Повне зібрання короткої прози. Том 1

Тесля _{(пер. В. Корсун)}

— Ернесте Джей Елвуде! — занепокоєно промовила Ліз. — Ти мене зовсім не слухаєш. І ні крихти ще не з’їв. Та що з тобою коїться? Іноді я тебе просто не розумію.

Ернест Елвуд нерухомо сидів і дивився повз них, вглядаючись у напівтемряву за вікном, так неначе чув щось нечутне для інших. Нарешті він зітхнув і випростався на стільці, немов збираючись щось відповісти, проте зачепив ліктем чашку і зосередився на тому, щоб не дати їй перекинутися. Потім витер ганчіркою розхлюпану на столі чорну каву.

— Вибач, — пробурмотів він. — Що ти там казала?

— Їж, любий, — промовила дружина, поглядаючи на двох хлопчиків, щоб пересвідчитись, що вони не припинили їсти. — Ти ж знаєш, чого мені коштує приготувати вам вечерю.

Боб, старший із синів, їв швидко, розрізаючи на акуратні шматочки печінку з беконом, проте малий Тодді відклав свої ніж з виделкою, щойно це зробив батько, і тепер також мовчки сидів, втупившись у тарілку.

— Бачиш? — дорікнула Ліз. — Бачиш, який ти подаєш дітям приклад? Їж свою вечерю, бо зовсім захолоне. Ти ж не хочеш їсти холодну печінку? Немає нічого гіршого, ніж холодна печінка і бекон, у якому затверділо сало. Ти його потім просто не перетравиш. Особливо якщо це баранина. Кажуть, багато людей взагалі не можуть їсти бараняче сало. Любий, їж, будь ласка.

Елвуд кивнув. Він узяв ложку, зачерпнув трохи гороху та картоплі і поніс до рота. Малий Тодді почав робити те ж саме, статечно і серйозно, немов зменшена копія свого батька.

— А знаєте, що я вам скажу? — обізвався Боб. — У нас сьогодні в школі була навчальна атомна тривога. Ми ховалися під партами.

— Справді? — запитала Ліз.

— Проте містер Персон, наш учитель, каже, що якщо на нас скинуть бомбу, вона все місто знесе, так що я не знаю, навіщо ховатися під партами. Гадаю, їм час уже зрозуміти, чого встигла досягти наука. Зараз є такі бомби, що знищують цілі милі, не лишаючи каменя на камені.

— Багато ти знаєш, — пробурмотів Тодді.

— Так, багато, а ти заткнися.

— Хлопчики! — закликала їх до порядку Ліз.

— Але ж це правда, — серйозно продовжував Боб. — Я знаю одного хлопця з резерву морської піхоти, то він каже, що у них там з’явилася нова зброя, яка знищує пшеничні посіви і отруює воду. Це якісь кристали чи щось таке.

— Господи! — вигукнула Ліз.

— На минулій війні у них такого не було. Атомну енергію відкрили лише наприкінці війни, так що можливості використати її на повну силу так і не випало. — Боб повернувся до батька. — Правда, тату? Б’юся об заклад, коли ти служив у армії, ви не мали жодної атомної...

Елвуд кинув виделку на стіл, відштовхнув стілець і встав. Ліз здивовано подивилася на чоловіка, так і не донісши чашку до губ. Боб замовк на півслові. Маленький Тодді просто мовчав.

— Любий, що з тобою? — запитала Ліз.

— Пізніше поговоримо.

Вони вражено спостерігали, як він вийшов з-за столу і покинув вітальню. Потім почули, як він пройшов через кухню і відчинив задні двері, що за мить грюкнули за його спиною.

— Пішов на задній двір, — промовив Боб. — Мамо, він завжди таким був? Чому він так дивно себе поводить? Це ж не якийсь воєнний невроз, підчеплений ним на Філіппінах, правда? У Першу світову війну таке називали контузією, але зараз відомо, що це була форма воєнного неврозу. То це і в нього таке?

— Їж мовчки, — наказала Ліз, від люті її щоки взялися червоними плямами. Вона похитала головою. — Чорти б його побрали! В голові не вкладається...

Хлопчики знову взялись уминати вечерю.

На задвірку було темно. Сонце вже сіло, і повітря, прозоре і свіже, наповнилось танцюючими цяточками нічних комах. У дворі по сусідству порався Джо Хант, він згрібав з-під вишні листя. Побачивши Елвуда, він йому кивнув.

Елвуд повільно пішов по стежці через увесь двір до гаража.

Там він, заклавши руки у кишені, зупинився. Біля гаража виднілося щось велетенське і біле, величезний блідий силует на тлі вечірніх сутінків. Він стояв, розглядаючи це громаддя, а на серці у нього потроху тепліло. Це було дивне відчуття, трохи схоже на гордість з домішками задоволення і... і хвилювання. Він завжди хвилювався, дивлячись на човен. Навіть ще тільки починаючи над ним працювати, він відчував, як раптом починало калатати його серце, як тремтіли руки і як з чола стікали краплі поту.

Його човен. Він усміхнувся і підійшов ближче. Потім простяг руку і постукав по його твердому борту. Чудовий човен, та ще й робота просувається навдивовижу швидко. Вже майже готовий. Скільки ж у нього сил вкладено, сил і часу! Скільки вільних від роботи вечорів, неділь, а інколи навіть ранків перед роботою.

Вранці працювалося найкраще, коли сонце світило так яскраво, повітря було таким свіжим і пахло так приємно, а все довкола блищало від роси. Він найбільше любив цю пору, тим паче, що в цей час не було ще нікого, хто б його відволікав від роботи чи розпитував. Він знову постукав по борту. Скільки роботи, скільки матеріалів! Скільки колод він розпиляв, погнув, поприбивав. Звісно, йому допомагав Тодді. Сам би він нізащо не впорався, ніяк не впорався б. Якби Тодді не зробив розмітки на дошках...

— Агов! — гукнув до нього Джо Хант.

Елвуд обернувся. Джо дивився на нього, спираючись на паркан.

— Вибач, — промовив Елвуд. — Ти щось казав?

— Знову витаєш десь у хмарах, — сказав Хант, пихнувши сигарою. — Чудовий вечір.

— Ага.

— Добрячий там у тебе човен, Елвуде.

— Дякую, — пробурмотів Елвуд і рушив назад до дому. — Добраніч, Джо.

— Скільки це ти вже над ним працюєш? — поцікавився Хант. — Близько року, так? Місяців з дванадцять. Багацько ж сил і часу ти в нього уклав. Здається, щоразу, коли я тебе бачу, ти тягнеш сюди дерево, розпилюєш його, збиваєш докупи.

Елвуд кивнув, прямуючи до дверей.

— Ти навіть дітей до роботи долучив. Принаймні, малюка. Так, нівроку човен вийшов, — Хант вичекав паузу. — Судячи з його розміру, ти на ньому далеченько зібрався. Пам’ятаєш, якось ти стояв там, де й зараз, і сказав, куди саме. Не нагадаєш?

Запала тиша.

— Я не чую, Елвуде, — сказав Хант. — Човен величезний, ти, мабуть...

— Та пішов ти!..

Хант засміявся.

— Що це з тобою, Елвуде? Знав би ти, як це весело — кепкувати над тобою. Але ж серйозно, куди ти збираєшся на ньому пливти? Хочеш витягти його на пляж і спустити на воду? Я знаю одного хлопця, так у нього є невеличка вітрильна шлюпка, він возить її на причепі. Мабуть, щотижня їздить на узбережжя.

Але ж свого велетня ти на причіп не поставиш. А ще я чув про чоловіка, який побудував човен у себе в підвалі. Він його закінчив, і знаєш, що виявилося? Виявилося, що човен настільки великий, що не протискувався крізь двері...

Ліз Елвуд увімкнула світло на ґанку і, склавши руки на грудях, спустилася на газон заднього двору.

— Вітаю, місіс Елвуд, — привітався Хант, торкаючись капелюха. — Приємний сьогодні вечір, еге ж?

— І ви будьте здорові, — Ліз повернулась до чоловіка. — Заради бога, ти збираєшся іти в дім? — тихо запитала вона суворим голосом.

— Так, звісно, — Елвуд знехотя рушив до дверей. — Вже йду. Добраніч, Джо.

— Добраніч, — відповів Хант. Він дивився вслід подружжю, аж поки вони зникли в будинку. Двері зачинилися, світло погасло. Хант похитав головою. — Дивак, та й годі, — пробурмотів він. — Із кожним днем стає все дивакуватішим. Живе, немов у іншому світі. Разом зі своїм човном, — і пішов у дім.

— Їй було лишень вісімнадцять, — сказав Джек Фредерікс, — але вона чудово розуміла, що до чого.

— Ці дівчата з півдня всі такі, — мовив Чарлі. — Схожі на фрукти, м’які, стиглі, соковиті фрукти.

— Про щось подібне писав Гемінґвей, — докинула Енн Пайк. — От не пам’ятаю лише, де саме. Він порівнював...

— Зате як вони говорять, — устряв Чарлі. — Їхня вимова просто нестерпна.

— Це ж чому вона нестерпна? — здивувався Джек. — Авжеж, вони говорять дещо інакше. Проте до їхньої говірки швидко звикаєш.

— Чому б їм не говорити правильно?

— До чого ти хилиш?

— Вони говорять як... кольорові.

— Це тому, що вони родом з тих місць, — мовила Енн.

— Хочеш сказати, ця дівчина — кольорова? — запитав Джек.

— Ні, звісно, ні. Доїдай свій пиріг, — Чарлі поглянув на годинник. — Майже перша. Час повертатися до офісу.

— Я ще не доїв, — сказав Джек. — Почекайте!

— А знаєте, в мій район кольорові зараз просто повалили, — сказала Енн. — За квартал від мого дому я навіть бачила будинок, виставлений на продаж, з табличкою «Представникам усіх рас — ласкаво просимо». Я ледь не впала, коли побачила.

— І що ж ти зробила?

— Нічого. А що я могла зробити?

— До речі, якщо ти працюєш у державній установі, вони можуть з тобою по сусідству поселити кольорового або китайця, — сказав Джек, — і ти нічого не зможеш вдіяти.

— Хіба що звільнитися.

— Це лише заважає роботі, — погодився Чарлі. — Як можна працювати в таких умовах, га?

— В уряді надто багато поміркованих радикалів, — заявив Джек. — Тому й стали наймати на державні посади людей, не зважаючи на те, до якої раси вони належать. Це почалося ще відтоді, коли Управлінням громадських робіт завідував Гаррі Гопкінс.

— А ви знаєте, де він народився? — запитала Енн. — В Росії.

— То Сідні Хіллман там народився, — заперечив Джек.

— Одного поля ягоди, — підвів риску Чарлі. — Їх усіх треба відправити назад.

Енн з цікавістю подивилась на Ернеста Елвуда. Він сидів мовчки і читав газету. В кафетерії було доволі гамірно. Люди їли й розмовляли, приходили і йшли геть, вешталися туди-сюди.

— Ел-Джею, з тобою все гаразд? — поцікавилась Енн.

— Ага.

— Він читає про «Байт Сокс», — пояснив Чарлі. — Бачиш цей пильний погляд? А знаєш, я якось повів своїх малих на вечірню гру, і...

— Ходімо, — промовив Джек, підводячись. — Уже час повертатися на роботу.

Усі повставали. Елвуд мовчки склав газету і засунув до кишені.

— А ти щось сьогодні не надто говіркий, — сказав йому Чарлі, коли вони проходили між столиками. Елвуд підняв на нього погляд.

— Вибач.

— Я тут хотів тебе дещо запитати. Не хочеш долучитися в суботу ввечері до невеличкої гри? Ти з нами сто років не грав.

— Та не слухай ти його, — порадив Джек, оплачуючи на касі обід. — Він любить тільки збочені ігри: дикі двійки, бейсбол, плюнь в океан...

— Я пропоную звичайний покер, — образився Чарлі. — Давай, Елвуде. Що більше людей, то краще. Купимо пива, поговоримо, відпочинемо від дружин, га? — він посміхнувся.

— Ми ось днями хочемо влаштувати стару добру холостяцьку вечірку, — промовив Джек, засовуючи в кишеню решту, і підморгнув Елвуду. — Ти ж розумієш, про що я? Прийдуть дівчата, покажуть шоу... — і зробив рукою характерний жест.

— Можливо. Я подумаю, — сказав Елвуд, розплачуючись за обід.

Потім він вийшов з кафетерію на осяяний сонцем тротуар.

Решта все ще були всередині, вони чекали на Енн, яка пішла припудрити носика.

Раптом Елвуд розвернувся і швидко пішов геть від кафетерію. Повернув за ріг і опинився на Кедровій вулиці, перед телевізійним магазином. Повз нього проходили покупці і клерки, які поверталися з обідньої перерви, вони сміялися і розмовляли, і уривки їхніх фраз раз за разом накочувалися на нього, наче морські хвилі. Засунувши руки в кишені, він зупинився біля дверей магазину, немов ховаючись від дощу.

Та що це з ним? Можливо, варто звернутися до лікаря? Звуки, люди — все його дратувало. Весь цей шум та емоції навколо.

Він не висипався. Можливо, це через його харчування? Або через те, що він гарує як віл у себе на подвір’ї. Від утоми він ледве дотягав ноги до ліжка. Елвуд потер лоба. Люди, звуки, розмови, цей нескінченний натовп на вулицях і в крамницях.

У вітрині магазину безгучно миготів великий телевізор, показуючи якісь картинки. Елвуд байдуже втупився в екран. Жінка в трико займалась акробатикою, сідала на шпагат, робила колесо. Потім, метляючи у повітрі ногами і усміхаючись глядачам, трохи пройшлася на руках. Вона зникла, і телевізор почав показувати яскраво одягненого чоловіка із собакою на повідку.

Елвуд поглянув на годинник. За п’ять хвилин перша. У нього лишилося п’ять хвилин, щоб добратися до офісу. Він знову ступив на тротуар і зазирнув за ріг. Енн, Чарлі та Джека ніде не було видно, вони вже пішли. Елвуд повільно, з руками в кишенях, попрямував уздовж ряду магазинів. На мить він зупинився біля крамнички з усіляким дріб’язком і задивився крізь вікно на жінку, яка, штовхаючись, протискувалась до прилавка з біжутерією, торкалася прикрас, піднімала їх, розглядала. У вітрині аптеки він якийсь час роздивлявся рекламу їжі для спортсменів і якогось порошку від грибка, посипаного між двома потрісканими і покритими пухирями пальцями ніг. Він перейшов вулицю.

На тому боці він зупинився і поглянув на вітрину з жіночим одягом: спідницями, блузками і вовняними светрами. На кольоровому плакаті красиво одягнена дівчина розстібала блузку, щоб продемонструвати всьому світові свій елегантний бюстгальтер. Елвуд пішов далі. У наступному вікні були виставлені валізи, кофри та портфелі.

Валізи. Він зупинився і насупився. Щось промайнуло в його голові, якась невиразна думка, надто нечітка, щоб її втримати, але раптом Елвуд відчув надзвичайну її важливість. Він знову подивився на годинник. Десять хвилин на другу. Він спізнювався, тож поквапився до перехрестя і зупинився, чекаючи зеленого світла. Біля нього товпилися чоловіки та жінки, які чекали на автобус, що вже під’їжджав. Елвуд поглянув на автобус. Той зупинився, відчинилися двері. До нього кинулися люди. Зненацька Елвуд рушив за ними і піднявся по східцях до салону. Двері за його спиною зачинились, і він поліз до кишені за грошима.

За хвилину він уже примостився поруч із огрядною старою, яка тримала на колінах дитину. Склавши руки, Елвуд тихо сидів, дивлячись просто перед собою, а тим часом автобус мчав вулицями міста у напрямку спального району.

Повернувшись, він застав дім порожнім. У будинку було темно і прохолодно. Він зайшов до спальні і витяг із шафи свій старий одяг. Потім вийшов на задній двір і побачив Ліз, що саме з’явилася на тротуарі, її руки були забиті пакунками з продуктами.

— Ел-Джею! — здивувалась вона. — Що трапилося? Чого це ти вдома?

— Не знаю. Я не пішов на роботу. Та все гаразд.

Ліз поставила пакунки під паркан.

— Заради бога! — роздратовано вигукнула вона. — Ти мене лякаєш, — вона зміряла його пильним поглядом. — Ти просто не пішов на роботу?

— Так.

— І який це вже раз за рік? Скільки всього разів ти не ходив?

— Не знаю.

— Не знаєш? Ти і раніше не ходив?

— Куди?

Ліз витріщалася на нього. Потім підняла пакунки і, хряснувши дверима, зайшла в дім. Елвуд насупився. Що це з нею? Він пішов у гараж і почав витягати дерево та інструменти на газон, ближче до човна.

Він окинув його пильним поглядом. Човен був прямокутним, великим і прямокутним, немов якийсь здоровенний ящик. Господи, який же він масивний! Скільки брусів на нього пішло.

Човен мав криту каюту з широким вікном і просмоленим дахом. Чудовий човен.

Він узявся до роботи. Згодом з будинку вийшла Ліз і так тихо пройшла подвір’ям, що він її не помічав, аж поки не повернувся, щоб принести великі цвяхи.

— Ну? — запитала Ліз.

На мить Елвуд завмер.

— Чого тобі?

Ліз склала на грудях руки. Елвуду почав уриватися терпець.

— Чого тобі? Чого ти на мене так дивишся?

— Ти й справді часто не ходив на роботу? Важко вкладається в голові. Ти прийшов додому, щоб працювати над... над цим?

Елвуд відвернувся.

— Зажди, — вона підійшла до нього. — Зупинися!

— Заспокойся. І не кричи.

— Я не кричу. Я просто хочу з тобою поговорити. І дещо запитати. Можна? Можна я в тебе дещо запитаю? Ти ж не проти зі мною поговорити?

Елвуд кивнув головою.

— Навіщо? — запитала Ліз тихим наполегливим голосом. — Навіщо? Ти мені нарешті скажеш? Навіщо?

— Що навіщо?

— Оце. Ця... ця штуковина. Навіщо це тобі? Чому ти тут, у дворі, посеред білого дня? І так триває вже цілий рік. Учора ввечері за столом ти раптом встав і пішов сюди. Навіщо? Навіщо все це?

— Він майже готовий, — пробурмотів Елвуд. — Ще кілька дрібниць тут, там, і він буде...

— А потім що? — Ліз обійшла його і заступила йому дорогу. — Потім що? Що ти з ним збираєшся робити? Продати? Спустити на воду? Всі сусіди над тобою глузують. Весь район знає... — її голос раптом увірвався. — Знає про тебе і оце. Діти у школі насміхаються над Бобом і Тодді. Кажуть їм, що їхній батько... Що він...

— Божевільний?

— Прошу тебе, Ел-Джею, скажи мені, навіщо він тобі. Добре? Можливо, я зрозумію. Ти ж мені ніколи цього не говорив. Спробуй пояснити. Невже це так важко?

— Я не можу, — промовив Елвуд.

— Не можеш! Чому?

— Тому що сам не знаю, — відповів Елвуд. — Я не знаю, навіщо він мені. Можливо, взагалі не потрібен.

— Але ж якщо не потрібен, навіщо ж ти тоді його будуєш?

— Не знаю. Мені подобається його будувати. Подобається працювати з деревом, — він зробив нетерплячий жест рукою. — Я завжди щось майстрував. Ще хлопчиком я постійно будував моделі літаків. У мене були інструменти. У мене завжди були інструменти.

— Але навіщо ти повернувся додому посеред дня?

— Мені стало неспокійно.

— Чому?

— Я... Я чую, як розмовляють люди, і мені стає тривожно. Я хочу втекти від них подалі. У них є щось таке... У їхніх звичках. Можливо, це в мене щось на кшталт клаустрофобії?

— Хочеш, я запишу тебе на прийом до лікаря Еванса?

— Ні. Ні, зі мною все гаразд. Прошу, Ліз, відійди з дороги і дай мені попрацювати. Я хочу якомога скоріше його закінчити.

— І ти навіть не знаєш, навіщо це тобі, — Ліз похитала головою. — І весь цей час ти працював, навіть не знаючи навіщо. Немов якась тварина, що виходить уночі на полювання, мов кіт на паркані. Ти занедбав свою роботу і сім’ю, щоб...

— Відступи з дороги, — промовив Елвуд. — Мені треба його закінчити.

Ліз витріщилася на нього:

— Ти хочеш продовжувати? — Чоловік протиснувся повз неї. — Та що це з тобою? Точно з головою щось не гаразд. Ти ж...

— Та годі тобі, — сказав Елвуд, озирнувшись. Ліз також повернулася.

У дверях мовчки стояв, тримаючи під пахвою судок для ланчу, Тодді. Його личко було похмуре і серйозне. Він не сказав батькам жодного слова.

— Тоде! — вигукнула Ліз. — Як швидко ти повернувся!

Тодді підійшов до батька.

— Привіт, хлопче, — усміхнувся Елвуд. — Як справи у школі?

— Добре.

— Я в дім, — сказала Ліз. — Я знала, що так буде, Ел-Джею. З самого початку знала.

Вона пішла по стежці, піднялася на ґанок і грюкнула дверима.

Елвуд зітхнув. Він сів на нижній щабель драбини, приставленої до борта човна, і поклав на землю молоток. Потім запалив цигарку і почав мовчки курити. Тодді тихо стояв поруч.

— Ну що, хлопче? — зрештою промовив Елвуд. — Що скажеш?

— Чим тобі допомогти, тату?

— Допомогти? — Елвуд усміхнувся. — Ну, залишилося небагато. Всілякий дріб’язок. Скоро закінчимо. Можеш пошукати дошки, які ми ще не прибили до палуби. — Він потер підборіддя. — Човен майже готовий. Що ж, ми довго над ним працювали. Якщо хочеш, можеш почати його фарбувати. Було б добре пофарбувати каюту. Думаю, червоний чудово підійде. Як тобі червоний?

— А зелений?

— Зелений? Гаразд. У гаражі лишилося ще трохи зеленої фарби від ґанку. Почнеш?

— Звісно, — промовив Тодді і рушив до гаража.

Елвуд провів його поглядом.

— Тодді...

Хлопчик обернувся.

— Так?

— Тодді, зажди. — Елвуд повільно до нього підійшов. — Хочу в тебе дещо запитати.

— Що саме, тату?

— Ти... ти ж не проти мені допомагати? Ти ж не проти працювати над човном?

Тодді серйозно подивився батьку у вічі. Він мовчав. Якийсь час вони так і дивилися один на одного.

— Гаразд! — раптом сказав Елвуд. — Збігай за фарбою — і почнемо.

Боб весело підійшов до дверей разом з двома хлопчиками зі школи.

— Привіт, тату! — гукнув Боб. — Як справи?

— Добре, — відповів Елвуд.

Боб відчинив двері на кухню.

— Це — атомний підводний човен, — посміхнувся він, і хлопці також посміхнулися. — Він весь забитий ураном — 235.Тато на ньому попливе аж у Росію. А коли добереться, від Москви каменя на камені не залишиться.

Зачинивши двері, діти зайшли всередину.

Елвуд стояв і дивився на човен. У дворі по сусідству місіс Хант на мить перестала знімати зі шворки білизну і поглянула на нього та на велетенський прямокутний корпус, що здіймався над ним.

— Він і справді атомний, містере Елвуд? — запитала вона.

— Ні.

— Як же тоді він рухатиметься? Я не бачу вітрил. А який там двигун? Паровий?

Елвуд закусив губу. Дивно, але він ніколи про це не думав.

На човні не було двигуна, взагалі ніякого. Не було ані вітрил, ані парового котла. Він не встановив на ньому ані мотора, ані турбіни, ані баків з пальним. Це був просто дерев’яний корпус, величезна коробка — і все. Він жодного разу не замислювався над тим, яким чином човен рухатиметься, жодного разу за увесь той час, що вони з Тодді над ним працювали.

Раптом його охопив відчай. Без двигуна це ніякий не човен, це просто велетенська купа дерева, смоли і цвяхів. Він ніколи не попливе, ніколи, ніколи не покине подвір’я. Ліз мала рацію: він поводився немов тварина, що вилазить уночі, щоб полювати і вбивати у темряві, боротися наосліп, нічого не бачачи і не розуміючи, сліпа і водночас жалюгідна.

Навіщо він його побудував? Він не знав. Що з ним робити? Цього він також не знав. Що його рухатиме? Як він його вивезе з подвір’я? Навіщо він це робив, будував, нічого не тямлячи, навпомацки, немов нічне створіння?

І весь цей час Тодді працював з ним пліч-о-пліч. Навіщо це було йому? Він хоч сам це знав? Чи розумів хлопчина, навіщо цей човен, навіщо вони його будують? Тодді ніколи ні про що не запитував, бо вірив, що його батько знає все.

Але він не знав. Він, батько, також не знав, куди його приткнути, щойно човен буде побудованим, готовим, закінченим. Що з ним робити? Скоро Тодді, використавши останню банку фарби, відкладе щітку, віднесе назад цвяхи, підмете тирсу, повісить у гаражі пилку й молоток. І тоді він запитає, запитає про те, про що він ще жодного разу не запитував, бо для цього вже настав час.

І він не зможе йому відповісти.

Елвуд стояв і дивився на човен, на велетенське корито, яке вони побудували, намагаючись зрозуміти. Навіщо він працював? Навіщо було все це? Коли він це знатиме? Він взагалі це знатиме? Він усе стояв і стояв, дивлячись на човен.

І лише коли перші набухлі чорні краплі дощу посипалися з неба, лише тоді він зрозумів.