— Приніс тобі дещо показати, — сказав доктор Лабіринт і з поважним виглядом дістав з кишені свого пальта коробку сірників. Він подивився на неї, міцно затиснуту в руці. — Зараз я продемонструю тобі найважливіше відкриття сучасної науки.
Воно збурить увесь науковий світ.
— Показуйте вже, — мовив я.
Була пізня година, звернуло за північ, і за вікном мого будинку по безлюдних вулицях періщив дощ. Доктор Лабіринт обережно відкрив пальцем коробку. Я нахилився і зазирнув усередину.
Там лежав латунний ґудзик. І більше нічого, окрім, хіба що, якоїсь сухої бадилинки і хлібних крихт.
— Ґудзики винайшли давним-давно, — зауважив я. — Не думаю, що це таке вже відкриття. — Я потягнувся, щоб торкнутися ґудзика, але Лабіринт відсмикнув коробку і сердито насупився.
— Це не просто ґудзик, — застеріг він. Потім зазирнув у коробку і сказав: — Ну ж бо! Ну! — Він підштовхнув ґудзик пальцем. — Ну!
Я з цікавістю на нього подивився.
— Лабіринте, може, ви щось таки поясните? Приходите посеред ночі, показуєте ґудзик у коробці і...
Лабіринт знеможено упав на диван. Із засмученим виглядом він закрив коробку і засунув її назад до кишені.
— Я помилився, — сказав він. — Нічого не вийшло. Ґудзик мертвий. Безнадійно.
— Вас це так дивує? А самі ви чого очікували?
— Принеси мені чогось випити, — Лабіринт обвів кімнату безпорадним поглядом. — Принеси мені... принеси вина.
— Гаразд, док, — мовив я, підводячись. — Але ви знаєте, що вино робить з людьми. — Я пішов на кухню і наповнив два келихи хересом. Потім повернувся і простяг один йому. Якийсь час ми мовчки смакували вино. — Сподіваюсь, ви мене просвітите?
Док поставив свій келих і неуважно кивнув. Він закинув ногу на ногу, розпалив люльку і ще раз обережно зазирнув у коробку. Потім зітхнув і відклав її.
— Марно, — сказав він. — Оживлювач ніколи не запрацює, сам закон хибний. Звісно, я маю на увазі закон достатнього подразнення.
— А це що таке?
— Я нещодавно його відкрив. Якось я сидів на пляжі, припікало сонце, тож було дуже спекотно. Я весь обливався потом і збирався вже йти додому, аж раптом галька біля моїх ніг поворухнулась і відповзла у тінь. Її роздратувала спека.
— Справді? Галька?
— Так я і відкрив закон достатнього подразнення. Ось як зародилося життя. Цілу вічність тому, у далекому минулому, щось так роздратувало шматочок неживої матерії, що він поповз, почав рухатись від обурення. Це могло стати звершенням усього мого життя: виявити ідеальний подразник, достатньо потужний, щоб оживляти неживу матерію, і вмонтувати його у робочий апарат. Такий апарат зараз лежить на задньому сидінні мого авто, я назвав його оживлювачем, але він чомусь не працює.
Якийсь час ми сиділи мовчки. У мене вже почали злипатися очі.
— Слухайте, док, — почав я, — мабуть, нам час...
Доктор Лабіринт скочив на ноги.
— Ти маєш рацію, — сказав він. — Мені насправді вже час. Доктор рушив до дверей, та біля самого порога я його перехопив.
— Щодо апарата, — промовив я. — Не здавайтеся. Можливо, наступного разу він запрацює.
— Апарат? — насупився він. — А, оживлювач. Знаєш що, купи його у мене за п’ять доларів.
Від подиву я відкрив рота. У голосі доктора звучала така безнадія, що мені стало не до сміху.
— За скільки? — перепитав я.
— Зачекай, зараз я його принесу. — Він вискочив за двері і збіг сходами на тротуар. Я почув, як він відчинив дверцята машини, а потім роздратовано забурмотів.
— Я допоможу, — крикнув я і поквапився до нього.
Доктор морочився з великим квадратним ящиком, намагаючись витягти його з машини. Я взявся за інший край ящика, ми спільними зусиллями затягли його до будинку і поставили на обідній стіл.
— То ось він який, оживлювач, — промовив я. — Схожий на мікрохвильовку.
— Це і є мікрохвильовка, була, тобто. Оживлювач продукує тепловий промінь, який і є своєрідним подразником. Та мені це вже нецікаво.
Я дістав гаманець.
— Гаразд. Якщо ви вже так хочете продати того оживлювача, чому б мені його не купити? — Я відрахував потрібну суму.
Він показав, куди засовувати неживу матерію, що означають позначки на шкалі та лічильниках, а потім насунув на очі капелюха і пішов геть.
Я залишився на самоті зі своїм новим придбанням — оживлювачем. Поки я його роздивлявся з усіх боків, до кімнати зайшла моя дружина. Вона була у легенькому халатику.
— Що тут діється? — запитала вона. — Поглянь лише на себе — стоїш посеред кімнати у геть мокрих черевиках. Ти що, надворі у калюжу втелющився?
— Не зовсім. Поглянь на цю мікрохвильовку. Я купив її усього за п’ять доларів. Вона оживляє речі.
Джоан усе ще дивилась на мої черевики.
— Зараз перша ночі. Поклади черевики у мікрохвильовку і йди спати.
— Але ти не розумієш...
— Засунь свої черевики в мікрохвильовку, — сказала Джоан, піднімаючись нагору. — Ти чув мене?
— Гаразд, — відповів я.
Вранці, коли я сидів за сніданком, похмуро втупившись у тарілку з холодною яєчнею з беконом, у двері подзвонили.
— Хто б це міг бути? — здивувалася Джоан.
Я підвівся, пройшов до передпокою і відчинив двері.
— Лабіринте! — вражено промовив я. Він був блідим, із синцями під очима.
— Тримай свої п’ять доларів, — сказав Лабіринт. — Я хочу забрати назад свій оживлювач.
Я був приголомшений.
— Гаразд, док. Заходьте, зараз я вам його принесу.
Лабіринт пройшов за мною у кімнату і зупинився, переступаючи з ноги на ногу. Я пішов за оживлювачем. Коли я приніс апарат, він усе ще був теплим.
— Постав його, — сказав Лабіринт. — Хочу пересвідчитись, що він у порядку.
Я поставив оживлювач на стіл, і док ледь не з побожним виглядом зусібіч його оглянув, обережно відчинив невеличкі дверцята і зазирнув усередину.
— У ньому черевик, — здивувався він.
— Там має бути пара, — сказав я, раптом згадавши події минулої ночі. — Господи, я засунув у нього черевики.
— Обидва? Бо зараз там лише один.
З кухні вийшла Джоан.
— Привіт, докторе, — мовила вона. — Що привело вас сюди спозаранку?
Ми з Лабіринтом перезирнулися.
— Лише один? — перепитав я.
Я й собі зазирнув в апарат. Всередині лежав лише один брудний черевик, абсолютно сухий після ночі, проведеної в Лабіринтовому оживлювані. Лише один черевик... проте я клав туди пару. Де ж другий?
Я повернувся до дружини, проте усі слова повилітали у мене з голови, коли побачив вираз обличчя Джоан. Вона з відкритим ротом перелякано витріщалася на підлогу.
Щось невеличке, коричневе повзло до дивана. Потім залізло під нього і зникло. Я бачив його лише коротку мить, проте одразу збагнув, що це було.
— Господи! — вигукнув Лабіринт. — Ось, тримай свою п’ятірку, — він тицьнув банкноту мені в руку. — Я його неодмінно заберу після того, що я щойно побачив!
— Заспокойтеся, — мовив до нього я. — Допоможіть краще. Треба його спіймати, поки він не вискочив надвір.
Лабіринт бігцем кинувся до дверей вітальні й швиденько їх зачинив.
— Він заліз під диван, — доктор присів і заглянув під нього. — Здається, я його бачу. У тебе є палиця, чи щось таке?
— Дайте мені вийти, — попросила Джоан. — Я не хочу мати з цим жодної справи.
— Але ти не можеш піти, — відповів я. Потім зняв з вікна карниз зі шторами, які скинув на підлогу. — Можна спробувати цим, — з карнизом я присів біля Лабіринта. — Я його звідти вижену, а ви одразу його ловіть. Якщо зволікатимемо, він утече — не доженеш.
Я штурхонув черевик кінцем карниза. Черевик почав відповзати, протискуючись до стіни. Я бачив його маленький коричневий силует, незграбний і безмовний, і він мені здався якоюсь переляканою тваринкою, що втекла із клітки. Мене охопило дивне відчуття.
— А що ми з ним робитимемо? — пробурмотів я. — Де ми його триматимемо?
— Може, засунемо в шухляду? — запитала Джоан, роззираючись по сторонах. — Я піду звільню її.
— Ось він! — скочив на ноги Лабіринт.
З-під дивана вискочив черевик і помчав кімнатою у протилежний її куток, до великого шкіряного крісла. Поки він знову не сховався, Лабіринт устиг схопити його за шнурівку. Черевик сіпався, смикався, силкуючись вивільнитися, проте старий док міцно його тримав.
Лише засунувши черевик у шухляду і замкнувши її, ми полегшено зітхнули.
— Дивовижно! — вигукнув Лабіринт, дурнувато посміхаючись. — Ви хоч розумієте, що це означає? Мені все-таки вдалося! Оживлювач працює! Тільки ніяк не збагну, чому він не оживив мого ґудзика.
— Ґудзик був з латуні, — сказав я. — А черевик — зі шкіри та тваринного клею. З природних матеріалів. І він був вологий.
Ми подивилися на шухляду.
— Там, у вашому столі, — сказав Лабіринт, — лежить найважливіше відкриття сучасної науки.
— І воно збурить увесь науковий світ, — закінчив я. — Це я вже чув. Що ж, можете забирати його, — я стиснув руку Джоан. — Я віддам вам черевик разом з оживлювачем.
— Чудово, — кивнув Лабіринт. — А тим часом попильнуйте за ним, не дайте йому втекти, — він рушив до дверей. — Я скличу вчених, представників преси, щоб...
— А чому б вам не забрати його із собою? — нервово запитала Джоан.
Біля дверей Лабіринт зупинився.
— Нагляньте за ним. Це доказ, доказ того, що оживлювач працює. Це доводить дію закону достатнього подразнення, — і він вибіг на тротуар.
— Ну? — запитала Джоан. — І що тепер? Ти справді збираєшся стовбичити тут і пильнувати шухляду?
Я поглянув на годинник.
— Мені вже час на роботу.
— Що ж, я також не збираюсь його стерегти. Якщо ти підеш, я піду з тобою. Тут я не залишуся.
— Йому все одно не втекти із шухляди, — сказав я, — тож, думаю, ми можемо ненадовго залишити дім.
— Тоді я навідаю батьків. Зустрінемось увечері десь у місті і разом поїдемо додому.
— Ти справді його боїшся?
— Він мені не подобається. У ньому є щось таке...
— Це ж просто старий черевик.
Джоан ледь посміхнулась.
— Не кепкуй з мене, — мовила вона. — Ще ніколи і ніде не було такого черевика.
Того вечора ми зустрілися в середмісті й повечеряли у ресторані. Потім поїхали додому, і я припаркував на узбіччі своє авто. Ми повільно пішли по стежці додому.
На ґанку Джоан зупинилася.
— Нам неодмінно треба туди заходити? Може, підемо в кіно чи ще кудись?
— Ми мусимо зайти. Мені цікаво, як там він. До речі, а чим ми його годуватимемо? — я відімкнув двері і прочинив їх.
Раптом повз мене щось шаснуло, вилетіло на стежку і зникло в кущах.
— Що то було? — вражено прошепотіла Джоан.
— Є одна думка.
Я поквапився до столу — шухляда й справді була відчинена. Якимось чином черевик вибрався на волю.
— Паскудно, — зітхнув я. — Що ж я тепер скажу доку?
— Може, спробуєш його спіймати? — запитала Джоан, зачиняючи за нами вхідні двері. — Або оживиш другого черевика, того, що залишився.
Я похитав головою.
— Нічого не вийде. В оживлювані вночі стояли обидва черевики. Дивні вони створіння: одні оживають, інші — ні. Хоча, можливо...
Задзвонив телефон. Ми перезирнулися.
— А ось і він, — сказав я і підняв слухавку.
— Це Лабіринт, — промовив знайомий голос. — Я приїду завтра вранці. Разом зі мною будуть фотографи, один топковий репортер, Дженкінс з лабораторії...
— Послухайте, док... — почав було я.
— Поговоримо пізніше. У мене ще купа справ. Побачимося завтра вранці, — і він кинув слухавку.
— Це був доктор? — запитала Джоан.
Я подивився на висунуту порожню шухляду.
— Так, це був він.
Я пішов до шафи у передпокої і витяг з неї пальто. Раптом я відчув на собі чийсь пильний погляд. Мені стало моторошно.
Я зупинився і розвернувся. За мною щось стежило, але що? Я нічого не бачив, і від цього ставало ще страшніше.
— Якась чортівня, — сказав я, знизуючи плечима, і натягнув пальто.
Я рушив до кімнати, і мені знову здалося, ніби щось поворухнулося, десь на периферії зору.
— Чорт! — вилаявся я.
Що таке?
Здається, нічого. Нічого, заспокойся. Я роззирнувся довкола, проте нічого незвичного не помітив.
Книжкова шафа, килими, картини на стінах — усе, як і раніше. Але щось же ворушилося!
Я зайшов до вітальні. На столі стояв оживлювач. Проходячи повз, я відчув тепло, яке йшло від нього. Апарат працював і був відчинений! Я клацнув вимикачем, і лампочки на панелі погасли. Невже ми забули його вранці вимкнути? Я спробував пригадати, проте марно.
— Треба знайти черевик до сутінок, — сказав я.
Ми з дружиною дуже довго й ретельно шукали черевик, але так і не знайшли. Оглянули кожен дюйм подвір’я, зазирнули під кожен кущ, дивилися за живоплотом, навіть під будинком, проте марно.
Коли вже геть споночіло, ми увімкнули на ґанку світло і деякий час ще продовжували свої пошуки. Зрештою, я здався і сів на ґанкові сходи.
— Усе це не має сенсу, — зітхнув я. — Навіть серед живоплоту є мільйон місць, де він може причаїтися, і поки ми прочісуємо один його кінець, він устигне перебігти в інший. Черевик хитрющий. З таким самим успіхом ми можемо просто сидіти і чекати, поки він сам до нас не вибіжить.
— Може, ти й правий, — погодилася Джоан.
Я підвівся.
— Залишимо на ніч двері відчиненими. Раптом він надумає повернутися.
Ми не стали замикати дверей, проте, коли вранці спустилися вниз, скрізь було тихо і порожньо. Я вже знав, що черевика там не було. Потинявшись туди-сюди і перевіривши, чи все на місці, я зайшов на кухню, де помітив яєчні шкаралупки, розкидані навколо відра для сміття. Мабуть, черевик приходив уночі, а потім, підживившись, знову втік.
Я зачинив двері, і ми з дружиною мовчки переглянулися.
— Док прибуде будь-якої миті, — сказав я. — Мабуть, мені краще зателефонувати в офіс і попередити, що я спізнюсь.
Джоан доторкнулася до оживлювана.
— Ось він, причина нашої халепи. Цікаво, він зможе ще щось оживити?
Ми вийшли надвір і з надією оббігли поглядом подвір’я, проте ні в кущах, ані деінде нічого не ворушилося.
— От і все, — мовив я, глянувши на вулицю. — Вони вже їдуть.
Біля будинку припаркувався чорний «Плімут», з нього вилізли двоє літніх чоловіків і, з цікавістю нас розглядаючи, рушили по стежці до будинку.
— Руперт уже тут? — запитав один із них.
— Хто? А, доктор Лабіринт? Думаю, буде з хвилини на хвилину.
— Апарат усередині? — запитав новоприбулий. — Я Портер, з університету. Можна його побачити?
— Давайте краще зачекаємо, — знічено відповів я. — Зачекаємо, поки приїде док.
Під’їхало ще дві машини, з них висипала ціла купа людей, і всі вони простували до нас стежкою, жваво між собою перемовляючись.
— А де оживлювач? — запитав мене якийсь дивакуватий дідуган з густими бакенбардами. — Юначе, проведіть нас до апарата.
— Апарат усередині, — відповів я. — Якщо хочете побачити оживлювач, заходьте.
Юрба повалила в дім, ми з Джоан за ними. Вони скупчилися навколо столу і стали розглядати квадратну коробку, збуджено розмовляючи.
— Ось він! — сказав Портер. — Закон достатнього подразнення увійде в історію...
— Нісенітниця! — заперечив інший. — Цілковитий абсурд. Я хочу побачити цього капелюха, чи черевика, чи що воно там таке.
— Неодмінно побачите, — запевнив його Портер. — Руперт достатньо авторитетний вчений і знає, що робить. Можете навіть не сумніватися.
Розгорілася суперечка, наукові мужі посилалися на різноманітні джерела, зверталися до дат і подій. Машин прибувало все більше, деякі з них належали пресі.
— Господи! — вигукнув я. — Йому кінець.
— Ну, він може просто розповісти їм, що сталось, — заперечила Джоан. — Що черевик утік.
— Краще це зробити нам. Ми ж винні у тому, що трапилося.
— Я до цього непричетна. І взагалі, мені ці черевики із самого початку не подобалися. Пригадуєш, я ще хотіла, щоб ти купив ті, червоні.
Я проігнорував цей її випад. На газоні збиралося все більше людей, вони збивалися в купки, дискутували, сперечалися.
І раптом у мене душа пішла в п’яти — я побачив, як під’їжджає Лабіринтів невеличкий синій «Форд». Він уже тут, і зараз нам доведеться йому все розповісти.
— Я не можу дивитися йому у вічі, — сказала Джоан. — Давай сховаємось, га?
Побачивши Лабіринта, всі науковці висипали з будинку, обступивши його щільним кільцем. Ми з Джоан перезирнулися. Будинок спорожнів, окрім нас у ньому нікого не лишилось. Я зачинив вхідні двері. Крізь прочинені вікна долинали відголоски розмов; Лабіринт пояснював суть закону достатнього подразнення. За мить він має зайти в дім, щоб продемонструвати всім черевик.
— Він сам в усьому винен, не треба було його тут лишати, — промовила Джоан. Вона взяла журнал і почала його нервово гортати.
Побачивши мене у вікні, доктор Лабіринт помахав рукою.
Його старече обличчя аж сяяло. Я, намагаючись усміхнутись, кивнув йому у відповідь. І сів поруч із Джоан.
Час минав. Я сидів, втупившись у підлогу. Що ж тепер робити? А що нам лишалося, окрім як чекати, чекати, поки док тріумфально не зайде в дім, в оточенні науковців, репортерів та істориків, охочих побачити доказ дії його закону — цей черевик. Від мого старого черевика залежало подальше Лабіринтове життя, підтвердження істинності його закону — абсолютно все.
І цей клятий черевик кудись утік, вискочив на вулицю!
— Тепер уже недовго чекати, — сказав я.
Раптом надворі запанувала тиша. Що там коїлось? Я підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і визирнув назовні.
— Що там? — запитала Джоан. — Ти щось бачиш?
— Ні, — відповів я. — Нічого не розумію.
Усі стояли мовчки, дивлячись кудись униз. Я був ошелешений і нічого не міг збагнути. Цікаво, на що вони там витріщаються?
— То ходімо подивимось.
Ми з Джоан повільно спустилися по сходах на моріжок і протиснулися крізь натовп науковців.
— Прокляття! — вихопилось у мене.
Моріжком, статечно ступаючи по траві, рухалася дивна парочка: мій старий коричневий черевик і вишукана біла туфелька. Я витріщився на неї:
— Десь я її вже бачив!
— Та це ж моя туфелька! — вигукнула Джоан, і всі на неї озирнулись. — Моя! Зі святкової пари, яку я взувала лише...
— Уже ні, — сказав Лабіринт, його обличчя зблідло від хвилювання. — Вона більше не належить жодному з нас.
— Дивовижно! — вигукнув один із учених мужів. — Погляньте на них! Особливо на даму. Подивіться лише, що вона виробляє.
Крихітна біла туфелька граційно рухалася на кілька дюймів попереду мого старого черевика. Варто було черевику наблизитися до неї, як вона, описуючи півколо, відступала. Потім вони обоє зупинились, носаками одне до одного. І раптом черевик почав підстрибувати вгору-вниз, спершу на каблуку, потім на носаку. Урочисто, сповнений гідності, черевик танцював навколо неї, описуючи коло за колом.
Крихітна біла туфелька разок підскочила і відійшла назад, повільно, нерішуче, майже дозволяючи черевику себе спіймати, щоб наступної миті знову втекти.
— Тут ми бачимо щось на кшталт шлюбного танцю, — зауважив літній чоловік. — Можливо, навіть з певними елементами расової нерівності. Черевик дотримується строгих норм ритуалу, імовірно, закладеного століття...
— Лабіринте, що це все означає? — запитав Портер. — Поясніть.
— То ось у чому річ, — пробурмотів я. — Поки нас не було, черевик витяг її з комірчини і засунув у оживлювач. Я знав, що щось тієї ночі за мною стежило. Це була біла туфелька.
— Саме тому він увімкнув оживлювач, — мовила Джоан, шморгаючи носом. — Не впевнена, що мені це до душі.
Невеличка процесія майже дісталася до живоплоту, біла туфелька все ще трималась на відстані від коричневого черевика. Лабіринт рушив до них.
— Отже, шановні, ви всі мали змогу переконатися в тому, що я не перебільшував. Перед вами — найвизначніше відкриття у науці, поява нової раси. Можливо, коли загине людська цивілізація, ця нова форма життя...
Він потягнувся рукою до кумедної пари, проте, розсунувши темну завісу листя, туфелька раптом зникла у живоплоті. Одним стрибком черевик зник за нею. Почувся шелест, а потім запала тиша.
— Я — в дім, — сказала Джоан і пішла до ґанку.
— Шановні, — промовив почервонілий Лабіринт, — це просто неймовірно! Ми стали свідками найзначнішого моменту в історії — зародження нового життя.
— Ну, майже стали, — уточнив я.