Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Пошуки Iранона

У гранітному місті Телос блукав юнак, увінчаний виноградною лозою, його золотаве, змащене миром, волосся лисніло, а пурпурова туніка була пошарпана вересом з гори Сідрак, що височіє на протилежному боці старовинного кам’яного мосту. Мешканці Телоса темношкірі й непривітні, живуть вони у квадратних будинках, тож вони суворо запитали чужинця, звідки той прийшов, як його звати та що з ним трапилось. Юнак відповів:

— Я Іранон, прийшов із Айри, далекого міста, яке я заледве пам’ятаю, але шукаю в надії знову знайти. Я співаю пісень, що їх вивчив у далекому місті, і покликаний творити красу з речей, які пам’ятаю з дитинства. Моїм багатством є спогади і мрії, а ще надії, які я оспівую у садах, коли ніжно сяє місяць і західний вітерець ворушить пелюстки лотоса.

Коли мешканці Телоса почули про це, вони зашепотілися між собою; бо хоча у гранітному місті не лунають ні сміх, ані співи, його суворі мешканці іноді, навесні, дивляться на Кантарійські пагорби і думають про лютні далекого Унаї, про який оповідали мандрівники. Поміркувавши, вони дозволили чужинцеві зостатися і співати на площі перед вежею Млін, хоч їм не подобався ані колір його рваної туніки, ані миро на волоссі, ані його вінок з виноградних листків, ані молодість у його золотому голосі. Увечері Іранон співав, і доки він співав, літні люди молилися, а сліпець казав, що бачив німб навколо голови співця. Але більшість мешканців міста позіхали, дехто підсміювався, а дехто дрімав, бо Іранон не оповідав нічого корисного, а співав тільки про власні спогади, свої мрії і свої надії.

«Я пригадую сутінки, місяць, ніжні пісні і вікно, побіля якого колись, заколисаний, спав. За вікном була осяяна золотими вогнями вулиця і танці тіней на мармурових стінах будинків. Пам’ятаю квадрат місячного світла на долівці, якого я більше ніде не бачив, і видіння, що танцювали у променях світла, коли мати співала мені колискову. А ще пам’ятаю яскраве вранішнє сонце понад барвистими кручами влітку і солодкі пахощі квітів, із півдня принесені вітром, від якого співали дерева.

О, Айро, місто з берилу і мармуру, дива твої многі! Як же любив я запашні і теплі гайки пообіч дзеркальної Нітри, водограї маленької Кра, що текли із зелених долин! У лісах і долинах твоїх діти плели вінки одне для одного, а на заході сонця я бачив дивні сни під гірськими деревами, споглядаючи унизу вогні міста, а звивиста Нітра була схожа на стрічку небесних зірок.

У місті ж були палаци з кольорового мармуру із золотими куполами та розмальованими стінами, а там — зелені сади, блакитні басейни й кришталеві фонтани. Часто я грався у цих садках і плавав у басейнах, лежав у напівсні поміж квітів тендітних у тіні дерев. Іноді ж, на спаді дня, здирався під гору довгою вуличкою, що вела в цитадель, на майдан, і дивився на Айру, на це місто чарівне з берилу та мармуру, прекрасне у шатах золотовогненних.

Уже давно я сумую без тебе, Айро, я був ще зовсім юним, коли йшов у вигнання, та мій батько — твій король, і я прийду до тебе, бо так велить доля. У семи землях шукав я тебе, а одного дня запаную над твоїми гаями, садами, над вулицями і палацами, і заспіваю людям, які зрозуміють, звідки мій спів, і не засміються, не відвернуться геть. Бо я Іранон, принц міста Айри».

Тієї ночі мешканці Телоса вклали Іранона у стайні, а вранці його навідав архонт і наказав піти у крамницю Атока, шевця, і бути його підмайстром.

— Але я Іранон, я співаю пісень, — сказав він. — І серце моє не лежить до роботи шевця.

— Усі в Телосі мають працювати, — відповів архонт. — Такий закон.

Тоді Іранон сказав:

— А заради чого ви працюєте? Хіба не для того, щоб жити і бути щасливими? А якщо ж ви працюєте лише задля того, щоб працювати, то коли ж ви знайдете щастя? Ви працюєте, щоб жити, але хіба життя — це не краса і пісня? А якщо ви поміж себе не терпите співців, для чого тоді плоди вашої праці? Праця без пісні — це ніби важка подорож без кінця. Хіба смерть не приємніша за таке?

Але архонт похмуро слухав, не розуміючи слів, і знову звернувся до чужинця.

— Дивний ти, хлопче, і мені не подобаються ні твоє обличчя, ані твій голос. Слова, що ти мовиш, — блюзнірство, бо ж богами Телоса заповідано, що праця — це добре. Наші боги обіцяли нам світлі небеса після смерті, де буде вічний спочинок, де буде кришталева прохолода, в якій ніщо не турбуватиме розум думками, а очі — красою. Іди до шевця Атока або покинь місто ще до заходу сонця. Всі мають працювати, а спів — це дурниці.

Тож Іранон вийшов зі стайні і пішов вузькими кам’яними вуличками поміж похмурими квадратними будинками з граніту, шукаючи зелені, бо все навколо було кам’яне. Обличчя людей були похмурими, але на кам’яній гаті на березі лінивої річки Зуро сидів хлопчик із сумними очима, він вдивлявся у воду, шукаючи поглядом молоді гілочки, змиті з пагорбів паводками. І хлопчик сказав йому:

— Чи ти часом не той самий, про кого повідав архонт, той, хто шукає далеке місто у чарівній країні? Я Ромнод, і у мені тече кров Телоса, я не можу звикнутися з цим гранітним містом, я щодня мрію про теплі ліси і далекі землі краси і пісень. За Катріанськими пагорбами лежить Унаї, місто лютень і танців, про яке пошепки оповідають люди і кажуть, що воно водночас прекрасне і жахливе. Туди я й пішов би, якби був достатньо дорослим, щоб самому знайти дорогу, але ти можеш туди піти; ти повинен співати там, щоб усі люди слухали твоїх пісень. Давай разом підемо з Телоса і вирушимо до весняних пагорбів. Ти вказуватимеш мені дорогу, а я слухатиму твої пісні вечорами, коли зорі одна за одною навіюють сни на очі сновид. А що, як Унаї, місто лютень і танців, і є чарівною Айрою, яку ти шукаєш, бо ж казали, що ти звіддавна не був у Айрі, а назви міст часто змінюються. Ходімо до Унаї, Іраноне Золотоволосий, де люди зрозуміють нас і привітають як братів, не засміються й не образяться на наші слова.

Й Іранон мовив:

— Хай буде так, малий; якщо хоч хтось у цих кам’яних нетрях прагне до краси — нехай шукає у горах і оддалік за ними, я не покину тебе нидіти на березі повільної Зуро. Але не думай, що радість і розуміння ти знайдеш одразу за Картіанськими пагорбами, чи за день від них, чи й за рік, а чи й за п’ять років шляху. Бачиш-но, коли я був малий, як ти, то мешкав у долині Нартоса біля холодної Ксарі, де усім було байдуже до моїх мрій; і я поклав собі, що, коли виросту, то вирушу в Синару, що на південному схилі, і співатиму на ринковій площі для веселих погоничів верблюдів. Але коли я прийшов у Синару, то побачив, що всі погоничі п’яні і розпусні, що їхні пісні геть не такі, як мої, тож я вирушив човном униз річкою Ксарі до Ярена, мури якого складені з оніксу. І солдати Ярена посміялися з мене і вигнали мене геть, тож я і далі блукав містами. Я бачив Стетелос, що ховається під великим водоспадом, споглядав болото, на якому колись стояв Сарнат. Я був у Траа, Іларнеку, Кадатероні, крізь який плине крижана річка Ай, я довго жив у Олейто, що в країні Ломар. І хоч я іноді і мав слухачів, їх завжди була дещиця, і я знав, що радітимуть мені тільки в Айрі, місті з мармуру і берилу, в якому мій батько був колись королем. Тож ми шукатимемо Айру, хоча й варто було б відвідати далеку, благословенну лютнями Унаї, що з іншого боку Кантаріанських пагорбів, яка і справді може виявитись Айрою, хоч я так і не думаю. Красу Айри неможливо навіть уявити, і ніхто не може говорити про неї без захвату, а от про Унаї хитро перешіптуються погоничі верблюдів.

У надвечірок Іранон і малий Ромнод покинули Телос і довго мандрували серед зелених пагорбів і прохолодних лісів. Шлях був важкий і звивистий, і здавалося, що вони ніколи не дістануться Унаї, міста лютень і танців; але в сутінках, коли на небо висипали зорі, Іранон оспівував Айру і її красу, а Ромнод слухав, тож обоє почувалися щасливими. Вони харчувалися переважно фруктами і червоними лісовими ягодами, не помічаючи плину часу, хоч мало минути вже багато літ. Малий Ромнод підріс, і його голос вже не був дзвінким, а погрубшав, та Іранон не змінився. Він і далі прикрашав своє золоте волосся виноградною лозою і змащував його ароматними лісовими смолами. І з часом Ромнод став старшим, аніж Іранон, хоча був іще зовсім дитям, коли Іранон уперше побачив, як той спостерігав за молоденькими зеленими галузками у Телосі на березі повільної, зашореної в камінь Зуро.

Якось вночі, у світлі повні, піднявшись на вершину гори, мандрівники побачили внизу міріади вогнів Унаї. Селяни сказали їм, що вони вже близько від неї, а Іранон вже знав, що то не його рідна Айра. Вогні Унаї не нагадували вогнів Айри, бо тут вони палали надто сильно, в Айрі ж м’яко і магічно сяяли, як місячне проміння на підлозі під вікном, де Іранонова мати співала йому колискових пісень. Але Унаї було містом лютень і танців, тож Іранон і Ромнод спустилися крутосхилом, сподіваючись знайти людей, яким пісні і мрії принесуть радість. Увійшовши до міста, вони побачили там прикрашених трояндовими гірляндами гульвіс, що тинялися від дому до дому, схилялись із вікон і балконів, слухали Іранонових пісень, і кидали йому квіти, і гучно аплодували, коли він закінчив співати. І тоді на мить Іранон повірив, що нарешті він знайшов тих, хто думає і відчуває так само, як і він, хоч місту бракувало навіть сотої частки краси Айри.

На світанку Іранона охопило сум’яття, бо куполи Унаї не сяяли золотом на вранішньому сонці, а були сірі і похмурі. Мешканці Унаї були постійно бліді від гулянь, отупілі від вина і геть не схожі на осяйних жителів Айри. Але Іранон зостався, тому що люди кидали йому квіти і оплесками вітали його пісні, а з ним і Ромнод, якому полюбилися міські гуляння, який і сам почав вплітати у своє темне волосся троянди і мирт. Уночі Іранон співав гультяям, але був, як і раніше, увінчаний лише лозою гірського винограду і співав про мармурові вулички Айри і про дзеркальну гладінь Нітри. Співав він і в оздоблених фресками залах Монарха, стоячи на кришталевому помості, який був піднятий над підлогою, що правила їм за свічадо, і своїм співом він викликав в уяві слухачів дивовижні образи, а в дзеркалі підлоги, здавалось, відбивалося щось давнє, неймовірно прекрасне і вже напівзабуте, а не залиті вином бенкетувальники, які засипали його трояндами. І король вмовив його відкинути вбік свій подертий багрянець, зодягнув його у золото і сатин, персні з нефриту і браслети з фарбованої слонової кістки, оселив його у позолоченій і завішаній гобеленами кімнаті з різьбленим дерев’яним ліжком під навісом із вишитого шовку. Так Іранон замешкав в Унаї, місті лютень і танців.

Невідомо, скільки часу Іранон прожив у палаці Унаї, але якось король запросив до палацу екзотичних танцівників із пустелі Ліраніану і смаглявих флейтистів із Дринену на сході, а увечері гульвіси кидали свої квіти не Іранону, а танцівникам і флейтистам. І день за днем Ромнод, що був ще хлопчиком у гранітному Телосі, ставав усе огряднішим, обличчя його все більше червоніло від вина, він усе менше і менше мріяв і вже без захоплення слухав Іранонові пісні. Але хоча Іранон сумував, він не припинив співати і так само щовечора виливав у піснях свої мрії про Айру, місто з мармуру й берилу. Якось однієї ночі одутлий і розповнілий Ромнод, важко хропучи на гаптованих подушках свого бенкетного ложа, помер, а схудлий блідий Іранон співав самотою у далеких закутках. А коли Іранон зронив останню сльозу над могилою Ромнода і вкрив її зеленим віттям, яке хлопець колись так любив, він скинув увесь шовк та прикраси і, забутий, пішов геть. Геть з Унаї, з міста лютень і танців, одягнений тільки у подерту порфіру, в якій і прийшов, прикрашений лише свіжими виноградними лозами з гір.

На заході сонця Іранон вирушив далі, все ще шукаючи рідну землю і тих, хто зрозуміє його пісні і мрії. У всіх містах Цидатрії і краях, що лежать за пустелею Бназі, діти насміхалися з його старомодних пісень і подертої пурпурової туніки, але Іранон не старів і так само надягав вінки на своє золотаве волосся, коли співав про рідну Айру, втіху минулого і надію майбутнього.

Однієї ночі він прийшов до вбогої халупи старезного пастуха, брудного і згорбленого, який пас отари на кам’янистому схилі над болотами і сипучими пісками. Іранон запитав цього чоловіка про те саме, про що запитував багатьох до нього:

— Чи не скажеш мені, де я можу знайти Айру, місто з мармуру і берилу, повз яке плине дзеркально гладка Нітра, де водограї маленької річечки Кра співають зеленим долинам і пагорбам, вкритим деревами? І пастух, почувши такі речі, пильно і дивно дивився на Іранона, ніби пригадуючи щось давнє, загублене в часі, помічав про себе кожну рису обличчя чужинця, кожну його золоту волосину, його вінок з виноградного листя. Але він був старий і, похитавши головою, відповів:

— Чужинцю, мені справді знайома назва міста Айра, і все інше, про що ти казав, але вони відлунюють до мене ніби здалеку, з порожнечі довгих років. Я чув про них іще в молодості, від свого товариша, сина жебрака, який часто поринав у дивні мрії, який сплітав довгі оповідки про місячне світло, квіти і західний вітер. Ми сміялися з нього, бо знали його від народження, хоч він і думав, що є сином короля. Він був гарний, як оце ти, але голова його була повна дурощів і дивацтв; ще малим він утік, сподіваючись знайти того, хто б радо слухав його пісні і мрії. Як же часто він співав мені про землі, яких ніколи не було, і про речі, яких бути не може! Повсякчас казав, що він був принцом, хоч усі ми і знали його від народження. Не було ж бо ніколи на світі чарівного міста Айра, не було й нікого, хто міг би насолоджуватись тими дивними піснями, окрім як у мріях мого давнього товариша Іранона, який давно зник.

І в сутінках, коли одна за одною на небо вийшли зорі і місяць освітив болото сяйвом, схожим на те, яке тремтіло на підлозі перед очима заколисаної маминою піснею дитини, у смертоносні сипучі піски побрів стариган у подертій порфірі, коронований засохлим виноградним листям, дивлячись уперед, на золоті бані прекрасного міста, в якому розуміють мрії. Тієї ночі у старезному світі назавжди померла часточка краси і молодості.