторію і там, у моїй присутності, ввів йому щойно приготований розчин. Труп широко розплющив очі, втупився у стелю сповненим холодного жаху поглядом, а потім впав у прострацію, з якої вже ніщо не змогло його вивести. Вест сказав, що труп, очевидно, був уже не першої свіжості — літня спека не йде на користь тілам. Того разу нас мало не заскочили на гарячому, тож мій колега зауважив, що не варто так нахабно користуватися лабораторією коледжу.

У серпні епідемія сягнула апогею. Ми з Вестом помирали від перевтоми, а доктор Гелсі і справді помер 14 числа. Днем пізніше всі студенти зібралися на його поспішний похорон, купивши розкішний вінок, який, проте, затьмарили вінки, прислані заможними аркхемцями і муніципалітетом. Це перетворилося майже на урочисту церемонію, бо ж декан був доброчинцем усього Аркхема. Після похорону ми всі почувалися вкрай пригнічено, тож решту дня провели у барі біля Торгової палати, де Вест, хоч і засмучений смертю свого головного опонента, вразив усіх присутніх описами своєї знаменитої теорії. Більшість студентів поїхали додому — або ж повернулися до справ, — проте мене Вест умовив посприяти йому в «успіху цієї ночі». Господиня помешкання, яке винаймав Вест, бачила, як приблизно о другій ночі, тягнучи третього попід руки, ми ввалилися до квартири; вона сказала чоловікові, що, мабуть, за вечерею ми незлецьки набралися.

Вочевидь, ця злослива матрона мала рацію; близько третьої ранку через крики, що долинали з кімнати Веста, увесь будинок зірвався на ноги. Коли ж виламали двері до кімнати, то нас із Вестом знайшли непритомними на поплямованому кров’ю килимі, ми були покусані, подряпані і вкриті синцями, довкола нас валялися залишки Вестових пляшечок і приладь. Лише розчинене вікно пояснило, куди подівся нападник, і багато хто чудувався, як він зміг вціліти після неймовірного стрибка з другого поверху на газон, який, очевидно, довелося йому здійснити. У кімнаті лежав якийсь дивний одяг, але, отямившись, Вест сказав, що той не належав незнайомцю, а був просто одним зі зразків, взятих для бактеріологічного аналізу з метою визначення шляхів передачі інфекційних захворювань. Він наказав якомога швидше його спалити у великому каміні. Поліції ж ми сказали, що не знаємо нашого компаньйона. Він був, нервово пояснив Вест, просто товариський незнайомець, якого ми зустріли десь — важко сказати, де саме — у середмісті, в одному з барів. Зважаючи на те, що тоді ми були достатньо напідпитку, ні Вест, ні я не наполягали на оголошенні нашого задерикуватого друга в розшук.

Тієї ж ночі в Аркхемі трапилося ще одне жахіття — жахіття, яке для мене затьмарило навіть пошесть. Кладовище церкви Христа стало сценою жорстокого вбивства; сторожа на смерть розірвали кігтями, причому так, що це не лише важко описати, але й майже неможливо припустити, що таке могла скоїти людина. Ще після опівночі жертву бачили живою, а на світанку постав цей неймовірний жах. Поліція допитала власника цирку у сусідньому Болтоні, але він божився, що останнім часом жоден звір не втікав зі своєї клітки. Люди, які знайшли тіло, помітили кривавий слід, що вів до поближнього склепу, де обривався у маленькій червоній калюжці на бетоні за брамою. Від неї до лісу тягнувся менш помітний слід, який невдовзі зникав.

Наступної ночі на дахах Аркхема танцювали дияволи, а нездорова атмосфера божевілля завивала вітрами. Місто лихоманило, крізь нього мчало прокляття, що, казали, було гіршим за пошесть, і яке, подейкували інші, було, власне, втіленням душі чумного демона. Сіючи дорогою червону смерть, невідоме щось увірвалося у вісім будинків, — пройшовши містом, цей безголосий, жорстокий монстр залишив за собою усього сімнадцять покалічених і спотворених останків різних тіл. Кілька людей мигцем бачили його у темряві і казали, що в нього біла шкіра, а сам він схожий на якусь спотворену мавпу або й на людиноподібного диявола. Якщо його діймав голод, порятуватися було неможливо. Чотирнадцятьох він убив на місці; троє вижили після нападу, але згодом померли від ран.

Третьої ночі пошукові групи, сформовані з ентузіастів і очолювані поліцією, схопили це щось у будинку на Крейн Стріт, біля Міскатонікського кампуса. Вони ретельно організували пошуки, підтримуючи зв’язок через аматорські радіостанції, а коли хтось у районі коледжу повідомив, що чує шкряботіння у зачинене вікно, блискавично швидко розкинули тенета. Завдяки загальній тривозі і заходам безпеки тієї ночі було лише дві жертви, й операція захоплення пройшла цілком успішно. Те щось нарешті зупинили кулею, хоч і несмертельною, і доправили до місцевої лікарні — під загальний тріумф упереміш з огидою.

Річ у тім, що це була людина. Це було очевидно, попри затуманені очі, мавпоподібний вигляд і диявольську дикість. Йому перев’язали рани і відправили до божевільні у Зефтоні, де він і бився головою об стіни наступні шістнадцять років — аж до останнього інциденту, коли він утік за обставин, які мало хто наважиться згадувати. Найбільшу огиду в пошукової групи з Аркхема викликало те, що коли обмили обличчя потвори, то помітили знущальну, неймовірну схожість із освіченим і жертовним мучеником, похованим лише три дні тому, покійним доктором Аланом Гелсі, загальним благодійником і деканом медичного інституту Міскатонікського університету.

Важко описати огиду і жах, що охопили мене і зниклого Герберта Веста. Я донині здригаюся, варто мені про це подумати; здригаюся навіть більше, ніж того ранку, коли Герберт пробурмотів крізь пов’язки: «Прокляття, він був недостатньо свіжим!»

Дивно — навіщо стріляти шість разів поспіль, якщо й однієї кулі було б предостатньо, але у житті Герберта Веста було багато дивного. Наприклад, не так і часто молодий лікар, випускник університету, повинен приховувати причини, якими продиктований його вибір дому чи місця роботи, але з Гербертом Вестом усе було саме так. Коли ми з ним обоє здобули ступінь у медичному інституті Міскатонікського університету і саме починали заробляти на життя лікарською практикою, ми намагалися нікому не прохопитися про те, що наш вибір залежав переважно від того, що будинок стояв оддалік від інших і водночас поряд з бідняцьким кладовищем.

Така таємничість рідко буває безпричинною, і наша, звісно ж, мала свої підстави; наші вимоги були наслідком роботи над справою нашого життя, вельми непопулярною серед інших. Для всіх ми були просто лікарями, але за цим приховувалася значно величніша і жахливіша мета — бо ж суттю існування Герберта Веста були пошуки у темних і заборонених вимірах незнаного, де він сподівався відкрити таємниці життя і повертати до стабільної життєдіяльності холодний цвинтарний прах. Такі дослідження вимагали дивних матеріалів, серед яких і свіжі людські тіла; щоб налагодити належне забезпечення цими незамінними зразками, потрібно було усамітнено жити, до того ж неподалік від місця неофіційних поховань.

Ми з Вестом зустрілися в коледжі, і, здається, я був єдиний, хто прихильно ставився до його жахливих експериментів. Поступово я став його незамінним асистентом, а зараз, закінчивши коледж, ми продовжували разом жити і працювати. Було нелегко посісти хорошу вакансію одразу для двох лікарів, але нарешті університетські зв’язки допомогли нам знайти практику в Болтоні — промисловому містечку біля Аркхема, в якому і був коледж. Ткацька фабрика Болтона — найбільша у долині Міскатоніка, але її робітники, з їх мішаниною мов, ніколи не були бажаними пацієнтами місцевих лікарів. Ми вкрай ретельно добирали собі помешкання, зрештою, спинившись на доволі непоказному котеджику наприкінці Понд-стріт; від найближчих сусідів нас віддаляли п’ять порожніх будинків, а від місцевого бідняцького кладовища — лише вузенька смужка лугу, в яку із півночі врізався вузький клин доволі густого лісу. Відстань була дещо більшою, ніж нам хотілося б, але ми не змогли знайти жодного будинку ближче, не селячись на протилежному боці поля, зовсім за межею фабричних районів. Зрештою, це не дуже нас і засмутило, оскільки ніхто все одно не мешкав між нами і нашим моторошним джерелом припасів. Прогулянка ставала трішки довшою, зате ми могли безперешкодно тягати наші мовчазні трофеї.

Від самого початку наша практика була на диво обширною — достатньо обширною, щоб потішити будь-яких молодих лікарів, і водночас більш ніж достатньою, щоб надмірно обтяжити студентів, справжня мета яких була геть інша. Чорнороби фабрики мали дещо нестримні нахили; окрім цілком природних проблем, їхні часті бійки, в яких нерідко в хід ішли ножі, додавали нам немало роботи. Але наші уми цілковито поглинала лише таємна лабораторія, яку ми обладнали у підвалі, — лабораторія з довгим столом і електричним світлом, де у досвітні години ми нерідко впорскували різні Вестові суміші у вени тіл, притягнутих нами із бідняцького цвинтаря. У несамовитому запалі Вест провадив експерименти, намагаючись знайти речовину, здатну поновити життєві функції людини після того, як їх зупинить те, що ми називаємо смертю, але постійно стикався із найдивовижнішими перешкодами. Суміш мала щоразу інший склад, залежно від виду реципієнта — що працювало з морською свинкою, не працювало з людиною, до того ж різні людські тіла по-різному реагували на той самий розчин.

Тіла мали бути максимально свіжими, бо навіть найменший розклад клітин мозку міг унеможливити ідеальну реанімацію. Насправді, найбільшою проблемою було їхнє зберігання у достатньо свіжому стані — у Веста вже було кілька жахливих досвідів під час таємних досліджень у коледжі з трупами сумнівної свіжості. Наслідки часткового або ж просто недосконалого воскрешення були значно страхітливіші, аніж цілковиті провали, у нас обох були моторошні спогади про такі випадки. Ще з першого диявольського експерименту на занедбаній фермі у Медоу-Хілл у Аркхемі ми постійно відчували гнітючу загрозу; а Вест, хоч і спокійний білявий, блакитноокий книгогриз, завжди зізнавався у неприємному відчутті, ніби його хтось переслідує. Очевидно, давався взнаки психічний розлад від нервових стресів, посилений ще й тією, безсумнівно, бентежною, обставиною, що принаймні один із наших реанімованих екземплярів і досі ще був живий — жахлива хижа потвора у зефтонській кімнаті з м’якими стінами. А ще ж був інший — перший, про долю якого ми так ніколи й не дізналися.

Нам неабияк щастило з екземплярами у Болтоні — значно більше, ніж у Аркхемі. Ще й тижня не минуло від нашого переселення, як ми знайшли жертву нещасного випадку, поховану тієї ж ночі, і, вприснувши в труп розчин, змусили його розплющити очі, в яких засвітився на диво усвідомлений вираз, перш ніж закінчилася дія препарату. Він втратив руку — якби тіло було неушкоджене, ми, можливо, досягли б кращих результатів. Звідтоді і до наступного січня ми здобули ще трьох; один дослід закінчився цілковитим провалом, в іншому випадку ми помітили яскраво виражене скорочення м’язів, а останній був доволі моторошним — труп підвівся і крикнув. Наступний період виявився бідним на успіхи; поховань майже не траплялося, а в тих, що були, тіла виявлялися або надто вражені хворобою, або надто покалічені, щоб годитися для експериментів. Ми регулярно продовжували відстежувати всі смерті та їх обставини.

Утім, березневої ночі ми раптово розжилися екземпляром, який походив не з бідняцького кладовища. Домінантний дух пуританства у Болтоні поставив під заборону такий спорт, як бокс — утім, зі звичним результатом. Таємні, погано організовані бої між робітниками фабрики були звичною справою, в якій хіба зрідка брали участь і другосортні професіонали. Тієї ночі проводився саме один із таких матчів; зрозуміло, з катастрофічними наслідками, тож до нас поночі заявилися двоє до півсмерті переляканих поляків, які, запинаючись, почали пошепки вмовляти нас таємно взятися за безнадійно складну справу. Ми пішли за ними до покинутої клуні, де поріділий натовп переляканих іноземців обступив безмовне чорне тіло посеред підлоги.

Матч відбувався між Кідом О’Браяном — незграбним молодиком з не по-ірландському гачкуватим носом, який зараз дрижав з переляку, і Баком Робінсоном, «Гарлемським Сажотрусом». Негр лежав у нокауті, а поверхове обстеження показало, що, скоріш за все, він залишиться там навіки. Він був гидким горилоподібним мужланом з неприродно довгими руками, які мені хотілося назвати передніми лапами, і обличчям, що навіювало думки про заборонені таємниці Конґо і гуркіт тамтамів під лячним Місяцем. Мабуть, за життя тіло виглядало навіть гірше, але у світі є багато потворних речей. Над всією цією жалюгідною юрбою витав страх, хоча ніхто з них і гадки не мав, яке законне покарання загрожує їм, якщо усе викриється; тож вони були безмежно вдячні, коли, попри мої слабкі заперечення, Вест запропонував їм тихо позбутися тіла — звісно, з добре відомих мені причин.

Місяць ясно світив на безсніжний краєвид, але ми одягли тіло і порожніми вуличками і полями притягли його додому на своїх плечах, як уже робили однієї жахливої ночі у Аркхемі. Ми підійшли до будинку з боку поля, минули двір, затягли наш екземпляр через задні двері, спустили вниз сходами і підготували для вже звичного експерименту. Наш страх поліції був надміру великим, хоч ми й розрахували мандрівку за часом, щоб уникнути одиничних патрулів на вулицях.

Результат нас цілковито розчарував. Хай би як виглядав наш трофей, він ніяк не реагував на жоден розчин, який ми впорскували в його чорну руку; втім, ці розчини були приготовлені лише для експериментів над білими. Тож, коли надворі почав небезпечно зоріти світанок, ми вчинили з ним так само, як і з усіма до нього, — відтягли тіло через поле до лісового клину біля кладовища і поховали у могилі, настільки годящій, наскільки нам це дозволила мерзла земля. Могила була неглибока, але нічим не гірша від могили попереднього зразка — того тіла, що було підвелося і крикнуло. У світлі наших потаємних ліхтарів ми дбайливо прикрили могилу листям і всохлою лозою, певні того, що поліція ніколи не знайде її у настільки темному і густому лісі.

Наступного дня я ще більше остерігався поліції, бо один із пацієнтів приніс чутки про підозри щодо бійки і смерті. У Веста ж тоді були ще й інші причини хвилюватися, бо того ранку його викликали до пацієнтки і все закінчилося просто жахливо. Одна італійка билася в істериці, бо в неї зникла дитина — маля років п’яти, яке рано-вранці пішло гуляти і не з’явилося навіть на вечерю. Справа виглядала ще тривожнішою, оскільки в жінки вже почали проявлятися небезпечні симптоми, особливо, зважаючи на її вроджену ваду серця. Це була цілком безглузда істерія, бо хлопчик не раз тікав і раніше; річ у тому, що італійські селяни вкрай забобонні, а зловісні знамення, здається, тривожили цю жінку чи не більше, ніж факти. Близько сьомої вечора вона померла, а її несамовитий чоловік ледь не вбив Веста, якого він запекло звинувачував у тому, що той не зберіг життя його дружині. Коли він дістав стилет, його друзі стримали шаленця, а Вест пішов геть під його нелюдські крики, прокльони і клятви помститися. Здавалося, у своїй одержимості цей чоловік геть забув про дитину, яка все ще була невідомо де, хоча надворі уже споночіло. Зринали якісь балачки про пошуки у лісі, але більшість друзів родини були надто заклопотані мертвою жінкою та її чоловіком, який продовжував лементувати. Загалом того дня Веста опосіла просто неймовірна нервова напруга. Думки про поліцію і скаженого італійця були однаково гнітючими.

Близько одинадцятої ми пішли спочивати, але я спав неспокійно. У Болтоні, як для такого маленького містечка, було на диво багато поліції, і я не міг не боятися колотнечі, яка б неминуче здійнялася, якби раптово розкрилася наша нічна пригода. Це могло означати кінець нашої тутешньої роботи і, ймовірно, ув’язнення для нас із Вестом. Мені не подобалися чутки про бій, що гуляли довкола. Уже після того, як годинник вибив третю, мені в очі почав світити Місяць, але, полінувавшись встати і затягти штори, я просто відвернувся. Тоді почувся неперервний стукіт у задні двері.

Я спокійно лежав, дрімаючи, аж доки не почув, як Вест гупає у мої двері. Він був одягнений у піжаму і капці, в руках тримав револьвер і електричний ліхтарик. Побачивши зброю, я здогадався, що він радше остерігався скаженого італійця, аніж поліції.

— Нам краще вийти обом, — прошепотів він. — Не відповідати зовсім — це не вихід, адже там може бути й пацієнт — один із тих ідіотів, що вічно стукають у задні двері.

Тож ми обоє навшпиньки спустилися сходами, відчуваючи страх, частково виправданий, а частково на кшталт того, який зароджується в душі лише у досвітні години. Стукіт не припинявся, а лише посилювався. Коли ми наблизились до дверей, я обережно відсунув засув і широко їх відчинив — місяць заструменів своїм викривальним сяйвом, вимальовуючи на порозі силует, і тоді Вест зробив дивну річ. Не зважаючи на очевидну небезпеку привернути увагу і накликати на наші голови те саме поліцейське розслідування, якого ми так боялися, — хоча від цього ми, на щастя, були добре убезпечені відносною віддаленістю нашого котеджу, — мій друг раптово і без потреби випустив всі шість куль у нашого нічного гостя.

Річ у тім, що це не був ані італієць, ані поліцейський. Страхітливо вивищуючись на тлі яскравого місяця, накарачках бовваніло не бачене ніде, окрім нічних жахіть, велетенське безформне щось — чорнильно-чорна, вкрита вологою землею, листям і шматками виноградної лози, залита запеченою кров’ю з’ява зі склистими очима; у блискучих зубах воно тримало блідий продовгуватий предмет — маленьку дитячу руку.

Саме крик мерця загострив і поглибив мій жах перед доктором Гербертом Вестом, який мене непокоїв останні роки нашого товаришування. Природно, що така річ, як крики мертвої людини, викликає жах, бо вочевидь у цьому немає нічого звичного чи нормального; але я вже звик до таких речей, тому і в цьому випадку постраждав лише через надзвичайні обставини. І, як я вже зауважував, я боявся не самого мерця.

Герберт Вест, чиїм спільником і помічником я був, поширював свої наукові зацікавлення далеко за межі буденності сільського лікаря. Саме тому, налагодивши практику у Болтоні, ми обрали відлюдний будинок біля бідняцького цвинтаря. Коротко і прямо кажучи, єдиним і всепоглинаючим інтересом Герберта були таємні дослідження феномену життя та смерті, скеровані на реанімацію мертвих шляхом ін’єкції певних збудливих розчинів. Для цих моторошних експериментів необхідно було мати постійне джерело дуже свіжих людських тіл; дуже свіжих, оскільки навіть найменший розклад безнадійно пошкоджував структуру мозку, і саме людських, бо ми виявили, що для кожного виду організмів потрібен свій окремий розчин. Ми занапастили і покалічили цілі табуни кроликів і морських свинок, але ця дорога вела в глухий кут. Вест ніколи не досягав цілковитого успіху, оскільки він ніколи не мав можливості провадити досліди над достатньо свіжим трупом. Він потребував тіл, яких щойно покинуло життя; тіл без жодної ушкодженої клітини, тіл, які були б здатні сприйняти новий імпульс до того активного стану, який ми називаємо життям. Сподівання на те, що це друге, штучне життя могло б стати вічним завдяки повторним ін’єкціям, було марним, бо з часом ми виявили, що звичайний живий організм жодним чином не реагує на укол. Щоб створити штучну активність, природне життя мало б покинути тіло — піддослідний мав би бути дуже свіжим, але цілковито мертвим.

Ці жахливі дослідження розпочалися, ще коли ми з Вестом були студентами медичного інституту Міскатонікського університету у Аркхемі, на той час уже цілком переконані в абсолютно механічній природі життя. То було сім років тому, але, здавалося, Вест не постарів ні на день — він був невисокий, білявий, чисто поголений, тихий хлопчина в окулярах, і тільки вогонь, що час від часу спалахував у його холодних блакитних очах, все більше видавав у ньому фанатика, цілковито захопленого своїми жахливими дослідами. Наші експерименти нерідко були жахливими у своїй непересічності, коли внаслідок невдалої реанімації різними складниками життєвого розчину холодний могильний прах відроджувався до ненормального, неприродного, безмозкого існування.

Одне тіло пронизливо заверещало; інше звелося на ноги, відлупцювало нас обох до втрати свідомості і, очманіле, кинулося геть, аж доки його не запроторили за ґрати божевільні; огидна ж чорношкіра потвора видерлася з власної неглибокої могили і скоїла жахливі речі — Весту довелося її застрелити. Ми ніяк не могли розжитися на достатньо свіже тіло, щоб викликати у нього бодай якийсь проблиск свідомості після воскресіння, тож мимоволі плодили безіменні жахіття. Нас гризла думка про те, що один, можливо, два наші монстри і досі живі — вона невідступно нас переслідувала, аж доки, зрештою, Вест не зник за зловісних обставин. Але на час того крику у підвальній лабораторії відособленого котеджу у Болтоні наші страхи ще корилися спраглим пошукам надзвичайно свіжого тіла. Вест прагнув цього набагато більше, ніж я, тож мені майже здавалося, що він напівжадібно поглядав на кожну здорову живу людину.

То був липень 1910 року, коли почала закінчуватися наша смуга нещасть з добуванням нових зразків. Я довго гостював у своїх батьків у Іллінойсі, а повернувшись, виявив Веста у стані незвичного для нього збудження. Герберт негайно повідомив, що, судячи з усього, він вирішив проблему свіжості тіла, підійшовши до неї з іншого боку — використовуючи штучну консервацію. Я знав, що він працює над новим, вкрай незвичним бальзамувальним складом, тож не здивувався, коли йому все вдалося; проте перш ніж він пояснив деталі, я не розумів, як цей новий реагент може допомогти нам у роботі, бо зразки, з якими ми експериментували, зазвичай втрачали свіжість ще до того, як ми починали проводити з ними досліди. Вест і сам це чудово розумів; він створював цей бальзамувальний розчин швидше для майбутнього, аніж для негайного вжитку, сподіваючись, що доля знову пошле нам цілком свіжий і відносно законно здобутий труп, як‑от кілька років тому, коли вона підкинула нам негра, вбитого у Болтоні на підпільному боксерському поєдинку. І нарешті доля таки змилостивилась: у таємній підвальній лабораторії покоївся труп без жодних ознак розкладу. Вест не брався передбачати, що трапиться під час реанімації, і чи можемо ми сподіватися на повернення розуму і глузду. Експеримент мав бути поворотним моментом наших досліджень, тож він приберіг нове тіло до мого повернення, щоб, як уже було заведено, ми обоє спостерігали за розвитком подій.

Вест розповів мені, звідки взявся труп. То був міцний чоловік; гарно одягнений незнайомець зійшов з поїзда і в якихось справах попрямував на ткацьку фабрику у Болтон. Дорога через місто була довгою, тож до моменту, коли чоловік спинився біля нашого котеджу, щоб спитати дорогу до фабрики, його серце уже було серйозно перевантажене. Він відмовився від ліків, а хвилиною пізніше впав і помер біля нашого порога. Як і варто було сподіватись, тіло видалося Вестові дарунком небес. Упродовж нетривалої бесіди незнайомець розповів, що його ніхто не знає у Болтоні, а подальший обшук кишень виявив, що перед нами такий собі Роберт Левітт із Сент-Луїса, очевидно, людина без родини, яка могла б забити на сполох одразу після його зникнення. Якщо його не вдалося б повернути до життя, усе одно ніхто б не довідався про наш експеримент. Ми захоронювали наші відходи у густій лісосмузі між котеджем і бідняцьким цвинтарем. З іншого боку, якщо б він повернувся до життя, ми б миттєво прославилися. Отож, не зволікаючи, Вест вколов у зап’ясток мерця суміш, яка мала зберігати його свіжим аж до мого приїзду. Здавалося, Веста не надто турбувала проблема очевидно слабкого серця, яка, на мою думку, ставила під сумнів успіх експерименту. Він сподівався нарешті досягти того, чого ще не досягав раніше, — знову розпалити іскру тями і, можливо, відродити до життя нормальну живу істоту.

Отож, вночі проти 18 липня 1910 року, ми з Гербертом Вестом стояли у підвальній лабораторії і дивились на білу, безмовну фігуру під сліпучим світлом дугової лампи. Бальзамувальний розчин виявився неймовірно ефективним, бо, зачаровано оглянувши міцного чолов’ягу, який уже два тижні пролежав без жодних ознак розкладу, я повернувся до Веста, допитуючись, чи він точно мертвий. Той з готовністю це підтвердив, нагадавши мені, що він би не використовував реанімаційний розчин, не переконавшись у факті смерті; якби у зразку жевріла бодай іскра життя, він би просто не подіяв. Коли Вест займався підготовчими роботами, я здивувався незвичайній складності нового експерименту — настільки неймовірного, що він не міг довірити процес нічиїй руці, окрім власної. Заборонивши мені торкатися тіла, він спершу вколов препарат у зап’ясток, просто біля місця, куди було введено бальзамувальний розчин. Це, сказав він, має нейтралізувати дію розчину і повернути організм до нормального стану, щоб решта розчину повноцінно подіяла після ін’єкції. Невдовзі, коли кінцівками тіла пробіг легкий тремор, Вест різко накинув щось, схоже на подушку, на обличчя, що посмикувалось, і не забирав її, аж доки труп знерухомів і став готовий до нашої спроби реанімації. Провівши останні поверхневі тести, щоб переконатися у цілковитій фізичній смерті, блідий від хвилювання Вест, очевидно, залишився задоволений і вколов у ліву руку ретельно відміряну дозу життєвого еліксиру, приготованого ще вранці значно ретельніше, ніж будь-коли з часів коледжу, коли наші нечисленні кроки робилися наосліп. Не можу передати хвилювання і тривоги, з якою ми, затамувавши подих, очікували результатів досліду з нашим першим свіжим зразком — першим, від кого ми небезпідставно очікували почути зв’язну мову, можливо, навіть розповідь про побачене за бездонними прірвами.

Вест був матеріалістом, він не вірив у душу і всі вияви свідомості пояснював фізичними феноменами; відповідно, він не очікував жодних одкровень і страхітливих таємниць із безодень за межею смерті. Я частково з ним погоджувався у теоретичному сенсі, але інстинктивно у мене зберігалися залишки примітивної віри моїх предків; тож я не міг дивитися на труп без домішки захопливого і жахливого очікування. Окрім того я не міг стерти зі своєї пам’яті моторошний, нелюдський крик, який ми почули тієї ночі, коли проводили наш перший експеримент на занедбаній фермі у Аркхемі.

Минуло небагато часу, перш ніж я помітив, що ця спроба не буде цілковитим провалом. Легкий рум’янець торкнувся щік, до цього крейдяно-білих, і поступово розлився усім обличчям, вкритим надзвичайно густою русявою щетиною. Вест, який тримав руку на пульсі лівого зап’ястка, раптом поважно кивнув, і майже одночасно легенька паволока вкрила притулене до рота трупа дзеркальце. Після цього тілом пробігла слабка судома, ми почули слабке дихання і побачили, як здіймається і опускається грудна клітка. Я дивився на заплющені повіки і, здається, помітив, як вони тремтять. Повіки розплющились, з-під них зблиснули очі: сірі, спокійні і живі, але все ще без іскри розуму чи хоча б здивування.

Спонукуваний якимись фантастичними химерами, я нашіптував запитання у вуха, що поволі рожевіли; запитання про інші світи, видива яких ще могли чаїтися в його мозку. Пізніший жах стер їх з моєї пам’яті, але, пригадується, останнє запитання звучало так: «Де ви були?» Не певен, відповідав він мені чи ні, бо жоден звук не зірвався з його ідеальної форми рота, але я переконаний, що тієї миті я чітко бачив, як губи, що безгучно ворушилися, формували склади, які я розібрав як «оце щойно», якщо тільки ця фраза мала якийсь сенс чи вагу. Як я вже зауважив, тієї миті мене переповнювала гордість від усвідомлення того, що ми досягли нашої великої мети; вперше реанімований труп чітко промовив наділені явним змістом усвідомлені слова. Наступної хвилини я вже не сумнівався у нашому тріумфі, не сумнівався, що розчин таки виконав, принаймні тимчасово, своє остаточне призначення — відновлювати життя у мертвих. Але в цьому тріумфі до мене прийшов і найгірший з усіх жахів — жах не від того, що істота заговорила, а жах перед вчинком, свідком якого мені довелося стати, і жах перед людиною, з якою я пов’язав свою професійну долю.

Річ у тім, що наше зовсім свіже тіло, скорчившись від цілковитого і жахливого самоусвідомлення, з розширеними від останніх прижиттєвих спогадів очима, розмахуючи навсібіч руками, немов у битві не на життя, а на смерть, перш ніж провалитися у друге і остаточне забуття, з якого вже не повернутись, видало крик, який вічно лунатиме у моєму зболеному мозку:

— Допоможіть! Відвали, ти, чортова патлата тварюко, забери від мене цю прокляту голку!

На бойовищах Великої Війни[62] багато людей спізнали жахливі речі, про які ніколи не згадувалось у пресі. Деякі з цих речей змушують мене мліти, деякі викликають спустошливі нудотні спазми, а інші змушують тремтіти і озиратися назад, у темряву; але навіть найгірші з них тьмяніють перед наймоторошнішою річчю з усіх — вражаючим, неприродним, неймовірним жахом із тіней.

У 1915 році я був військовим лікарем у чині молодшого лейтенанта у складі канадського полку у Фландрії, один із багатьох американців, які випередили уряд у цій велетенській битві.[63] Я пішов до війська не з власної ініціативи, а скоріше, цілком природно вслід за людиною, якій я був за невідступного помічника — відомим у Бостоні фахівцем з хірургії доктором Гербертом Вестом. Доктор Вест сам шукав шансу попрацювати хірургом на великій війні, тож коли трапилась нагода туди потрапити, він, майже проти моєї волі, потягнув за собою і мене. У мене були б свої причини для радощів, якби війні довелося нас розлучити; причини, через які мене все більше обтяжували моя медична практика і товариство Веста; але коли він вирушив до Оттави і завдяки університетським зв’язкам отримав на комісії звання майора, я не міг опиратися його владній наполегливості у питанні мого супроводу як його незмінного асистента.

Коли я кажу, що доктор Вест шукав можливості працювати на полі битви, я не маю на увазі, що він був від природи спраглий війни або переймався порятунком цивілізації. Холодна розумна машина — от хто він був; сухорлявий, білявий, блакитноокий чоловічок в окулярах; гадаю, подумки він підсміювався з моїх раптових сплесків завзяття і люті на вимушений нейтралітет. Втім, було дещо, що він прагнув отримати в охопленій боями Фландрії; і щоб досягти цього, він погодився одягти військовий однострій. Мало хто хотів від війни того, що й він, пов’язаного зі специфічною галуззю медицини, якою він потаємно займався і в якій досяг неймовірних, а де в чому і жахливих успіхів. Він хотів не більше і не менше, як безкінечного джерела отримання щойно вбитих людей із різними ступенями каліцтва.

Герберт Вест потребував свіжих тіл, бо справою його життя була реанімація мерців. Звісно, модна клієнтура, яка після приїзду до Бостона швидко створила йому репутацію, нічого не знала про цю його діяльність; зате я добре знав про неї, його щирий друг і єдиний помічник ще із давніх часів у медичному інституті Міскатонікського університету у Аркхемі. То було в ті університетські роки, коли ми тільки починали наші жахливі експерименти, спершу на маленьких тваринках, а тоді і на здобутих правдами і неправдами людських трупах. Він впорскував свій розчин у вени мерцям, і, якщо вони були достатньо свіжими, вони на нього реагували. Значно більшою проблемою для нього став підбір правильної формули, бо, як виявилося, кожен організм потребував цілком специфічного стимулювання. Коли він згадував про свої часткові невдачі, його охоплював жах від безіменних почвар, що поставали внаслідок використання недосконалих розчинів чи недостатньо свіжих тіл. Деякі з них і досі ще були живі — один сидів у божевільні, а інший зник, і Вест увесь тремтів, коли думав про можливу, хай навіть малоймовірну, зустріч із ним.

З часом Вест зрозумів, що основною запорукою успішного досліду є цілковита свіжість, і вдався до таких жахливих і неприродних методів, як викрадання тіл. У коледжі, та і впродовж перших років нашої медичної практики у промисловому містечку Болтон, моє ставлення до нього можна назвати абсолютним захопленням, але що зухвалішими ставали його методи, то більший мене охоплював жах. Мені не подобалось, як він став дивитися на живих здорових людей; а тоді був жахливий експеримент у підвальній лабораторії, коли я зрозумів, що піддослідний був іще живий, коли потрапив Вестові до рук. То було вперше, коли він спромігся відродити крихту раціонального мислення у трупа; цей його успіх, здобутий настільки дорогою ціною, остаточно зачерствив його.

Я не наважуюсь говорити про його методи наступних п’яти років. Мене біля нього утримувало сильне відчуття страху, а ще хіба те, що я був очевидцем речей, які неможливо описати жодною людською мовою. Поступово я став вважати самого Герберта Веста значно страшнішим за будь-які його вчинки, відколи мені відкрилося, що його колись цілком нормальне наукове прагнення продовжити людське життя непомітно виродилося у значно гидотнішу, кровожерну зацікавленість і таємну любов до макабричних переживань. Його інтерес став пекельною, збоченою пристрастю до огидно неприродних речей; він спокійно спостерігав за рукотворними почварами, які б у найврівноваженішої людини викликали смертельний переляк і огиду; за блідою маскою інтелекту ховався витончений Бодлер[64] медичних експериментів — стомлений Елагабал[65] могил.

Він незворушно протистояв небезпекам; так само холоднокровно він коїв злочини. Гадаю, кульмінацією була мить, коли він довів свої погляди, згідно з якими можна воскресити осмислене життя, і шукав нові сфери, які міг би підкорити, експериментуючи з реанімацією відокремлених від тіла органів. У нього були геть неймовірні ідеї стосовно незалежних життєвих виявів у клітинах і нервових тканинах, відокремлених від природних фізіологічних систем; він навіть досяг деяких попередніх жахливих результатів, виростивши невмирущу нервову тканину на штучному живленні, яку він виокремив із яєць якоїсь невідомої тропічної рептилії. Його цікавили два основні біологічні аспекти — по-перше, чи можливий в умовах відсутності головного мозку певний відсоток свідомості або осмислених дій, підтримуваний тільки за рахунок мозку спинного і різних нервових центрів; по-друге, чи існує якийсь різновид просторового, безтілесного зв’язку між клітинами хірургічно відділених частин того, що раніше було єдиним живим організмом. Усі ці дослідження вимагали величезних запасів щойно вбитої людської плоті — саме тому Герберт Вест пішов на Велику Війну.

Близько опівночі, наприкінці березня 1915 року, у польовому шпиталі біля лінії фронту в Сент-Елуа відбулася фантасмагорична і незбагненна річ. Я ще й досі запитую себе, чи могло то бути щось, окрім якогось диявольського сну чи мари. Вест мав приватну лабораторію у східній кімнаті зведеної нашвидкуруч схожої на клуню споруди, яку він отримав нібито для пошуку нових, радикальних методів лікування досі безнадійних каліцтв. Там, немов м’ясник, він працював посеред закривавлених результатів своєї діяльності — я так ніколи й не звик до легкості, з якою він відтинав і сортував частини тіл. Іноді, рятуючи солдатів, він і справді творив дива хірургії; але його справжні пристрасті були не настільки публічні і геть позбавлені філантропії, вони потребували виправдань для звуків, які здавалися незвичними навіть серед того вавілонського стовпотворіння[66]. Часто чулися револьверні постріли — звісно, не дивина на бойовищі, але цілком незвичні у шпиталі. Реанімовані доктором Вестом зразки не призначалися для тривалого існування чи широкого оприлюднення. Окрім людських нервів, Вест використовував матеріал з ембріонів рептилії, які він культивував із вражаючими успіхами. Вони краще, ніж люди, надавалися для підтримання життя в окремих органах, і саме це мій друг перетворив на своє основне заняття. У темному кутку лабораторії, над дивної форми пальником, він тримав величезний закритий чан із клітинним матеріалом рептилій; надимаючись, ця маса росла зі страхітливою швидкістю.

Тієї ночі, про яку йде мова, ми здобули новий чудовий екземпляр — надзвичайно фізично сильний чоловік і, водночас, настільки інтелектуально розвинений, що нам було забезпечено чутливу нервову систему. Іронія долі — саме він допоміг Весту отримати військове звання, і саме йому тепер судилося ще раз стати нашим спільником. Ба більше, колись під керівництвом Веста він трохи вивчав теорію реанімації. Майор сер Ерік Морланд Клафем-Лі, офіцер запасу, був найкращим хірургом нашого відділення, щойно штаб отримав повідомлення про тутешні важкі бої, його терміново відрядили у сектор Сент-Елуа. Він летів аеропланом, за штурвалом якого сидів безстрашний лейтенант Роналд Гілл, але його збили над самим місцем призначення. Падіння було видовищне і жахливе; упізнати Гілла було неможливо, але катастрофа пощадила тіло великого хірурга — хоч і майже обезголовлене, воно практично не зазнало ушкоджень. Вест жадібно запрагнув того бездиханного тіла, яке колись було його другом і колегою; я здригнувся, коли він, закінчивши відтинати голову, помістив її у той проклятий чан безформних клітин рептилії, щоб законсервувати для подальших експериментів, і продовжив займатися обезголовленим тілом, що лежало на операційному столі. Він долив йому свіжої крові, позашивав артерії, вени і нерви на безголовій шиї, після чого затягнув жахливу рану пересадженою шкірою з неопізнаного трупа в офіцерській уніформі. Я знав, чого він хоче, — побачити, чи це чудово розвинуте тіло зможе подати, навіть без голови, будь-які ознаки розуму, яким вирізнявся сер Ерік Морланд Клафем-Лі. Колись він вивчав реанімацію, зараз же його безмовні рештки були покликані прислужитися їй.

Я й досі бачу Герберта Веста у зловісному світлі електричної лампи, коли він вколює свій реанімаційний розчин у руку безголового тіла. Мені не до снаги описати цю сцену — я втрачу свідомість, якщо спробую, оскільки там панувало божевілля — у кімнаті, повній посортованих частин різних тіл, з її слизькою залитою кров’ю підлогою і чи не по щиколотки всипаною обрізками плоті, і з жахливим місивом із тканин рептилій, що надималось і булькотіло над тремтливим синьо-зеленим тьмяним вогником у заповненому тінями кутку.

Екземпляр, якого Вест негайно оглянув, мав чудову нервову систему. На неї покладалися великі надії; щойно м’язи почали посмикуватися, я помітив на Вестовому обличчі гарячковий інтерес. Гадаю, він готувався побачити докази своєї непохитної віри в те, що свідомість, розум і сама особистість можуть існувати окремо від головного мозку, що людина не має певного осердя, об’єднавчого духу, а є лише керованою нервами машиною, і кожна її частина більш-менш самодостатня. Лише одна тріумфальна демонстрація відділяла Веста від спростування дива життя і зведення його до категорії звичайного міфу. Тіло смикалося все сильніше і просто на наших очах почало страшно звиватися. Руки тремтливо випростались, ноги простяглися, а м’язи звело в огидній судомі. Тоді безголове тіло розкинуло руки у жесті, в якому ми непомильно впізнали безнадію — осмислену безнадію, що неспростовно доводило правильність кожної теорії Герберта Веста. Очевидно, нервові волокна зберегли спогад про останні прижиттєві вчинки людини: намагання вибратися з аероплана, що стрімко падає.

Я ніколи не дізнаюся напевне, що потім сталося. Це могло бути наслідком галюцинації від шоку, спричиненого миттєвою, раптовою і цілковитою руйнацією нашої будівлі під шквалом вогню німецької артилерії — хто зможе це підтвердити, якщо вважається, що вижили тільки ми з Вестом? Перед своїм нещодавнім зникненням Весту подобалось порозважати на цю тему, але іноді йому ставало не по собі; було б дивно, якби у нас обох були однакові галюцинації. Жахлива подія була вкрай проста, важило те, що стояло за нею.

Тіло на столі підвелося, наосліп мацаючи довкілля, і ми почули звук. Я не назвав би це голосом, бо звук був занадто жахливим. Але у цій ситуації його звучання було не найстрашніше. Не була жахливою і фраза — він прокричав лише: «Стрибай, Роналде, заради Бога, стрибай!» Жахливим було джерело звуку.

Звук долинав із закритого чана у тому проклятому кутку, де клубочилися чорні тіні.

Коли рік тому доктор Герберт Вест зник, поліція Бостона мене ретельно допитала. Вони гадали, я щось приховую, а може, підозрювали і гірші речі; але я не міг сказати їм правди, бо вони б усе одно не повірили. Вони напевне знали, що Вест був пов’язаний з якоюсь діяльністю, яка виходила за межі прийнятих суспільством норм; власне, його жахливі експерименти з реанімації мертвих тіл уже давно стали надто масштабними, щоб їх можна було тримати у цілковитій таємниці, але остання страхітлива катастрофа супроводжувалася наскільки диявольськи неймовірними речами, що я вже не вперше поставив під сумнів реальність побаченого.

Я був найближчим другом Веста і його єдиним довіреним помічником. Ми вперше зустрілися багато років тому, у медінституті, і від самого початку я був співучасником його жахливих дослідів. Тривалий час він намагався вдосконалити розчин, який повертав життя, якщо його ввести у вену щойно померлої людини; така робота вимагає величезної кількості свіжих трупів, а тому передбачає найнеприродніші дії. І все ж результати деяких експериментів просто вражали — потворні маси плоті, які вже були мертві і яких Вест повернув до сліпого, безмозкого, гидотного існування. Такими зазвичай були результати, бо для того, щоб знову пробудити розум, необхідно бездоганно свіжі екземпляри, щоб навіть початкова стадія розкладу не встигла зачепити чутливих клітин мозку.

Саме потреба у свіжих трупах і спричинила Вестове моральне падіння. Їх було важко дістати, тож одного жахливого дня він здобув свій екземпляр, ще коли той був живий і сповнений сил. Боротьба, голка — і от потужний алкалоїд перетворив його на дуже свіжий труп, на короткий і пам’ятний момент наш експеримент цілком вдався; після нього душа Веста стала спустошеною та огрубілою, відтоді його важкий погляд зі страхітливим розрахунком, ніби оцінюючи, часом зупинявся на людях з особливо чутливим мозком або у чудовому фізичному стані. Наприкінці я сам став боятися Веста, бо він і на мене почав так зиркати. Здається, люди не помічали цих поглядів, але вони зауважували мій страх; після його зникнення цей страх став підставою для деяких абсурдних і забобонних припущень.

Насправді ж Вест боявся ще більше, ніж я; через свої гидотні досліди він мусив провадити життя відлюдька і здригатись від кожної тіні. Зокрема, він боявся поліції; але частіше його страх був значно глибший і потаємніший і стосувався він тих неймовірних речей, які сам Вест пробудив до моторошного життя і смерті яких він так і не побачив. Зазвичай він закінчував свої експерименти револьверним пострілом, але кілька разів він не встиг це зробити. Так, був наш перший екземпляр, який потім зоставив на своїй розритій могилі сліди пазурів. Було ще тіло аркхемського професора, який, перш ніж його впіймали, встиг побути канібалом і якого невпізнаним запроторили до Зефтонської божевільні, де він шістнадцять років бився головою об стіни. Важко було говорити з певністю про більшість інших зразків, які, можливо, вціліли — останніми роками Вестові наукові поривання виродились у нездорову і фантастичну манію, і всю свою неабияку майстерність він скерував на реанімацію не цілих людських тіл, а відокремлених частин, які він іноді сполучав із нелюдським органічним матеріалом. До моменту його зникнення це вже переступило всі межі у своїй гидотності; я не можу навіть у загальних рисах писати про більшість його експериментів. Велика Війна, на якій ми обоє відслужили хірургами, лише підсилила цю Вестову схильність.

Коли я кажу, що страх Веста перед власними піддослідними був доволі невизначений, то маю на увазі, зокрема, складну природу цього почуття. Частково воно походило з усвідомлення самого факту існування створених ним безіменних монстрів, інша ж частина його була породжена розумінням суто фізичної небезпеки, яку вони за певних умов могли становити для нього. Зникнення почвар лише поглиблювало увесь жах ситуації — Вест знав точне місцезнаходження лише одного, замкненого у божевільні. Тоді прийшов іще невловиміший страх — химерне відчуття, яке стало наслідком одного незвичайного експерименту, проведеного у розташуванні канадської армії 1915 року. Просто у розпал жорстокого бою Вест реанімував майора сера Еріка Морланда Клафема-Лі, офіцера запасу, свого друга і колегу, який знав про його досліди і здатен був їх повторити. Вест відтяв йому майже відірвану вибухом голову, щоб мати можливість вивчати ознаки квазірозумного життя у позбавленому голови тілі. Наш експеримент увінчався успіхом за мить до того, як будівлю, в якій містилася Вестова лабораторія, зруйнував залп німецької артилерії. Тіло поводилось осмислено; але, що було найнеймовірніше, ми обоє були цілком упевнені, що чули усвідомлені звуки, джерелом яких була відтята голова, що лежала в чані у темному кутку лабораторії. Артилерія нас пощадила, але Вест ніколи не мав бажаної упевненості стосовно того, що тоді вціліли лише ми удвох. Іноді він висловлював моторошні припущення про те, чим може займатися обезголовлений лікар, здатний воскрешати мертвих.

Останнім Вестовим помешканням був розкішний і досить елегантний будинок, з вікнами, що виходили на один із найстаріших цвинтарів Бостона. Він обрав саме це місце суто із символічних і естетичних міркувань, оскільки більшість поховань на ньому належали до колоніального періоду, а тому мало цікавили науковця, що шукав якнайсвіжіші тіла. Лабораторія була обладнана у глибокому підвалі, таємно збудованому іноземними робітниками: в ній стояв великий інсенератор, для того щоб таємно позбуватися тіл, їх фрагментів і штучних пародій на тіла, які зоставалися після жахливих експериментів і блюзнірських розваг власника будинку. Копаючи підвал, робітники наткнулися на дуже давній підземний хід, поза сумнівом, сполучений зі старим цвинтарем, але надто глибокий, щоб тягтися до будь-якої відомої гробниці. Після обрахунків Вест вирішив, що він веде до потаємної кімнати під склепом Авіріллів, останнє поховання в якому датувалося ще 1768 роком. Я був із ним, коли він вивчав вкриті селітрою вологі стіни, що оголювалися під лопатами і кайлами робітників, і готувався до похмурого захвату, який завжди супроводжує відкриття замогильних таємниць; але оце вперше в житті переляк Веста взяв гору над природною цікавістю: наказавши залишити вхід недоторканим і затинькувати стіну, він продемонстрував все наростаючий переляк. Все так і лишалося аж до тієї жахливої ночі — просто собі частиною стіни пекельної лабораторії. Я вже згадував про погіршення стану Веста, але мушу зауважити, що це була суто психологічна, непомітна ззовні криза. На позір він аж до кінця залишався таким самим — спокійним, холодним, худорлявим чоловіком із солом’яним волоссям, блакитними очима, що ховалися за скельцями окулярів, і на диво молодим виглядом, на який, здається, зовсім не вплинули страхи і роки. Він здавався спокійним, навіть коли думав про ту розриту пазурами могилу і озирався через плече; навіть коли думав про ту кровожерну істоту, що гризла і смикала зефтонські ґрати.

Гербертів кінець настав одного дня, коли ми сиділи в кабінеті і Вест постійно перебігав зацікавленим поглядом із газети на мене. Його увагу привернув дивний заголовок, і здавалося, ніби крізь усі шістнадцять років до нього простяглися безіменні пазурі. У Зефтонській божевільні, яка була за п’ятдесят миль звідси, трапилося щось жахливе і неймовірне, щось, що стривожило околиці і збило з пантелику поліцію. У досвітній час кілька мовчазних постатей увійшли до приміщення, і їхній проводир розбудив персонал. Це був загрозливого вигляду чоловік у військовому однострої, він говорив, не розтуляючи губ, і, здавалося, його голос, як у черевомовця, йшов із великої чорної коробки, яку він тримав у руках. Його позбавлене будь-якого виразу обличчя було неймовірно вродливим, а все ж коли чоловік вийшов на світло, воно шокувало наглядача — то було воскове обличчя з очима із кольорового скла. Мабуть, цього чоловіка спіткало якесь невідоме лихо. За ним невідступно слідував величезний чолов’яга — огидна туша із бичачим обличчям, наполовину з’їденим якоюсь незнаною недугою. Проводир цієї процесії попросив у персоналу ключ від камери з тією потворою-людожером, якого їм привезли з Аркхема шістнадцять років тому; отримавши відмову, подав знак, за яким почалося жорстоке побоїще. Його супутники били, терзали і гризли всіх, хто не встиг утекти; загинуло четверо наглядачів, і монстра, зрештою, випустили. Жертви, які, не впадаючи в істерику, змогли пригадати ті події, присягаються, що ті потвори діяли не як люди, а радше як бездумні машини, що слухали наказів свого провідника із восковим обличчям. Перш ніж вдалося викликати підмогу, уже й слід захолов за тими чоловіками і їхнім божевільним товаришем.

Прочитавши цей допис, Вест аж до опівночі сидів у стані цілковитого заціпеніння. Опівночі у двері подзвонили, і це перелякало його майже до смерті. Всі слуги спали на горішньому поверсі, тож я пішов відчинити двері. Як я потім і сказав поліції, на вулиці не було жодної автівки, лише група дивного вигляду людей, що принесли велику квадратну коробку, яку вони залишили у коридорі, після того як один із них дуже неприродним голосом прохрипів: «Експрес-доставка — оплачено відправником». Химерно викроковуючи, вони вийшли з будинку, і поки я спостерігав за ними, мені сяйнула дивна думка, що вони повертають до старого цвинтаря, на який виходили задні вікна нашого будинку. Коли я зачинив за ними двері, Вест спустився до мене і глянув на коробку. Завдовжки вона була близько двох футів, на ній було написано повне ім’я Герберта і його нинішня адреса. Коробка була підписана: «Від Еріка Морланда Клафема-Лі, Сент-Елуа, Фландрія». Шість років тому, у Фландрії, під градом артилерійського вогню стіни польового шпиталю впали на безголове реанімоване тіло доктора Клафема-Лі і його відтяту голову, яка, можливо, намагалася артикулювати звуки.

Вест був навіть не приголомшений — його стан був просто жахливий. Він швидко сказав: «Це кінець… але давай спалимо… це». Дослухаючись, ми віднесли коробку вниз, у лабораторію. Я не пам’ятаю подробиць — можете уявити мій тодішній стан, але те, що я вкинув тіло Герберта Веста до інсенератора, — цілковита брехня. Ми вдвох засунули туди дерев’яну коробку, так і не розпечатавши її, зачинили дверцята і пустили струм. З коробки не долинуло ані звуку.

Саме Вест перший помітив, що з тієї частини стіни, яка закривала старовинний підземний хід, осипається тиньк. Я зібрався було тікати, але він мене спинив. Тоді я побачив у стіні маленький чорний отвір, відчув мертвотний подув крижаного вітру і вловив у повітрі запах тліну. Не було чути ані звуку, але в одну мить згасло усе електричне освітлення, і я побачив відтінених якоюсь потойбічною люмінесценцією орду мовчазних істот у їхньому повільному поступі, і хіба що божевілля — чи й щось гірше — могло їх породити. Обрисами вони нагадували людей, нібито людей, частково людей, а в деяких уже не залишилось нічого людського — ця орда була надзвичайно розмаїтою. Вони мовчки розбирали кам’яну кладку, камінь за каменем руйнували вікову стіну. А коли пролам достатньо розширився, вони вервечкою увійшли до лабораторії; попереду тихо ступала істота з вродливим, але восковим обличчям. Одразу за проводирем увійшла почвара з божевільними очима — вона і схопила Герберта Веста. Він не опирався, навіть не пискнув. Тоді всі вони потяглись до нього, просто на моїх очах розірвали його на шматки, забираючи відірвані частини у свій могильний підземний сховок. Голову Веста забрав їхній лідер з восковою головою, одягнений у однострій канадського офіцера. Перш ніж він зник у проламі, я побачив, як блакитні очі за скельцями окулярів жахливо осяялись першим видимим зблиском почуттів.

Наступного ранку слуги знайшли мене непритомним. Вест зник. В інсенераторі залишився тільки попіл невідомого походження. Детективи допитали мене, але що я міг сказати? Зефтонську трагедію вони ніяк не пов’язували з Вестом; не пов’язували вони з його зникненням і чоловіків, що принесли коробку, — вони взагалі не вірять в їхнє існування. Я розповів їм про підвал, вони ж показали мені неторканий тиньк і засміялися. Тож більше я їм нічого не сказав. Вони вважають, що я або божевільний, або вбивця — мабуть, я таки справді збожеволів. Але причиною мого божевілля стали ті прокляті легіони з могил, які не зронили ні звуку.