ЖАРТ. Із життя психів

Інка (2)

Підперши кулачком щічку, Інка сиділа в бібліотеці та вряди-годи тяжко позіхала. Конспект не йшов, просто не ліз далі в голову, та й годі. Цей стан їй був знайомий. Це просто означало, що сьогоднішню свою норму вона вже проковтнула, вивчила.

А навіщо вчити? Щоби пізнати? Вона вже давно замислювалася над тим, чи вірною дорогою йде. Надто вже тяжке все це, забагато його й чомусь усе таке складне… Ясно, що мета її вірна. Пізнати Всесвіт. Це ніякому обговоренню не підлягає. Та наскільки вірними є засоби? Їй не подобалося, ой, як не подобалося все це. Якісь теорії, складні, та врешті-решт зрозумілі, й одразу ж виноски, поправки, винятки, окремі випадки, адже багато явищ у ці теорії просто не вкладаються. Ну, не може все бути настільки складним, і що далі, то складніше. Може, вихідні дані неправильні? Може, треба змінювати самі теорії? А виходить так, як у неї з конспектом і з сумкою. То лінується нову сумку купити, то просто не встигає, то грошей чортма… А як щось не сходиться, то це - побічний ефект, це - особливий випадок, цим ми нехтуємо, а ось це виникає один раз із ста, тому це взагалі не описуємо. Так негарно, так невірно… А як? Такий спосіб - єдиний, і час показує, що краще за нього не вигадати. З нашою моделлю мислення. Якщо ж модель мислення спробувати змінити… А як це, Інко? Вирощувати особистості в інкубаторі, нічому їх не вчити, нічогісінько не показувати, може, й не говорити з ними? Тоді щось докорінно зміниться? Та навряд. Тоді просто якихось дебілів отримаємо. Загалом, Інка вважала, що людина або тупа, або розумна від народження. Тут усе залежить від генів, від їх комбінації. Бо якщо намагатися вчити тупу людину, то на крайняк вона виросте ходячою енциклопедією (от, наприклад, Хімік), здатності ж мислити в неї не побільшає. А що таке розумність? Це та сама модель, якої ми зараз хочемо позбутися, так, Інко? І як же ми її позбудемося, якщо вона - від народження? І, якщо все це вірно, то наскільки добре бути розумним? І чи добре взагалі? І чи потрібно взагалі? Інка вважала себе дуже розумною. Якщо не геніальною. (Зоряна хвороба? Що ви! Справді великі люди від неї не страждають.) І раніше була впевнена, що це добре, та зараз трохи розгубилася.

Вона рішуче закрила зошит і знову почала зосереджено запихати його до сумочки. Подивилася на годинник: ще дві години. Ще на дві години потрібно себе чимось зайняти. От клятий конспект! І хто ввів у моду такі маленькі сумочки? Вуха повідривати! Що ж, Інко, здається, ті дві години ти будеш зайнята лише цією справою…

Нарешті! Вжжжик! Замкнула блискавку. Вийшла надвір, закурила. Яке ж у підлітків тяжке життя, коли подумати, тяжке й нудне. А як роблять його ненудним, то частенько відгрібають по голові…

У дорослих життя нудне, тому що вони вважають це необхідністю. Або ж просто звикли. Та чому діти повинні жити так, як дорослі? Й за будь-яке відхилення від норми (в Інки це пізнання, у когось - неформальство, у когось - нічні дискотеки, у когось - музика; це їхнє життя, це їхній маленький власний зміст, чому їх позбавляють його, повільно, впевнено, вперто, холодно, не розуміючи і не намагаючись зрозуміти?) - за будь-яке відхилення від норми почувати провину. Інка закинула сумку на плече і рушила вперед. Бібліотека була розташована біля парку. Цим парком можна було прогулятися й досхочу понудьгувати.

Та понудьгувати не вийшло. Раптом на лавочці побачила Ерастовича. Й не просто Ерастовича, а Ерастовича з якоюсь незнайомою тіткою. Картина вийшла досить цікава: Інка, яка повинна бути у школі, з цигаркою в зубах, і Ерастович, який повинен бути на роботі, а замість того обіймається з тіткою. Коли перший шок минувся, Ерастович непомітно підморгнув Інці. От свинюка, ще й морга! Інка спершу зблідла, потім почервоніла, потім показала Ерастовичу середній палець, рвучко розвернулася і пішла геть. Цікаво, як він пояснить цей мовчазний діалог тітці? Коз-зел!

Інка вирішила піти до школи. Врешті, вона ще встигає на останній урок. Висидіти сорок п’ять хвилин зарубіжної літератури все ж таки краще, ніж бачити у парках ерастовичів. Цигарка догоряла, й Інка одразу ж прикурила від неї наступну. Потвора цей Ерастович! Як він може?! Промінює на якусь розмальовану (і, до речі, гладку) дурепу її гарну, лагідну, поблажливу матусю?! Ну, нічого, падлюко, тримайся тепер! Я тобі влаштую веселе життя! Що може зробити п’ятнадцятирічне руде дівчисько великому вусатому дядькові, який безпідставно вважає себе розумнішим? Воно може перетворити його життя на пекло. Й воно це зробить, ох, як зробить! Доста нервувати, Інко, інцидент вичерпано, крапка. Вона рішуче жбурнула щойно почату цигарку. Примусила себе спокійно посміхнутися. Розум над емоціями, Інко, розум над емоціями. А його життя вже перетворюється на пекло. Вже зараз він сидить і трясеться. А як не трясеться, то йому треба починати це робити.

Школа була звичайною, старою. Коридорами гасала малеча. Інку завжди цікавило, чому всі малюки (класу десь до п’ятого) завжди гасають, причому, головою вперед, нікуди, крім своїх ніг і підлоги, не дивлячись. Маленькі вперті бички. От і врізуються весь час у дорослих, які ходять, задерши носа, й дітлахів увіч не бачать. Така цікава картина спостерігається в усіх школах. Просто менталітет якийсь. Інка свою школу любила. Саме через оці юрми галасливих, строкато вбраних дітей. У такі гурти дуже легко затесатися. Й там чомусь нічого не відволікало. Можна було дивитися на дітей і водночас думати про своє, а цього ніколи не зробиш на самоті, тим паче, вдома. Мабуть, через те, що якусь частину, ту, що в процесі мислення реагувала на зовнішні подразники, постійно відволікав натовп, його метушня, галас і сміх.

На зарубіжку Інка трохи спізнилася. Зайшла. Вибачилася, вмостилася за останньою партою й приготувалася нудьгувати. Клас заворушився, легенький шепіт пробіг рядами. Понудьгувати не дали однокласники. Одразу ж закидали її листами. Інка звикла.

У класі чомусь уважалося вкрай престижним дружити з нею. Всі намагалися звернути на себе її увагу, поспілкуватися. Малеча… Мабуть, саме через її зверхнє холодне ставлення до них, через те, що в неї взагалі не було потреби спілкуватися з ними. Й вона це демонструвала всім своїм виглядом, усією своєю поведінкою. Брехня, що діти виштовхують з колективу того, хто не вливається. Вони виштовхують слабших. А не тих, що дужчі, та не вливаються; про цих вони можуть лише пошепотітися за їхньою спиною (та їм, дужчим, це й геть байдуже), але до колективу намагаються затягнути, разом, уперто, змагаючись одне з одним. Ще, мабуть, поважали її за постійні прогули й за те, що вона палить. Чудні діти. Як і всі діти взагалі. Так, що тут у нас? Ага, «привіт-привіт…», «як справи…», зізнання в коханні… - все, як завше. Хтось із хлопчачої частини класу був закоханий в Інку. Це тішило, та особливого захвату не викликало. Вони ж усі зараз у когось закохані. Вік такий.

Знову «вік такий»! А в неї? Може, і в неї просто вік такий? Може, даремні всі пошуки, всі вже набуті знання, всі витрачені нерви, весь витрачений час? Чого вона шукає? Змісту. Змісту чого? Всього. Але своїм дитячим мозком ніяк нічого не збагне й дедалі важче, дедалі повільніше рухається вперед… А, може, це звичайнісінький юнацький максималізм? І всі думки її наскрізь пронизані цим максималізмом? І тхне від них максималізмом, добре, якщо тільки на версту.

Її знову відірвали від думок. На цей раз Юлька з передостанньої парти. Вирішила побалакати. Швидко обернулася й прошепотіла:

- Чого це ти вирішила на зарубу прийти?

- Не знаю, - відказала Інка, - а що вчимо?

- Та так… - сказала Юлька. Інка втямила, що та й сама не знає.

- …Інно!

- Що? - стрепенулася Інка. Справа набирала серйозних обертів. На неї звернула увагу вчителька, велика і жахлива. І знову невдача спіткала українських спортсменів!

- Чи правильно вчинив головний герой, - повторила вчителька (як же її звати?) запитання й хижо посміхнулася, - як ти вважаєш, Інно?

- Ні, - твердо відповіла Інка, побачивши, як всі довкола закрутили головами, ніби їх трясовиця вхопила. Авжеж, глянеш на отаку посмішку голодного людожера - і почнеться трясовиця. Добре, якщо ще гикавка не нападе.

- Чому? - погрозливо оглянувши клас, спиталася вчителька.

Замовкли, принишкли, бояться. Інка давно зрозуміла, що такий підхід до вчителів неправильний. Їх не боятися треба, а поводитися з ними, як з рівними. А декотрі й цього не заслуговують. От уявімо, що Хімік, або Елка, або та ж сама Юлька спитали б «чому?» Чому хтось там так зробив. Ха, так це ж просто.

- Чому я так вважаю чи чому він неправильно вчинив?

- Ну… - (Ага, попалася, ну-ну, що ти хочеш від мене почути?) - Чому він так учинив?

І поїхали!

- А чому вода мокра? А чому листя зелене? - Інка блиснула очима. - Будь-який наслідок випливає з певної причини, яка обумовлена ще однією причиною, а та - ще однією. І кожна наша дія, кожне слово суть наслідки. А от причину ми не завжди знаємо, не завжди можемо зрозуміти. І тоді ми кажемо про цей, назвімо його прихованим, наслідок так, як нам буде зручніше у даній ситуації: спонтанне осяяння, психоз, непередбачувана дія… Як ми можемо взагалі казати про вірне й невірне, перебуваючи в такому стані? Вірне для кого? Потрібне кому?…

Павза. Всі замовкли, заклякли. Не чутно було навіть звичного у шкільних класах шарудіння. Всі дивилися на Інку з повагою - нічого, мабуть, не второпали. Вона й сама не дуже себе второпала. Проте, схоже, вийшло. Черговий раз. Вона точно знала, як потрібно відповідати на всіляких там літературах: швиденько перевести тему на якусь свою, важливу для себе думку, й виголосити її. Тоді виходить розумно і навіть з почуттям. А вчителі літератури чутливих дітей чомусь дуже люблять.

- Що ж, Інно, - сказала нарешті вчителька, - трохи туманно, та твоя думка мені зрозуміла. Цікава думка, до речі. Ти б, може, частіше уроки відвідувала. З тебе, може, й вийшов би літературознавець.

Ага, розігналася, подумала Інка. Ось чого мені ще не вистачає для повного щастя - літературознавства. Вона сіла, а вчителька взялася далі пояснювати тему. І ось цього Інка теж не розуміла. Як узагалі можна пояснювати літературу? Її можна любити чи не любити, читати чи не читати. Але ж пояснювати… Творчість ніякій логіці не підлягає, вона підлягає лише емоціям, таким собі вихлюпам. Предмет же зарубіжної літератури взагалі потрібно викинути зі шкільної програми. Твір, після промивання, розкладання його на кісточки, на ті кісточки, що їх вважає за потрібне вчитель, а не ті, що їх можуть побачити в ньому діти, скидається на вчорашній, тричі запарений чай, на вичавлений лимон. І такий твір уже не потрібен, бо не виконує своєї головної функції: не захоплює, не закохує і навіть не зацікавлює. Не можна влаштовувати психологічного аналізу ані героям, ані авторам.

У класі ж відновився звичайний, трохи стишений, гомін. Інка відкрила конспект із кінця й почала щось малювати. Так їй краще думалося: коли руки на щось відволікаються, мозок не нагадує, що вони не працюють. Але хто сказав, що в неї вийде подумати? Вона забула про Юльку, яка сиділа попереду. Та знову обернулася, підозріливо прошепотіла:

- Ти що, читала?

- Що? - не зрозуміла Інка.

- Ну, цей… Те, що зараз проходимо.

- Може, й читала, - знизала Інка плечима, - а що ми проходимо?

- Ясно, - махнула рукою Юлька з полегшенням, що її підозра не справдилася.

Інка намалювала коло і почала замальовувати так, щоби зробити його рельєфним. Справа ця була важкувата й повністю захоплювала. Захопила вона і Юльку, та замовкла, тільки знай водила очима за Інчиною рукою. Інка малювала непогано. Колись її навіть намагалися віддати до ізостудії, вона почала малювати, всі казали, що подає великі надії…

Та все накрилося одного разу, коли дітей примусили детально намалювати ялинку. Детально! Кожну голочку! Інка взялася з ентузіазмом, вона завжди за все бралася з ентузіазмом. Проте на другій гілці почала замислюватися, навіщо малювати таку ялинку, на третій - навіщо взагалі малювати, на четвертій - почала нудьгувати, а на п’ятій - просто підвелася й пішла геть. Вона не втомлювалася навіть від такого довгого одноманітного малювання, просто нудьгувала. А понад усе Інка не любила нудьгувати. От і зараз пригадувала, скільки отаких кульок (це було вже не коло, а кулька) намалювала вона перед тим, як покинути це діло. То чи не буде такого зараз і з її пізнанням?

- А може, підемо завтра на дискотеку? - раптом прошепотіла Юлька.

- Може, - туманно знизала Інка плечима. Їй все ж таки трохи лестила така увага. Тому й репутацію гульвіси підтримувала старанно.

- А хлопця свого візьмеш? - посміхнулася Юлька. Інчина тварючка навряд чи пішла б на дискотеку. Правда, з іншої причини - тварючка вважала себе дуже «реальним» неформалом, слухала важкий метал і ненавиділа всілякі там дискотеки. Інка теж не любила їх, а також не любила і ввесь той рух, що зветься неформальством. Вона взагалі не сприймала угруповання, що постали без крайньої потреби.

- А не відіб’єш? - примружилася Інка.

Юлька засміялася.

- Дуже він мені треба. У мене своїх - о! - і вона провела пальцем по шиї, показавши, скільки це «о». Далі урок пішов як завше. Тихий гомін, надривання зарубіжки біля дошки, поодинокі відповіді тих, що вчаться. Маячню вони верзли. Той, хто добре вчиться в школі, завжди так: верзе на уроках маячню, старанно пише конспекти, виростає стандартною сірою особистістю, хіба що лише старанною. Ні, часом трапляються генії, встигають і все робити у школі, й бути неординарними. Та як нечасто це буває! І от стандартні заучки верзуть свою звичну маячню: цей - хороший, цей - поганий, це - так, а це - ось так. І ніяк інакше. Дурні, хіба ж так можна? Що з вас виросте? Навіть Юлька була ближчою до Інки. Її нерозумність (або просто поки що неосвіченість, або талант, присвячений чомусь іншому, танцям, наприклад) сприймалася набагато легше, ніж псевдорозум тих, що старанно вчаться. Чому «псевдо»? Інка не знала. Вона була ще маленькою, тому багато чого не знала. Та багато в чому впевнена була просто так, - і теж через те, що була маленькою. Коли ти переповнений юнацьким максималізмом, тобі нічого не потрібно доводити, будь-яка твоя думка відразу стає аксіомою. Дуже важко пізнавати світ в отакому аксіомному стані. Тому Інка знову, - і вже вкотре, - вилаяла себе й вирішила, що діти - не дурні, що вони - припустимо дурні. Одразу ж полегшало.

І нарешті - дзвоник. Підхопилися, загомоніли, вилетіли з класу - рій скажених малих дурнуватих (припустимо) мух. Декотрі не квапилися, чогось хотіли від Інки, щось розповідали, питали. Від них Інка дізналася багато нового. Наприклад, про те, що з зарубіжної проходили «Злочин і кару» Достоєвського.

- Куди ти зараз? - спитала Юлька.

- До Бориса Едуардовича, - відповіла Інка, ризикуючи своєю репутацією.

- А-а, - сказала Юлька, і в її насмішкуватому погляді виникло нещодавнє Елчине запитання. Що ж, нехай воно там і залишиться. Інчина репутація постраждає більше, якщо Юлька вирішить, що вона йде до вчителя вчитися. А це… Це нормально. Для дівчат її віку. Інка замислено подивилася на сумку, на конспект. Нарешті просто взяла його до рук і попрямувала з класу.

Борис Едуардович сидів на підвіконні й палив, пускаючи дим у відчинену кватирку. Інка обережно причинила за собою двері.

- Добрий день, - тихо привіталася. Вчитель лише зиркнув на неї та знову затягнувся. Він завжди багато палив, коли перенервує, - а нервувати йому доводилося постійно. Не дивно, адже йому постійно доводилося терпіти цих (припустимо) дурних дітей. Він добре знався на своєму предметі, був розумний (як для школи, то аж надто розумний) дядько, проте аж ніяк не педагог. Йому б у науково-дослідницьких інститутах працювати, а він тут, у середній школі, втовкмачує в дурні голови те, що й козі зрозуміло. Козі зрозуміло, а їм - ні. Мало того, знаючи про підвищену чутливість вчителя, діти часто діставали його до живих печінок просто так, заради жарту. Не раз, грюкаючи дверима, вилітав він із кабінету на грані істерики, а вони, ідіоти (ні-ні, зараз не припустимо, ніяк не припустимо, просто ідіоти) ще й пишалися цим. Які ми гарні, які ми модні, фізика довели! Інка дуже добре знала вчителя. Знала, що допитливість, цікавість, розум - це те, що йому й потрібно від них. Запитаннями його не можна було довести. Таке Інка вміла робити й сама, та з ним це не пройшло би. Його ображали байдужість, нерозуміння і небажання взагалі щось розуміти. Інка часом доводила вчителів. Просто брала мозковим штурмом. І вони, дорослі люди, нерідко здавалися перед нею, перед малим рудим зухвалим дівчиськом, плутались у власних поясненнях і врешті-решт сердилися, нервували, просто боялися зізнатися: цього я не знаю, а в цьому, дитино, був неправий.

А Борис Едуардович не боявся. Він розмовляв з Інкою не як з дитиною, а як з рівнею, з другом, з бойовим товаришем. Вони разом штурмували Всесвіт. І Всесвіт потроху піддавався. Цим учитель і подобався їй. І вона йому теж. Саме завдяки його старанням, його та ще декількох викладачів точних наук, де Інка добилася величезних успіхів, саме завдяки їм дирекція ще вибачала їй прогули.

- Знову придурки? - співчутливо спитала вона. Борис Едуардович поглянув на неї. На цей раз погляд був трохи довший, уважніший. А ще Інка помітила в ньому якусь розгубленість.

- Не треба, Інночко, так про них. Вони ж діти. Нерозумні діти.

Вчителі тому й існують, що існують нерозумні діти. Щоби зробити з них розумних: спрямувати кудись, чомусь навчити, щось пояснити…

- Здається мені, що це не так. У чому виявляється їхня нерозумність? Чим вони відрізняються від розумних? Небажанням навчатися, Борисе Едуардовичу. Тобто, вони просто ненавчальні, бо самі цього не хочуть.

- Тут усе набагато складніше, дитино. - Він викинув цигарку, почав пояснювати, трохи пожвавішав, і це було добре. - Тут найважливіший фактор - колектив. Завдання вчителя - виховати не окрему дитину, а колектив і дітей у ньому.

- Колектив, - зморщилася Інка, - але ж колектив - це погано. Колектив знищує індивідуальність, чи не так?

- Так-так, Інночко, - він трохи винувато посміхнувся, - але ж не можемо ми перебудувати систему освіти…

- Чому? - Інка зблиснула очима й задерла веснянкуватого носа.

- Звичайно, можемо. - Він їдко посміхнувся. Інка усміхнулася теж - нарешті, вчитель повністю повернувся до норми. - Організуємо революцію, вивісимо транспарант із гаслом: «Кожній дитині - по вчителю!», посадимо тебе на барикади. А я буду збирати демонстрацію. Так, Інко?

Інка позіхнула. Він має слушність. Як завжди. Він завжди мав слушність. Та Інці дуже часто здавалося, ніби він чогось не домовляє, не тому, що йому не хочеться, а просто чомусь трохи боїться. Але не зараз, зараз просто вони обоє розуміли, що ця тема може виявитися занадто великою для її обговорення, обоє знали. Що піде далі: побудова нової моделі суспільства, економічної, політичної, культурної, духовної, ще дідько знає якої… Це неважко було б зробити, та от часу на це не було. В Інки - точно. Тому вона вирішила залишити побічні теми й перейти до головної:

- Куди розширюється Всесвіт, якщо він нескінченний?

- А звідки відомо, що він нескінченний? - Вчитель посміхався, їдко, скептично, таким Інка його любила. Він нечасто посміхався, коли нервував, а нервував… ну, про це вже було.

- Всесвіт - це матерія, так? - зосереджено почала Інка. - Матерією ми вважаємо все довкола… взагалі все, що знаходимо, називаємо ми матерією, а потім уже розбираємось… І це теж матерія, навіть якщо має інші властивості,… - вона відчула, що трохи плутається в поясненнях, проте бачила, що думку її вчитель збагнув. - Що ж може бути за межею матерії, якщо матерія - це все, що є?

- У найближчому нашому оточенні, у тому, яке ми можемо осягнути, - посміхнувся Борис Едуардович.

- Але ж ми вважаємо, що вона скрізь. І далі - у нескінченність. Адже кажуть про розширення Всесвіту.

- Твої запитання дедалі важчають, Інночко, - він змовницьки підморгнув. - Невдовзі прийде час, коли я не зможу на них відповісти.

- Тоді я буду сперечатися сама з собою, - підморгнула вона, - але ж зараз ви можете?

- Відповісти - ні. Просто розкажу тобі, як це розумію я.

Борис Едуардович зіскочив з підвіконня, пішов до дошки. Взяв крейду.

- Це я малюю просто для себе, - пояснив він. Просто механічно - він знав, що Інка дуже рідко щось переписує чи перемальовує з дошки. У неї була феноменальна пам’ять. Він поставив крапку, обвів її колом. Обернувся. Ні, все ж таки бути вчителем - це його покликання. Очі вже загорілися, на щоках аж хворобливі рум’янці запалали, він уже мав утіху, ловив кайф, ще навіть не почавши пояснення.

- По-перше, що ми називаємо Всесвітом? Лише невеличкий шматочок його, який можемо побачити.

- Габблівський радіус, - з розумним виглядом кивнула Інка.

Він знову їдко посміхнувся, ніби вколов, ніби сказав: «молодець, випендрилася». Вона винувато всміхнулась у відповідь. Треба ж показати вчителеві, що недарма вона марнує його час і нерви, знає вже щось. Він провадив далі:

- Для простішого сприйняття вважатимемо, що він такий і далі. І нескінченно. Нескінченність, Іночко, я не приймаю. Особливо цю. Дивись, за теорією про виникнення Всесвіту приблизно п’ятнадцять мільярдів років тому весь він був зібраний, стягнений у точку з нескінченною густиною.

- А що було поза точкою?

- От і я про це, дитино. І ще, густину я вважаю не нескінченною, просто дуже великою, але такою, що має фізичний зміст. Добре, погодьмося, що потім почалося розширення. Та якщо маємо точку, з якої розширення починається, то маємо й межу, до якої воно поки що дійшло. Припустимо, ось це коло, - він показав на дошку. Просто театральний жест вийшов. Учитель завжди пояснював усе красиво, театрально, хіба що трохи плутано, бо хотів одразу сказати дуже багато. Тому розумні вчителі й не потрібні у школах. Там потрібні лише такі, що знають якусь обмежену програму й неухильно, впродовж років товкмачать її кожному наступному класові. Тоді все буде чітко і зрозуміло.

- Але ж за колом залишається те, що було за точкою, - зрозуміла Інка.

- Так. Отже, виявляється, Всесвіт - це не досить точне слово. Всесвітом ми називаємо й наш Космос, і все, що є взагалі. Що є взагалі, ми не знаємо. Те, що за колом, я називаю для легшого сприйняття псевдовсесвітом, всесвітом-2. От і все, що я можу тобі з’ясувати з цього приводу. Лише одну з теорій.

Інці дуже важко уявлявся цей всесвіт-2. З цього приводу виникали ще запитання. І щось тут не сходилося. Здавалося, цей другий всесвіт просто вигаданий, аби якось щось пояснити, не більше. Проте вона ніколи не ставила несформульованих запитань. А для чіткого формулювання потрібен час. Питання формулюються не так, як відповіді. Відповіді приходять умить, у вигляді спалаху, осяяння, раптового розуміння. Запитання ж формулюються повільно, на основі дедалі більшого перетравлення даних у свідомості. Для запитань потрібен лише час.

Та головним аргументом було те, що вона вже запізнювалася на зустріч з коханим. Інка подякувала вчителеві, ясно дала зрозуміти, що на цьому розмову не закінчено, на цьому її лише почато - і вийшла, навіть вибігла зі школи.

Отак із цим часом завжди, думала вона, стоячи на автобусній зупинці. То він тягнеться, мов учорашня жуйка, то помчить кудись, що й не наздоженеш. Несамостійна величина! А певно! Так стрибає!

Вона могла добряче запізнитися. Коханий теж запізниться, але їй хотілося прийти вчасно. Завжди хотілося, завжди не виходило. Ці запізнення зробилися вже звичкою. Їхньою спільною звичкою. Спільні звички - це кепсько, це вже симптом звикання. А звикання Інці було непотрібне, геть непотрібне. Коли пізнаєш Всесвіт, треба бути відокремленою від усього. Навіть від кохання, а вже тим паче від звичок.

Інка глянула на дорогу - порожньо. Дістала цигарки, запалила. На другій же затяжці з’явився автобус. «Свинюка», - обізвала вона транспортний засіб, кидаючи цигарку. Хоч би що казали, а якась вища сила існує. Й полюбляє пожартувати. Якби її не було, то чи діяв би закон підлості, він же закон - бутерброда? Бутерброди падають маслом донизу, автобуси під’їжджають, коли тільки-но закурюєш, мама приходить додому саме тоді, коли любовні ігри з коханим у розпалі, причому замість того, щоб, як водиться, подзвонити в двері, тихесенько, підлесенько відкриває їх ключиками, ці підлесенькі ключики постійно на видноті, а губляться саме в той момент, коли кудись запізнюєшся, а крім тебе, вдома нікого немає, та ще й Ерастович запасні забрав… І ще багато-багато речей, у яких цей закон проявляється. А ми з ним ніяк не боремося. З законами боротися неможливо. Їх можна лише знати, або ж не знати, й від цього їхня дія ніяк не змінюється. Інка полізла у переповнений автобус.

Дивлячись у вікно, згадувала розмову з учителем. Не подобався їй псевдовсесвіт та й годі. А якщо уявити не точку, а щось таке… нескінченно замкнене… зі справді нескінченною густиною. Чи не змогла б ця нескінченність якісно перейти у нескінченність простору?

Наша проблема в тому, подумала вона, що поняття нескінченності - незбагненне для нас, ми просто не можемо уявити її собі. Навіщо ж було створювати настільки тяжку модель? Можливо, якби не вигадали ми цю нескінченність, все було би набагато простіше. Та все ж таки вигадали. Значить була в ній об’єктивна потреба…

- Та дивися ж під ноги! - скрикнула якась тітка поруч.

- Вибачте, - сказала Інка.

І так завжди. Варто лише замислитися над чимось важливим, як починаєш у когось врізуватися, наступати комусь на ноги, як зараз, та й узагалі, заважаєш усім, а вони натомість повертають тебе з небес на землю. Замріялася вона, дурепа, незграба така. І всередині починає наростати образа, й одразу ж зникає бажання про щось думати, щось доводити. Це можна вважати ще одним виявом закону бутерброда… Або ж погодитися з улюбленими письменниками: Розум-Соціо - існує таке собі божество, така сила, утворена колективною свідомістю натовпу. І ця сила потроху діє на Інку. Натовп не любить, коли на нього не зважаєш, коли чимось вирізняєшся з нього. І починає з усіх боків давити на тебе за допомоги пересічних його представників, які самі цього не усвідомлюють.

Якщо ти плюєш на колектив, згадала Інка, колектив лише витреться, а якщо колектив плюне на тебе, - втопишся. Ото була б геройська смерть! Загинув у боротьбі з сірим злим тупим колективним «я».