ЖАРТ. Із життя психів

Інка(7)

Вона вешталася квартирою зі Сфінксом на руках. Голова ще трохи паморочилася, та їй було вже набагато краще. От тільки нудно. Просто не було чого робити. Багато думати неможливо: в голові одразу озивалося болем, починало нудити. Та що думати! Ні читати, ні писати… Інка жила всім цим, а тепер сказали: не можна. Розслабся, дитино, лежи у ліжечку й ні про що не думай. Від недумання ставало ще гірше. Мозок набрякав і, здавалося, от-от потече крізь вуха. Найзручнішим станом було вештання по хаті. Мама - на роботі, Ерастович - теж. Мабуть.

Хоч би побалакати з кимось. Та з ким же, з ким? З усіма попрощалася ще в лікарні. Ні-ні, вона не шкодує про це. Їй ставало погано від однієї думки, як заходить у гості Елка, починає смалити одну за іншою цигарки, розповідає про черговий татусів викидон. Або ж як приходить тварючка, приносить із собою пляшку дешевого вина: тобі зле, Інночко? Випий, і все минеться. А потім - підемо в ліжечко, секс - найкращі ліки… Брр! Та все одно, якби з кимось поговорити, то не так погано було б. З ким?…

- А хоч би й зі мною, - він сидів на підвіконні й дивився на Інку насмішкуватими чорнющими очима.

- Богдане! - зраділа вона. - Як добре, що ти прийшов!

Він посміхнувся ширше. Зістрибнув з підвіконня й солодко потягнувся.

- А я думала, ти - продукт моєї хворої уяви, - повідомила Інка, уважно розглядаючи його, вперше такого реального. Вперше не серед туману, не в голові, а просто перед нею, посеред її кімнати. Хлопець невисокий, трохи вищий за неї, чорноокий, із пофарбованим у якийсь блідо-жовтий колір волоссям. Цікавий. Посмішка - хитрюща. Він таки подобався їй.

- А тепер як думаєш? - він підморгнув та обернувся навколо своєї осі, - щоб краще розгледіла.

- Тепер не знаю, але ти мені подобаєшся.

- Ти мені теж, - раптом він підскочив, обійняв її за плечі, підморгнув. - Одружимося?

Це був жарт. Вона весело засміялася у відповідь:

- Зачекай, лише шнурки випрасую.

Він засміявся теж.

- Ага, і взуєш кеди з випрасуваними шнурками під весільне плаття.

З ним було легко й добре. Й не треба було зовсім ні про що думати. Та й не хотілося думати.

Він пройшов по хаті, зазирнув до спальні.

- Фе! Шкарпетки Ерастовича прямо на підлозі! - гидливо узяв їх двома пальцями, жбурнув у вікно. Інка знову засміялася.

- Навчімо його бути охайнішим, кицю!

- Так! - радісно погодилася вона.

Богдан знову пройшов по хаті. Хода в нього була цікава: розв’язна, лінькувата, трохи з якимось викликом. Раптом (він усе робив раптом, Інка це зрозуміла, будь-якої миті від нього можна було чекати чергового викидону), раптом він не сів, а плигнув на стілець, вмостився з ногами. Серйозно, трохи допитливо подивився на Інку.

- Сумуєш? - спитався він, розуміюче похитавши головою.

- Трохи є, - позіхнула вона.

- Та не трохи, - він сверлив її поглядом, - дуже сумуєш…

Раптом очі хитро зблиснули - у цю голову таки прийшла якась ідея. Інка захоплено дивилася на нього. Ну, кажи вже, кажи! Що ти вигадав?

- Слухай, кицю, тебе треба розважити.

- Як? - її очі теж загорілися. Вона вже була певна: розважатися з Богданом - весело.

- Знаєш, твій струс припав на дуже визначні дні. Одне слово, цієї ночі буде зліт на Лисій горі. Ти хочеш стати відьмою, кицю?

А от це був не жарт. Це було серйозно поставлене запитання, яке вимагало серйозної відповіді.

- Стати… - Інка замислилася. Мама казала, жінки - це відьми. Більшість жінок, це Інка зрозуміла давно, дурепи. Цікаво, відьми належать до більшості чи до меншості? - Стати - ні. Та хотілося б спробувати.

Богдан іще мить допитливо дивився на неї. Здається, не чекав такої відповіді. А на що ж чекав? Що вона кинеться йому на шию й вигукне: «Так, любий, це бажання всього мого життя!»? Нарешті він згідно хитнув головою:

- Добре, кицю. Зачекай, поки смеркне.

Клацнув пальцями і зник у повітрі. На його місці залишилася лише тоненьке пасмо диму.

- Теж мені, Коперфілд! - посміхнулася Інка. Ще раз пройшлася. Стало легше. Після візиту Богдана полегшала голова, поясніло сонце за вікном, вже не хотілося гризти себе за те, що не можеш повернутися до головних запитань. Не можеш - не треба. Ходімо розважатися! Інка ковтнула снодійного, вирішивши добре поспати. Гулянка, видно, буде гарна. Ще б пак! Відьми! А гарна гулянка на ніч після нещодавнього струсу - діло важливе, потребує багато сил і енергії. Сил і енергії… Інка позіхнула, згорнулася клубком у ліжку. Богдан… Бог-дан… Слушне ім’я для янгола. Даний Богом, надісланий Богом… Хоча ейфорію колись теж уважали даром богів, а тепер це просто психічний стан. Та як гарно, що є свій янгол… А звідкіля він може взятися, цей янгол?… Стоп, не думати. Спати. Спати… Спати…

- Гей, кицю, ти чого спиш? - прошепотів хтось поруч.

- Га? - вона хутко сіла, розплющила очі. За вікном уже давно смеркло. Ерастович звично хропів за стінкою. Мабуть, вони вирішили її не турбувати, побачивши, що спить. Часом струс мозку - річ непогана. Тоді тебе не турбують, не викладають свою життєву філософію, не змушують бути золотою дитиною.

Отож, надворі темно, а поруч сяють ще темніші Богданові очі.

- Тихо, - пошепки наказує він, і серце радісно підстрибує в очікуванні, - швидко збирайся.

Інка встала, озирнулася.

- Та я зібрана… - трохи розгублено знизала плечима вона.

Він зміряв її уважним, оцінливим поглядом. Трохи вичовгані джинси, старенькі кросівки, трохи скуйовджені після сну руді кіски. Що ж, готова.

- ОК, - зблиснув він у темряві білими зубами, - на чому полетиш?

Вона замислилася.

- А на чому можна?

- А що в тебе є? - насмішкувато відповів він запитанням на запитання. Інка знову знизала плечима.

- Та… багато чого. Але воно не дуже літає. Хіба що зверху вниз.

Богдан засміявся. Він розумів, що це був жарт.

- Добре. Перелічую: віник, швабра, килим. Вибирай.

Інка потягнулася, позіхнула:

- А на ліжку не можна?

- У, ледацюго! - посварив він. - Не можна. По-перше, ним важко керувати, по-друге, спробуй-но пропхати його у вікно.

Інка замислилася. Й одразу ж запаморочилася голова. Не можна замислюватися, коли в тебе струс мозку. Навіть про те, на чому летіти на відьомський зліт.

- Ой, Богданчику, не знаю. На твій вибір.

- У кожного транспортного засобу свої недоліки. Віник - дуже короткий, за швабру незручно триматися, з килима постійно здуває, якщо не лежати, притуливши голову аж до його поверхні. Та й маневрування у нього гірше буде…

- А що ти обрав би?

Він засміявся.

- А я полетів би самостійно.

- А я так можу?

- Вибач, кицю, це не жіночий, а тим більше не відьомський привілей.

- Що ж… Спробуємо, напевне, швабру, - нарешті вирішила вона. Богдан клацнув пальцями. Мовби знехотя, дозволяючи. Грюкнули двері комірчини, відчинилися двері Інчиної кімнати, й до неї повільно, трохи лінькувато обертаючись у повітрі, підлетіла швабра.

- У-ух, - захоплено видихнула Інка, провела долонею по майбутньому транспортному засобу, що слухняно завмер у повітрі.

- Мало не забув, - ляснув себе долонею по лобі Богдан, - це тобі.

І простягнув Інці невеличке дзеркальце. Дзеркальце було з довгою тріщиною посередині.

- Не міг уже ціле подарувати! - образилася Інка.

Богдан посміхнувся. Це був жарт, бо Інка знала, що для чогось ця тріщина потрібна. Може, не менш потрібна, ніж швабра та й сама Інка.

- Розбиті дзеркала - це перехід в іншу грань, - сказав Богдан, - тому, до речі, люди їх і бояться.

- Іншу грань чого? - спитала Інка.

- Стоп-стоп-стоп! - Богдан підняв руки. - Не думаймо, бережімо голову. Скажімо, просто в інший світ.

- Припустимо, - обережно сказала Інка. У певний інший світ, який є гранню… чого?… Всесвіту?… Щось луснуло в голові, біль вдарив у скроні. Інка замружилася. Богдан підхопив її, ніжно обійняв, провів долонею по рудих косах.

- Тихо-тихо, кицю, - якось аж перелякано сказав він, - обережно. Не перенапружуйся.

Та хіба ж це було перенапруження? Малесенька думка, що майнула в голові, більше нічого. Клятий струс! Інка ладна була розплакатися від образи. Та не розплакалася. Поруч був Богдан. Такий гарний, такий милий, просто-таки Богом даний. Він заспокоював, шепотів щось на вушко, і біль потроху, потихеньку згортався, відповзав назад.

- Ти хороший, - усміхнулася йому Інка.

- А ти - відьма, - всміхнувся він у відповідь. Це був жарт, тому Інка засміялася, тихенько, щоб не розбудити приспаний біль, який ще існував десь на краєчку її свідомості.

- Подивись-но у дзеркало, - запропонував Богдан.

Інка слухняно взяла розбите дзеркальце, поглянула у нього. Мало не відскочила від подиву і якогось дивного захвату. Це була вона. Та не вона-дівчинка-розумниця, а вона - відьма. Звичайні й такі звичні руді кіски перетворилися на каскад вогненного волосся, сяяли величезні зелені очі - такі, що за ними й обличчя майже не було видно, а саме обличчя побіліло настільки, що аж світилося, риси його загострилися, якщо не до хворобливості, то до такої краси, що була на грані з хворобливістю.

- Це - я?! - їй аж подих перехопило.

- Ти, кицю. На сьогоднішню ніч. Якщо захочеш, будеш така завжди.

Вона промовчала, бо не була певна, чи захоче. Зараз Інка-відьма ні в чому не була певна.

Богдан відчинив вікно, жестом запросив її сісти на швабру. Інка легко перекинула через неї ногу, обережно взялася обома руками.

- Тримайся міцно, - підморгнув Богдан. В очікуванні польоту він аж горів.

- Як нею керувати? - раптом перелякалася Інка.

- Це мої проблеми. Ти, кицю, лише тримайся.

Інка слухняно кивнула, вхопилася за швабру так, що аж пальці побіліли.

- Даю відлік, - посміхнувся Богдан, - три… два… один… старт!

Старт вийшов не дуже. Ні, вона полетіла і стрімко помчала вперед, проте добряче перелякалася. Швабру так шарпонуло, а потім вона так різко провалилася в нічну пітьму, що новоявлена відьма ладна була заверещати.

- Інко! - Богдан був десь поруч, кричав крізь свист вітру у вухах. - Інко, ти летиш! Розплющ очі! Подивися на тих комах унизу! Гей!

Він теж ладен був сміятися з утіхи. Мабуть, полюбляв гострі відчуття. Інці ж було не до сміху. Може, хтось і літає із задоволенням на швабрі, але тільки не вона. По-перше, на ній незручно було сидіти, по-друге, було досить холодно, якщо не сказати зимно, по-третє, знову повернувся страх, знову згадувалися сни про татусів літак і подробиці катастрофи. Дивно, а от на дах вона завжди лазила легко і з задоволенням. Видно, боялася лише через те, що не контролювала ситуації.

- Інко, - наполегливо гукав десь над вухом Богдан, - розплющ очі!

- А, може, я так… - невпевнено відказала вона і ще дужче заплющила очі.

Ну, яка з неї відьма?! Навіть на швабрі нормально не пролетить! А як на неї подивляться інші? Там, на злеті. Добре-добре, наступного разу вона попрохає Богдана навчити її керувати польотом самостійно… Стривай, Інко! Який ще, в біса, наступний раз? Ти ж хотіла лише спробувати, лише на одну ніч… А… а треба ж мені буде якось повертатися, от тоді й попрохаю, знайшлася вона. Так, стій, Інко. Що це ти робиш? Виправдовуєшся, хитруєш сама із собою? Ще цього бракувало!

Після струсу Інка помітно змінилася. Видно, через цю постійну нудьгу. Вона прагнула розваг, таких як ось цей зліт, чогось простого й цікавого. Та її частина, яка раніше була головною, яка не дозволяла сидіти в генделику і пиячити з друзями, гуляти з Елкою, бути нормальною п’ятнадцятирічною дівчиною, зараз кудись щезла. Не те, щоб геть щезла, - просто відійшла в тінь. І часом подавала слабкий голос. І ось цьому голосові Інка зараз опиралася, хитрувала з ним, виправдовувалася. Богдан же цей голос взагалі зводив до нуля. Самою своєю веселою й насмішкуватою присутністю, самим фактом свого існування. Нічого, заспокоювала себе Інка, це мине. Це просто реакція організму на те, що мені зараз не можна напружувати мозок… Ні, вона не заспокоювала себе, вона, хай йому дідько, знову намагалася виправдатись.