ЖАРТ. Із життя психів

Янгол(5)

Навіщо твоя сила, назвімо її Богом, створила Всесвіт? - спитав Василь Анатолійович. Після вчорашньої пиятики з Борисом було ох як зле… Він здався на милість Янгола. Сил сперечатися не було, і лікар лише слухав. Часом ставив запитання, але з теми не з’їжджав. Янгол крокував палатою, туди-сюди, туди-сюди. Здається, вночі він не спав, був дуже схвильований, ніби чекав на щось. Швидко посміхнувся.

- І завжди так. Таке запитання ставить кожна людина в кожному зі створених Ним світів. Хоч раз у житті та спитає: навіщо? А дехто й усе життя питає. Марна справа.

- Він створив не лише цей Всесвіт?

Янгол знову швидко посміхнувся. Сьогодні він посміхався набагато частіше, рухався швидше, і постійно щось виблискувало в очах.

- Світ, - поправив він. - Ви знову плутаєте поняття. Чому ви вважаєте, що він зупиниться на одному? Якщо є можливість творити, сила творитиме, поки не вичерпається. Якщо ж сила невичерпна… Вам це важко уявити…

- Нескінчена кількість світів?

- Щось на манір. Але таких світів, що трохи переходять один в інший, пов’язані самим творцем…

- Як переходять? - лікар спробував уявити цю картину. Виходило не дуже.

- Отак, - Янгол намалював пальцем у повітрі коло. Просто коло. І вкотре посміхнувся. Знову знущається? Та голова боліла так, що зараз Василеві Анатолійовичу було все одно.

- У вигляді кола? - спитав він.

- Уявіть, що коло - це всесвіт. А на нього нанизано світи, перший переходить у другий, другий - у третій, і так до нескінченності.

- Але ж… Якщо перший світ перебуває у певній точці, то, пройшовши коло повністю, ми повернемося до нього.

- У тому й справа, що ні. - Янгол аж горів. - У цьому колі світи не повторюються.

- Тоді чи не краще буде зобразити твій Всесвіт спіраллю?

- Спіраль не є нескінченною.

- А якщо її замкнути…

- … знову будуть точки повтору.

Обидва замовкли. Янгол ходив палатою, лікар дивився на нього. Йому подобалося спілкуватися з Янголом. І якщо зазвичай він стримував себе, намагався лише вилікувати хворого, то зараз було настільки зле, що хотілося просто порозмовляти з людиною, чи з янголом… Зараз Василь Анатолійович ладен був згодитися з усім, навіть із янгольством пацієнта, аби зайвий раз не напружувати мізки, не повертатися до вже набридлих питань, бо саме від них ставало ще гірше. Раптом згадав, з чого почав, і вирішив повернутися.

- І все ж таки, Янголе, навіщо? Навіщо нас створили?

- Нінавіщо. Просто так. - Янгол знову сяйнув посмішкою. Справді, сьогодні з ним було щось негаразд. - Бог - це сама творчість. Величезна, жахлива сила, що має на меті одне: творити. Які можуть тут бути «навіщо»?

- Ну, не може бути все просто так, - Василь Анатолійович аж сам підскочив, так передалося йому Янголове збудження. - Повинна ж бути хоч якась причина…

- Ось! - Янгол різко розвернувся, клацнув пальцями, - причина! Ось це ваша модель мислення: причинно-наслідкові зв’язки. У Нього - все по-іншому. І набагато простіше.

Василь Анатолійович уважно поглянув на пацієнта:

- Тобто, ця твоя сила все ж таки здатна мислити?

- Не те щоби мислити… Це важко пояснити, лікарю…

- Може, спробуєш?

- Н-ну… - він замислено блимнув очима у стелю. - Так, спробую. Ну, от як, скажімо, мислять письменники під час написання чергового твору? Що ними керує? Навіщо вони пишуть нові й нові твори?

Добре, Янголе, давай гратись у запитання-відповіді. Василь Анатолійович подумав. Із письменниками він не спілкувався. Та й читав художню літературу не дуже. Так, почитував інколи якісь романчики у метро. Та потім і цю справу кинув, вирішивши, що це лише марнування часу. Й у метро теж читав тепер лише медичну літературу.

- Щоби самовиразитися? - спитав він.

Янгол похитав головою. Ні.

- Е… Щоби донести комусь чергову важливу думку?

Знову ні.

- Щоб… щоб… Добре. Здаюся, не такий я вже й літературознавець. Для чого ж вони пишуть, Янголе? І як вони мислять?

- Вони творять просто, щоб творити, - і знову посмішка, - вони, справжні, зазнають утіхи від самого процесу творчості. Часом трохи болючої, інколи солодкої, деколи довгої й затяжної, а часом рвійної та стрімкої, неначе вибух. Це як… як…

- Як секс? - раптом здогадався лікар.

- Не зовсім. Тут набагато об’ємніше. Та й не втіха тут відіграє головну роль, втіха - це, сказати б, побічний продукт. А пишуть знову й знову, бо щось непокоїть на дні душі. І тоді їм зовсім не до мислення, просто їм треба вирвати з себе, виплеснути, викинути те, що не дає спокою… Так-так, - знову спалахнув Янгол, - це саме від Нього, як мовиться, від Бога. Коли ти знаєш, що воно твоє, для тебе. Що ти можеш, що ти повинен,… ні-ні, не повинен,… - він говорив, говорив, говорив, дуже швидко, то крокуючи туди-сюди палатою, то раптово сідаючи, радше, падаючи, на койку, то знову підскакуючи. Таким лікар не бачив його ніколи. Він збивався, виправляв сам себе, слова й речення у нього якось наскакували, наповзали одне на інше. Нарешті, він підсумував:

- Ти просто можеш - і ти це робиш.

Замовк. Сів. Та очі все одно блищали. І в цей момент Василь Анатолійович раптом чітко зрозумів, що в них. У них блищала, горіла, палала надія. Ой, тільки не це. Невже знову стрибатиме? Василь Анатолійович пройшовся палатою, немов би мимохідь посмикав за ґрати на вікні. Ні, тримаються міцно.

Що ж таке? Що ти ще, з біса, вигадав? Лікар розгублено озирнувся. І тут Янгол зареготався, зрозумівши, що шукає Василь Анатолійович. На цей раз сміх здався лікареві нормальним, людським. Лише трохи збудженим.