ЖАРТ. Із життя психів

Янгол (7)

Борис ніяк не міг знайти часу для його пацієнта. А варто було б. Просто, конче необхідно. Минув уже тиждень, як Янгол заспокоївся. Настільки заспокоївся, що стало трохи аж лячно. Не те щоб дуже лячно, але спиною пробігав легесенький холодок. Щось було не так. Він уже не спалахував, майже не говорив, навіть не стрибав туди-сюди стежкою під час прогулянки, не поглядав звично у вікно, не розводив філософію. Він якось замовк, згас, затих. Та чомусь Василю Анатолійовичу здавалося, що це затишшя - саме з тих, що бувають перед стихійним лихом. Янгол на щось чекав. Завмер, зачаївся і терпляче вичікував. Василь Анатолійович нервував. Це вже перетворилося в манію. Щоранку він приходив до лікарні й одразу ж кидався до Янголової палати, перевіряв замки, ґрати і лише потім, трохи заспокоївшись, ішов до себе. Дивна річ: тепер він майже вірив, що якогось пречудового дня пацієнт і справді полетить. І з кожною наступною перевіркою переконувався в цьому.

- Як справи, Янголе?

- Добре.

Він дивився у стелю. Останнім часом він постійно дивився у стелю. І навіть цей погляд змінився. Раніше такі погляди казали: дістали, ідіть геть, тепер же вони не казали нічого, були просто спокійними поглядами.

- Щось уже змінилося? - раптом спитав Василь Анатолійович.

- Ви про що? - спокійно спитав Янгол. Спокійно, майже без емоцій, хіба з насилу помітним холодним подивом.

- Нещодавно ти казав, що нічого не змінилося. А зараз?

Він замислився. Чи просто вирішив не відповідати. Як він може?! Ти ж Янгол, дідько б тебе узяв, подумки аж скрикнув лікар, ти повинен, чуєш, повинен відповідати на запитання! Він був уже ладен розвести полеміку, вислухати від пацієнта будь-що, з усім погоджуватися, аби лиш той припинив це мовчазне і таке впевнене (Господи, яке ж упевнене!) вичікування.

- Янголе, давай поговоримо, - попрохав він, - будь ласка, давай поговоримо.

- Про що?

А, може, це просто його чергова депресія? Та ні, не схоже. Тоді це був гіркий, втомлений спокій. А тут спокій людини (пробачте, янгола), яка знає, що правда на її боці й невдовзі вона вам це доведе. А поки що посмикайтеся, побризкайте слиною, наводячи нові й нові докази, покричіть, погаласуйте. Потім він скаже лише слово, одне-однісіньке, і ви зрозумієте свою помилку, будете кивати йому, вимушено сміятися й вибачатися… Хоч про що-небудь, будь-що, Янголе. Просто давай поговоримо. Ти лякаєш мене, проте ще не залякав. Тільки заговори - а там побачимо, хто кого.

Раптом якась войовнича певність, рішучість загорілася в лікарі. Чи не певність відчаю, подумав він. Янгол мовчки чекав на його відповідь. Навіть не чекав, йому, здавалося, було все одно, просто дозволяв відповісти.

- Про світ, - сказав Василь Анатолійович, - ми завжди про нього розмовляли.

- Ми не розмовляли. Ви питали. Я відповідав.

Ах, ну звичайно ж! Його милість кидала нам подачку, а ми вдячно хапали її. Звичайно. Саме так і було.

- Добре. Тоді запитання. - Василь Анатолійович намалював у повітрі коло. - Чому його світи переходять один в інший? Чи не краще було б зробити їх, - він почав тицяти пальцем у повітря, - окремими крапками?

- Нескінченність, - коротко відказав Янгол.

І все? Це все, що ти (ти, янгол!) можеш пояснити малесенькій тупесенькій людинці?

- Якби світи були точковими, то їх не існувала би нескінченна кількість?

Кивок. Так.

Мовчанка дедалі дратувала.

- Янголе…

Тиша. Добре-добре, все одно зараз я тебе розворушу.

- Янголе, а що таке дзеркало?

- Дзеркало - це таке скло, у якому ви бачите своє відображення.

Тепер він знущався. І яким серйозним тоном, з яким куленепробивним обличчям знущався!

- Ні, Янголе. Я про твоє дзеркало… ну… те, що розкололося.

- І я про нього.

Задушив би! Яке ж воно! Ненавиджу! Він різко зірвався на ноги. Не можна спілкуватися з пацієнтом у такому стані. Кинув:

- Я ще зайду, - і стрімко вийшов за двері. Треба було щось робити. Що саме, невідомо.

- Ой, Василю Анатолійовичу, - зраділа медсестра Віка, зустрівшись з ним у коридорі. Ні, ще цієї дурепи зараз бракує. Проте вичавив посмішку:

- Що, Віко?

- Вам телефонували щойно. Якийсь Борис…

Вона хотіла ще щось сказати, та не встигла. Серце радісно стрепенулося. Борис! Наш фізик, як завжди, вчасно! Він ухопив її в обійми й розцілував.

- Дякую, Вікочко, - нарешті сказав трохи розгубленій від такого вияву почуттів медсестрі.

Борис покаже тобі, Янголе, і Всесвіт, і грані, і циркуляцію, і рівняння сталості. Покаже! Радісно насвистуючи якусь мелодію і аж підстрибуючи, лікар попрямував до свого кабінету.