ЖАРТ. Із життя психів

Янгол (8)

- Знайомся, Янголе, це мій шкільний приятель, Борис Едуардович, - переможно усміхнувся Василь Анатолійович. Чоловік поруч із лікарем теж усміхнувся. Трохи напруженіше, ніж такий собі Борис Едуардович, що просто проходив тут і вирішив зазирнути у гості.

- Можна просто Борис, - сказав він.

- Янгол, - відрекомендувався Янгол. У погляді знову промайнув ледве помітний глум. Це було добре. Бодай щось та промайнуло.

- Янголе, - провадив Василь Анатолійович, - Борис - фізик. Я привів його до тебе, щоб ти розказав йому про будову Всесвіту. Й усі рівняння свої пояснив. І все інше… Мені здається, він зрозуміє тебе краще, ніж я.

Янгол уважно поглянув на фізика. Раптово спалахнув усмішкою. Василь Анатолійович аж ревність відчув. З ним мовчить, як баран, дивиться порожніми очима у стелю, а тут - усміхається фактично незнайомій людині. Чи, може, у психа упереджене ставлення до фізиків?

- Я вас залишу, панове, - посміхнувся Василь Анатолійович і кинув на Бориса застережний погляд. Пам’ятай, що він - псих. Він товкмачив це дорогою до палати. Пам’ятай, Борисе, він - псих, ненормальна людина. Ні-ні, не буйний, але постійно пам’ятай, що він - псих. Інакше він дуже швидко заплутає тебе під час розмови, розумієш? Запам’ятав? Псих (…а не янгол, кортіло сказати йому, але стримався, не сказав). Було таке відчуття, ніби не Бориса він умовляє, а сам себе.

Василь Анатолійович вийшов, міркуючи над тим, чи правильно вирішив залишити їх наодинці. Янгол ще раз подивився на Бориса. Вони усміхнулися одне одному, ніби виникло між ними якесь дивне порозуміння. Запросив сісти на краєчок койки, сам підвівся.

- Борисе, ви гарний друг, якщо погодилися залишитися наодинці з психом на прохання Василя Анатолійовича.

- Мені й самому цікаво, що ви, Янголе, можете розповісти. Василь переказував мені дещо, я, чесно кажучи, не все зрозумів, але зацікавився. Є в мене одна дитина, дуже обдарована і дуже спрямована у Всесвіт. Якщо ваші слова допоможуть пояснити їй щось, я буду вам дуже вдячний.

Янгол здивовано здійняв брови:

- Тобто ви тут через дитину? І все? А вам, фізикові, самому не цікаво?

Борис посміхнувся у відповідь:

- Відкрию вам, Янголе, таємницю. Я боюся знань. Велике знання - це великий біль. Тому я і не пішов у науку, а став простим вчителем.

- Але ви пропустите біль крізь себе, - Янгол тепер дивився на Бориса інакше, серйозно, - все одно ці знання будуть у вас, інакше ви нічого не поясните дитині.

- Трохи побудуть, - згодився Борис, - та потім я віддам їх їй. Випущу з себе.

- Ви передасте дитині біль… Борисе, а вам не шкода цієї дитини?

- Діти не відчувають болю, Янголе. Такого болю. У них ще немає таких рамок, як у нас, у мене особисто. Вони все сприймають легше, їм нічого не доводиться ламати всередині себе. Я прагну, щоби ця дитина взагалі залишилася такою, якою вона є: поза рамками. Тоді моє життя буде недаремне.

Янгол помовчав. Потім повільно хитнув головою.

- Я спробую пояснити. Зрозуміти мене, мабуть, нелегко. Та розумієте ж ви якось своїх дітей. Спробуйте тепер зрозуміти янгола. У вас є чим писати?

Борис дістав із портфеля зошит і ручку. Янгол вдячно посміхнувся. І почав розповідати.

Василь Анатолійович дедалі більше нервував. Сьорбав чергову чашку слабкої кави і дуже шкодував зараз, що не палить. Це, мабуть, заспокоїло б. Він сидів у своєму кабінеті, навпроти лежала лікарняна картка Янгола. Та читати він зараз не міг. Серце чимдуж калатало. Це від кави, казав собі він і сьорбав знову, це від кави. Та це було не від кави. Вже третю годину фізик сидів у Янгола, і Василь Анатолійович знову і знову лаяв себе за те, що залишив їх удвох. Він був майже певен, що Янгол переміг, що Борисові забракло розуму й аргументів, аби протистояти психові. Звичайно ж, не забракло. Кому під силу протистояти… янголові?… Хай йому дідько, та він уже був упевнений в тім, що Янгол - янгол. У тім, що незабаром той зірветься з місця і полетить. Крізь ґрати полетить, до неба, до сонця, до сили, що створила його. Василь Анатолійович допив, походив кабінетом. Усе, думав він, усе, звільнюся. Це те ж саме, що вважати, ніби лікарнею ходить убивця-китаєць, а Людмила з п’ятнадцятої тягає за собою ще п’ятьох: чарівника, Троля, пінгвіна, насмішкуватого телевізора на трьох лапах та інопланетянина з Альфи-Центаври, який вельми полюбляє борщ і боїться пилосмоків. Та й Андрійко з першої - прямий нащадок Тутанхамона, через що всі, купно з Василем Анатолійовичем, постійно намагаються його отруїти. І баба Марта - просто Марія з мексиканського телесеріалу… Все-все, досить. Досить янголів, китайців, марій… Звільнюся.

Ех, а до пенсії всього два роки… Може, не полетить за цей час Янгол? Аякже! Не полетить! Вже з тиждень готується, пір’ячко чистить… Сто-оп! Досить! Василь Анатолійович підійшов до чайника і вже хотів знову налити собі кави, коли до кабінету залетів Борис.

Він тоскно дивився на фізика. Так, здається, ще один пацієнт. Борис був біліший, ніж побілена стеля, в очах стояли сльози, щоки гарячково палали, картину доповнювала істерична посмішка. Все, звільнюся, остаточно вирішив лікар, завтра ж.

- Я звільнюся, - ніби відгукнувся на його думки Борис.

- Чому? - безнадійно спитав Василь.

- Як, як я можу бути вчителем?! Як, коли й сотої, тисячної частки цього не розумію?! - він дістав списаний схемами зошит. - Як я можу нести знання, якщо вони невірні?… Ну, не те щоб невірні, але недостатні. А недостатність настільки серйозно впливає на результат! Вся наука, розумієш, Василю?! Вся! Наука! Невірна! Точна - неточна!

- Борисе, Борисе, - спробував спокійно говорити лікар, коли перша хвиля відчаю минула, - ти що, забув, що я тобі казав? Він - псих. Дуже розумний, але псих. Він усе це вигадав, просто заплутав тебе.

Борис дивився на нього, й у цьому гарячковому погляді не було розуміння, був тільки захват.

- Ти що, віриш у Бога? - спробував іншу тактику Василь Анатолійович. - Борисе! Ти ж атеїст! Який, у дідька, Бог?! Які янголи?!

- Не було всесвітнього вибуху, Василю, - з якимось аж стражданням від свого розуміння поглянув на нього фізик. - Немає ніяких чужопланетних цивілізацій. Це ніщо, прикраса… Воно тут, усе тут… Дивись, ось це рівняння…

І він силою посадив лікаря за стіл, почав пояснювати незрозумілі букви і креслення в зошиті. Василь Анатолійович не розумів. Він просто нічого не чув і не бачив крізь свій відчай. Білий туман замість формул, якесь невиразне бубоніння над вухом замість Борисового голосу. Ненавиджу. Цього психа. Усіх інших, укупі з ним, фізика, себе, чортову роботу, ненавиджу! Не вірю! Ніяких янголів, ніяких богів, ніяких рівнянь і скажених фізиків! Василь Анатолійович кліпнув, струснув головою, повертаючись до тями.

- Борисе, - обережно спробував відволікти друга.

- …і ось тут, Василю, тут найголовніше, розумієш…

- Борисе, - він обійняв друга за плечі, тицьнув йому зошит до рук.

Той, здається, нічого не розумів, несамохіть узяв зошита, механічно підвівся, пішов до дверей, щось іще силкуючись розповісти лікареві. Василь Анатолійович обережно, легенько виштовхував його.

- Так, так, розумію, друже, - заспокійливо примовляв він, - а зараз іди додому, відпочинь. Завтра все вкладеться в голові, тоді прийдеш, побалакаємо…

- Ти мені не віриш? - раптом збагнув Борис.

- Ну що ти, - щиро посміхнувся лікар, - це просто важко одразу сприйняти.

- Так-так, важко, - збуджено закивав Борис.

- Ну все, друже, - нарешті випхав, - давай, до завтра.

Борис мляво махнув рукою і, похитуючись, пішов уперед, притискаючи зошит до грудей.

- Під машину не потрап! - гукнув наздогін лікар. У такому стані може трапитися будь-що. Не обертаючись, Борис мляво відмахнувся і зник за ворітьми.

- Навіщо ти це зробив? - гримнув Василь Анатолійович, залетівши до Янголової палати. Той обернувся від вікна, глянув пронизливо і з погордою:

- На ваше прохання, - спокійно відповів.

- Навіщо?! - істерично скрикнув Василь Анатолійович.

- Я вагався, - знизав плечима Янгол, - та Борис так хотів допомогти одній дитині…

- Якій, у біса, дитині?! Як він комусь допоможе?! Він зараз сам, як безпорадна дитина!

- Воно минеться, - заспокоїв Янгол. Василь Анатолійович безсило опустився на койку. Підвів стомлений погляд, вже тихіше спитав:

- Що ти йому розповів?

- Те саме, що й вам, - знову знизав плечима Янгол, - проте він хотів зрозуміти. І зрозумів.

Лікар підвівся, повільно, згорбившись, почвалав до дверей. На порозі озирнувся:

- Це точно минеться, Янголе?

- Авжеж, - і Янгол усміхнувся. Усмішка цього разу була не так, як завше, - вона була гарна, лагідна і заспокійлива. Від неї одразу ж зробилося легше. Лікар вийшов.

Янгол сів на підвіконня, підвів очі до неба. Нехай лише це зрозуміє дитина - і все одразу минеться.