Повне зібрання короткої прози. Том 1

Руг _{(пер. В. Корсун)}

— Руг, — прогарчав пес, і, обпершись лапами на паркан, роздивлявся довкола.

У двір забіг руг.

Було дуже рано, сонце ще не піднялося над обрієм. Повітря залишалося холодним і сірим, стіни будинку поблискували від роси. Висунувши язика, пес дивився на вулицю, поклавши великі чорні лапи на дерев’яну перекладину.

Руг стояв біля відчиненої хвіртки, заглядаючи у двір. Це був невеликий руг: худий і білуватий, у нього тремтіли ноги. Руг подивився на пса і кілька разів кліпнув. Собака вишкірився.

— Руг, — знову прогарчав він.

Звук розтанув у тихих досвітніх сутінках. Ніщо не поворухнулося. Пес опустився на лапи і поплентався назад до ґанку. Він усівся на найнижчу сходинку і знову подивився на руга. Той кинув на нього погляд, витягнув шию, зазираючи у вікно будинку, і принюхався.

Пес підхопився, побіг через подвір’я і врізався в паркан. Хвіртка здригнулась і затріщала. Руг подріботів геть по стежці, кумедно перебираючи куценькими ніжками. Пес, важко дихаючи і висолопивши червоного язика, влігся поперек хвіртки. Він спостерігав за ругом, аж поки той не зник.

Собака лежав тихо, поблискуючи чорними очима. Уже почало розвиднятися, небо стало світлішим, а вранішнє повітря наповнилося голосами людей, що лунали звідусіль. Вогні розігнали залишки темряви; незважаючи на вранішню прохолоду, хтось відчинив вікно.

Пес не ворушився, він стеріг стежку.

На кухні місіс Кардоссі налила у кавоварку води. Від води піднялася пара, що на мить засліпила їй очі. Жінка поставила кавоварку на край плити і пішла до буфету. Повернувшись, вона побачила Альфа, що стояв у дверях кухні. Він одягнув окуляри.

— Ти принесла газету? — запитав він.

— Ще ні, не встигла.

Альф Кардоссі пройшов кухнею, відчинив задні двері і вийшов на ґанок. Під парканом з висолопленим язиком лежав чорний кудлатий Борис.

— Заховай язика, — сказав йому Альф.

Пес підвів голову і забив хвостом по землі.

— Язик, — повторив Альф, — сховай його.

Пес і чоловік дивились один на одного. Пес заскавучав, занепокоєно блиснувши очима.

— Руг! — тихо прогарчав він.

— Що? — Альф роззирнувся довкола. — Хтось іде? Хлопчик-газетяр?

Пес дивився на нього, роззявивши пащу.

— Щось дуже ти пригнічений останнім часом, — сказав Альф. — Ти б ліпше розслабився. Ми вже надто старі, щоб хвилюватися.

Він повернувся в дім.

Зійшло сонце, вулиці ожили і наповнилися барвами. Листоноша йшов тротуаром, розносячи газети та журнали. Неподалік бавилася дітвора.

Близько одинадцятої місіс Кардоссі взялася підмітати ґанок, принюхалась і зупинилася.

— Приємно сьогодні пахне, — промовила вона. — Отже, буде тепло.

Гріючись на полудневому сонці, чорний пес вилежувався біля ґанку. Його груди рівномірно підіймались і опускались. На вишні метушилися птахи і весело щебетали, перемовляючись між собою. Час від часу Борис, піднімаючи голову, поглядав на них. Звівшись на лапи, пес побіг у тінь від дерева.

Він уже був під вишнею, коли побачив двох ругів, які сиділи на паркані та дивились на нього.

— Великий... — мовив перший руг. — Більшість охоронців не такі великі.

Інший руг схвально кивнув. Борис не зводив з них настороженого погляду, він весь напружився. Руги мовчали, дивлячись на кудлатого чорного пса з білою смужкою навколо шиї.

— Як там наша скринька для пожертвувань? — запитав перший руг. — Вона вже повна?

— Угу, — кивнув другий. — Майже готова.

— Агов, ти! — крикнув перший руг. — Чуєш мене? Цього разу ми вирішили прийняти вашу пожертву. Пам’ятай, ти повинен нас пропустити. І без дурниць!

— Не забудь, — додав другий, — уже незабаром.

Борис мовчав.

Руги зістрибнули з паркану і пішли по стежці. Один із них дістав карту, і вони почали її вивчати.

— Ця територія не дуже вдала для першої спроби, — сказав перший руг. — Забагато охоронців. От північна територія...

— Вони вже вирішили, — відповів другий руг. — Доводиться враховувати силу-силенну факторів...

— Звісно.

Вони поглянули на Бориса і відійшли подалі від паркану. Він не чув продовження їхньої розмови.

Руги сховали карту і пішли далі по стежці.

Борис підійшов до паркану і понюхав дошки. Він наїжачився — від них несло хворобливим гнилісним запахом ругів.

Увечері, коли Альф Кардоссі повернувся додому, пес стояв біля хвіртки, дивлячись на вулицю. Альф відчинив хвіртку і зайшов у двір.

— Як справи? — запитав він, поплескуючи пса по спині. — Перестав хвилюватися? Щось ти останнім часом став надто нервовий. Просто сам на себе не схожий.

Борис заскавчав, пильно дивлячись чоловікові в обличчя.

— Ти гарний пес, Борисе, — мовив Альф. — І дуже великий як для собаки. Ти, мабуть, і не пам’ятаєш, як колись, давним-давно, був маленьким цуценям.

Борис потерся об ногу хазяїна.

— Гарний пес, — пробурмотів Альф. — Хотілось би тільки знати, що в тебе зараз на думці.

Він зайшов до будинку. Місіс Кардоссі саме накривала на стіл. Альф пройшов до вітальні, скинув плащ і капелюх. Поставивши обідній судок на буфет, він повернувся до кухні.

— Щось сталося? — запитала місіс Кардоссі.

— Цей пес... Він надто гавкучий, забагато шумить. Сусіди знову хочуть поскаржитись у поліцію.

— Сподіваюсь, нам не доведеться віддавати його твоєму братові, — мовила місіс Кардоссі, склавши на грудях руки. — А пес справді просто скаженіє, особливо у п’ятницю вранці, коли забирають сміття.

— Можливо, він заспокоїться, — сказав Альф.

Він розпалив люльку і замислено затягнувся димом.

— Раніше з ним такого не було. Сподіваюсь, у нього це минеться, і він стане колишнім.

— Побачимо, — промовила місіс Кардоссі.

Зійшло сонце, холодне і лиховісне. В низинах і над деревами повис туман.

Це був ранок п’ятниці.

Чорний пес лежав, дослухаючись, біля ґанку, і пильно роздивлявся навколо. Його шерсть стала жорсткою від паморозі, з носа виривалися хмарки пари. Зненацька він повернув голову і скочив на ноги.

Здалеку долинув якийсь приглушений звук.

— Руг! — гавкнув Борис, озираючись навсібіч.

Він підбіг до хвіртки і, обпершись на паркан, зіп’явся на задні лапи.

Звук пролунав знову, цього разу гучніше і ближче. Це був гуркіт, металевий скрегіт, немов щось котили або відчиняли велетенські двері.

— Руг! — знову гавкнув Борис. Він занепокоєно подивився вгору на темні вікна.

Жодного руху, жодного.

А вздовж вулиці крокували руги, поряд їхала їхня вантажівка, хитаючись на вибоїстій дорозі і сповнюючи тишу шумом та гуркотом.

— Руг! — гавкнув Борис і підскочив, його очі палали. Потім він трохи заспокоївся, всівся на землю і принишк, дослухаючись.

По той бік хвіртки руги зупинили свою вантажівку. Він почув, як вони відчиняють дверцята та вискакують на тротуар. Борис заметушився. Він заскавучав, час від часу оглядаючись на будинок.

А в теплій темній спальні містер Кардоссі підвівся на лікті і поглянув на годинник.

— Клятий пес, — пробурмотів він. — Клятий пес.

Він уткнувся обличчям у подушку і заплющив очі.

Тим часом руги вже йшли по стежці. Перший руг штовхнув хвіртку, вона відчинилася. Руги зайшли у двір, пес позадкував від них.

— Руг! Руг! — гавкав собака.

Він відчув жахливий гіркуватий сморід ругів і відвернувся.

— Скринька для пожертвувань, — сказав перший руг. — Думаю, вона вже повна.

Він усміхнувся, дивлячись на напруженого злого пса.

— От і молодець, — мовив він.

Руги підійшли до металевого бака, один з них підняв кришку.

— Руг! Руг! — гавкав Борис, бігаючи перед ґанком. Його тіло тремтіло від жаху. Руги підняли великий металевий бак і перевернули його. Вміст бака висипався на землю, і руги почали згрібати докупи паперові пакети зі сміттям, апельсинові шкуринки, шматочки хліба та яєчну шкаралупу.

Один із ругів засунув яєчну шкаралупу собі до рота, почувся хрускіт.

— Руг! — безнадійно, вже сам до себе, гавкнув Борис.

Руги вже майже закінчили збирати пожертвування. На якусь мить вони зупинились і поглянули на Бориса.

Потім мовчки, поволі, руги перевели погляд на будинок, їхні погляди немов прикипіли до вікна, щільно запнутого брунатними шторами.

— РУГ!!! — заволав Борис і почав наступати, тремтячи від люті та страху. Неохоче руги відвернулися від вікна, вийшли за хвіртку і зачинили її за собою.

— Ви тільки погляньте на нього, — зневажливо сказав один з ругів, закидаючи свою ношу на плече.

Борис стояв, напружившись, біля паркану, гучно клацаючи зубами. Найбільший з ругів навіжено замахав руками, і Борис позадкував. Він сів біля ґанкових сходів, усе ще з роззявленою пащею, з якої вирвався жахливий болісний стогін, стогін страждання та відчаю.

— Та пішли вже, — сказав другий руг товаришеві.

Вони попрямували далі по стежці.

— Що ж, за винятком невеличкої площі навколо охоронців, ця територія відносно чиста, — сказав більший руг. — Я буду радий, коли щезне цей охоронець. Від нього одні неприємності.

— Май терпіння, — відповів менший руг і посміхнувся. — Наша вантажівка і так уже повна. Треба щось і на наступний тиждень залишити.

Руги засміялися.

Вони йшли по стежці, несучи брудне покривало, набите пожертвуваннями.