Мiсячні болота


Я не знаю куди, в які далекі жахливі землі відійшов Деніс Баррі. Я був з ним останньої ночі, яку він провів серед живих людей, я чув його крики, коли його щось забрало, але ні довколишні селяни, ані вся поліція графства Міт так і не змогли його знайти, хоч як довго вони прочісували величезні території. Я досі здригаюся, почувши, як на болоті квакають жаби, або побачивши місяць у безлюдних місцях.

Я добре знав Деніса Баррі ще в Америці, де той розбагатів, і першим привітав його, коли він викупив старий замок біля боліт у сонній місцині під назвою Кілдеррі. З Кілдеррі походив його батько, і Баррі здавалося, що саме на батьківщині своїх предків йому було б найприємніше насолоджуватися своїм достатком. Колись його пращури, що правили у Кілдеррі, збудували цей замок і оселилися в ньому, але ті дні давно минули, тож уже не одне покоління порожній замок занепадав. Повернувшись до Ірландії, Баррі часто мені писав, оповідаючи, як під його наглядом старий замок, вежа за вежею, знову підносився до своєї минулої величі, як плющ повільно обплітає відновлені стіни так само, як і багато століть тому, як селяни благословляли його за те, що він своїм заморським золотом повернув назад давні часи. Але згодом постали проблеми, селяни забули свої благословіння і натомість почали тікати геть, ніби від злого фатуму. Тоді він надіслав листа і попросив навідати його, бо він був геть самотній у тому замку і йому ні з ким було поговорити, окрім найнятих на півночі нових робітників і слуг.

Того вечора, коли я дістався замку, Баррі розповів, що то саме через болота почалися всі проблеми. Я прибув до Кілдеррі літнім вечором, коли золото неба підсвічувало зелень пагорбів і гаїв, синяву боліт, на далекому острівці серед яких сліпучою білизною мерехтіли дивні і дуже давні руїни. Захід сонця був прекрасний, але селяни з Беллілоха все попереджали мене, щоб я остерігався, казали, що на Кілдеррі лежить прокляття, тож я ледь не здригнувся, побачивши, як призахідна заграва окропила високі вежі замку. Баррі послав за мною авто, яке чекало мене на станції Беллілох, бо Кілдеррі стояв оддалік залізниці. Селяни сахались і від авто, і від його водія з півночі, але, зблідлі, пошепки зверталися до мене, коли дізнавалися, що я їду у Кілдеррі. І того вечора, коли ми з ним уже зустрілися, Баррі розповів чому.

Селяни втекли з Кілдеррі, тому що Деніс Баррі збирався осушити великі болота. Попри всю його любов до Ірландії, Америка наклала на нього свій відбиток, тож він не міг знести такого марнотратства щодо чудових земель, з яких можна було зрізати торф і відкрити родючі ґрунти. На нього не вплинули легенди і забобони Кілдеррі, і він лише посміявся, коли селяни спершу відмовились допомагати, а тоді, побачивши, що рішення хазяїна незламне, прокляли його і з усім своїм хатнім скарбом повернулися назад у Беллілох. У свою чергу, він найняв робітників з півночі, а коли і слуги втекли, він їх теж замінив. Але Баррі було самотньо серед чужинців, тож він попросив мене приїхати.

Коли я почув, які страхи віднадили люд від Кілдеррі, то реготав так само гучно, як і мій друг, бо ці страхи були божевільні, несосвітенні і цілком абсурдні. Вони були пов’язані з якоюсь безглуздою легендою про болота і про зловісного духа-охоронця, який мешкає у дивних і дуже давніх руїнах на далекому острівці, який я бачив у променях вечірнього сонця. Ходили чутки про танці вогнів у місячному сяйві, про холодні вітри, що віяли теплими ночами, про почвар, зодягнених в біле, що линуть над водами боліт, про примарне кам’яне місто глибоко під болотистою поверхнею. Але найпоширенішим з диких забобонів і заразом прийнятим за абсолютну істину була віра у прокляття, яке спіткає кожного, хто насмілиться потривожити або спробує осушити ці широкі червонясті тванища. Є таємниці, казали селяни, які мають залишатися таємницями, які існували ще, звідколи чума прийшла на дітей Партолана у ті славетні часи, що передують історії. У Книзі Завойовників сказано, що всі ці нащадки греків померли і поховані у Таллаті, але старці Кілдеррі розповідають, що над одним містом зглянулися, його врятувала заступниця, місячна богиня, а лісисті пагорби сховали його тоді, коли немедійці припливли зі Скіфії на своїх тридцяти кораблях[50].

Отакі неймовірні байки і змусили селян залишити Кілдеррі, тож коли я їх почув, то геть не здивувався, що Деніс Баррі знехтував ними. Втім, його неабияк цікавили старожитності, тож він запропонував ретельно дослідити болота відразу після їх осушування. Він часто навідував білі руїни на острівці. Очевидно, вони були дуже давні, а обрисами мало скидалися на типово ірландські руїни, але надто сильне руйнування не давало змоги уявити, як вони виглядали у часи своєї величі. Однак у будь-який момент можна було починати дренажні роботи, тож робітники з півночі збиралися здерти із заборонених боліт їхні шати зеленого моху і червоного вересу, знищити маленькі струмочки з мушлями на дні і тихі, оточені чагарником блакитні плеса й заводі.

Коли Баррі закінчив мені все це оповідати, я вже клював носом, бо денні мандри мене стомили, а оповідь хазяїна затяглася до глибокої ночі. Слуга показав мені мою кімнату у віддаленій вежі, з вікон якої було видно село і луку на краю боліт, та й самі болота, тож у світлі місяця я міг бачити тихі дахи, з-під яких втекли селяни і під якими тепер мешкали робітники з півночі, а ще парафіяльну церкву, увінчану старовинним шпилем, а ген далеко, за похмурими болотами — далекі давні руїни на острівці, які сліпуче сяяли. Щойно я задрімав, мені, здається, почулися слабкі звуки з далечини; дикі і схожі на музику, вони сповнили мене незбагненним захватом, що забарвив мої сни. Та тільки-но я прокинувся наступного ранку, зрозумів, що то був лише сон, бо видива, які я бачив уві сні, були чарівніші за будь-яке звучання нічних сопілок. Вражений почутими від Баррі легендами, мій розум уві сні блукав довкола пишного міста на зеленій рівнині, з мармуровими вулицями і статуями, палацами і храмами, барельєфами і написами на стінах — все у величі і красі того міста промовляло, що це Греція. Коли я оповів Баррі цей сон, ми обоє над цим посміялися; я, втім, сміявся гучніше, бо він був стурбований через своїх робітників з півночі. Вже шостий день поспіль вони запізнювалися на роботу, повільно і важко прокидалися, працювали так, ніби вони геть не відпочили, хоча й напередодні увечері лягали рано.

Того дня по обіді я самотньо блукав залитим сонцем селом, подекуди забалакував до робітників, що саме байдикували, бо Баррі був заклопотаний останніми приготуваннями до початку дренажних робіт. Робітники були далеко не такі щасливі, як могло здаватися, здається, більшість із них тривожив якийсь сон, який вони бачили вночі і марно намагалися пригадати. Я переповів їм власний сон, але їх це не зацікавлювало, аж доки я не сказав про дивні звуки, які мені, здається, вчувалися. Тоді вони здивовано на мене подивилися і зізналися, що вони, ніби, теж чули ці дивні звуки.

За вечерею Баррі оголосив мені, що через два дні почнуться дренажні роботи. Я був радий, хоча мені й не хотілося бачити, як здиратимуть мох і верес, як зникатимуть маленькі струмочки і плеса, а все ж я все більше прагнув проникнути у давні таємниці, які може ховати глибоке торфовище. Тієї ночі мої сновиддя про звуки сопілки і мармурові перистилі[51] раптово і тривожно урвалися, і я бачив, як на місто у долині впала моровиця, як ліс, що страхітливо стрімко наступав, поховав мертві тіла на вулицях, залишивши неторканим лише храм Артеміди на вершині гори, де Клея, стара жриця місяця, лежала тиха і холодна, увінчана короною зі слонової кістки.

Я вже казав, що прокинувся раптово, ніби за сигналом. Якийсь час я навіть не міг визначити, сон це чи яв, бо у моїх вухах усе ще відлунював пронизливий звук сопілок, але коли я побачив на підлозі холодні промені місяця і обриси заґратованого готичного вікна, то вирішив, що це, мабуть, яв, це замок Кілдеррі. Тоді я почув годинник, який десь далеко внизу відбивав другу годину, і впевнився, що вже не сплю. А все ж до мене долинав той жахливий звук з далини: дикі, дивні мотиви навівали думки про якийсь танець фавнів на далекому Меналі. Вони не давали мені заснути, роздратований, я схопився на ноги і перетнув кімнату. Цілком випадково я підійшов саме до північного вікна і кинув погляд на мовчазне село і луку на краю боліт. Я не хотів розглядатись навколо, бо над усе хотів спати, але мене катували звуки сопілок, і я мав щось зробити або хоч побачити, у чому річ. Звідки мені було знати, що саме постане перед моїми очима?

У місячному світлі, що заливало простору рівнину, розгорталося видовище, яке, раз побачивши, жоден смертний не зміг би забути. Під звуки очеретяних сопілок, які відлунювали над болотом, безгучно і страшно линув розмаїтий натовп якихось постатей, що екстатично звивались, танцювали так, як, мабуть, колись давно після закінчення збору урожаю під світлом місяця разом із Кіаною танцювали сицилійці на честь Деметри. Широка долина, золоте сяйво місяця, танець тіней і постатей, а над усім цим — пронизливий монотонний свист, який буквально паралізував мене, а все ж, попри переляк, я помітив, що добра половина цих невтомних, ніби механічних танцівників — робітники, що, як я гадав, о цій порі сплять, інші ж були дивними примарними істотами, зодягненими в біле, незбагненного походження, але припускаю, що то були бліді журливі наяди, які мешкали у джерельцях серед цих мочарів. Я не знаю, як довго я споглядав це видиво з вікна самотньої вежі, перш ніж раптово поринув у забуття без снів, з якого мене пробудило лише світло на світанку.

Моїм першим пориванням після пробудження було розповісти про всі свої страхи і спостереження Денісу Баррі, але сонячне світло, яке зазирало крізь заґратоване східне вікно, переконало мене в тому, що побачене не мало нічого спільного з дійсністю. Інколи я бачу дивні видіння, але мені завжди вистачало глузду не вірити у них, тож на той час я задовольнився лише розмовою з робітниками, які знову проспали допізна і не могли пригадати з попередньої ночі нічого, окрім нечітких снів і пронизливих звуків. Мене дуже спантеличили ці постійні згадки про різкі звуки, хоч я й подумав, що то передчасно з’явилися осінні цвіркуни, щоб тривожити ніч і проникати в людські сновидіння. Пізніше того самого дня я бачив, як Баррі у бібліотеці горбився над планами робіт, які мали завтра розпочатися, і тоді мене вперше охопила хвиля того страху, який вигнав із Кілдеррі усіх селян. З якоїсь незбагненної причини мене жахала сама думка про те, щоб потривожити давні болота і їхні заховані від сонця таємниці, моя уява малювала жахливі картини того, що лежить під незмірними глибинами віковічного торфовища. Здавалося божевіллям витягати ці таємниці на світло, і я надумав, як своєрідне вибачення перед болотами, покинути і цей замок, і село. Я зібрався на дусі, щоб заговорити про це з Баррі, але не наважився продовжувати після того, як він розреготався на перших же моїх словах. Тож я мовчки спостерігав, як сяйливе сонце ховалося за далекі пагорби, і Кілдеррі осяялось червінню і полум’яним золотом, яке видавалося пересторогою.

Я ніколи не буду певний щодо того, були події тієї ночі реальністю чи маною. Вочевидь, вони виходять за межі будь-яких наших уявлень про природу і Всесвіт; окрім того, я жодним чином не можу пояснити зникнення людей, про які, зрештою, всі дізналися. Сповнений страхів, я рано ліг спати і тривалий час не міг заснути у зловісній тиші вежі. Запала темрява, бо хоч небо і було безхмарне, місяць уже почав старіти і мав зійти аж після півночі. Лежачи, я все думав про Деніса Баррі і про те, що спіткає ці болота, коли настане день; мені нестерпно хотілося вибігти в ніч, взяти машину Баррі і якомога швидше поїхати у Беллілох, подалі від цих місць, над якими нависла загроза. Але я заснув, перш ніж із моїх страхів зродилася дія, а у снах марив містом посеред долини, холодним і мертвим під саваном страхітливої тіні.

Мабуть, зі сну мене пробудили ті самі пронизливі висвисти, проте, коли я розплющив очі, то передовсім зауважив не їх. Я лежав спиною до східного вікна, що виходило на болота, над якими мав би висіти надщерблений місяць, тож і очікував побачити, як він відкидає світло на стіну переді мною, але те, що я бачив, не було сяйвом місяця. Світло і справді падало на дерев’яні панелі на стіні, але то було не місячне світло. Крізь готичне вікно струменів жахливий, неприродний потік червонавого сяйва, і вся кімната яскраво мерехтіла якимось неземним блиском. Мої подальші дії були не дуже адекватними такій ситуації, але ж тільки у казках герой здатний на правильні і завбачливі вчинки. Замість того щоб глянути на болота, звідки било світло, охоплений панічним жахом і намагаючись не дивитися у бік вікна, я незграбно одягався і водночас був одержимий сонною думкою про втечу. Пам’ятаю, що схопив револьвер і капелюх, але перш ніж усе закінчилось, я загубив і те і інше, так і не вистреливши з револьвера і не одягнувши капелюха. З часом зачудування червоним світінням пересилило мій страх, тож я підійшов до східного вікна і визирнув, а тим часом щораз гучніший, і здатний позбавити глузду свист сопілок розливався замком і відлунював над усім селом.

Болотами розливалась повінь яскравого світла, багряного і моторошного, і джерелом його були старі руїни на далекому острівці. Мені важко описати вигляд тих руїн — мабуть, я тоді зсунувся з глузду, бо вони, здавалося, здіймалися у своїй славі, незруйновані, величні, в оточенні колон, підсвічений вогнем мармур їхнього антаблемента[52] пронизував небо, як храмовий шпиль на гірській вершині. Сопілки верещали, до них приєднався грім барабанів, і доки я, заціпенілий від жаху, дивився на все це, мені здалося, що навпроти видива з мармуру і світла гротескно вимальовувалися темні, спотворені постаті. Враження було неймовірне — взагалі немислиме, — і я міг би продовжувати стояти і дивитися, якби ліворуч від мене раптово не погучнішали звуки музики. Тремтячи від страху, напрочуд змішаного з екстазом, я перетнув круглу кімнату і підійшов до північного вікна, з якого міг бачити село і луку на краю боліт. Тоді мої очі знову округлилися від здивування, настільки неосяжному, ніби я оце щойно не споглядав картину поза межами будь-яких мислимих явищ природи, бо залитою примарним червонавим світлом рівниною рухалась процесія живих істот, і рухались вони так, як не могло примаритись і у найгірших жахіттях.

То ковзаючи, то линучи повітрям, зодягнені в біле духи боліт повільно просувалися до тихих вод і руїн на острові, утворюючи фантастичні фігури, немов у давніх містичних церемоніальних танцях. Вони вимахували напівпрозорими руками, слідуючи за ненависним мені завиванням тих невидимих сопілок, під жахливий ритм ведучи за собою похилених робітників, що по-собачому покірно плелися, безтямно і сліпо, ніби їх вів своєю волею незграбний демон, якому марно опиратися. Коли, не змінюючи напрямку руху, наяди вже наблизились до боліт, із замку крізь двері під моїм вікном, спотикаючись і плутаючись ногами, п’яно виплентався новий гурт сновид, вони наосліп перетнули замкове подвір’я і ближній куток села, після чого влилися у колону польових робітників. Попри відстань, яка нас розділяла, я відразу зрозумів, що то привезені з півночі слуги, бо я розпізнав потворну і огрядну постать кухаря, яка зараз виглядала невимовно трагічно. Сопілки пронизливо вищали, і я знову почув барабанний бій, що долинав від острівних руїн. Тоді наяди безмовно і граційно ковзнули у воду і одна за одною розчинилися у прадавніх болотах, і тіє ж миті люди, що рухалися в однаковому ритмі, незграбно плюснули у воду і пощезли серед невеликих круговертей гидотних бульбашок, які я ледве бачив у багряному світлі. І щойно останній бідолаха, опасистий кухар, важко бухнувся у болотисте плесо, сопілки і барабани замовкли, а сліпучі червоні промені з руїн відразу ж згасли, залишивши приречене село самотнім і спустошеним у світлі немічних променів надщербленого місяця, що саме здійнявся над овидом.

У моїй голові панував невимовний хаос. Не маючи гадки, божевільний я чи при здоровому глузді, сплю зараз чи ні, я врятувався лише завдяки милосердному заціпенінню, в якому тоді перебував. Здається, я робив сміховинні речі, наприклад, палко молився Артеміді, Латоні, Деметрі, Персефоні і Плутону. Все, що я знав з дитинства, само наверталося на мої вуста, бо побачені жахи пробудили в мені найглибші забобони. Я зрозумів, що став свідком смерті всього села, і знав, що залишився в цьому замку наодинці із Денісом Баррі, зухвалість якого стала фатальною. Та щойно я про нього подумав, на мене накотила нова хвиля жаху і, знесилений, я впав на підлогу; я не зомлів, але фізично був цілком безпорадний. Тоді я відчув холодний подув вітру зі східного вікна, в яке зазирав місяць, і десь далеко внизу почув крики у замку. Скоро ці крики стали такими гучними і пронизливими, що мені годі їх описати, бо я майже млію, щойно про них подумаю. Єдине, що можу сказати напевно, це те, що той голос належав моєму другові.

Мабуть, тієї миті холодний вітер і крики привели мене до тями, бо у моїх наступних спогадах я вже стрімголов біг крізь непроникно темні кімнати і коридори, через замкове подвір’я у страхітливу ніч. Мене знайшли на світанку, коли я знетямлено блукав біля Беллілоха, але мою свідомість потьмарили не ті жахи, що я бачив і чув раніше. Коли у моїй голові трохи розвіявся туман, я белькотів про дві неймовірні речі, побачені мною під час втечі: самі по собі незначні, вони, однак, досі тривожать мій розум, коли я зостаюся самотою в болотистій місцевості, а чи й просто у світлі місяця.

Тікаючи уздовж боліт з проклятого замку, я почув новий звук: звичний, а проте не схожий на жоден чутий мною у Кілдеррі. Стоячі води, ще вчора позбавлені будь-якої фауни, зараз просто кишіли слизькими, незвично великими жабами, які пронизливо і безугавно верещали голосами, що не надто співвідносилися з розмірами їхніх тіл. Вони надимались, поблискуючи у місячному сяйві зеленою шкірою і, здавалося, витріщалися кудись угору. Я простежив за поглядом однієї особливо гидкої і товстої жаби і побачив другу річ, яка й потьмарила мою свідомість.

Поглянувши на давні руїни на далекому острівці, я у світлі надщербленого місяця вловив поглядом блідий промінь, що не відбивався у водах боліт. А вгорі цього світного променя моя розпалена уява намалювала примарну тінь, яка корчилася і жахливо звивалася, ніби її катували незримі демони. Майже збожеволівши, я вловив у цій гидкій тіні моторошну подібність — гидотну, неймовірну, карикатурну, блюзнірську подібність на того, хто був колись Денісом Баррі.


Загрузка...