ЖАРТ. Із життя психів

Інка (12)

Вранці вона прокинулася з непереборним бажанням узятися за конспект. І ніякий Богдан тут не зупинив би її. Богдан і не намагався. Це зробили Сфінкс із Гремом. Вигнання Ерастовича спричинилося до чергової проблеми: Грема тепер не було на кого цькувати, а ця тварюка і далі прагнула трощити й ламати, і ніщо її не могло спинити. А Сфінкс після вчорашніх розборів запам’ятав стільки нецензурщини, що пояснювати її йому треба було б іще з місяць. Нарешті, Грема пощастило зацікавити порожньою бляшанкою з-під кави, а Сфінксові пояснити, що таке погані слова, чому казати їх - негарно, і що таке «негарно».

Було вже пів на другу, коли Інка нарешті дістала з полички конспект, обережно провела по ньому долонею. Закортіло як не вивчити, то бодай повторити що-небудь. У цей момент дзенькнув телефон, вона розчаровано зітхнула, відклала конспект і взяла слухавку.

- Інночко?

- Борис Едуардович! - напівздивувалася-напівзраділа вона. - Не чекала. Як ви?

- Я нормально, дитино. А що в тебе? Голова вже пройшла?

- Здається, так.

- Думати можеш?

- Можу.

- Тоді я хочу тобі дещо розповісти, дитино. Я дещо дізнався про Всесвіт.

- Добре, - зраділа вона, серце гучно калатало в передчутті нового пізнання, - я зайду до вас після занять.

Поклавши слухавку, довго думала. Якось дивно сказав учитель: не вирахував, не припустив, навіть не вирішив, а просто взяв і дізнався. Від когось. О, як це цікаво! Світ потроху починав знову розгортатись і сяяти для неї. Її світ, про якого вона трохи вже знала і ще багато чого прагнула дізнатися. Від цього сяяння було трохи боляче, але так добре, так солодко…

- Як справи, кицю? - Богдан сидів поруч у старому татусевому кріслі.

- Я бачу Всесвіт, - мрійливо посміхнулася Інка.

- Не перенапружуйся тільки, - попередив він.

- Я піду до Бориса Едуардовича, - все з тією ж посмішкою, не звертаючи на Богдана ніякої уваги, сказала вона.

- Залишиш хату на Грема? - жахнувся він.

- Я замкну його у шафі, - Інка нарешті помітила присутність Богдана, тож відповіла трохи сердито, бо той відривав її від таких яскравих, таких гарних думок.

- Висадить двері, - посміхнувся він.

- Тоді - візьму з собою.

- Ти уявляєш, як він потрощить усе довкола? Ти тільки дай тварючці свободу!

- Не дам, - їдко посміхнулася вона, - не хвилюйся.

Вона відкрила старий і вичовганий, зате дуже великий рюкзак, відчинила шафу і витягла звідти Грема. Той пручався, та не дуже сильно, відчувши, видно, її рішучість. Запхала його у рюкзак і зашморгнула блискавку. Переможно всміхнулася.

- От і все, Богдане. Бачиш?

Рішуче попрямувала до дверей. Богдан перехопив її напівдорозі.

- Стривай-стривай, кицю. Куди так швидко? У мене є гарна ідея, як розважитися.

- Геть! - рішуче відштовхнула вона його.

- Ну, чого ти? - образився Богдан, жартома посварився пальцем. - Гарні дівчата з янголами так не розмовляють.

- А де тут янгол? - вищирилася вона, і відразу ж стала схожа на розлюченого щура. - Ти не янгол, Богдане. Ти взагалі не Богдан. Ти - погана сторона моєї натури, та, яку треба знищувати, й та, яку я знищу!

- Що?! - розгнівався він. - Що ти сказала, мала дурепо?!

- Те, що чув! - Коли він почав кричати, вона дивним чином заспокоїлася. - Ввесь цей час ти розважав мене, не пускаючи до мого Всесвіту, ти створив оцих потвор, які теж заважають мені, ти, а не я. Весь цей час я просто змарнувала на тебе і твої дурнуваті ідеї. Більше цього не повториться. Зникни.

- О, ні, - він раптом зареготав. Це був страшний сміх, страшенно палали темні очі, страшно він простягнув до неї руку. - Я завжди буду там, - він тицьнув пальцем у лоба, - ти не зможеш без мене. Я буду завжди.

Вона холодно посміхнулася, знизала плечима.

- То й будь собі. А мене більше не чіпай. Не лізь у мій Всесвіт. Ти забрудниш його.

- Я подарував тобі дзеркало! Я подарував тобі новий Всесвіт!

- І знову брешеш - ти тільки частина мене, тож своє дзеркальце я знайшла сама.

Вона закинула за плечі рюкзак, притисла до грудей конспект і вийшла. Не вибігла, гучно грюкачи дверима, а вийшла впевнено, спокійно, легко.

У тролейбусі гортала конспект, згадувала те, що вивчила. Вивчала те, чого не знала. Було таке відчуття, ніби повернулася додому. Вона й справді повернулася додому, до єдиного дому, що був у неї, світлого, спокійного, величного, до храму-Всесвіту. Вона читала, читала, читала… Раптом тролейбус смикнувся, зупинився. Всі занервували, заштовхалися, зашаруділи. Це трохи заважало, проте Інка знай собі читала, поки не оголосили, що тролейбус далі не поїде. В Інки виникло відчуття, ніби її знову дурять. Помацала за рюкзак - так і є! Поганець якимось чином відкрив блискавку і напав на тролейбус. Люди потроху виходили, Інка вийшла останньою. Грем весело гойдався на одному з рогів транспортного засобу. Побачивши Інку, задоволено помахав їй лапкою, - видно було, що він пишається собою.

Навколо гомонів натовп. Інка озирнулася. Що ж робити?

- Іди сюди! - просичала вона, показуючи на рюкзак. Грем і не збирався. Він просто зробив вигляд, що цього жесту не помітив. Перестрибнув на другий ріг.

- Негайно! - просичала Інка голосніше, тупнула ногою.

Люди почали здивовано зиркати на неї. Свинюка цей Гремлін. Нічого не вдієш. Полізеш його забирати чи й просто ще кілька разів покличеш - заберуть у дурку й не спитають, як звати. Інка замислилася. Пару зупинок до школи, там - годину чи дві з Борисом Едуардовичем, пару зупинок назад. Максимум три години. Чи вистачить Гремові на цей час тролейбуса? Повинно вистачити. А по дорозі назад вона обов’язково його забере. Натовп уже розійдеться, та й тварючка натішиться, заспокоїться, стане слухнянішою.

- Будь тут! - голосно звеліла вона.

Тепер уже всі навколо звернули на неї увагу. Грем подивився теж, підняв одне величезне вухо. Здається, зрозумів.

Тепер - уперед. Не можна гаяти часу. І вона швидко пішла, майже побігла до школи.

І все одно запізнилася. Коли підходила до школи, з подвір’я, тоскно завиваючи та блимаючи мигавкою на даху, виїжджала машина швидкої допомоги. Щось недобре поворухнулося всередині. Вона забігла східцями у вестибюль, кинулася до охоронців:

- Кого забрали?!

- Фізика, - ніби здивувалися вони. Справді, а кого ж іще може звідси швидка забрати? - Із серцевим нападом.

Інка безсило опустилася на стілець.

- Як? - тихо спитала вона.

- Та все нормально, дівчинко, - широко посміхнувся один з них, - сказали, оклигає.

- Діти довели, - охоче пояснив другий.

- Діти?! - перепитала Інка. Щось, мабуть, з’явилося в ній таке, що обидва трохи відступили. Так, про всяк випадок. Раптом підскочила, підлетіла до розкладу, що висів на стіні. Фізика була останнім уроком у _-В. Восьмий клас! Такі малі, а вже такі підлі! Інка побігла сходами на другий поверх, рвонула на себе двері класу. Діти сиділи за партами, біля дошки розпиналася директриса. Щось про моральні цінності й відповідальність.

- Що ви їм розповідаєте?! - навіть не привітавшись, з істеричним реготом вигукнула Інка. - Цінності?! Відповідальність?! Вони ж усі тут поголовно - дебіли!

Дивна річ, директриса не сперечалася, Інку зупинити не намагалася, навіть не згадувала зараз про всі її прогули (що вона дуже полюбляла робити під час зустрічі). Зараз вона, мабуть, просто згодна була з нею.

- Ви що, не розумієте, що ви - дебіли?! - гаркнула Інка. Здається, маленькі дурники нарешті злякалися. Дивилися на неї квадратними очима.

- Мабуть, пишаєтеся собою, еге ж?! Фізика довели! Молодці, потвори! - Інка вже не могла зупинитися. Вона так ненавиділа їх, що мусила бодай що-небудь казати, аби нікого не вбити.

- Він хотів відкрити вам Всесвіт! Хотів просто взяти і дати його вам, отак, - Інка простягнула руку долонею угору, - на розкритій долоні! А ви… Які ж ви ідіоти! Ви плюнули йому в обличчя! - тут вона раптом зареготалася. - І знаєте що? Він витримає! Він витримає, а потім просто не дасть вам нічого! У вас же тепер не буде Всесвіту, а де ви будете жити, якщо у вас не буде Всесвіту?! Хіба що в окремих маленьких комірках! Сірих! Задушливих! Так і залишитесь ідіотами! Ви хоч тямите, що накоїли?!

- А хіба ж ми винні, що він такий нервовий? - перебила якась дівчинка. Симпатична така дитинка, із темними оченятами-намистинками. Спитала мовби й невинно, та в голосі був такий глум, така спокійна певність у собі, так насмішкувато-зацікавлено (ну, й що ти мені зробиш?) блищали ті очиці, що Інка не витримала, підлетіла до неї.

- Встань!

Якусь мить вони дивилися одна одній у вічі. Нарешті дівчинка здалася, повільно встала. Отримала дзвінкого ляпаса. І знову директриса промовчала. Інка, щоб не розридатися прилюдно, вибігла з класу. Схлипуючи, вона мчала коридором, а в кабінеті одне за одним мовчки підводилися зі своїх місць діти.

Надворі Інка зненацька заспокоїлася. У неї були ще принаймні дві справи, які необхідно, конче необхідно завершити.