Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Пес

У моїх змучених вухах невпинно відлунюють страхітливі свисти і ляскіт, а ще віддалений гавкіт якогось величезного пса. Це не сон — боюся, це навіть не божевілля, бо зі мною вже трапилось забагато, щоб я міг дозволити собі такі милосердні сумніви.

Зараз Сент-Джон — це лише спотворений труп; тільки я знаю чому, і це знання таке, що ліпше пустити собі кулю в лоба, аніж із жахом чекати на таку саму долю. Чорна безформна Немезіда[67] веде мене до самогубства вниз темними і похмурими лабіринтами таємничих фантазій.

Хай небеса простять той дурний розум і збочення, які й довели нас обох до такої жахливої долі! Стомлені одноманітністю повсякдення, в якому швидко набридали навіть насолоди романтики і пригод, ми із Сент-Джоном захоплено поринали у кожну естетичну чи інтелектуальну течію, яка обіцяла розраду у нашому руйнівному пересиченні. Свого часу нас цілком захопили сокровенні таємниці символістів і екстази прерафаелітів, але ці захоплення швидко виснажувалися, розгубивши зовнішню чарівність і новизну.

Лише похмура філософія декадентів ще якось нам допомагала, але й то лише завдяки поступовому зануренню вглиб демонології. Бодлер і Гюїсманс швидко втратили для нас свою привабу, аж доки, зрештою, нам залишились тільки безпосередні стимулювання неприродним особистим досвідом і переживаннями. Власне, саме ця страхітлива емоційна потреба і привела нас на ту гидотну слизьку стежку, яку я навіть у теперішньому жахливому стані згадую із соромом і непевністю, — до тієї страхітливої межі вияву людської ницості, такого мерзенного заняття, як розкрадання могил.

Я не можу розкрити вам усіх подробиць наших жахливих розкопок чи перелічити, бодай частково, найстрахітливіші наші трофеї, які прикрашали своєрідний музей, де ми незмінно мешкали, самотою і без слуг. Наш музей був богопроклятим, неймовірним місцем, де глибоко-глибоко під землею у потаємній кімнаті із сатанинським смаком і невротичною віртуозністю ми створили цілий всесвіт жаху, де величезні крилаті демони, вирізані з базальту і оніксу, виригали з широких вищирених пащек дивне зелене і помаранчеве світло, а приховані пневмотруби будили до калейдоскопічного танцю смерті смуги червоної поховальної китайки, щільно вплетені у непроникно чорні запинала. Через ці труби за нашим бажанням надходили запахи, що найбільше пасували нашому настрою: іноді то був аромат зів’ялих могильних лілей, іноді дурманні пахощі східних святинь над королівськими похованнями, а іноді — я аж здригаюся, згадуючи це! — жахливий крижаний сморід розритої могили.

Попід стінами нашої відразної кімнати стояли численні коробки зі стародавніми муміями упереміш із бездоганними, ніби живими тілами, ідеально збереженими завдяки мистецтву таксидермії, там же стояли і надгробки, викрадені з найстаріших цвинтарів світу. Тут і там у нішах зберігалися черепи усіх можливих розмірів і цілі голови, законсервовані на різних стадіях розкладання: напівзогнилі лисини відомих, благородних мужів, а також свіжі, обрамлені золотими кучериками голівки щойно похованих дітей.

Там були також статуї і картини, що зображали пекельні речі, деякі з них виконав Сент-Джон, деякі були мого авторства. У закритому портфоліо, переплетеному вичиненою людською шкірою, містилися малюнки невідомого авторства, про деякі з них подейкували, що вони належать Гойї, але ніхто не наважувався стверджувати напевне. Там були і наші музичні інструменти, струнні, духові — як мідні, так і дерев’яні, на яких ми із Сент-Джоном іноді вправлялися у творенні дисонансів жахливого звучання і примарної какофонічності, а в численні ебонітові секретери ми складали найдивовижніше, найнеймовірніше могильне начиння, будь-коли вигадане божевільним, збоченим людським розумом. Про ці предмети мені теж не можна говорити. Слава Богу, що мені вистачило сміливості покінчити з ними задовго до того, як я помислив про те, щоб покінчити з собою!

Наші хижацькі вилазки, під час яких ми здобували всі ці жахливі скарби, завжди були художньо пам’ятними подіями. Ми не перетворилися на вульгарних розкрадачів могил, а працювали лише за певного настрою, обираючи визначену місцевість і відповідне довкілля, у підходящу погоду, пору року і місячне сяйво. Такі заняття були для нас найвишуканішою формою естетичного самовираження, тож ми з якнайбільшою ретельністю ставились до деталей. Невдало вибраний час, занадто яскраве світло чи один незграбний удар лопатою у вологий ґрунт могли цілковито нівелювати наше екстатичне переживання, яке ми отримували від кожної ексгумації якоїсь зловісно вишкіреної таємниці землі. Пошук нових місць і належних умов був гарячковим і ненаситним — Сент-Джон завжди був ініціатором цього, і саме він зрештою першим вирушив до того проклятого місця, яке й накликало на нас жахливий і неминучий фатум.

Яка зла доля завела нас на те зловісне голландське кладовище? Гадаю, річ у похмурих чутках і легендах про того, хто вже п’ять століть лежав похований там, хто й сам колись грабував могили і викрав якийсь незвичайний предмет з гробниці, яку пов’язували із могутніми силами. Тепер, у свої останні хвилини, я можу відтворити всі ті події: блідий осінній місяць над могилами відкидав довгі жахливі тіні; гротескні дерева похмуро нависали, торкаючись віттям густої високої трави і покришених надгробків; на тлі місяця пролітали легіони незвично великих кажанів; старовинна заплетена плющем церква величезним примарним шпилем-пальцем вказувала на отруйне небо; фосфоресцентні комахи, що, мов вогники могильних свічок, танцювали у далеких закапелках під тисами; запахи плісняви, зелені і ще чогось невловимого, які долинали з нічним вітром з-поза боліт і морів; і, найгірше, ледь чутний глухий гавкіт якогось, мабуть, велетенського пса, якого ми ані бачили, ані могли навіть сказати, де він. Щойно ми почули цей гавкіт, як здригнулися від жаху, згадавши розповіді тутешніх селян: чоловіка, останки якого ми зараз шукали, кілька століть тому знайшли на цьому самому місці, розтерзаним і понівеченим кігтями і зубами якогось неймовірного звіра.

Я пам’ятаю, як ми лопатами розкопували поховання розкрадача могил, як нас захоплювала ця сцена: могили, блідий місяць, тьмяні тіні, химерні дерева, велетенські кажани, старовинна церква, могильні вогники, що клубочилися в танці, як ми вловлювали нудотні запахи, лагідні стогони нічного вітру і дивний, ледь чутний далекий гавкіт, в існуванні якого ми навіть не були до кінця впевнені.

Тоді ми наштовхнулися на щось твердіше, ніж волога земля, і знайшли напівзотлілу видовжену домовину, з якої із хрускотом осипалися закам’янілі грудки тривалий час не порушуваної землі. Вона була дуже важка і міцна, але настільки старезна, що зрештою ми розкололи віко і насолодилися спогляданням її вмісту.

Багато, на диво багато залишилося від трупа, незважаючи на час, що минув — п’ять сотень років. Скелет чоловіка, хоч подекуди і понівечений іклами того, що його вбило, напрочуд міцно тримався купи, тож ми жадібно витріщилися на чистий білий череп, довгі міцні зуби і безокі очниці, які колись палали кровожерною лихоманкою, як зараз наші власні очі. У домовині лежав незвичайного, екзотичного вигляду амулет, який, очевидно, раніше небіжчик носив на шиї. То була дивна стилізована фігурка чи то крилатого пса, що сидів на задніх лапах, чи то сфінкса із напівсобачою мордою, вишукано вирізьблена у давньосхідному стилі з маленького шматочка нефриту. Кожнісінька риса морди тварюки була неперевершено відразною, вона відображала водночас смерть, збочення і зло. Довкола основи йшов напис літерами, яких не могли впізнати ні я, ані Сент-Джон; знизу ж, ніби печать автора, було вигравіювано химерний масивний череп.

Щойно ми побачили амулет, як одразу ж зрозуміли, що маємо ним заволодіти, що цей скарб — наша законна здобич із віковічної могили. Навіть якби він був нам геть незнайомий, ми б усе одно захотіли його взяти, але що більше ми на нього дивилися, то більше переконувалися, що ми уже бачили його раніше. Він ніяк не стосувався будь-якого мистецтва і літератури, відомих психічно здоровим читачам, але ми його впізнали, бо ця річ згадувалась у забороненому Некрономіконі[68] божевільного араба Абдули Альхазреда як зловісний символ душі у людожерному культі недоступної країни Ленґ у Центральній Азії. Ми ретельно оглянули його зловісні риси, описані старим арабським демонологом; ці риси, писав він, відображають похмурі і неприродні прояви душ тих, хто турбує мерців і докучає їм.

Забравши нефритовий амулет, ми востаннє поглянули на білий безокий череп його власника і закопали могилу, щоб вона виглядала так само, як і до нашого приходу. Коли ми з краденим амулетом у кишені Сент-Джона вже тікали геть із нечистого місця, нам здалося, що на могилу, яку ми геть недавно засипали, спускалася зграя кажанів, ніби у пошуках якоїсь проклятої диявольської поживи. Але світло осіннього місяця слабке і бліде, тож у нас не було певності в цьому.

Наступного дня ми відпливли з Голландії додому, але навіть на борту судна нам здавалося, що на тлі усіх інших звуків ми чуємо слабкий далекий гавкіт якогось велетенського пса. Але осінній вітер стогнав сумно і розпачливо, тож певності в нас не було.

Менш ніж через тиждень після нашого повернення до Англії почали коїтися дивні речі. Ми жили відлюдьками; без жодних друзів, самотою, навіть без слуг, у кількох кімнатах давньої садиби біля холодного і безлюдного болота, тож відвідувачі рідко стукали у наші двері.

Зате тепер нас постійно турбувало якесь нічне шурхотіння — не тільки біля дверей, а й біля вікон, як нижніх так і горішніх. Одного разу нам здалося, що велике, одутле тіло у бібліотечному вікні заступило світло місяця, іншого ж разу ми ніби почули десь неподалік звуки, схожі на дзижчання чи ляскіт крил. Щоразу огляд довкола будинку нічого не давав, тож ми уже вирішили, що це лише гра уяви, яка знову будила в наших вухах слабкий, далекий гавкіт, який ми чули на стародавньому голландському цвинтарі. Тепер нефритовий амулет спочивав у музейній ніші, іноді ми запалювали перед ним свічку із незвичайним ароматом. У Альхазредовому Некрономіконі ми прочитали про властивості амулета і про те, як душа примари пов’язана з предметом, що її символізує; нас вразило те, що ми прочитали.

Тоді прийшов жах.

Однієї ночі 24 вересня, 19… року я почув стукіт у двері моєї кімнати. Гадаючи, що то Сент-Джон, я запросив його увійти, але у відповідь почувся лише верескливий сміх. У коридорі нікого не було. Коли я розбудив Сент-Джона, він запевнив мене, що нічого про це не знає, і був стривожений не менше, ніж я. Саме тієї ночі слабкий, далекий гавкіт на болотах став для нас очевидною і жахливою реальністю.

Через чотири дні, коли ми обоє були у нашому потаємному музеї, почулося тихе, обережне шкряботіння в єдині двері, які вели до прихованих сходів у бібліотеку. Наша тривога тепер подвоїлась, бо, окрім страху перед невідомим, над нами завжди нависав страх того, що можуть знайти нашу жахливу колекцію. Загасивши все світло, ми підкралися до дверей і різко їх відчинили; але нас зустрів лише дивний подув вітру і звук, що ніби віддалявся, — химерне поєднання шурхоту, пересміху і виразного бурмотіння. Важко сказати, були ми тоді не при своєму глузді, марили чи залишалися при тямі. Сповнені найгірших передчуттів, ми лише зрозуміли, що те безтілесне бурмотіння, безсумнівно, було голландською мовою.

Після цього випадку ми жили у все зростаючому страху і напрузі. Загалом, ми притримувалися думки, що поволі божеволіємо, бо наші життя сповнені неприродних експериментів, але іноді ми отримували задоволення від драматичного позиціонування себе жертвами страшного і безжального фатуму. Нам занадто часто марилися шалені видіння, щоб їх можна було перелічити. Наш самотній будинок, здавалося, ожив присутністю якоїсь потойбічної істоти, природи якої ми не могли навіть припустити, і щоночі болотом, над яким гуляли вітри, котився той демонічний гавкіт, щоразу гучніший. 29 жовтня на м’якій землі під бібліотечним вікном ми побачили сліди, які насправді неможливо описати. Вони вразили нас так само, як і орди величезних кажанів, які у небаченій досі кількості заселили околиці садиби, і їх усе більшало.

Жах сягнув своєї кульмінації 18 листопада, коли Сент-Джона, який поночі повертався додому з похмурої залізничної станції, схопила якась жахлива кровожерна істота і роздерла на шматки. Його крики долинули аж до дому, тож я саме вчасно примчав до місця жахливої трагедії, щоб почути шурхіт крил і побачити безформну чорну тінь, яка вимальовувалася на тлі місяця, що сходив.

Мій друг уже помирав, коли я заговорив до нього, тому й не міг відповісти розбірливо. Він спромігся лише прошепотіти: «Амулет — та проклята штука —…»

Тоді він помер — залишилась тільки нерухома маса понівеченої плоті.

Я поховав його наступної ночі в одному із занедбаних садків біля дому, пробурмотівши над його тілом слова одного із сатанинських ритуалів, які він так любив за життя. І щойно я промовив останнє диявольське речення, як почув далеко на болоті ледь чутний гавкіт велетенського пса. Місяць уже зійшов, але я не наважився на нього дивитися. Коли ж на тьмаво освітленому болоті я побачив величезну розмиту тінь, яка ширяла з пагорба на пагорб, то заплющив очі і впав обличчям на землю. Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я підвівся, і, здригаючись, побіг до будинку, де здійснив мерзенний обряд поклоніння нефритовому амулету, що ніби якась святиня стояв у своїй ніші.

Побоюючись жити самотою у старовинному будинку на болоті, наступного дня я вирушив до Лондона, прихопивши із собою амулет і спаливши або закопавши глибоко в землю решту диявольської колекції нашого музею. Але на четверту ніч я знову почув гавкіт, а під кінець першого тижня щоразу, коли залишався у темряві, став відчувати на собі пильний погляд. Якось, прогулюючись набережною Королеви Вікторії і дихаючи свіжим повітрям, я побачив чорну тінь, яка заступила відображення одного з ліхтарів у воді. Повз мене пронісся вихор, сильніший за звичайний порив нічного вітру, і я зрозумів — те, що спіткало Сент-Джона, скоро спостигне і мене.

Наступного дня я ретельно запакував нефритовий амулет і відплив у Голландію. Я не знав, чи можу сподіватися на милосердя, повернувши цю річ її мовчазному, навіки заснулому власникові, але відчував, що мушу спробувати все, що бодай видається логічним. Я не знав, чим був цей пес і чому він мене переслідував, але вперше я почув гавкіт на тому старому цвинтарі, і кожна побічна деталь, включно з останніми словами Сент-Джона, пов’язувала прокляття із викраденням амулета. Ось чому я впав у найглибші безодні відчаю, коли виявив у роттердамському готелі, що кишенькові злодії вкрали у мене цю єдину надію на спасіння.

Того вечора гавкіт був гучний як ніколи, а наступного ранку я почув про невимовно страхітливу подію в одному з найбідніших кварталів міста. Місцева наволоч була нажаханою, бо перед тим нелюдським смертовбивством блідли навіть найдикіші злочини того району. У тамтешньому бандитському кублі невідома істота, яка не залишила по собі жодного сліду, розірвала на шматки цілу родину, а люди, що жили поблизу, чули тільки тихий, безперервний гавкіт величезного пса.

І от я знову стояв на похмурому цвинтарі, де блідий зимовий місяць відкидав жаскі тіні, а голі дерева сумовито схилялися назустріч зів’ялій примерзлій траві і потрісканим плитам надгробків, повита плющем церква насмішкувато впиналась шпилем у холодне небо, а нічний вітер, мов божевільний, завивав із замерзлих боліт і морів. Гавкіт було ледве чути, і він геть затих, коли я наблизився до старовинної могили, яку колись осквернив, злякавши неймовірно велику зграю кажанів, які зацікавлено повсідалися довкола.

Я не знаю, навіщо прийшов туди: помолитися, чи заприсягтися у незламній вірності, чи покаятися перед безмовними білими кістками, що покоїлися піді мною; та хай би якими були мої спонукання, я накинувся на мерзлу землю з відчаєм, який частково був природний, а частково — ніби викликаний чиєюсь могутньою волею. Розкопати могилу виявилося значно легше, ніж я очікував, хоча одного разу я і зіткнувся з дивною перепоною, коли котрась із потвор кинулась донизу із холодних небес і стала несамовито битися об купу могильної землі, аж доки я не вбив її ударом лопати. Нарешті я викопав зогнилу видовжену домовину і очистив її від вологого нальоту селітри. Це була остання осмислена дія в моєму житті.

Усередині вікової домовини, густо обліплений ворухкою масою величезних поснулих кажанів, лежав скоцюрблений скелет, якого ми з другом обікрали; не спокійний і умиротворений, яким ми його тоді бачили, а вкритий запеченою кров’ю і клаптями чужої плоті з пасмами волосся. Він глумливо витріщався на мене своїми фосфоресцентними очницями, гострі закривавлені ікла вищирились у кривій посмішці, ніби пророкуючи мені неминучий фатум. А коли з тих вищирених щелеп пролунав низький, сардонічний гавкіт і я побачив, що у заплямованій кров’ю лапі він тримає втрачений мною доленосний амулет, я несамовито закричав і кинувся бігти, і крики мої невдовзі вихлюпнулись у верески істеричного реготу.

Божевілля верхи на зоряному вітрі… загострені століттями пазурі і зуби трупів… кривава смерть на крилах оргій кажанів із чорних руїн похованих храмів Беліала… Тепер, коли гавкіт цієї мертвої безтілесної почвари гучнішає, а притишений шурхіт і ляскіт тих проклятих перетинчастих крил поволі наближається, я шукатиму забуття у своєму револьвері, бо тільки він може стати мені прихистком від того, чому немає назви і назву чого не можна вимовляти.