ЖАРТ. Із життя психів

Янгол (6)

Милка знов тихесенько пошкрябалася у двері, прошепотіла:

- Янголе…

- Заходь, - сказав Янгол. Він не спав, туди-сюди ходив палатою і, здається, чекав на неї. Вона зайшла, незмінний почет - за нею. На цей раз Янголове ліжко зайняв напівпрозорий Троль, що охороняв Південний міст. Янгол знав його. Він був уже старий, цей Троль, і давно забувся, від кого треба охороняти той міст. Проте завжди був на варті. Жив він під мостом у діжці, як Діоген. І як Діоген, полюбляв розводити філософію. І все було б із цим Тролем добре, якби не його злість і міщанські уподобання.

- Янголе, ти що, ніколи не спиш? - спитала Милка, зручно вмостившись на підлозі та обхопивши коліна руками. Він сів біля неї.

- Сплю, чому ж ні.

- А коли?

- Вранці переважно. Це давня звичка. Чомусь уранці роботи для янголів набагато менше, ніж іншої пори.

Вона мовчки похитала головою, немовби співчуваючи. Посиділи.

- Що з тією другою Милою, тою, що пише? - нарешті спитав Янгол.

- Вона боїться писати тебе, - важко зітхнула вона. - Як людина може змалювати янгола? Адже людина сама по собі набагато простіша за нього. Вона боїться, що з цього нічого не вийде.

- Але ж спробувати варто?

- Варто. Вона вже намагається. Тому я й прийшла - побільше про тебе дізнатися, про те, що в тебе всередині, про твою сутність, Янголе.

- Це важко, - посміхнувся він, - важко зрозуміти… Навіщо їй сутність? Сутність не потрібна читачам, їх цікавить лише форма. Лише маленькі яскраві зовнішні ознаки.

- Невже? - здивувалася Милка. Янгол посміхнувся:

- Сутність потрібна лише авторові. Та й то не будь-якому.

Вона замислилася.

- Я з тобою не згодна, Янголе.

І знову вона подобалася йому, тому що не погоджувалася. На те й людина, щоб обстоювати свою думку.

- Я знаю таких читачів, що шукають сутність навіть там, де її немає.

- Я неправильно висловився, - трохи винувато посміхнувся він, - сутність потрібна. Проте не треба її писати. Хай шукають, тоді кожний знайде свою сутність. Сутність у кожного своя. Ми живемо у граней, у безлічі гранях, і в кожній людині співіснує ця безліч. У когось переважає одна, у когось - інша. Розумієш?

- Тобто, писати сутність не потрібно, бо я напишу лише свою сутність…

- … обмеживши цим твір, - закінчив він.

- Стривай, Янголе! Це ж не твір, це коротенька нотатка про тебе…

- А повинен бути твір. Із душею. Інакше навряд чи подіє.

- Але ж цей твір не призначається для читачів.

- Жоден твір, якщо це справді твір, не для них призначений. Він призначений для самого творця, а все інше - настільки дрібниця порівняно з радістю творчості, що про це годі й казати.

- Добре, - Мила позіхнула. Замислилася. Раптово посміхнулася - до чогось прийшла.

- Янголе, а якщо зобразити зовнішність максимально точно, то чи не передасться разом із цим бодай шматочок того, що всередині, такий собі почин для формування сутності…

- Можливо, - теж посміхнувся він. Вона сперечалася. Вона не приймала його - його, Янгола! - слова за єдино можливі. І це при тому, що була в янгольстві його впевненою. Вона могла творити, вона могла писати. В неї було це, й це було від Бога.

Мила зосередилася на ньому. Максимально точно. Жест - легкий змах руки (тонкої руки з довгими пальцями і трохи довшими, ніж звичайно, нігтями) - жест - він легко зводиться на ноги (в усій його фігурі - легкість і водночас напруженість, готовність до чогось, до якогось ривка) - жест - відчиняє кватирку (легко і вже звично, він досить довго пробув у лікарні, палата для нього як рідний дім) - жест - запалює цигарку (тримає її легко й невимушено, між двома пальцями, він усе робить отак, легко й невимушено) - жест - усміхається їй, Милці (у нього гарна посмішка, проте якась летюча, як…) - не встигла - жест - відкидає довге волос-ся трохи назад (як… як… проїхали, воно місячної барви вночі, а вдень сяє, мов сонце…)

- Курити будеш? - питає він.

… як… як спалах! Ось воно. Посмішка - спалах, увесь він - спалах, легеньке, невимушене, безболісне горіння…

- Не зараз, Янголе, - кинула Милка, підхопилася, побігла до себе. Так, що десь позаду майже загубилась її свита - побігла писати.

- А ти правда Янгол?

Напівпрозорий Троль чомусь так і залишився сидіти на його ліжку.

- Правда. - Янголові вже добряче набридло це запитання.

- Янголе, скажи, що таке дружба?

- Навіщо тобі? - здивувався Янгол.

- Я хочу дружити з людьми, - сказав Троль, - а Мила каже, що мені не можна. Чому?

Він був такий нещасний, що Янголові закортіло обняти його, як малу дитину, погладити, розповісти щось гарне. Він так би й зробив, якби Троль був хоч трохи менший. Як обняти таке здоровило, Янгол собі не уявляв.

Бідолашний, бідолашний Троль.

- Навіщо це тобі? - Янгол кинув недопалок у вікно, сів на підвіконня. - Ти навіть не уявляєш, які вони егоїстичні створіння, ці люди.

- Я хочу дружити з будь-ким, Янголе, просто раніше я не знав, що дружба існує, а тепер знаю. Якщо вона існує не лише серед людей, то мені все одно, з ким дружити. - він благально глянув на Янгола. - Я просто хочу друга.

Янгол сказав Василеві Анатолійовичу, що дружби не існує. Та сказати це Тролеві не міг. Здавалося, грізний охоронець Південного мосту ось-ось розридається. Янгол зітхнув.

- Друга дуже важко знайти, Тролю.

- Хіба їх шукають? - здивувався той. - Я думав, ними стають.

- Шукають, - відрізав Янгол, - нерідко буває так, що все життя шукають. Як і кохання. Ти просто повинен знайти потрібну тобі людину,… е… істоту.

- Яку саме? - загорівся Троль. - Хто придатний для дружби?

Придатний для дружби? Цікава термінологія, та з нею навряд чи ти, Тролю, знайдеш когось.

- Дружба - це розуміння, - сказав він нарешті, - друзі - це ті, хто просто розуміє.

- Просто розуміє - і все? - здивувався Троль.

- Так, - посміхнувся Янгол. Здається, охоронець Південного мосту до дружби ще просто не доріс.

- Точно? - підозріливо перепитав Троль.

- Так.

Троль замислився, посидів мовчки хвилинку, нарешті спитав:

- А як це - просто розуміють?

- Отак - просто: без слів, без пояснень, без посмішок, без підморгувань одне одному. Як праве і ліве око, наприклад.

- Очі об’єднані мозком.

- А друзі - дружбою.

- А таке буває? - аж насупився від підозрілості Троль.

- Буває, - заспокоїв його Янгол, - але знайти, як я вже казав, важко. На грані неможливого.

Троль ще полежав, а потім підвівся, почалапав до дверей.

- Просто розуміють, - бурчав він собі під ніс, немов намагався завчити, - про-сто ро-зу-мі-ють…гмм…

Янгол сумно глянув йому вслід. Мила, мабуть, створила цю потвору не такою. Спершу Троль був просто злим і тупим. А потім почав розвиватися. Янголові було шкода Троля, такого великого, незграбного, ще трішечки злого, та набагато більше - розгубленого. Ми відповідаємо не лише за тих, кого приручили. Ще й за тих, кого створили. Але в цій відповідальності безпорадні. «Важко бути Богом»…

Він раптом усміхнувся сам собі. Не звичним своїм спалахом, а звичайною людською усмішкою. Трохи стомленою, зате з малесеньким вогником надії. Так, важко, але ж беруться за це. Отже, не все ще загублено, ще не все. Ще є надія. Ще тільки початок…