Уві сні Куранес бачив місто у долині, і берег моря трохи віддалік, і сніжну вершину, що споглядала море, і яскраво розфарбовані галери, які відчалювали з гавані в далекі землі, де море зустрічається з небом. Уві сні він також набув своє ім’я Куранес, бо наяву його звали інакше.
Мабуть, він невипадково наснив собі нове ім’я, бо Куранес був останнім зі свого роду і самотній серед байдужих мільйонів Лондона, тож мало хто говорив до нього і нагадував, ким він є. Його гроші і землі пішли за вітром, і йому було байдуже до того, як до нього ставляться, він радше любив снити і записувати сни. Ті, кому він показував свої записи, висміювали їх, тож із часом він писав лише для себе, аж поки зовсім не зарікся писати.
І що більше він відмежовувався від навколишнього світу, то дивовижнішими ставали його сни, і марною була будь-яка спроба описати їх на папері. Куранес не був сучасним і мислив інакше, ніж інші його колеги по перу. У той час як вони поривалися зірвати з життя його гаптовані шати міфу і показати недовершену реальність у голій потворності, Куранес шукав лише красу. Коли правда і досвід не змогли її розкрити, він почав пошуки в уяві та ілюзіях, аж поки не знайшов її на власному порозі, посеред тьмяних спогадів про дитячі казки і сни.
Небагато людей усвідомлюють, що за дива їм відкривалися в історіях і видіннях ранніх літ; бо ж дітьми ми слухаємо і уявляємо, мислячи лише напівсформованими образами, стаючи дорослими, ми переважно послуговуємося пам’яттю, отрута життя робить нас обмеженими і прозаїчними. Але декотрі з нас прокидаються ночами через дивні видіння чарівних пагорбів і садів, фонтанів, котрі виграють у сонячному промінні, золотих скель, що височіють над шумливими морями, рівнин, котрі туляться до сонних міст із бронзи і каменю, і таємничих загонів героїв, котрі через дрімучі ліси мчать верхи на осідланих білих конях. А тоді ми розуміємо, що просто озиралися назад крізь ворота зі слонової кістки, у той світ чудес, який належав нам до того, як ми стали мудрими і нещасними.
Куранес же раптово здобув давній світ свого дитинства. Він снив про дім, де народився, величні кам’яні стіни якого були повиті плющем, де жило тринадцять поколінь його предків і де він сподівався померти. Сяяв місяць, і він вислизнув у запашну літню ніч, крізь сади, униз терасами, повз високі дуби у парку, а потім довгою білою дорогою до села. Село здавалося давнім, з ветхими, ніби старіючий місяць, околицями, і Куранес запитував себе, що приховують стрімкі дахи маленьких будиночків — сон чи смерть. На вулицях колосилися списи високої трави, а вікна похмуро глипали вибитими шибками. Куранес не став затримуватись, а брів уперед, ніби рухаючись до якоїсь мети. Він старався не зважати на зіткані зі страху сумніви, що все це виявиться ілюзією, як і прагнення та пориви реального життя, котрі не ведуть до жодної мети. Тоді він проминув алеєю, що вела із сільської вулиці у бік каньйону, і дістався до кінця всіх речей — до урвища над безоднею, над якою все село і цілий світ враз поринали у безголосу порожнечу вічності, і навіть небо над головою було порожнє, не освітлене ані надщербленим місяцем, ані мерехтливими зорями. Віра підштовхнула Куранеса вперед, за край прірви у безодню, якою він ковзав униз, нижче, нижче, минаючи темряву, безформні, небачені сни, блідосяйні сфери, котрі могли бути лише частково баченими снами, і реготливих крилатих істот, що, здавалося, насміхалися з усіх сновид усіх світів. Тоді у темряві перед ним, здалося, відкрився розлам, і він побачив місто посеред рівнини, котре осявало довкілля, — десь глибоко внизу, — і тлом йому правили небо і море, а ще коронована снігом гора на узбережжі.
Куранес прокинувся тієї ж миті, коли узрів місто, хоча йому вистачило навіть швидкоплинного погляду, аби зрозуміти, що то може бути лише місто Селефаїс, у долині Ут-Нарґаї за Танарійськими пагорбами, де колись давно його дух прожив цілу вічність, коли одного літнього ранку він втік від доглядальниці і дозволив теплому морському бризу колисати себе, дивлячись на хмари зі скелі біля селища. Коли його знайшли, розбудили і віднесли додому, він спочатку запротестував, бо якраз перед пробудженням він готувався відплисти на золотій галері у ті принадні краї, де сонце зустрічається з небом. І зараз він шкодував не менше, бо після сорока тужливих років нарешті знайшов своє прекрасне місто.
Але через три ночі Куранес знову повернувся у Селефаїс. Як і раніше, спершу він снив про село, котре поринуло чи то у сон, чи в смерть, потім — про безодню, в яку йому належало тихо полинути; потім знову з’явився розлам, і Куранес помітив сяйні мінарети міста, побачив витончені галери, що стояли, заякорені, у блакитній гавані, і дивився на дерева гінкго на горі Аран, які тріпотіли під подихом морського бризу. Але цього разу його не вирвали зі сну, і він, мов на крилах, злетів на порослий травою схил, аж доки його ноги не ступили на м’який дерн. Він, безсумнівно, повернувся у долину Ут-Нарґаї, до розкішного міста Селефаїс.
Куранес спустився униз пагорбом поміж запашних трав і осяйних квітів, пройшовши маленьким дерев’яним місточком понад нуртовинами Наракси, там, де багато років тому він був вирізав своє ім’я, і, минувши шепітливий лісок, дістався величного кам’яного мосту перед міською брамою. Все було, як і колись: мармурові стіни не втратили свого кольору, і не потьмяніли поліровані бронзові статуї на них. Куранес зрозумів, що зайве було тремтіти над тим, що знані йому речі зникнуть, бо навіть чатові на парапеті залишились тими самими, такими ж молодими, якими він їх запам’ятав. Коли він, ступаючи оніксовою бруківкою, увійшов до міста крізь бронзову браму, торговці і погоничі верблюдів привітали його, ніби він нікуди й не зникав; і все було так само у бірюзовому храмі Нат-Хортат, де заквітчані орхідеями жерці повідали йому, що в Ут-Нарґаї немає часу, лише нескінченна молодість. Тоді Куранес пройшов Колонною Вулицею до молу, де збиралися крамарі і моряки, а з ними і дивні люди з тих земель, у яких море зустрічається з небом. Там він надовго затримався, споглядаючи яскраву бухту, де у промінні незнаного сонця виблискували хвильки, і якою легко плинули галери із далеких місць потойбіч вод. Ще він дивився на гору Аран, котра велично здіймалася на узбережжі, нижні схили її були вкриті гінкими деревами, а білосніжний пік торкався небес.
Більше ніж будь-коли Куранес бажав відплисти галерою у далекі землі, про які він чув стільки дивних оповідей, і він знову шукав капітана, котрий дуже і дуже давно був погодився взяти його із собою. Він знайшов цього чоловіка, Атіба, той сидів на тій самій скрині з прянощами, що й раніше, і не скидалося на те, що Атіб відчув бодай якийсь плин часу. Тоді вони підпливли до галери, що стояла в бухті, і, віддаючи накази веслярам, відпливли у бурхливе Серенарійське море, котре вело у небеса. Кілька днів вони невпинно линули водою, аж доки, зрештою, не сягнули горизонту, де море зустрічається з небом. Галера не затрималася там, легко злинувши у блакить небес поміж пухнастих позначених багрянцем хмар. А далеко внизу, під кілем, Куранес бачив дивні землі, ріки і міста невимовної краси, котрі ліниво здіймалися до сонячного світла, що ніколи не слабшало і не зникало. Згодом Атіб сказав Куранесу, що їхня мандрівка наближається до кінця і скоро вони увійдуть у гавань Серанніана, рожевомармурового міста поміж хмар, збудовано на тому неземному березі, з якого західний вітер злинає у небеса; але як тільки на видноколі замріла найвища з різьблених веж міста, десь у просторі залунав звук, і Куранес прокинувся у своїй лондонській мансарді.
Ще багато місяців потому Куранес шукав величне місто Селефаїс і його заякорені в небо галери, але марно; і хоча сни й відносили його у багато неймовірних та нечуваних місць, ніхто із тих, кого він зустрічав, не міг розповісти йому, де знайти Ут-Нарґаї, що за Танарійськими пагорбами. Одної ночі він пролітав понад темними горами, де на великій відстані одне від одного палали бліді самотні таборові вогні і паслись дивні кошлаті стада, на шиях вожаків калатали тронки, а у найдикішій частині цієї гористої країни, такої далекої, що мало хто міг її навіть побачити, він знайшов невимовно давню стіну, чи то мощену кам’яну дорогу, що меандрами вилася вздовж хребтів і долин. Вона була надто велетенською, аби бути створеною людськими руками, і такої довжини, що жодного її кінця не можна було побачити. За стіною, у сірому світанку, він досягнув землі вишуканих садків і вишневих дерев, а коли зайнялося сонце, він побачив таку красу червоних і білих квітів, зелених крон і моріжків, білих доріжок, діамантових струмків, блакитних ставочків, різьблених містків і критих червоною черепицею пагод, що на мить у щирому зачудуванні Куранес забув Селефаїс. Але знову згадав про нього, коли ступив на білу стежку, що вела до критої червоною черепицею пагоди, і збирався уже розпитати про нього тутешніх людей, але виявив, що тут не було людей — лише бджоли і метелики. Наступної ночі Куранес увесь час підіймався тесаними з каменю вогкими спіральними сходами і дістався до бійниці, що виходила на величну освітлену повнею рівнину з річкою, і здалося, що у мовчазному місті, яке простягалося від її берега, він впізнає знайомі місця. Він хотів спуститися і поспитати дорогу до Ут-Нарґаї, але десь далеко за обрієм запалала страхітлива аврора, оголюючи руїну давнього міста, застояну, порослу рогозою ріку; смерть панувала над тією землею, звідколи король Киртанатоліс повернувся додому з війни, щоб спіткати помсту богів.
Тож Куранес марно шукав величне місто Селефаїс, його галери, що крізь небеса відпливали до Серанніана, тим часом побачивши чимало чудес, а якось навіть ледве врятувався від верховного жерця, якого я тут не опишу, скажу лише, що він носить на обличчі жовту маску і мешкає самотою у доісторичному кам’яному монастирі на холодному пустельному плато Ленґ. З часом упродовж гнітючих днів Куранес став таким нетерплячим, що почав купувати наркотики, щоб продовжити періоди сну. Неабияк допомагав гашиш і якось спрямував його у вимір космосу, в якому не існує форм, де світні гази пізнавали таємниці буття. І газ фіалкового кольору розповів йому, що ця частина космосу лежить за межами того, що називають вічністю. Газ раніше не чув про планети і організми, але визначив Куранеса як істоту з тієї вічності, де існують матерія, енергія і тяжіння. Тепер Куранес над усе прагнув повернутися в увінчаний мінаретами Селефаїс і збільшив дози наркотиків, але, звісно, у нього закінчилися гроші, тож він більше не міг їх купувати. Тоді одного літнього дня його вигнали з мансарди, і він безцільно блукав вулицями, просуваючись від мосту туди, де все рідше і рідше зустрічалися будинки. І саме там усе сповнилося, і він зустрів кортеж лицарів із Селефаїса, котрі мали навіки забрати його із собою.
Лицарі були вродливі, верхи на чалих конях, закуті у сяйливі лати і зодягнені у табарди[36] з гаптованими золотом гербами. Їх було так багато, що Куранес ледве не сприйняв їх за армію, але вони всі приїхали до нього; бо ж то саме він у своїх снах створив Ут-Нарґаї, за що віднині і навіки він ставав їхнім богом. Вони дали Куранесу коня, звільнили для нього місце на чолі кавалькади і величаво поїхали повз пагорби Суррею і далі — до місця, де народилися Куранес і його предки. Дивно, але рухаючись уперед, все більше здавалося, ніби вершники мчать крізь час у зворотному напрямку; бо хоч яке село вони проминали у сутінках, то бачили такі будинки і селян, які міг би бачити Чосер або навіть люди, які жили ще до нього, а іноді їм траплялися лицарі верхи на конях у супроводі невеликих груп зброєносців. Коли ж запала темрява, вони поїхали ще швидше, і невдовзі вже шалено мчали, немов летіли у повітрі. У затуманеному світанку вони досягнули села, яке Куранес колись, ще у дитинстві, бачив сповненим життям і яке у його снах було поринуло у забуття чи смерть. Зараз воно жило, і селяни, що вранці попрокидалися, вклонялися вершникам, що промчали униз вулицею і звернули на путівець, який закінчувався у безодні сновидінь. Раніше Куранес лише вночі ступав у цю безодню, і йому було цікаво, як вона виглядатиме за дня, тож він нетерпляче чекав, доки кавалькада наближалася до урвища. Щойно вони піднялися схилом до краю прірви, звідкись із заходу надлинуло золоте сяйво, заховавши увесь краєвид за світлосяйними лаштунками. Безодня вирувала у величному рожевому і блакитному хаосі, а невидимі голоси урочисто співали, супроводжуючи лицарську процесію, котра зайшла за межу і легко злинула повз сяйливі хмари і сріблисті спалахи. Вершники безкінечно ковзали вниз, їхні скакуни збивали копитами небесний простір так легко, ніби галопували золотим піском; і осяйні випари ширились навколо, відкриваючи іще більше сяйва, сяйва міста Селефаїс, і морського узбережжя віддалік, і засніженої вершини, котра наглядала за морем, і яскраво пофарбованих галер, котрі відчалювали з гавані назустріч далеким землям, де море зустрічається з небом.
І звідтоді Куранес довіку правив Ут-Нарґаї і всіма сусідніми країнами снів, а двір його був по черзі то у Селефаїсі, то у небесному місті Серанніані. Він досі там королює, і вічно королюватиме у щасті, хоча попід скелями у Інсмуті води каналу знущально бавилися тілом волоцюги, котрий на світанку приблукав у напівпорожнє село. Знущально побавилися і викинули на скелі біля підніжжя повитих плющем Веж Тревора, де непомірно товстий і надзвичайно жадібний бровар-мільйонер насолоджується купленою атмосферою вимерлої аристократії.