ЖАРТ. Із життя психів

Інка (4)

Хто такі друзі? Й чи варто засмучуватися з того приводу, що їх немає? Надто ж зважаючи на той факт, що сам їх не визнаєш?

Інка вже давно помітила: варто було їй ковтнути спиртного, як характер думок переходив на інший, особистий рівень. Це їй не подобалося, та якась егоїстична частина її вперто тягнула своє… А, може, їй просто траплялися погані друзі? Не такі, як треба?

І що ж у них поганого? Все це веселі, цікаві чимось, небайдужі до тебе створіння. Дворова подруга, пацанка Елка - чим не бойовий товариш? Хімік - досить розумний хлопець, не стільки, правда, розумний, скільки напханий знаннями, та хіба погано мати під рукою ходячу енциклопедію? (Ага! Ось що тобі, виявляється потрібно, Інночко. Не людина - енциклопедія. І Елка потрібна була, коли в неї самої проблем було поменше, коли вона більше мовчала і вислуховувала твою маячню. А тепер, коли почала верзти свою, то вже вона й ні до чого.)

У класі друзів шукати й не варто. Дружбою тут і не пахне, всі вони надто вже малі й колективізовані. Будь-яке суспільство, будь-який колектив будується на брехні, підлабузництві, силі одних і слабкості інших. До чого ж тут дружба? Оці сьогоднішні, так звані неформали… Та ці взагалі були непотрібні. Мабуть, вони найбільше відповідають значенню слова «друзі»: друзі повинні бути ні до чого. Чому повинні? Кому повинні? Для чого повинні? Ні для чого, ніби знову хтось (милий, рідний) повторив по складах у голові, непотрібні вони тобі…

Свою шизофренію Інка сприйняла спокійно. Та й чому шизофренію? Вона знала достатньо слів і моделей. Наприклад, «припустимо». Припустимо, завівся у голові такий собі хтось. Навіть, не «такий собі», а певний. Припустимо, є певний хтось у голові…

- Інко!

Ну знову він! Тролейбус їхав додому. Тварючка сиділа поруч. Проводжала маленьку дівчинку додому, щоб її не дай Боже, ніхто не скривдив. І знову відривала від роздумів, і цим кривдила найдужче. Була в неї така звичка: відривати. Не лише у неї - у всього світу останнім часом з’явилася ця звичка. І постійно - у той момент, коли майже вхопила думку. У думок - слизькі хвости, за них важко хапатися, але можна, і ухопити, і втримати можна. Коли ніхто не відволікає. І от тепер вона знову… До біса таке кохання! Декілька хвилин утіхи по декілька, а то й по одному разу на тиждень, зате скільки нервів! Скільки втрачених, загублених думок, майже додуманих… Майже.

І якщо цілий світ - це неминуче зло, то тварючка може бути поруч, а може й не бути. Її можна просто вигнати… А чи можна, Інко? Та навряд. Називай це хоч пристрастю, хоч коханням, хоч звичкою, та навряд…

- Інко, - знов озвався він, жартома поскуб за вушко.

Вона вдарила його по руці, сердито спитала:

- Що?

- Ти нічого не хочеш мені розказати?

Так, стоп. Ось тут стоп. Це вона повинна була спитати. Одразу ж, при зустрічі. Гей, хто ставив цю п’єсу? Ви дали акторові не ті слова. Хіба це її Елка бачила з якоюсь відмороженою топ-моделлю?

- А ти? - пішла у наступ вона.

Поруч із ним вона явно опускалася, ой, як опускалася! Просто провалювалася кудись униз, на порядки нижче, ніж була, на землю грішну, до тварючок і комашок, що її оточували. У приємну сіру масу, тепленьку, рідненьку багнюку. Просто свиня якась, а не людина.

І от знову. От давай тепер іще влаштуємо сімейну драму. «Санта-Барбара», серія дві тисячі якась там, сцена перша: розбори у тролейбусі. Чи дійде до мордобою? Ставки, леді й джентльмени, робимо ставки!

Він хитро посміхнувся, посварився вказівним пальцем:

- Я перший спитав.

Інка серйозно глянула йому в вічі:

- Ну, давай.

- Що? - не зрозуміла тварючка.

- Викладай свої аргументи проти мене. Тільки, будь ласка, спокійно, чітко й ясно.

Молодець, Інко, просто-таки айсберг в океані. Замовкни, хтось із голови, з тобою потім розберуся. Ви всі мене дістали! Коханий помовчав. Потім невпевнено почав:

- Ти просто стала якась не така. Де моє кохане руде сонечко? Моя дівчинка з найвеселішим у світі сміхом? Чому ти не смієшся, Інко? Сьогодні я наглядав за тобою спеціально. Жодного разу ти не засміялася… Інко, де твій сміх? Де ніжні долоньки?

Ага, то за мною ще й спостерігали!

- Ось вони, долоньки, - з їдкою посмішкою покрутила ними Інка у нього перед носом, повільно поляскала ними. - Браво, котику, які гарні слова ти десь узяв. З Тошиного цитатника чи сам вигадав?

- Інко, - докірливо сказав він.

- Що «Інко»? - спалахнула вона. - Такі гарні слова мені ні до чого. Це мішура, дешеві прикраси, - вона цокнула нігтем по золотій сережці у вусі, - розумієш?! Мені суть потрібна… - вона замовкла і втомлено подивилася на нього, -… а суті я не бачу.

- У чому? - спитав він.

- Ні в чому, - відказала вона. Поглянула йому у вічі, ніби хотіла іще щось сказати, та потім махнула рукою, - не зважай… Це я так…

Він кивнув, надовго замислився. Інка не заважала. По-перше, вона знала, як неприємно, коли тебе збивають з думки, по-друге, було приємно, що хоч іноді тварючка про щось узагалі могла думати.

- Ти мене кохаєш? - раптом спитав він. Так ось про що ми думали!

Вона поглянула на нього, надовго задивилася у очі: хотілося щось там знайти. Що? Незрозуміло. Просто дуже важкий він став останнім часом, просто забагато нервозності стало у їхніх стосунках. Ніби обоє знали, що залишаться одне без одного, але за щось чіплялися, кричали, гнівалися… Просто дуже багато останнім часом з’явилося різних натяків і чуток. Забагато. Тварючка, тварючка… Нарешті промовила:

- Так.

Потім вони мовчали.

Біля квартири, шукаючи ключі, довго думала, чи не збрехала. Кепські відносини з кепською істотою… Що таке кохання? Вона знала, що таке кохання для нього: розуміння, секс, спільні друзі, просто ввесь час бути поруч… Вона не розуміла, що таке кохання для неї. Не для дівчини, не для п’ятнадцятирічної рудої істоти - для неї, для людини. Кохання ґрунтується на емоціях, людське ж існування на розумі. Навіщо кохання? Може, щоб не перенапружувати мозок? Потрібна ж іноді й розрядка.

Зайшла додому. Мама поралася на кухні. Ерастович дивився телевізор. Сімейна ідилія. Якщо не зважати на один випадок у парку.

- Я вдома! - гукнула вона.

- Невже? - здивувалася мама з кухні. Ой, зараз почнеться.

Мама вийшла у коридор, грізно склала руки на грудях:

- Невже ваша величність нарешті вирішила згадати про існування такої дрібниці, як дім і матуся в ньому, яка вже місця собі не знаходить від хвилювання?!

Голос її повільно йшов угору: від звичайно-побутово-розмовного до голосно-гримаючого.

- Ма, тобі б у опері співати, - посміхнулася Інка, скидаючи кросівки.

Мама рвучко розвернулася, грюкнула за собою кухонними дверима. Двері ж невинні! Ой, мамо, мамо. Місця собі не знаходить, а… Інка потягнула носом… а котлети Ерастовичу смажить. Ну коли ви зрозумієте, що зі мною нічого не трапиться?! Що я доросла людина?! Що тварючка від мене не відстане, доки до дверей не допре?! Інка зайшла до кімнати, пронизливо глянула на вітчима. Вітчим трохи плавав перед очима. Не можна так багато пити!

- Ну як, Денисе Ерастовичу, справи на роботі? - значуще спитала вона.

Ерастович трохи зблід, але мужньо тримав оборону:

- А як, Інночко, у школі?

Ой, які ми люб’язні! «Інночко» - це щось новеньке у нашому лексиконі.

- У школі все добре. З зарубіжної зараз проходимо «Злочин і кара». Там так цікаво. - Вона хижо примружилася. - Про те, як бабусю. Сокиркою. По голівці.

Останнє слово виділила наголосом. Сказала майже по складах. Ерастович засовався у кріслі. Він розумів: Інчині прогули й цигарки мама пробачить, а от його, Ерастовича, обійми з якоюсь кралею на лавочці… Мабуть, зараз він думав, наскільки це поганий жарт природи, жіноча солідарність.

- Інночко, - обережно почав він. (Які ж ми сьогодні ласкаві!). - Слухай… а тобі, може, гроші потрібні?… На кишенькові видатки…

Вона зморщила носика.

- Від вас? - вклала в це запитання якомога більше презирства й огидливості.

Вийшла, грюкнула дверима.

Пішла до ванної, там умилася, глянула на відображення у дзеркалі. Ну? І що робити далі? Сказати, що перетвориш чиєсь життя на пекло - це одне. Перетворити його - це зовсім інше. Ну, нічого. Зараз вечір, зараз вона стомлена, та ще й добряче піддата. Зранку все стане на свої місця. Зранку все буде добре. Зранку все завжди буває добре. Ранок - це завжди свято. Коли сонячне світло вдирається до твоєї кімнати й розганяє по кутках усі тіні, всі нічні жахи, ти позбуваєшся страху. Інка всміхнулася собі у дзеркало. Всередині вже зароджувалося відчуття ранку, нового дня, який буде кращим, яскравішим, розумнішим від учорашнього.

Вона пішла на кухню - миритися з мамою. З мамою миритися було важко. Потрібно вислуховувати з півгодини: спершу - яка ж вона, Інка, невдячна, потім - усі ми жінки такі, далі - які ж ми, жінки, класні, нарешті - всі жінки відьми і, взагалі, допоможи мені помити цю каструлю. Найважчим було промовчати, не сказати: «Мамусю, це все банальщина, все це я знаю, все це я вивчила вже давно. Кому ти щось доводиш? Собі? То чому повинна слухати я? Я по самісінькі вуха переповнена цією життєвою жіночою мудрістю. Дайте ж мені мудрість не життєву!»

Та якщо витримати, одразу стаєш золотою дитиною, що допомагає мамі. І, нарешті, можна зосередитися на думках під час миття посуду… І сподіватися, що хоч тепер тебе ніхто не чіпатиме.

Одначе того вечора була чомусь лише одна думка. Як порожня бляшанка, торохтіла вона в голові, гучно відлунюючи всередині. Думка про кохану тварину. Тварючку. Істоту…