Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Найвідоміший з-поміж незнаних


В огромі американських письменників важко знайти більш недооціненого, аніж Лавкрафт. Його прижиттєва популярність була вельми відносна, але саме з його жахливої і фантастичної прози живиться значна частина сучасної поп-культури. І взагалі — без Лавкрафта наш літературний світ був би зовсім іншим.

Ані першим фантастом, ані першим фентезійником пан Говард, звісно, не був. Але йому пощастило творити в той час, коли обидва ці жанри нарешті набували остаточної форми і ознак масовості — і це стало однією із запорук існування «лавкрафтіанського жаху» як невід’ємної частки культури. В період запізнілого американського і британського романтизму, сучасного французькому символізму (зокрема до Бодлера Лавкрафт почував колосальний пієтет), стали дуже яскраво виявлятися фольклорні і ґотичні тенденції. Але в середині-кінці ХІХ століття до типового для романтизму прагнення втекти від світу повсякденності додається ще й страх невідомого. Надто це стосується американської прози. Якщо феномени на кшталт Артура Мейчена у Британії були доволі окремішні і не надто збурювали літературну картину, то для американської прози ще з часів здобуття Незалежності притаманна містичність — гадана (Майн Рід) або реальна (Вашинґтон Ірвінґ). Можливо, річ була в тому, що американці населяли землю, яка їм не належала, і боялись її незнаного і незрозумілого минулого — недарма до сьогодні однією з найпопулярніших причин «паранормальної активності» у книжках і фільмах залишається близькість старих індіанських кладовищ. Людина схильна боятися того, чого не розуміє.

Це чудово усвідомлював предтеча Лавкрафта і один з найвідоміших нині американських письменників — Едґар Аллан По. Його література жахів цілком просякла атмосферою непояснюваного. Іноді це досягається за рахунок антуражу і психології персонажів, часом — завдяки складній метафоричній побудові сюжету, в якому читач усвідомлює лише ненормальність подій і їх перебігу, але сам для себе не може пояснити, в чому річ. Саме таку форму жаху, чи не вперше використану Едґаром По на противагу ґотичним романам і різноманітній пригодницькій фантастиці, Лавкрафт вважав досконалою.

Якщо ранні тексти автора — це все ж, до певної міри, епігонство того ж По і деяких інших тогочасних авторів, то у пізнішій творчості літературні впливи радше набувають форми прямого і непрямого цитування. У пізнього Лавкрафта інші автори — це не основа текстів, а ключ до їх розуміння. Жах пізнього Лавкрафта стає енциклопедичним, з реальною історичною, культурною та міфологічною базою — і саме це робить його настільки реалістичним. У двадцяті роки, коли напрями синкретичної доти фантастики почали, зрештою, розділятися, Лавкрафт спромігся сформувати власний, цілком особливий жанр. Тоді окремо постали пригодницько-фантастичні романи жульвернівського типу, нарешті в окрему течію з «міфологійної» фантастики виросло пригодницьке фентезі, на чолі з Толкіном і Льюїсом, і геть окремо існувала література, базована на квазіісторії, з легковажнішим ставленням до табу на насильство і сексуальність, яка, однак, оповідала ті самі історії «пошуку», «здобуття» і «звільнення», що і книжки, які нині вважаються класикою фентезі. Сьогодні схожі тексти прийнято називати модним терміном «темне фентезі». Найвідомішим предтечею цього жанру можна вважати Роберта Говарда і його історії про Конана. До цього ж жанру сміливо можна віднести і Лавкрафта.

Звісно, запропонована класифікація дуже умовна, але вона допомагає зрозуміти стан фантастичної літератури часів Лавкрафта. Творчість Толкіна і Льюїса тоді нерідко називали «fairy tales» — казки, оскільки їхні тексти і були, фактично, перелицюванням казкового ініціального зростання героя або спробами власної міфотворчості. Суть же текстів Лавкрафта найповніше передає часопис, у якому чи не найчастіше виходили друком його тексти — «Weird Tales» — дивні оповідки. Насправді, вже невдовзі після початку серйозної творчості він майже цілком пориває із неоромантичною ґотикою По і моторошним міфологізмом Мейчена, займаючи окрему жанрову нішу. «Література жаху» — звісно, зручне визначення, однак воно не здатне відобразити суті тексту, який лежить перед вами. Лише серед текстів, які вміщено у цій книжці, жанрова належність може варіювати від драми до поезії у прозі і від епістоли до детективу. Втім, фантастика — поняття теж неоднорідне і легко може виявитися як бойовиком, так і тим самим детективом, однак «жах» — це апеляція передовсім до почуттів самого читача, а не до оболонки тексту. Поняття фантастичного легко вкладається у певні чіткі асоціації в голові читача. Поняття ж жаху, надто у розумінні цього слова Лавкрафтом, — цілковита невідомість, і, що головне, незрозумілість; слово Weird для опису подібного тексту пасує якнайкраще. А от з огляду на інструментарій, за допомогою якого Лавкрафт формує свої тексти, його творчість належить радше таки до так званого «темного фентезі».

Він легко використовує міфи і леґенди, які справді існують, однак цілковито змінює формат стосунків автора і читача із цими поняттями. Його міфотворення відбувається не у світі, цілком відмінному від нашого, а безпосередньо тут і зараз. Майже завжди автор безпосередньо розмовляє із читачем — через листи, щоденники, мемуари чи поліцейські свідчення, під які й стилізована левова частка його доробку. Лавкрафт любить ставитись до читача як до рівного — і тому в його оповідях немає класичного героя. З жахливим і надприродним стикається звичайна людина, яка має свої вади і — головне — вкрай обмежені можливості. Сама суть лавкрафтіанського жаху в тому, що вчинки персонажа не впливають (або майже не впливають) на глобальний перебіг подій. Лавкрафт відмовляється від конфлікту героя і ситуації, створюючи текст, у якому пересічна людина стає заручником цілком незвичайної ситуації. Нерідко участь персонажа у подіях є зумовленою наперед («Фестиваль»), але питання готовності персонажа до випробувань не постає взагалі. Лавкрафт поміщає людину далеко на периферії світових сил, не даючи їй жодного шансу на самостійне існування. Цей хід розташовує його творчість цілком осторонь ідеї паралельних світів, які іноді взаємопроникають. Наш світ — лише піщинка Всесвіту, і це основна ідея його міфологійних текстів. Людська віра — лише ілюзія, насправді бал правлять Інші Боги — Азатот, Йог-Сотот, Ньярлатотеп, Ктулху, — яким підкоряються всі істоти, шановані людиною як божественні, і які (що теж відповідає духу фантастичної літератури того періоду) мають позаземне, але не позасвітнє походження. Інші Боги — не боги у нашому розумінні, вони істоти з далеких зірок, і у Всесвіті є їм подібні, наприклад, розумні гриби Мі-Го з планети Юггот (цікаво, що дев’яту від Сонця планету Лавкрафт описав за кілька років до того, як учені офіційно відкрили Плутон). Учинки героїв мало впливають на світовий баланс, і навіть відносний щасливий фінал («Закинутий будинок») мало що змінює на глобальному тлі, як ми дізнаємося, скажімо, з повісті «У горах божевілля». Людина здатна хіба що підкоригувати власну долю — нерідко ціною психічного здоров’я, — але з перспективи Всесвіту її вчинки не мають жодного значення. Істоти, які населяють Всесвіт, співіснують одні з одними, співіснує з ними і людина. Вона просто цього не знає. Згадки є в кількох текстах, але тексти ці — заборонені.

Це й не дивно, з огляду на те, що Лавкрафт їх просто вигадав. Він узагалі майстер містифікації, а надто — поєднання містифікації з дійсністю. Нерідко він вдається до поєднання реальних містичних чи алхімічних текстів із вигаданими і навіть наводить з них цитати на «доказ» достовірності своїх історій. Зрозуміло, якщо тексти містиків чи алхіміків стосуються природної віри людини у потойбічне, то тексти Лавкрафта формують це потойбічне у зручному для автора вигляді. Найвідомішим зразком такої містифікації, безумовно, є Некрономікон, авторства Абдулли (Абдула) Альхазреда. Питання про існування такого тексту настільки цікавило фанатів письменника (надто ж без можливості перевірити це через Інтернет), що спершу сам Лавкрафт, для посилення ілюзії, написав текст «Історія Некрономікона», а потім уже його шанувальники на підставі цитат і побіжних згадувань у текстах скомпілювали начебто саму книгу. Але оскільки справжню книгу треба десь зберігати, для цього було вигадано місто Аркхем, а в Аркхемі відкрито Міскатонікський університет. Саме його студентам найбільше не щастить на контакти із позасвіттям. Справжній жах, як справедливо вважав Лавкрафт, — той, у який ми віримо.

Насправді творчість Лавкрафта — це не тільки страхітливі оповіді і глобальний хтонічний жах з перспективи маленької людини. Серед його ранньої творчості трапляються як вочевидь навіяні По ґротески («Старий Вар’ят») і гумористичні пародії («Люба Ерменґард»), так і дещо інфантильні історії особистого ескапізму у «щасливе минуле» («Спогади про доктора Семюела Джонсона»). Та справжнім гріхом було б не згадати його «цикл снів», образи якого коливаються від сюрреалістичних притч («Білий корабель») до космогонічних образів («За стіною сну»), і які, власне, є візуалізаціями сновидінь самого автора. Проте, на пізніх етапах творчості Лавкрафт вдався до уніфікації цих текстів — ймовірно, цілком свідомої — в одне ціле із навіяною Говардом альтернативною історією Атлантиди, Стигії і авторських Сарнату та Ултара і, власне, з циклом Інших Богів. Таким чином виявляється, що Інші Боги правили у той період, коли Земля була ще молода, на тому витку історії, який передував нашому, зараз же вони відійшли геть або сплять. І кінець нашого світу настане тоді, коли — і цей образ Лавкрафтіани чи не найміцніше вкорінився у поп-культурі — зорі знову розташуються таким чином, що із підводного міста Рльєх підніметься Ктулху, і світ зануриться у хаос. Та поки ми з вами іще живі, зустріти Інших Богів можемо лише у сфері сну. Це цілком окремішній вимір, зі своєю географією і мешканцями, де на вершині Незнаного Кадату можна побачити Богів і дізнатися Істину. Щоправда, поки що це нікому не вдалося.

Вся ця міфологія і жанрова мішанина зробили Лавкрафта одним із найвідоміших і, водночас, як не парадоксально, — одним із найнезнаніших письменників сучасності. Загальновизнані жахи Кінга і Баркера підкоряються законам жанру, які Лавкрафт описав у своїй теоретичній праці «Надприродний жах у літературі», а численні ґротески і пародії сучасної культури навіяні його творчістю. Цікаво, що за мотивами Лавкрафта не знято практично жодного якісного фільму чи бодай фільму, який би здобув популярність. Сучасний Лавкрафт — це передовсім інтерпретація самого Лавкрафта, і не в останню чергу — проповідувана ним атмосфера невідомого.

Замість підсумків хочемо застерегти — Лавкрафт більш ніж присутній у кожному зі своїх текстів. Поборник тверезості, який, до того ж, жив під час «сухого закону», — і в його розумінні алкоголь не може довести до добра, як і наркотики. Він не втомлюється нагадувати про це у багатьох оповідях. У нього було вельми специфічне ставлення до міжстатевих стосунків, і феміністки втішаться, бо він не сексуалізує жінок. Він взагалі практично не використовує жіночих образів, окрім тих, які відверто позбавлені натяків на сексуальність. Типовий герой Лавкрафта — чоловік, який спілкується з чоловіками і з чоловіками ж вирішує чоловічі питання. Лавкрафт не надто любив голландські колоніальні громади, яких у рідному йому штаті Мен вистачало, — тож готуйтесь до інцестних виродків і деґенератів, якими рясніють деякі його твори. Лавкрафт жив у добу, коли у США процвітали расизм і нацизм (тоді це не вважалось поганим — sic!), його тексти просякнуті відвертим висміюванням і зневагою до нерозвинених племен, іспанців і негрів. Сьогодні ці деталі неабияк віднаджують деяких читачів із загостреним відчуттям історичної справедливості.

Лавкрафт дуже легко ділиться з читачем почуттями власних текстів. Ймовірно, йому теж було страшно.



Остап Українець

Катерина Дудка









Загрузка...