Повне зібрання короткої прози. Том 1

Захисники _{(пер. В. Корсун)}

Відкинувшись у кріслі, Тейлор читав ранкову газету. Тепло кухні та запах кави приємно перепліталися з думкою про те, що на роботу сьогодні йти не треба. У нього був вихідний, уперше за довгий час, і це його тішило. Він розгорнув газету і задоволено зітхнув.

— Що там пишуть? — запитала Мері від плити.

— Минулої ночі знову бомбили Москву, — Тейлор схвально кивнув. — Задали там справжнього жару. Скинули одну з тих радіоводневих бомб. Так їм і треба.

Він знову закивав, насолоджуючись затишком кухні, присутністю своєї пухкенької милої дружини, запахом сніданку та кави. Такий відпочинок був йому до вподоби. Крім того, вісті з фронту були хорошими. Новини сповнили його відчуттям гордості та самоповаги, і Тейлор аж зашарівся від них. Зрештою, він був невід’ємною частиною воєнної програми, не якимось там вантажником на фабриці, а інженером, одним із тих, хто розробляв та планував воєнну кампанію.

— Пишуть, що нові підводні човни — взірець досконалості. Зажди, от вони їх спустять на воду... — від приємного передчуття він прицмокнув губами. — Ото Совіти здивуються, коли їх почнуть обстрілювати з-під води.

— Вони знають свою справу, — неуважно погодилася Мері. — А вгадай-но, що я сьогодні бачила? Щоправда, лише мигцем. Наша команда готує свинцеву леді для зустрічі зі школярами. Дітям же корисно знати, на що йдуть їхні зусилля?

Вона повернулась і поглянула на чоловіка.

— Діти і леді, — пробурмотів Тейлор, відкладаючи газету. — Що ж, проконтролюй, щоб її було належним чином знезаражено, нам не потрібен зайвий ризик.

— О, їх завжди миють, перш ніж спустити сюди з поверхні, — запевнила його Мері. — Про те, щоб леді пропустили без душу, не може бути й мови. Подумай сам, — вона замислилась. — Знаєш, Доне, мені це нагадало, як...

Він кивнув:

— Знаю, знаю.

Він і справді знав, про що вона подумала. Одного разу, в перші тижні війни, ще до того, як усіх евакуювали під землю, вони бачили, як з медичного поїзда виносили поранених, людей, які просто потрапили під снігопад. Він пам’ятав їхній вигляд, пам’ятав вираз їхніх облич, принаймні того, що від них лишилося. Видовище було не з приємних.

Їх таких було багато, особливо в перші дні війни, поки ще не завершилась евакуація під землю. Вони тоді на кожному кроці траплялися.

Тейлор подивився на дружину: останні кілька місяців вона, як і всі підземні жителі, надто багато про це думала.

— Забудь про це, — мовив він. — Усе це в минулому. На поверхні не лишилося нікого, крім леді, а їм байдуже.

— Сподіваюся, вони там пильнують, пропускаючи їх до нас. Якщо якась все ще буде гарячою...

Тейлор засміявся, відсуваючись від столу:

— Не думай про це. Подивись краще, як чудово все складається. Я буду вдома ще дві зміни, нічого не робитиму, лише байдикуватиму та відпочиватиму. Може, подивимось якусь передачу? Що ти на це скажеш?

— Передачу? А варто? Не люблю я дивитися на всі ці руїни. Просто іноді вони показують місця, де я бувала, як, наприклад, Сан-Франциско: його панораму, зруйнований напівзатоплений міст, мене це вибиває з колії. Не люблю я на таке дивитись.

— Невже ти не хочеш знати, що там коїться? Крім того, людям нічого не загрожує, ти ж знаєш.

— Але це так жахливо! — мовила вона напружено. — Не треба, прошу, Доне.

Дон Тейлор похмуро підняв газету.

— Гаразд, хоч я й гадки не маю, що мені робити. І не забувай, їхнім містам дістається ще більше.

Дружина кивнула.

Тейлор перегорнув тонку сторінку газети, хорошого настрою як не було. І чому вона все ускладнює? У них же все йде добре, а про те, щоб проблем взагалі не було, не може бути й мови, коли живеш під землею із штучним сонцем та синтетичною їжею.

Звісно, що життя без справжнього неба, без можливості поїхати куди душа забажає або побачити щось окрім металевих стін, велетенських гуркітливих заводів, штучних садів та бараків не могло не пригнічувати. Проте це все-таки краще, ніж жити на поверхні. Все одно колись війна та закінчиться, і вони зможуть повернутися. Ніхто не хоче так жити, проте інакше ніяк.

Він нервово зашелестів газетою, благенький папір надірвався. Будь воно все прокляте: папір ставав усе гіршим і гіршим, сторінки жовтіли, фарба блякла...

Що ж, усі ресурси йшли на воєнні потреби, про це не можна забувати. Тим паче йому, одному з проектувальників.

— Тейлоре? — на екрані з’явилось обличчя літнього похмурого чоловіка. — Це Мосс. Вибач, що турбую, я знаю, що у тебе вихідний, але ця штука вже тут, — він зашурхотів паперами. — Треба, щоб ти прийшов якомога швидше.

Тейлор підготувався до найгіршого:

— Що трапилося? Хіба це не може зачекати?

Спокійні сірі очі зміряли Тейлора холодним поглядом.

— Гаразд, якщо ти хочеш, щоб я прийшов до лабораторії, — пробурчав Тейлор, — я, звісно, прийду. Ось тільки форму одягну...

— Ні. Приходь у чому є. І не в лабораторію. Зустрінемось на другому рівні якомога скоріше. Я візьму найшвидшу машину і підберу тебе за п’ятнадцять хвилин. До зустрічі.

Мосс відключився, екран погас.

— Хто це був? — запитала Мері від дверей.

— Мосс. Я йому для чогось потрібен.

— Так і знала, що нічого путнього з твого відпочинку не вийде...

— Що ж, ти все одно нічим не хотіла займатися, то що від цього зміниться? — в його голосі звучала гіркота. — Я тобі щось звідти принесу. Я піднімаюсь на другий рівень. Можливо, навіть буду досить близько до поверхні, щоб...

— Не треба! Не треба мені нічого приносити! Не з поверхні!

— Гаразд, не буду. Тобі не вгодиш...

Вона мовчки дивилась, як він взувається.

Мосс привітав Тейлора кивком, і вони рушили до штольні. Повз них у напрямку поверхні з гуркотом котилися вантажівки з наглухо завареними вікнами, чимось схожі на вагонетки з рудою, і зникали в отворі, що вів на горішні рівні. В їхніх навантажених кузовах Тейлор помітив якісь трубчасті механізми: то була нова, ще незнайома йому зброя. Повсюди снували робітники у темно-сірій уніформі, вони постійно щось завантажували, підіймали і перегукувались. Здавалося, все довкола двигтіло, шуміло, і практично неможливо було щось виокремити з цих звуків.

— Треба піднятися, — промовив Мосс. — Там і поговоримо. Тут не місце, щоб вдаватися в деталі.

Вони стали на ескалатор. Повз них промчав вантажний ліфт і з наростаючим гуркотом понісся донизу. Незабаром вони опинились на оглядовому майданчику, підвішеному на одній зі стін Труби, велетенського тунелю, що вів на поверхню, яка була всього за милю над ними.

— Господи! — прошепотів Тейлор, мимоволі поглянувши вниз. — Далеко падати.

Мосс лише засміявся:

— А ти не дивися вниз.

Вони прочинили двері і пройшли до офісу. За столом сидів чоловік, офіцер Служби безпеки. Він підняв очі.

— Зажди хвилину, Моссе, — він оцінив поглядом Тейлора. — Ви прибули раніше, ніж ми домовлялися.

— Це командер Френкс, — відрекомендував офіцера Мосс. — Він перший це помітив, а минулої ночі всім повідомили, — він поплескав по пакунку, який весь цей час був у нього в руках. — Мене через це запросили.

Френкс насуплено подивився на Мосса і підвівся.

— Ми вирушаємо на перший рівень. Там і поговоримо.

— На перший рівень? — перепитав, не вірячи своїм вухам, Тейлор. Вони пройшли по боковому переходу і зупинились біля маленького ліфта. — Ніколи раніше там не був. Там же немає радіації?

— Ви такі ж, як усі, — мовив Френкс. — Немов бабуся, що боїться грабіжників. Ніяка радіація не проникає на перший рівень, над ним ще шар породи та свинцю, а все, що спускають по Трубі, знезаражують.

— Так у чому, власне кажучи, річ? — запитав Тейлор. — Скажіть мені бодай що-небудь.

— За кілька хвилин.

Вони зайшли у ліфт і піднялись у велику залу, повну солдатів, зброї та амуніції. Тейлор здивовано закліпав очима. От як, значить, виглядає перший рівень, найвищий підземний поверх! Далі були лише порода, свинець і велетенські труби, що вели до поверхні, немов кротові ходи. Порода і свинець, а вище, куди виводили труби, неосяжні простори, на які не ступала нога жодної живої істоти ось уже вісім років, безкраї, нескінченні руїни, які колись були людським осідком, місцем, де всі вони жили вісім років тому.

Тепер там була смертоносна шлакова пустеля. Скільки бачило око, по небу пливли хмари — то в один бік, то в інший, заступаючи собою червоне сонце. Іноді щось металеве з’являлося серед румовищ і рухалось по спотвореній сільській місцевості. Це були леді, захищені від радіації свинцеві роботи для зовнішніх робіт, побудовані з гарячковим поспіхом за кілька місяців до того, як холодна війна переросла в по-справжньому гарячу.

Леді мали витончений і водночас потойбічний вигляд: вони повзали по землі, плавали в океанах, літали у небі, могли існувати там, де не лишилося жодної живої істоти, вони вели війну, яку замислили люди, але в якій не могли воювати самі. Люди придумали війну, винайшли і почали розробляти зброю, навіть створили учасників — бійців, жерців війни. Проте самі вони не могли, ризикуючи собою, виходити на поле бою. На всій планеті — в Росії, в Європі, в Америці, в Африці — не лишилося жодної людини. Усі перебрались під землю, в глибокі бомбосховища, ретельно спроектовані та побудовані ще до того, як посипалися перші бомби.

— Перший поверх, — промовив Тейлор і здригнувся. — Майже поверхня.

— Але ж не поверхня, — усміхнувся Мосс.

Френкс повів їх поміж солдатів і зупинився біля входу в Трубу.

— За кілька хвилин ліфт доправить нам дещо з поверхні, — пояснив він. — Річ у тому, Тейлоре, що час від часу Служба безпеки обстежує і допитує наземних леді, особливо тих, що пробули на поверхні достатньо довго, аби прояснити деякі факти. Ми посилаємо відеосигнал, який ловлять у наземному штабі. Нам потрібно особисто говорити з леді, ми не можемо покладатися лише на відеозв’язок. Леді добре з усім справляються, проте ми маємо бути впевненими, що все відбувається саме так, як ми того хочемо.

Френкс подивився на Тейлора з Моссом і продовжив:

— Зараз з ліфта вийде леді класу А. Сусідня кімната обладнана для проведення допитів, вона розмежована свинцевою стіною, щоб захистити офіцерів, які розмовляють з леді, від радіаційного опромінення. Це набагато простіше, ніж щоразу їх мити. Потім леді зазвичай повертається на поверхню до своєї роботи.

Два дні тому допитували леді класу А, до речі, я сам проводив допит. Ми хотіли дізнатися в неї про нову зброю Совітів — автоматичну міну, яка атакує будь-яку рухому ціль. Військові дали поверхневим леді завдання встановити, де саме були помічені подібні міни і як вони виглядають.

Цю леді класу А надіслали вниз з інформацією. Ми її послухали, як завжди, отримали бобіни з фільмами і рапорти та відпустили нагору. Вона саме йшла з кімнати в напрямку ліфта, як трапилось дещо цікаве. Я тоді ще подумав...

Френкс замовк: загорілося червоне світло.

— Ліфт спускається, — він кивнув кільком солдатам. — Ходімо в кімнату, з хвилини на хвилину тут буде леді.

— Леді класу А, — замислено мовив Тейлор. — Я бачив на відео, як вони рапортують.

— Вражаюче, правда? — запитав Мосс. — Вони майже як люди. Чоловіки пройшли до кімнати і повсідалися перед свинцевою стіною. За кілька хвилин заблимав сигнал, і Френкс подав рукою знак.

По той бік стіни відчинилися двері. Тейлор подивився крізь оглядову шпарину і побачив струнку металеву постать, яка повільно заходила у своє відділення кімнати, її руки були розслаблені. Постать зупинилась і почала вивчати свинцеву стіну, вона чекала.

— Ми хочемо дещо дізнатися, — обізвався Френкс. — Перш ніж я почну допит, ти нічого не хочеш повідомити про умови на поверхні?

— Ні. Триває війна, — леді мала механічний безбарвний голос. — Нам бракує швидкісних одномісних літаків-перехоплювачів. Ми могли б використати...

— Це нам відомо. Я в тебе хочу запитати про інше. Ми з вами зв’язуємось в основному по відео, тому повинні покладатися лише на непрямі докази, оскільки жоден з нас не був на поверхні. Ми можемо лише припускати, що там відбувається насправді, адже на власні очі ми нічого не бачили. Ми отримуємо інформацію тільки від посередників. Дехто з верховного командування вважає, що ми діємо всліпу.

— Всліпу? — здивувалась леді. — Чому? Ми ретельно перевіряємо наші звіти, перш ніж передавати їх вам. Ми постійно підтримуємо з вами контакт, ми повідомляємо про все, що має бодай якесь значення. А нова зброя, яку, як нам відомо, використовує ворог...

— Це я знаю, — пробурчав по свій бік шпарини Френкс. — Але, можливо, нам варто це побачити на власні очі. Чи можливо, що десь уже з’явилася досить велика нерадіоактивна територія, щоб група людей могла піднятись на поверхню? Якщо я і ще кілька чоловік виберемось назовні в свинцевих костюмах, ми зможемо пробути там достатньо довго, щоб оцінити ситуацію і все там роздивитися?

Якийсь час робот мовчав.

— Навряд чи. Ви, звісно, можете перевірити зразки повітря і самі все вирішити, проте за останні вісім років, відтоді як ви покинули поверхню, ситуація лише погіршувалася. Ви навіть уявити на можете, що там зараз коїться. Жодна жива істота там довго не протягне. Всюди розкидані міни, які реагують на рух, а нова міна не лише засікає рухомий об’єкт, а й продовжує його переслідувати, поки не наздожене. Більш того, скрізь радіація.

— Ясно, — Френкс поглянув на Мосса, якось дивно примружившись. — Що ж, це все, що я хотів дізнатися. Ти можеш бути вільна.

Робот було рушив до дверей, але на півдорозі зупинився і промовив:

— Щомісяця кількість смертоносного пилу в атмосфері збільшується. Війна поступово...

— Я зрозумів, — Френкс підвівся, простягнув руку і взяв у Мосса пакунок. — І наостанок, поки ти ще тут. Я хочу перевірити новий ізоляційний матеріал, зараз передам зразок захоплювачем.

Френкс вклав пакунок у зубастий захоплювач і запустив його в кімнату до леді. Та його взяла і розгорнула, в її руках була металева пластина. Вона покрутила її в руках і раптом завмерла.

— Ну от, — промовив Френкс.

Він штовхнув плечем перегородку, і та від’їхала набік. Тейлор отетерів — Френкс і Мосс заходили до леді!

— Господи! — вигукнув він. — Вона ж радіоактивна!

Леді стояла нерухомо, все ще з металевою пластиною в руках. У кімнаті з’явилися солдати, вони оточили леді і почали обережно перевіряти її лічильником Гейгера.

— Усе гаразд, сер, — звернувся один із них до Френкса. — Холодна, як довгий зимовий вечір.

— Добре. Я був певен, проте не хотів ризикувати.

— Річ у тому, — мовив Мосс Тейлору, — що ця леді ніскілечки не гаряча, а вона ж щойно з поверхні, її навіть не помили.

— І що це все означає? — розгублено запитав Тейлор.

— Можливо, це випадковість, — відповів Френкс. — Завжди є імовірність того, що щось назовні може уникнути опромінення, проте це вже другий відомий нам подібний випадок, і, гадаю, не останній.

— Другий?

— Ми помітили це на попередньому допиті. Леді не була гарячою, вона була такою ж холодною, як ця.

Мосс забрав металеву пластину з рук леді, обережно на неї натиснув і знову вклав у негнучкі пальці робота.

— Ми цим її закоротили, щоб можна було підійти і все ретельно перевірити. За кілька хвилин вона знову запрацює, тож нам краще поквапитися.

Вони повернулися назад, і за їхніми спинами знову з’явилась свинцева стіна. Солдати також покинули кімнату.

— За два дні, — задоволено мовив Френкс, — перша розвідувальна група зможе вийти на поверхню. Ми піднімемося в скафандрах по Трубі — перша за вісім років група людей, яка вибереться звідси.

— Можете мене не слухати, — сказав Мосс, — та мені все це не до душі. Я не знаю, що тут відбувається, проте все це дуже дивно. Леді сказала, що ніхто не протримається довго на поверхні, не засмажившись. Щось тут не клеїться.

Тейлор кивнув і подивився крізь оглядову шпарину на нерухому металеву постать. Раптом леді заворушилась. Її обвуглений корпус вкривали вм’ятини і сколи, де-не-де виднілися пробоїни. Ця леді пробула там досить довго, вона бачила війну і руйнування, такі неосяжні, що жодна людина не могла б їх собі уявити. Вона повзала і скрадалась у світі радіації та смерті, світі, де жодне життя було неможливе.

І Тейлор щойно її торкався!

— До речі, ви, Тейлоре, підете з нами, — зненацька сказав Френкс. — Ви можете мені знадобитися. Думаю, втрьох ми і вирушимо.

Мері подивилася на нього болісно-переляканим поглядом:

— Я все знаю. Ти збираєшся піднятися на поверхню. Так?

Вона пішла за ним на кухню. Тейлор сів, але так і не зміг підняти погляду на дружину.

— Це секретний проект, — спробував вивернутися він. — Я не маю права тобі про нього розповідати.

— А ти і не мусиш. Я і так все знаю. Я зрозуміла це, щойно ти переступив поріг. У тебе був такий вираз обличчя, якого я давно не бачила. Дуже давно. Багато років.

Вона підійшла до нього.

— Але як вони можуть посилати тебе на поверхню? — вона взяла його обличчя у свої тремтячі долоні, в її очах застиг первісний страх. — Там же ніхто не виживе. Подивись, подивися сюди!

Вона схопила газету і тицьнула йому під ніс.

— Поглянь на ці фотографії. Америка, Європа, Азія, Африка — одні руїни. Нам це щодня показують у відеорепортажах.

Усе знищено, отруєно, а вони посилають тебе нагору. Навіщо?

Жодна жива істота не витримає тамтешніх умов, жоден бур’ян чи трава. Там навіть ґрунт випалений, хіба ні? Хіба ні?

Тейлор підвівся.

— Це наказ. Мене не втаємничували у деталі. Мені наказали увійти до складу розвідувальної групи. Більше я нічого знаю.

Він довго стояв, дивлячись перед собою невидющими очима, потім узяв газету і підніс до світла.

— На вигляд як справжнє, — пробурмотів він. — Руїни, смерть, шлак. Переконливо. Всі ці доповіді, світлини, фільми, навіть зразки атмосферного повітря. Однак на власні очі ми нічого не бачили, хіба що в перші місяці.

— Ти про що?

— Так, просто, — він відклав газету. — Я маю вирушати одразу після сну. Ходімо вже спати.

Стиснувши зуби, Мері відвернулася.

— Роби як знаєш. Чому б тоді нам усім не вибратися назовні і відразу там не померти, замість того, щоб повільно гнити тут, як хробаки в землі.

Він навіть не уявляв, наскільки їй погано. А як же інші? Як ті робітники, що не розгинають спин на заводах, щодня і щоночі, без вихідних? Бліді, згорблені чоловіки та жінки, які, ледве волочачи ноги, плентаються на роботу, сліпнуть від слабкого світла, їдять синтетичні продукти...

— Не говори так, — мовив він.

Мері слабко посміхнулася.

— Я так говорю, тому що знаю, що ти ніколи не повернешся, — вона відвела погляд. — Якщо ти піднімешся на поверхню, я тебе більше ніколи не побачу.

Тейлор стояв мов громом прибитий.

— Що?! Як ти лише могла таке подумати?

Відповіді він не дочекався.

Тейлор прокинувся від гучного звуку трансляції новин, що лунала знадвору.

— Екстрений випуск новин! З поверхні повідомляють про масовану атаку Совітів із застосуванням нового виду зброї! Основні сили відступають! Усім робітникам негайно прибути на заводи!

Тейлор заморгав, продираючи очі. Він вискочив з ліжка і поспішив до відеофону. За хвилину його вже з’єднували з Моссом.

— Ти чув? — запитав він. — Про яку атаку йдеться? Наш план скасовується?

Він міг розгледіти стіл Мосса, весь завалений звітами та іншими паперами.

— Ні, — відповів Мосс. — Нічого не скасовується, діємо за домовленістю. Негайно приїзди сюди.

— Але ж...

— Не сперечайся, — Мосс згріб у жменю доповіді зі столу і люто їх зіжмакав. — Це все фальсифікація. Поквапся!

Мосс відключився.

Цілком спантеличений, Тейлор почав похапцем одягатися. За півгодини він уже вискочив зі швидкісного авто і поспішив по сходах до Бюро синтетики. Повсюди коридорами снували люди. Він зайшов до Моссового кабінету.

— Ось і ти, — полегшено зітхнув Мосс, підводячись. — Френкс уже чекає біля пропускного пункту.

Вони сіли в авто служби Внутрішньої безпеки і ввімкнули сирену. Робітники навсібіч розбігалися, звільняючи їм дорогу.

— Що там за атака? — запитав Тейлор.

Мосс знизав плечима.

— Ми їх спровокували, і це реакція на наші дії.

Вони пригальмували біля входу в Трубу і пірнули всередину. За хвилину ліфт уже мчав їх угору на перший рівень.

Чоловіки опинилися посеред виру приготувань. Солдати підтягували ремені на свинцевих скафандрах, весело розмовляли і перегукувалися. Вони вже отримали зброю і вислухали інструктаж.

Тейлор подивився на одного із солдатів. В руках у нього був страхітливого вигляду пістолет «Бендер» — нова ручна короткоствольна зброя, щойно з конвеєра. Деякі солдати здавалися трохи переляканими.

— Сподіваюсь, ми не помиляємося, — мовив Мосс, простеживши за його поглядом.

До них підійшов Френкс.

— План такий. Спершу піднімаємося ми втрьох, за п’ятнадцять хвилин — солдати.

— А що ми скажемо леді? — занепокоєно запитав Тейлор. — Треба ж буде їм якось пояснити наше прибуття.

— Ми хочемо подивитися на атаку Совітів, — іронічно посміхнувся Френкс. — Якщо це насправді так серйозно, ми маємо в цьому особисто переконатися.

— А потім що? — запитав Тейлор.

— Це вже залежатиме від них. Ходімо.

Вони сіли в невеличке авто, і їх почали піднімати вгору антигравітаційні потоки, що струменіли з дна Труби. Час від часу Тейлор поглядав униз. Відстань була вже величезною, і щохвилини вона ставала дедалі більшою. Від хвилювання він аж спітнів, одяг прилипав до закутого у скафандр тіла, а пальці міцно стискали незвичне руків’я «Бендера».

Чому вони обрали саме його? Випадково, мабуть, просто випадково. Мосс попросив супроводжувати його як члена Міністерства, потім Френкс під впливом моменту залучив його до групи. І тепер вони втрьох мчали до поверхні, все швидше і швидше.

У скроні жилкою забився глибокий страх, який накопичувався у ньому вісім років. Радіація, неминуча смерть, зруйнований смертоносний світ...

Машина стрімко піднімалась угору. Тейлор склав на грудях руки і заплющив очі. З кожною секундою вони були все ближче до поверхні, перші живі істоти, які піднімались по Трубі з першого рівня крізь пласти породи та свинцю у зовнішній світ.

Його затрясло від страху, у нього вже встигла розвинутися фобія. Там була смерть, і всі вони це знали. Хіба ж вони не бачили її тисячі разів у відеорепортажах? Міста, брудний сніг, затягнуте хмарами небо...

— Ще трохи, — мовив Френкс. — Ми вже майже на місці. У наземному бункері нічого не знають про наше прибуття. Я віддав наказ про дотримання режиму радіомовчання.

Машина мчала з несамовитою швидкістю. Тейлор відчув запаморочення, заплющив очі і став просто чекати. Вище і вище... Він розплющив очі, лише коли машина зупинилася.

Вони опинились у велетенському слабо освітленому приміщенні, у печері, заставленій технікою та стелажами з різноманітним обладнанням. Поміж нескінченних рядів полиць леді зосереджено штовхали навантажені усіляким добром возики і тягали якісь коробки.

— Леді, — Мосс зблід. — Отже, ми таки на поверхні.

Вони були повсюди: переносили здоровенні ящики зі зброєю та комплектуючими, амуніцією та боєприпасами, які люди посилали на поверхню. Це був пункт прийому їхньої Труби — були ще й інші, розкидані по всьому континенту.

Тейлор почав нервово оглядатися. Вони справді були на поверхні, на землі. Вони опинилися там, де шаленіла війна.

— Ходімо, — сказав Френкс. — До нас прямує охоронець класу Б.

Вони вийшли з машини, до них швидко наближалася леді. Вона зупинилася за кілька кроків і почала їх уважно роздивлятися, все ще тримаючи зброю напоготові.

— Я зі Служби безпеки, — мовив Френкс. — Негайно пришли до мене леді класу А.

Робот завагався. До них уже підбігали інші стривожені охоронці. Мосс занепокоєно роззирався довкола.

— Ворушися! — гучно і владно промовив Френкс. — Виконуй наказ!

Леді невпевнено пішла геть. З протилежного боку кімнати відчинились двері, звідти з’явилися дві леді класу А і неквапом наблизились до гостей. Кожна мала на грудях зелену стрічку.

— Вони з Горішньої Ради, — напружено прошепотів Френкс. — Ми все-таки нагорі. Що ж, подивимось.

Леді обережно підійшли, мовчки зупинились і зміряли людей пильними поглядами.

— Я Френкс, Служба безпеки. Ми піднялись на поверхню, щоб...

— Це нечувано, — перебила його одна з леді. — Ви ж знаєте, що не зможете тут вижити. Вся поверхня для вас смертельна. Вам не можна тут залишатися.

— Ми у захисних скафандрах, — відповів Френкс. — У будь-якому разі, це виходить за межі ваших повноважень. Все, чого я хочу, це негайної зустрічі з Радою, щоб самому ознайомитися з екологічним станом на поверхні та поточною ситуацією. Це можливо?

— Ви, люди, тут не виживете. А нові атаки Совітів спрямовані саме на цей район. Ви наражаєте себе на серйозну небезпеку.

— Ми це розуміємо. Однак скличте Раду, будь ласка. — Френкс поглянув углиб кімнати, освітленої лампами, що кріпилися до стелі, і невпевнено запитав: — А зараз ніч чи день?

— Ніч, — відповіла одна з леді класу А після паузи. — За дві години світатиме.

Френкс кивнув.

— Отже, ми тут пробудемо принаймні ці дві години. Проведіть нас будь ласка до місця, звідки ми могли б побачити схід сонця. Ми були б дуже вдячні.

Леді захвилювалися.

— Це видовище не з приємних, — сказала одна з них. — Ви ж бачили фотографії, тому розумієте, що вам доведеться побачити. Неба не видно за пиловими хмарами, земля вкрита купами шлаку, навколо руїни. На вас це може справити гнітюче враження, набагато сильніше, ніж світлини або відео.

— У будь-якому разі ми не повернемось, поки не побачимо всього на власні очі. То ви скличете Раду?

— Ходімо.

Леді неохоче попрямували до однієї зі стін складу, за ними стомлено поплентались троє чоловіків, гупаючи металевими черевиками по бетону. Біля стіни леді зупинилися.

— Це вхід до Палати Ради, там є вікна, проте надворі все ще занадто темно. Зараз ви нічого не побачите, проте за дві години...

— Відчиняйте, — наказав Френкс.

Двері роз’їхались, і вони повільно пройшли всередину. Кімната виявилась маленькою і затишною, з круглим столом у центрі та стільцями навколо нього. Чоловіки мовчки сіли, леді також зайняли свої місця.

— Інші члени Ради скоро прибудуть. Їх уже повідомили, і вони з’являться тут найближчим часом. Я знову хочу наголосити на тому, що вам слід повернутися, — леді пильно подивилась на людей. — Ви все одно ніяк не зможете вийти назовні. Навіть нам досить небезпечно там перебувати. А про вас і мови нема!

До Френкса підійшов свинцевий лорд.

— Нам ваше бажання здається дивним, приголомшливим, — мовив він. — Звісно, ми маємо виконувати ваші накази, проте дозвольте зауважити, що залишившись тут, ви...

— Ми знаємо, — нетерпляче перебив його Френкс. — Проте ми маємо намір залишитися, принаймні до світанку.

— Ну, якщо ви наполягаєте...

Запала тиша. Однак чоловікам здалося, що леді радяться між собою, хоча не було чути жодного звуку.

— Заради вашого ж добра, — зрештою порушив тишу лорд, — ви маєте повертатися. Ми це обговорили і вважаємо, що перебуваючи тут, ви самі собі шкодите.

— Ми люди, — відрізав Френкс. — Чи ви цього не розумієте? Ми люди, не роботи.

— Саме тому вам і слід повертатись. У цій кімнаті високий рівень радіації, на поверхні все радіоактивне. Ми підрахували, що ваші костюми не зможуть захищати вас довше ніж наступні п’ятдесят хвилин. Тому...

Леді почали повільно підходити до людей, беручи їх у щільне кільце. Чоловіки попідводилися, Тейлор незграбно потягнувся за зброєю, однак пальці його не слухались. Вони стояли, дивлячись на мовчазні металеві постаті.

— Ми наполягаємо, — сказав лорд безбарвним голосом. — Ми маємо відвести вас до Труби і відправити вниз першою ж машиною. Пробачте, але це необхідно.

— Що робитимемо? — нервово запитав Мосс у Френкса і взявся за зброю — Може, рознесемо їх на шматки?

Френкс похитав головою.

— Усе гаразд, — мовив він лорду. — Ми повертаємося.

Він рушив до дверей, махнувши Моссу і Тейлору, щоб ті йшли за ним. Вони спантеличено на нього подивилися, проте підкорились. Леді провели їх до велетенського складу і далі, до входу в Трубу, жодна з них не промовила ані слова.

Перед входом Френкс розвернувся.

— Ми повертаємось тому, що у нас немає вибору. Нас лише троє, а вас десятки. Проте якби...

— Машина піднімається, — сказав Тейлор.

З Труби долинав наростаючий гул, леді класу Д підійшли до отвору, щоб зустріти її.

— Пробачте, — мовив лорд, — це заради вашого ж добра. Ми маємо берегти вас. Ви повинні залишатися під землею і дати нам можливість вести війну. Зрештою, ця війна стала нашою, і ми будемо в ній воювати, допоки це можливо.

З Труби з’явилася машина, з неї вискочили дванадцять солдатів з «Бендерами» в руках і заступили собою трьох чоловіків.

Мосс із полегшенням зітхнув.

Лорд позадкував, переводячи погляд з одного солдата на іншого, намагаючись зібратися з думками. Зрештою, він кивнув леді. Вони розступилися, звільнивши прохід до складу.

— Навіть зараз, — мовив він, — ми могли б силоміць примусити вас повернутися, проте тепер очевидно, що ви сюди піднялися не сходом сонця любуватись. Поява солдатів свідчить про те, що ви замислили дещо інше і що ви все ретельно спланували.

— Дуже ретельно, — поправив його Френкс.

Солдати зімкнули ряд ще щільніше.

— Можна лише гадати, наскільки ретельно. Мушу визнати, ви заскочили нас зненацька. Нам не вдалося взяти ситуацію під свій контроль. Тепер же застосування сили буде безглуздим, оскільки жодна зі сторін не дозволить собі атакувати іншу: ми — через заборону зазіхати на людське життя, ви — тому що для війни потрібно...

Солдати одночасно відкрили вогонь. Мосс також стріляв, припавши на одне коліно. Лорд зник у хмарі уламків. Зусібіч збігалися леді класів Б і Г, деякі зі зброєю, інші зі шматками арматури. В кімнаті здійнялася жахлива метушня, десь далеко завила сирена.

Френкс і Тейлор були відрізані від решти купами металевих тіл.

— Вони не можуть відстрілюватися, — з металевими нотками в голосі сказав Френкс. — Вони намагаються нас обдурити, як дурили всі ці роки, — він вистрелив у голову найближчій леді, та розлетілась на друзки. — Все, що вони можуть, це налякати нас. Не забувайте цього.

Вони продовжували стріляти, і з кожним пострілом однією леді ставало менше. Кімната наповнилася запахом горілого металу, розплавленого пластику і сталі. Тейлора збили з ніг, і він випустив з рук пістолет. Він спробував знайти його, мацаючи по підлозі серед металевих ніг. Зрештою, його пальці стиснули руків’я, як раптом леді наступила на його руку. Він закричав від болю.

Незабаром усе скінчилося. Леді відступали, скупчуючись біля протилежної стіни. Залишилась лише четвірка з Горішньої Ради.

В повітрі осідав радіоактивний пил. Леді класу Г вже почали наводити лад, збираючи розтрощені металеві тіла і виносячи уламки.

Френкс здригнувся.

— От і все, — мовив він. — Тепер можете вести нас до вікон, це не займе багато часу.

Леді розступились, і група людей — Мосс, Френкс, Тейлор і солдати — повільно рушили до дверей. Вони зайшли до палати Ради. Темне небо за вікнами вже починало потроху сіріти.

— Виведіть нас назовні, — нетерпляче наказав Френкс. — Ми звідти подивимося.

Відчинилися двері, і в кімнату увірвалось прохолодне вранішнє повітря, вони відчували його навіть крізь свої свинцеві скафандри. Чоловіки стривожено переглянулися.

— Ходімо, — підбадьорив їх Френкс. — Назовні.

Він першим вийшов з кімнати, решта людей рушили за ним. Вони стояли на пагорбі, що здіймався над широкою долиною. На тлі сіріючого неба вже починали вимальовуватися обриси гір, поступово стаючи все чіткішими.

— За кілька хвилин уже достатньо розвидниться, — мовив Мосс і здригнувся від подиху прохолодного вітерцю, що обвівав його. — Воно того варте, справді варте — побачити схід сонця після восьми років життя у підземеллі. Навіть якщо це останнє, що ми побачимо...

— Дивіться! — вигукнув Френкс.

Вони замовкли. Світало, щомиті небо ставало все яснішим. Десь здалеку, з протилежного кінця долини, відлуння принесло кукурікання півня.

— Півень! — пробурмотів Тейлор. — Ви це чули?

Позад них мовчки збирались леді, також спостерігаючи за світанком. Сіре небо стало ще світлішим, на його тлі проступили обриси навколишніх пагорбів. Вранішнє світло заливало долину, поступово наближаючись до них.

— Господи боже! — вигукнув Френкс.

Пагорби були порослі деревами, навіть цілими лісами. Долину вкривала рослинність, по ній звивалося кілька доріг, що вели до ферм, якихось господарських будівель та вітряка вдалині.

— Ви тільки погляньте! — прошепотів Мосс.

Небо прояснилося і стало блакитним, зійшло сонце. Повітря наповнилось цвіріньканням птахів, вітер шелестів листям у кронах дерев.

Френкс розвернувся до леді позад них:

— Вісім років ви нас дурили! Не було ніякої війни. Щойно ми зарилися у землю...

— Так, — зізналася леді класу А. — Щойно ви сховались, війна припинилася. Ви маєте рацію, ми вам не казали правди. Ви тяжко працювали під землею, посилаючи нам зброю і боєприпаси, а ми їх одразу знешкоджували.

— Але чому? — вражено запитав Тейлор і подивився на широку долину. — Чому?

— Ви створили нас, — пояснила леді, — щоб ми замість вас вели війну, поки ви, люди, ховаєтеся під землею, щоб вижити.

Та перш ніж продовжувати війну, ми вирішили проаналізувати її наслідки та визначити мету ведення бойових дій. Ми так і вчинили. З’ясувалося, що жодної мети війна не мала, крім, хіба що, задоволення людських потреб. І ця мета була доволі сумнівною.

Ми почали копати глибше і дізналися, що людські культури проходять кілька фаз, кожна культура у свій час. Коли культура старішає і починає втрачати мету, виникає конфлікт між тими, хто хоче запровадити на зміну їй нову культурну модель, і тими, хто прагне зберегти стару з якомога меншими змінами.

На цьому етапі і виникає небезпека. Внутрішній конфлікт може вкинути суспільство у громадянську війну, коли брат іде на брата, і споконвічні традиції зникають — не просто змінюються або покращуються, а повністю руйнуються у вирі хаосу та анархії. Ми знайшли багато таких прикладів у історії людства.

Щоб культура могла пережити цей кризовий період, необхідно, щоб ненависть суспільства була спрямована кудись назовні, на іншу групу. У результаті вибухають війни. З погляду логіки, війна — взагалі абсурд, проте в контексті людських потреб вона відіграє дуже важливу роль. І все це триватиме доти, допоки людство подорослішає достатньо для того, щоб назавжди позбутися цієї ненависті.

Тейлор уважно слухав.

— І ви гадаєте, що такі часи настануть?

— Звісно. Вони вже майже настали. Ця війна остання. Людство вже майже об’єдналося в одну культуру — світову. На сьогоднішній день протистоять лише два континенти, півкуля проти півкулі. Залишився один крок — стрибок до об’єднання культур. Людство росло повільно, постійно намагаючись уніфікувати різні культури... Але остаточного об’єднання ще не відбулося, тому війна має продовжуватись, щоб втамувати останній порив людської ненависті. Ось уже вісім років, як триває війна. За ці вісім років ми відзначили важливі зміни в людському мисленні. На зміну ненависті та страху приходять втома і байдужість. За весь цей час ненависть майже повністю вичерпалася. Проте поки що людям не можна говорити правди, принаймні ще деякий час. Ви не готові її дізнатися, ви захочете продовжувати війну.

— Але як вам це вдалося? — запитав Мосс. — Усі ці фотографії, зразки атмосферного повітря, зруйнована техніка...

— Ходімте зі мною, — леді повела їх у напрямку приземкуватої будівлі. — Тут постійно кипить робота, цілі відділи працюють над створенням переконливої картини глобальної війни.

Вони зайшли всередину. Повсюди працювали леді, схилившись над столами.

— Погляньте на це, — мовила леді класу А, показуючи у бік двох леді, які старанно фотографували якусь конструкцію на велетенському столі. — Чудовий зразок.

Чоловіки скупчилися навколо столу, намагаючись розгледіти те, що на ньому лежало. Це був майстерно виконаний макет зруйнованого міста.

Тейлор довго його роздивлявся, потім підняв очі.

— Це ж Сан-Франциско, — ледь чутно мовив він. — Це макет зруйнованого Сан-Франциско. Його показували нам на відео. Підірвані мости...

— Так, онде вони, — леді металевим пальцем показала на макеті порвану павутину тросів, таку тонесеньку, що її заледве можна було побачити.

— Вам, мабуть, багато разів показували світлини цього макета, а також тих, що розміщені на інших столах.

— Насправді Сан-Франциско майже не постраждав. Ми його відновили, щойно ви покинули поверхню, ми відбудували споруди, зруйновані на початку війни. У цьому приміщенні постійно кипить робота над створенням новин. Ми стараємося, щоб усе виглядало якомога переконливіше, і на це спрямовано дуже багато наших зусиль.

Френкс доторкнувся до макета однієї із зруйнованих будівель.

— То от чим ви весь цей час займалися? Будували і руйнували іграшкові міста?

— Ні, ми робимо значно більше. Ми охоронці, ми наглядаємо за всім світом. Господарі на деякий час поїхали, а ми слідкуємо, щоб міста були чистими, щоб нічого не руйнувалося, щоб усі механізми залишалися працездатними. Сади, вулиці, водогінні мережі — все має бути в тому стані, в якому воно було вісім років тому, щоб, повернувшись, господарі не розгнівалися. Ми хочемо бути певними, що вони будуть цілком задоволені.

Френкс штовхнув ліктем Мосса.

— Ходімо звідси, — тихо сказав він. — Треба поговорити.

Він повів Мосса і Тейлора назад на пагорб, подалі від леді, солдати пішли за ними. Сонце вже високо підбилось на блакитному небі. У повітрі витав приємний запах свіжої зелені.

Тейлор зняв шолом і глибоко вдихнув.

— Давно я не відчував цього аромату, — мовив він.

— Послухайте, — сказав Френкс суворим голосом. — Треба негайно повертатися. Ми ж зможемо на них напасти. Все це можна використати в наших інтересах.

— Ти про що? — запитав Мосс.

— Виходить, що Совітів надурили так само, як і нас, але ми про це дізналися. Це дає нам стратегічну перевагу.

— Ясно, — кивнув Мосс. — Ми знаємо, а вони ні. Їхня Горішня Рада зрадила їх так само, як наша — нас. Вона також працює проти них. Але якби ми могли...

— Із сотнею наших найкращих людей ми змогли б узяти ситуацію під свій контроль. Це буде нескладно!

Мосс штовхнув його ліктем — від будівлі до них ішла леді класу А.

— Ми побачили достатньо, — голосно промовив Френкс. — Про все це треба доповісти внизу і почати формування нашої нової політики.

Леді промовчала. Френкс махнув солдатам:

— Ходімо! — і рушив у напрямку складу.

Багато солдатів уже познімали шоломи. Деякі зняли навіть скафандри і тепер прогулювалися у своїх бавовняних одностроях. Вони розглядали пагорби, дерева, кущі, безмежні зелені простори, гори і небо.

— Подивіться на сонце, — мовив один з них.

— До біса яскраве, — вражено зазначив інший.

— Ми повертаємось униз, — сказав Френкс. — Шикуйтеся по двоє і рушайте за нами.

Солдати неохоче вишикувались. Без жодних емоцій, леді дивились, як чоловіки марширують до складу. Френкс, Мосс і Тейлор, тривожно озираючись на леді, крокували попереду.

Вони пройшли всередину складу. Леді класу Г завантажували наземні машини зброєю та запасними частинами. Повсюди з гуркотом працювали козлові та баштові крани. Робота кипіла, проте не було помітно ні поспіху, ні збудження.

Чоловіки зупинилися, задивившись на їхню роботу. Повз них на невеличких машинах проїжджали леді, подаючи одна одній безмовні сигнали. Зброю та запчастини піднімали електромагнітними кранами і обережно опускали на вантажівки.

— Ходімо, — мовив Френкс і повернувся до входу в Трубу. На його шляху вишикувався стрій леді класу Г, вони стояли мовчки, не рухаючись. Френкс зупинився, зробив кілька кроків назад і обернувся — леді класу А трималися осторонь.

— Накажіть їм розійтися, — сказав Френкс і потягнувся за пістолетом. — В їхніх же інтересах забратися з дороги.

Жодна леді не поворухнулася, здавалося, сам час застиг. Чоловіки з тривогою поглядали на шеренгу леді перед собою.

— Як скажете, — зрештою мовила леді класу А, махнула їм, щоб вони розійшлись, і ті заворушилися.

Мосс полегшено зітхнув.

— Нарешті це скінчилося, — сказав він Френксу. — Але подивіться на них. Чому вони не намагаються зупинити нас? Мають же вони здогадуватись, що ми задумали.

Френкс засміявся:

— Зупинити нас? Ви бачили, що трапилося, коли вони спробували це зробити минулого разу. Вони не можуть, вони ж звичайнісінькі машини. Ми їх побудували такими, вони не здатні піднести на нас руку, і вони це знають.

Раптом Френкс замовк. Чоловіки витріщились на вхід у Трубу, а зусібіч за ними мовчки та непорушно з кам’яними обличчями спостерігали леді.

Люди, заціпенілі, довго не могли поворухнутися, нарешті Тейлор відвернувся.

— Господи, — прошепотів він, усі слова та емоції немов випарувалися з нього.

Труба зникла. Вона була наглухо запечатана, залита розплавленим металом. Перед ними поволі хололи залишки входу.

Труби більше не існувало.

Френкс повернув до леді бліде обличчя, леді класу А повільно підійшли.

— Як бачите, ми перекрили Трубу. Ми були готові до цього.

Щойно ви всі піднялися на поверхню, було віддано відповідний наказ. Якби ви повернулися тоді, коли ми вас попросили, то зараз би були у цілковитій безпеці під землею. Нам довелося працювати дуже швидко, це була непроста операція.

— Але чому?! — гнівно закричав Мосс.

— Тому що ми не могли дозволити вам знову розпочати війну. Якщо запечатати всі Труби, мине багато місяців, перш ніж підземні війська зможуть вибратись на поверхню, не кажучи вже про створення воєнної програми. А до того часу наш план уже ввійде у фінальну стадію, і всі ви повернетеся у свій непошкоджений світ.

Ми сподівалися, що ви будете під землею, коли ми запечатаємо Труби, і нам прикро, що ви піднялися. Коли на землю почали вибиратися Совіти, нам вдалось запечатати їхні Труби без всяких...

— Совіти? Вони на поверхні?

— Кілька місяців тому вони несподівано піднялися, щоб дізнатися, чому війну ще не виграно. Ми були змушені діяти швидко. На цей момент вони відчайдушно намагаються пробити нові шляхи на поверхню, щоб поновити війну. Поки що ми встигаємо перекривати кожен їхній новий лаз.

Леді спокійно подивилася на чоловіків.

— Ми відрізані, — Мосса почало трясти. — Ми не зможемо повернутися. Що ж нам робити?

— Як вам вдалось так швидко запечатати Трубу? — запитав Френкс у леді. — Ми ж пробули тут якихось дві години.

— Саме на такий випадок ми встановили заряди в трубі одразу над першим рівнем. Це термальні заряди, вони можуть розплавити і свинець, і породу.

Стискаючи пістолет, Френкс повернувся до Мосса і Тейлора.

— Що скажете? Ми не можемо повернутися, проте нас п’ятнадцятеро і ми можемо добре їх провчити, у нас же «Бендери». Як вам мій план?

Він обернувся, солдати вже вийшли на вулицю. Вони стояли знадвору, милуючись долиною та небом. Кілька з них обережно спускалися з пагорба.

— Зробіть ласку, залиште тут ваші скафандри та зброю, — попросила леді. — У скафандрах незручно, а зброя вам більше не знадобиться. Як бачите, росіяни свою поздавали.

Пальці чоловіків машинально лягли на спускові гачки пістолетів: до них наближалося четверо чоловіків у військовій формі росіян. Вони йшли від літака, який, як виявилось, безшумно приземлився неподалік від залишків Труби.

— Ох вони зараз отримають своє! — крикнув Френкс.

— Вони неозброєні, — зупинила його леді. — Ми привезли їх сюди, щоб ви могли розпочати мирні перемови.

— Ми не уповноважені говорити від імені цілої країни, — сухо сказав Мосс.

— Ми не маємо на увазі дипломатичні дискусії, — пояснила леді. — Їх більше не буде. Вирішуючи разом насущні проблеми, ви навчитеся мирно співіснувати. Це буде не просто, проте у вас все вийде.

Росіяни зупинилися, і дві групи людей з ворожістю дивились одна на одну.

— Я полковник Бородов, і я вже починаю шкодувати, що віддав свою зброю, — промовив найстарший за званням росіянин. — Ви могли б стати першими убитими американцями за останні вісім років.

— Або першими американцями, які б декого вбили, — поправив його Френкс.

— Ніхто нікого вбивати не буде, — втрутилася леді. — Це нікому не потрібне геройство. Єдине, чим вам варто перейматись, це як вижити на поверхні. У нас немає для вас їжі. Ви маєте це розуміти.

Тейлор засунув пістолет у кобуру.

— Хвацько ж вони нам промили мізки, будь вони неладні! Я пропоную перебратися до міста, за допомогою леді почати вирощувати щось їстівне, і з часом все налагодиться, — зціпивши зуби, він глянув на леді.

— Поки наші родини не піднімуться назовні, нам буде самотньо, проте, думаю, ми якось з цим упораємося.

— Якщо ви вже про це заговорили, — обізвався один з росіян, — ми намагалися пожити у місті. Там надто безлюдно, а нас надто мало, щоб прогодувати себе. Зрештою, ми зупинились у найсучаснішому селі, яке тільки знайшли.

— Тут, у вашій країні, — додав третій росіянин, — нам є чому повчитися.

Американці і самі не зчулися, як уже реготали.

— Ви і самі, напевно, можете нас дечому навчити, — великодушно промовив Тейлор, — хоча я навіть не уявляю, чому саме.

Російський полковник усміхнувся.

— Приєднаєтеся до нас у нашому селі? Разом і працювати буде легше, і жити веселіше.

— У вашому селі? — підвищив голос Френкс. — Воно ж американське, хіба ні? Воно наше!

Між ними стала леді.

— Коли наш план завершиться успіхом, ці два слова стануть рівнозначними. «Наше» буде означати те, що належить людству, — вона кивнула в бік літака. — Пілот чекає. Ви об’єднаєтеся, щоб побудувати новий дім?

Росіяни промовчали, очікуючи першого слова американців.

— Тепер я розумію, що мали на увазі леді, коли казали, що дипломатія більше не актуальна, — зрештою промовив Френкс. — Людям, які працюють пліч-о-пліч, дипломати не потрібні. Вони на місці вирішують свої проблеми, замість того щоб збиратись за столом переговорів.

Леді провела їх до літака.

— Мета розвитку людства — це об’єднання світу. Родина, плем’я, місто-держава, нація, півкуля і, зрештою, планета. Тепер, коли півкулі об’єднаються...

Тейлор зупинився і поглянув на запечатаний вхід у Трубу.

Там, під землею, була Мері. Він не хотів залишати її, але їм не судилося зустрітись, допоки не розпечатають Трубу. Він здригнувся і пішов за рештою.

Якщо ця невеличка група колишніх ворогів добре себе покаже, він, Мері, та й решта людства, знову заживуть на поверхні як мислячі істоти, замість того щоб ховатися під землею від власної ненависті.

— Тисячі поколінь ішли до цього, — закінчила його думку леді класу А. — Сотні століть кровопролиття та руйнації. Проте кожна війна була кроком до об’єднання людства, і ось-ось війни зникнуть назавжди. Але навіть це — лише початок нової сторінки історії.

— Освоєння космосу, — зітхнув полковник Бородов.

— Пізнання сенсу життя, — додав Мосс.

— Ліквідація голоду й бідності, — мовив Тейлор.

Леді відчинила дверцята літака.

— Усе це і набагато більше. Наскільки більше? Ми не можемо цього навіть уявити, як не могла уявити цього дня людина, яка об’єднала всіх у перше плем’я. Проте це буде чудово.

Клацнули дверцята, літак піднявся у повітря і поніс їх до їхнього нового дому.