Повне зібрання короткої прози. Том 1

Колонія _{(пер. В. Корсун)}

Майор Лоуренс Холл стояв, зігнувшись над бінокулярним мікроскопом, підкручуючи мікрометричний гвинт.

— Цікаво, — пробурмотів він.

— Скажіть? Ми вже три тижні на цій планеті, а й досі не виявили жодної небезпечної форми життя, — лейтенант Френдлі сів на краєчок лабораторного столу, стараючись не зачепити чаші з культурами бактерій. — Що ж це за місце? Ані шкідливих мікробів, ані вошей, ані мух, ані пацюків, ані...

— Ані віскі, ані кварталу червоних ліхтарів, — Холл випростався. — Ну й місцина! Я був переконаний, що в цьому місиві знайдеться бодай щось на зразок земної сальмонели чи марсіанського піщаного гнилісного вертуна.

— А виявилося, що вся планета безпечна. Знаєте, я от подумав, а що, коли це — той самий Едем, який покинули наші предки.

— Вони його не покидали — їх з нього вигнали.

Холл побрів до вікна лабораторії й замислено почав розглядати краєвид. Варто визнати — картина, що постала перед ним, була мальовничою. Повсюди височіли порослі лісами пагорби, зелені схили стелилися квітами та нескінченними заростями лози, а ще водоспади, лапатий мох, фруктові дерева, акри квітів та озер. Усі зусилля було спрямовано на те, щоб зберегти незайманою поверхню Блакитної Планети, як її назвав перший корабель-розвідник, що прибув сюди шість місяців тому.

Холл зітхнув.

— Ну й місцина. Добре було б якось сюди повернутися.

— На її тлі Терра виглядає якоюсь голою, — Френдлі дістав пачку цигарок, а потім поклав їх назад. — Знаєте, це місце якось дивно на мене впливає. Я більше не палю. Мабуть, у всьому винен цей краєвид. Він такий... такий неймовірно чистий... Незаплямований. Я не можу тут палити чи смітити. Не можу поводитися, як на пікніку.

— О, скоро тут відбою не буде від охочих влаштувати пікнік, — промовив Холл і рушив назад до мікроскопа. — Перевірю я ще декілька культур. Можливо, все ж знайду якусь смертоносну бактерію.

— Не здавайтеся, — лейтенант Френдлі зіскочив зі столу. — Я ще зазирну до вас, може, на той час вам і поталанить. У залі №1 має відбутися велика конференція. Вони вже майже готові дати зелене світло Органам Еміграції, щоб ті висилали першу партію колоністів.

— От вам і охочі до пікніків.

Френдлі посміхнувся:

— Боюся, що так.

Двері за ним зачинились, звуки кроків ще деякий час відлунювали в коридорі. Холл лишився в лабораторії сам.

Він сів і поринув у роздуми. Потім знову зігнувся над мікроскопом, зняв з предметного столика скельце, вибрав нове і підняв його проти світла, щоб розібрати позначки. В лабораторії було тихо і тепло. Крізь вікно на підлогу падали сонячні промені. Дерева знадвору ледь погойдувались від вітру. Майора почало хилити в сон.

— Ох уже ці любителі пікніків, — пробурмотів він, вставляючи на місце нове скельце. — Мабуть, дочекатися не можуть, щоб приїхати сюди, повирубувати дерева, обірвати квіти, загидити озера, витоптати траву. А тут навіть вірусу звичайнісінької застуди немає, який би...

Раптом він запнувся.

Обидва окуляри мікроскопа зненацька сплелися навколо його шиї, силкуючись його задушити. Холл схопився за них, проте вони невблаганно стискали його шию, а сталеві трубки наближались, немов щелепи капкана.

Жбурнувши мікроскоп на підлогу, він скочив на ноги. Мікроскоп швидко поповз назад до нього і обвився навколо ноги. Він збив його ударом іншої ноги і вихопив бластер.

Мікроскоп відскочив якнайдалі і покотився на регулювальних гвинтах. Холл вистрелив. Мікроскоп розлетівся бризкою металевих уламків.

— Господи боже! — Холл знесилено сів і витер рукою спітніле обличчя. — Що за?.. — він промасажував горло. — Що за чорт?

У конференц-залі ніде було яблуку впасти. Тут зібралися майже всі офіцери корпусу Блакитної Планети. Командер Стелла Моррісон постукала тонкою пластиковою указкою по великій інтерактивній мапі.

— Ця велика пласка ділянка просто ідеальна для міста. Вона розташована близько до води, а погодні умови достатньо мінливі, щоб поселенцям було про що говорити. Тут також виявлені значні поклади різноманітних мінералів. Колоністи можуть відкривати власні заводи. Їм не доведеться залежати від імпорту товарів. Ось тут ми маємо найбільший на планеті ліс. Якщо їм не забракне здорового глузду, вони його не чіпатимуть, а вирішать пустити його на газети — що ж, це вже не наші проблеми.

Вона обвела поглядом кімнату, переповнену мовчазними чоловіками.

— Будьмо реалістами. Дехто з вас вважає, що нам не варто давати добро Органам Еміграції, натомість притримати планету для себе і з часом сюди повернутись. Я хотіла б цього не менше за вас, але єдине, чим це може для нас закінчитися, — це купою проблем. Це не наша планета. Нас відрядили сюди для конкретної роботи. І роботу цю ми вже майже завершили. Тому краще забудемо про це. Все, що нам лишилося зробити, це дати зелене світло і почати пакувати валізи.

— А вже надійшов лабораторний звіт щодо бактерій? — запитав віце-президент Вуд.

— Звісно, ми шукаємо їх особливо ретельно. Проте останнє, що я чула, так це те, що жодних мікробів не виявлено. Думаю, можна цим не перейматись і давати О. Е. зелене світло. Вони пришлють за нами корабель, а заодно й привезуть першу партію колоністів. Жодних причин... — вона запнулась.

У кімнаті наростав гомін. Голови присутніх повернулися в напрямку дверей.

Командер Моррісон насупила брови.

— Майоре Холл, дозвольте вам нагадати, що під час проведення наради нікому не дозволено втручатися в її хід!

Холл заледве стояв на ногах, і не падав він лише тому, що тримався за дверну ручку. Невидющим поглядом він обвів конференц-зал. Зрештою, його скляні очі зупинилися на лейтенанті Френдлі, що сидів у центрі кімнати.

— Ідіть сюди, — хрипло мовив він.

— Я? — Френдлі ще глибше втиснувся у крісло.

— Майоре, що ви собі дозволяєте? — гнівно запитав віце-президент Вуд. — Ви що, п’яні чи?.. — він розгледів бластер у майоровій руці. — Щось трапилось, майоре?

Лейтенант Френдлі перелякано підскочив і схопив Холла за плече.

— Що таке? Що трапилося?

— Ходімо в лабораторію.

— Ви щось виявили? — лейтенант пильним поглядом вдивлявся в обличчя друга. — Що саме?

— Ходімо, — Холл рушив у напрямку коридору, Френдлі — слідом.

Майор штовхнув двері лабораторії і обережно зробив крок усередину.

— То що там? — знову запитав Френдлі.

— Мій мікроскоп.

— Ваш мікроскоп? А що з ним? — Френдлі протиснувся повз Холла до лабораторії. — Не бачу його.

— Його більше немає.

— Немає? Як це немає?

— Я його спопелив.

— Спопелили? — Френдлі перевів погляд на майора. — Не розумію. Навіщо?

Холл відкрив рота і одразу ж закрив, не проронивши ні звуку.

— З вами все гаразд? — схвильовано запитав Френдлі. Потім нагнувся і дістав з полички під столом чорну пластикову коробку. — Зізнавайтеся, це такий жарт?

З коробки він витягнув Холлів мікроскоп.

— Що ви мали на увазі, коли казали, що спопелили його? Ось же він, на своєму місці. А тепер зізнавайтесь, що сталося? Ви знайшли щось? Якусь бактерію? Смертельну? Токсичну?

Холл повільно підійшов до мікроскопа. Той був цілий. Над мікрометричним гвинтом виднілася подряпина, а одна з лапок предметного столика була трішки зігнута. Він торкнувся її пальцем.

П’ять хвилин тому цей мікроскоп намагався його убити. І він точно знав, що спопелив його дощенту.

— Ви певні, що вам не потрібен психотест? — занепокоєно поцікавився Френдлі. — Як на мене, у вас посттравматичний синдром, чи навіть гірше.

— Можливо, ви й праві, — пробурмотів Холл.

Роботизований психотестер загудів, складаючи все докупи, зводячи воєдино. Зрештою, колір його лампочок перемінився з червоного на зелений.

— Ну? — зажадав результату Холл.

— Сильний неспокій. Коефіцієнт нестабільності перевищує десять.

— Це вище небезпечного рівня?

— Так. Вісім — це небезпечно. Десять — взагалі дивно для людини з вашими показниками. Зазвичай у вас близько чотирьох.

Холл стомлено кивнув:

— Знаю.

— Якби ви дали мені більше інформації...

Холл потер підборіддя.

— Я не можу сказати більше.

— Законом заборонено приховувати інформацію протягом психотесту, — суворо промовив апарат. — Якщо ви це робите, то навмисне спотворюєте мої результати.

Холл підвівся.

— Більше я нічого не можу тобі повідомити. Але ж ти встановив у мене високий рівень нестабільності, так?

— У вас високий рівень психічного розладу. Але що він означає чи чому виник, я сказати не можу.

— Дякую.

Холл вимкнув тестер і рушив до своєї кімнати. У нього паморочилося в голові. Невже він з’їхав з глузду? Але ж у щось та він стріляв із бластера. Зрештою, він провів аналіз атмосфери в лабораторії і виявив у суспензії часточки металу, особливо там, де спопелив з бластера мікроскоп.

Але як подібне взагалі могло трапитися? Щоб мікроскоп ожив, та ще й намагався його вбити!

У будь-якому разі Френдлі дістав його з коробки цілим та неушкодженим. Але як він потрапив до коробки?

Холл стягнув із себе уніформу і зайшов у душову кабінку. Тепла вода омивала його тіло, а сам він поринув у роздуми. Роботизований психотестер виявив у нього сильну занепокоєність, проте це могло бути результатом, а не причиною того, що трапилося. Він уже почав було розповідати про це Френдлі, проте замовк. Як можна очікувати, що хтось повірить у таке?

Він вимкнув воду й потягнувся за одним з рушників, що висіли на вішаку.

Раптом рушник, обкрутившись навколо зап’ястя, штовхнув його до стіни. Груба тканина обліпила ніс і рот. Холл несамовито заборсався, намагаючись вирватися. І раптом рушник розслабився. Холл упав, зсунувся на підлогу і вдарився головою об стіну. Перед очима затанцювали вогники, його пронизав нестерпний біль.

Сидячи в калюжі теплої води, Холл поглянув на вішак. Рушник, як і ті, що висіли поруч, більше не рухався. Три рушники висіли в ряд, всі як один нерухомі. Невже йому все примарилось?

Хитаючись, Холл звівся на ноги і потер руками голову. Боязко обійшовши вішак, він вискочив з душової кабінки. У кімнаті він обережно дістав з упаковки новий рушник. На вигляд він здавався звичайним. Витершись, Холл почав одягатися.

Раптом ремінь обкрутився навколо його талії і почав стискатися. Він був міцним... укріпленим металевими ланками для утримування штанів та пістолета. Вони з ременем завовтузились на підлозі, намагаючись побороти один одного. Ремінь звивався оскаженілою металевою змією, шмагаючи його, мов батогом. Нарешті Холлу вдалося дотягнутися до бластера.

І ремінь одразу ж заспокоївся. Холл спопелив його і завалився у крісло, намагаючись перевести подих.

Бильця крісла зімкнулись навколо нього, проте цього разу він був насторожі. Довелося вистрелити шість разів, перш ніж крісло безсило розвалилось і він знову зміг підвестись.

Важко дихаючи, Холл стояв посеред кімнати.

— Неможливо, — прошепотів він. — Мабуть, я таки з’їхав з глузду.

Зрештою він одягнувся, взув черевики і вийшов у порожній коридор. Там він викликав ліфт і піднявся на останній поверх.

Командер Моррісон провела Холла очима, поки той минав роботизований екран-прохідну. Екран запищав.

— Ви озброєні, — осудливо промовила командер.

Холл глянув на бластер у своїй руці і поклав його на стіл.

— Вибачте.

— Що з вами? У мене тут звіт тестера. Там сказано, що у вас останні двадцять чотири години зашкалюють показники, — вона пильно поглянула на майора. — Ми давно знаємо один одного, Лоуренсе. Що з вами коїться?

Холл набрав повні груди повітря.

— Стелло, сьогодні вранці мій мікроскоп намагався мене задушити.

Її очі округлились.

— Що?

— А пізніше, коли я виходив з душу, мене спробував задушити мій рушник. Я з ним упорався, проте коли я одягався, мій ремінь... — він замовк. Командер уже була на ногах.

— Охорона! — крикнула вона.

— Заждіть, Стелло, — ступнув до неї Холл. — Вислухайте мене. Це не жарти. Зі мною все гаразд. Чотири рази речі намагались мене вбити. Звичайні предмети раптом ставали смертоносними. Можливо, саме це і є тим, що ми шукали. Можливо, це...

— Ваш мікроскоп намагався вас убити?

— Він ожив. Його окуляри обвились навколо мого горла.

Запала затяжна пауза.

— Хто-небудь ще крім вас це бачив?

— Ні.

— Що ви зробили?

— Я спопелив його.

— Лишились якісь уламки?

— Ні, — неохоче визнав він. — Річ у тому, що, схоже, з мікроскопом знову все гаразд. Він такий, яким і був раніше. Знову лежить у коробці.

— Ясно, — командер кивнула двом охоронцям, що з’явились на її поклик. — Відведіть майора Холла до капітана Тейлора.

Нехай його оглянуть, а потім відправлять на Терру для обстеження.

Вона спокійно спостерігала, як охоронці сковують Холлові руки магнітними захватами.

— Пробачте, майоре, — мовила вона. — Якщо ви не доведете правдивості хоч якої-небудь частини вашої розповіді, ми будемо змушені вважати все описане вами виявами психічної нестабільності. А планета у нас не так добре забезпечена поліцією, щоб утримати психічно хворого від втечі. Ви можете завдати чимало шкоди.

Охоронці повели Холла до дверей. Він не чинив опору, а голова у нього йшла обертом. Можливо, вона й права. Можливо, він насправді з’їхав з глузду.

Вони зупинились біля кабінету капітана Тейлора, і один з охоронців натиснув на кнопку дзвінка.

— Хто там? — почувся вимогливий голос контролюючого вхід робота.

— Командер Моррісон наказала передати цього чоловіка під опіку капітана.

Після короткої заминки прозвучало:

— Капітан зайнятий.

— Це терміново.

Робот задумався, було чути, як клацають його реле.

— Вас послала командер?

— Так. Відчиняй.

— Можете заходити, — зрештою поступився робот, відмикаючи замки.

Охоронці штовхнули двері й зупинилися.

Капітан Тейлор лежав на підлозі з посинілим обличчям та виряченими очима. Видно було лише його голову та ноги. Решту тіла вкривав червоно-білий килимок, що, обернувшись навколо нього, стискався, стягуючись усе тугіше й тугіше.

Холл упав на підлогу і потяг за килимок.

— Швидше! — крикнув він. — Хапайте його!

Чоловіки втрьох смикнули за килимок, той не піддавався.

— Допоможіть! — слабко простогнав Тейлор.

— Ми намагаємося!

Вони смикали з усіх сил. Нарешті килимок опинився у них в руках. Потім він звалився на підлогу і кинувся у напрямку відчинених дверей. Один з охоронців вистрелив по ньому з бластера.

Холл підбіг до відеоекрана і тремтячими пальцями набрав екстрений номер командера.

На екрані з’явилось її обличчя.

— Бачите? — видихнув він.

Командер перевела погляд з Холла на Тейлора, що лежав у того за спиною. Біля нього, все ще стискаючи бластери, стояли на колінах охоронці.

— Що... що трапилось?

— На нього напав килимок, — Холл сумно посміхнувся. — І хто тепер божевільний?

— Я пришлю до вас охорону, — вона розгублено кліпала очима. — Негайно. Але як...

— Нехай тримають бластери напоготові. А краще оголосіть для всіх загальну тривогу.

Холл виклав на стіл командера Моррісон чотири предмети: мікроскоп, рушник, армований ремінь і невеликий червоно-білий килимок.

Вона насторожено відсунулася:

— Майоре, ви впевнені?..

— Зараз з ними все гаразд. І це найдивніше. Ось, скажімо, рушник. Кілька годин тому він намагався мене вбити. Я врятувався, спепеливши його вщент. Але ось він, цілісінький. Такий, яким був раніше. Неушкоджений.

Капітан Тейлор обережно вказав пальцем на червоно-білий килимок:

— А це мій килимок. Я привіз його з Терри. Мені його дружина подарувала. Я... я нічого такого від нього не очікував.

Вони обмінялися поглядами.

— Килимок ми також спопелили, — засвідчив Холл.

Запала тиша.

— То що ж тоді на мене напало? — запитав капітан Тейлор. — Якщо це був не килимок?

— Воно виглядало як цей килимок, — повільно промовив Холл. — А те, що напало на мене, виглядало як рушник.

Командер Моррісон піднесла рушник до світла.

— Звичайнісінький рушник! Він не міг на вас напасти.

— Звісно не міг, — погодився Холл. — Ми прогнали ці предмети через усі можливі тести. Вони є тим, чим і мають бути, жоден елемент не змінився. Абсолютно стабільні неорганічні предмети. Неможливо, щоб хоч якийсь із них ожив і напав на нас.

— Але ж якось вони це зробили, — сказав Тейлор. — Щось же на мене напало. І якщо це був не килимок, то що?

Лейтенант Доддс зазирнув у тумбочку в пошуках рукавичок. Він поспішав. Увесь корпус скликали на екстрені збори.

— Куди ж я їх?.. — пробурмотів він. — Що за чорт!

На ліжку лежали дві пари однакових рукавичок, одна біля одної.

Доддс насупив брови і почухав потилицю. Як таке можливо?

Він мав лише одну пару. Очевидно, інші — чужі. Минулого вечора до нього заходив Боб Уезлі, пограти в карти. Можливо, це він їх залишив.

Відеоекран знову спалахнув.

— Усьому персоналу, негайно. Всьому персоналу, негайно. Надзвичайні збори всього персоналу.

— Та зараз, — нетерпляче сказав Доддс, хапаючи одну з пар рукавичок і натягуючи їх на руки.

Щойно опинившись на руках, рукавички спрямували його руки до пояса, стиснули пальці на руків’ї пістолета і витягли його з кобури.

— Щоб я пропав! — вигукнув Доддс.

Рукавички підняли бластер і націлили його йому в груди. Пальці стиснулися. Пролунав постріл. Добра половина грудної клітки Доддса випарувалась. Усе, що від нього лишилося, повільно опустилось на підлогу, рот усе ще був відкритий від подиву.

Почувши завивання сигналу тривоги, капрал Теннер поквапився до головної будівлі.

Біля входу він спинився, щоб зняти черевики з металевими накладками. Раптом він насупив брови. Замість одного запобіжного килимка під дверима лежало два.

Що ж, нехай так. Килимки були однаковими. Він ступив на один із них і став чекати. Поверхня килимка пустила по його ногах розряд високочастотного струму, вбиваючи будь-які спори чи насінини, що могли причепитись до нього назовні.

І Теннер зайшов до будівлі.

Трохи пізніше біля дверей зупинився лейтенант Фултон. Він стягнув свої туристичні черевики і ступив на перший же килимок, що потрапив йому на очі.

Килимок склався навколо його ніг.

— Агов! — закричав Фултон. — Відпусти!

Він спробував вирвати ноги, проте килимок тримав міцно. Фултон перелякався. Він вихопив пістолет, проте не наважився стріляти по власних ногах.

— Допоможіть! — заволав він.

До нього підбігло двоє солдатів.

— Що трапилось, лейтенанте?

— Зніміть з мене цю чортівню!

Солдати не змогли втримати сміху.

— Я не жартую, — крикнув Фултон, його обличчя зненацька побіліло. — Воно ламає мені ноги! Воно...

Він закричав. Солдати з усіх сил ухопилися за килимок. Фултон упав, він качався, звивався і все кричав, кричав. Зрештою, солдатам вдалося вхопитися за краєчок килимка і відірвати його від ніг.

Ніг у Фултона більше не було. Нічого, крім голих кісток, та й від тих лишилось небагато.

— Тепер ми вже знаємо, — похмуро сказав Холл. — Це — форма органічного життя. — Командер Моррісон повернулась до капрала Теннера. — Коли ви підійшли до будівлі, то побачили два килимки, так?

— Так, командере. Два. Я ступив на... на один із них. І зайшов досередини.

— Вам пощастило. Ви наступили на справжній.

— Не можна втрачати пильності, — промовив Холл. — Ми маємо стежити за появою дублікатів. Очевидно, воно, хай би чим було, імітує предмети, які знаходить. Як хамелеон. Таке у нього маскування.

— Дві, — пробурмотіла Стелла Моррісон, не зводячи погляду з двох ваз для квітів, що стояли на протилежних кінцях її столу. — Їх непросто розрізнити. Два рушники, дві вази, два крісла.

Може виявитись ціла купа предметів, з якими все гаразд. І всі вони нормальні, окрім одного.

— У цьому й проблема. В лабораторії я не помітив нічого дивного. Нема нічого незвичного у ще одному мікроскопі. Він чудово працює.

Командер відсунулася від однакових ваз з квітами.

— А як бути з цими? Можливо, одна з них — це... хай би чим воно було.

— У нас багато парних речей. Два черевики. Предмети одягу.

Меблі. Я так і не помітив у себе в кімнаті зайвого крісла. Обладнання. Ніколи не можна знати напевне. А іноді...

Спалахнув відеоекран. На ньому з’явилось обличчя віце-командера Вудса.

— Стелло, ще один нещасний випадок.

— Хто цього разу?

— Розчинився офіцер. Не лишилося нічого, крім кількох ґудзиків та пістолета... Це був лейтенант Доддс.

— Тепер уже троє, — сказала командер Моррісон.

— Воно органічного походження, тому має бути спосіб його знищити, — пробурмотів Холл. — Кількох ми вже спопелили, і це їх напевне убило. Їх можна вразити! Проте ми не знаємо, скільки їх ще лишилося. Ну, знищили ми п’ятьох чи шістьох. Можливо, це — нескінченно подільна матерія. Щось на зразок протоплазми.

— А тим часом?..

— А тим часом вона взяла над нами владу. Цілковиту владу. Це і є та смертоносна форма життя, яку ми шукали. Тепер зрозуміло, чому все, що ми знаходили, було безневинним. Ніщо не могло змагатися з подібною формою. У нас і самих є форми життя, здатні на мімікрію. Комахи, рослини. А ще венеріанський вертлявий слимак. Проте жодна з них не досягла у своєму наслідуванні таких вражаючих успіхів.

— Але їх можна вбити. Ви самі так казали. А отже, у нас є шанс.

— Так, за умови, що ми їх знайдемо, — Холл оглянув кімнату. Біля дверей висіло два плащі-намети. Чи два їх було мить тому?

Він стомлено потер чоло.

— Спробуємо знайти якусь отруту чи корозійний агент, щось, що повністю знищувало б їх. Не можна просто сидіти й чекати, поки вони нападуть на нас. Нам потрібно щось на зразок аерозолю. Так свого часу ми впорались із вертлявими слимаками.

Командер не зводила погляду з чогось, що було у нього за спиною.

Холл розвернувся, простежуючи її погляд.

— Що там?

— Ніколи не помічала, щоб там, у кутку, стояли дві валізи. Раніше стояла лише одна... мені так здається, — вона збентежено струснула головою. — І як тепер визначиш? Це все мене доконає.

— Вам потрібно випити чогось міцного.

Її погляд прояснився:

— Чудова ідея. Але...

— Але що?

— Я не хочу ні до чого торкатись. Їх ніяк не відрізниш, — вона вказала пальцем на бластер, що висів у неї на поясі. — Буду стріляти по всьому.

— Це вже паніка. І все ж воно відловлюватиме нас, одного за одним.

Капітан Анджер прийняв екстрений виклик через навушники. Він одразу припинив роботу, набрав повні руки зразків і поквапився до грейфера.

Той виявився припаркованим ближче, ніж він його залишав.

Капітан здивовано зупинився. Ось же він, його блискучий маленький конусоподібний автомобіль, гусениці міцно стоять на м’якому ґрунті, дверцята відчинені.

Анджер поквапився до нього, обережно несучи зразки. Він відчинив багажник у задній секції автомобіля і поклав туди свою ношу. Потім обійшов його і вмостився за панеллю управління.

Капітан повернув ключ запалення, проте мотор не завівся.

Це було дивно. Намагаючись зрозуміти, у чому річ, він помітив ще дещо дивне.

За кілька сотень футів від нього, посеред дерев, стояв інший грейфер, як дві краплі води схожий на його власний. І той грейфер стояв саме там, де він його полишив. Схоже, він сів у чужий автомобіль. Просто ще хтось приїхав за зразками.

Анджер спробував вилізти назовні.

Та двері позамикались, а сидіння нависло у нього над головою. Панель управління стала еластичною та липкою. Капітан спробував набрати повні груди повітря... він задихався. Що було сил він спробував вибратись з грейфера, замахав руками, закрутився. Салон навколо нього просяк вологою, вкритою бульбашками драглистою вологою, теплою, мов сира плоть.

Бульк! — його голову накрило якоюсь масою, вона огорнула все його тіло.

Грейфер почав перетворюватися на рідину. Він спробував вивільнити руки, проте вони не слухалися.

А потім його пронизав біль. Капітан почав розчинятися. Він одразу зрозумів, що то була за рідина.

Кислота. Шлунковий сік. Він був у чиємусь шлунку.

— Не дивися! — крикнула Гейл Томас.

— Чому? — підплив до неї капрал Хендрікс, усміхаючись. — Чому мені не можна дивитися?

— Тому що я буду вилазити.

Сонце яскраво освітлювало озеро, його відблиски танцювали на воді. Довкола височіли велетенські порослі мохом дерева — величні мовчазні колони поміж квітучих ліан та кущів.

Гейл вибралась на берег, обтрусилася від води, відкинула з очей волосся. У лісі панувала тиша. Не лунало жодного звуку, окрім плескоту хвиль. Вони були надто далеко від табору.

— Коли мені можна буде дивитися? — запитав Хендрікс, плаваючи колами із заплющеними очима.

— Скоро.

Гейл рушила до дерев, до того місця, де вона залишила уніформу. Теплі сонячні промені заливали її голі плечі та руки. Дівчина сіла на траву і підібрала свій одяг.

Обтрусивши кітель від листків та шматочків кори, вона почала натягувати його через голову.

А у воді терпляче чекав капрал Хендрікс, намотуючи кола. Спливав час. Стояла мертва тиша. Він розплющив очі. Гейл ніде не було видно.

— Гейл! — гукнув він.

Відповіддю була мертва тиша.

— Гейл!

Жодного звуку.

Капрал Хендрікс кинувся пливти до берега і прожогом вискочив з води. Одним стрибком він добрався до своєї уніформи, що охайним стосом лежала на березі озера. Капрал схопив бластер.

— Гейл!

Ліс мовчав. Капрал стояв, похмуро роздивляючись довкола. Мало-помалу, незважаючи на пекуче сонце, його скував колодний страх.

— ГЕЙЛ!

І знову відповіддю була мертва тиша.

Командер Моррісон не приховувала своєї тривоги.

— Ми маємо діяти, — сказала вона. — Не можна зволікати. З тридцяти десятеро загинули. Третина — це надто висока смертність.

Холл відірвав очі від роботи.

— У будь-якому разі, тепер ми знаємо, з чим маємо справу. З різновидом протоплазми, що може набувати будь-якої форми, — він підняв балон з аерозолем. — Гадаю, це допоможе нам дізнатися, скільки їх.

— А що це?

— Газоподібна суміш арсену і водню. Гідрид арсену.

— І що ви збираєтеся з ним робити?

Холл застібнув на собі шолом. Його голос долинув з навушників командера:

— Я збираюсь розпилити його в лабораторії. Гадаю, тут їх повно, більше, ніж деінде.

— Чому саме в лабораторії?

— Тому що в лабораторію із самого початку зносили зразки і проби, і саме тут їх уперше помітили. Гадаю, вони потрапили всередину з пробами або під виглядом проб, а потім розповсюдилися по всьому приміщенню.

Командер також застібнула шолом. Четверо її охоронців зробили те саме.

— Гідрид арсену шкідливий для людей, так?

Холл кивнув.

— Слід бути вкрай обережними. Тут ми зможемо його застосувати просто для аналізу, але не більше того.

Він налаштував кисневу трубку, припасовану до шолома.

— І що нам дасть ваш аналіз? — допитувалась командер.

— Якщо він взагалі бодай щось покаже, ми матимемо уявлення, наскільки швидко вони розповсюджуються. Так ми краще знатимемо, з чим зіткнулися. Все може бути набагато серйознішим, ніж ми уявляємо.

— Тобто? — запитала вона, і собі налаштовуючи кисневу трубку.

— У нашому корпусі працює сотня людей. Нині найгірше, що може статися, це те, що всі ми загинемо, один за одним. Проте це не так і страшно. Корпуси з персоналом у сотню осіб зникають щодня. Це і є той ризик, на який ідуть всі першопрохідці.

А в кінцевому підсумку такі втрати порівняно неістотні.

— Порівняно з чим?

— Якщо вони все ж нескінченно подільні, ми мусимо двічі подумати, перш ніж покидати цю планету. Краще залишитися тут і загинути, ніж утекти, ризикуючи занести їх до нашої системи.

Командер зміряла його поглядом.

— То це ви й намагаєтеся з’ясувати? Чи вони нескінченно подільні?

— Я намагаюся з’ясувати, з чим ми маємо справу. Можливо, їх лише кілька. А можливо, вони повсюди, — він обвів рукою лабораторію. — Можливо, половина предметів у цій кімнаті є не тим, чим здаються... Коли вони нападають — погано. Але ще гірше — коли вичікують.

— Гірше? — здивовано перепитала командер.

— У них ідеальна мімікрія. Принаймні, як для організмів органічного походження. Я дивився крізь одного з них, Стелло, коли той прикидався моїм мікроскопом. І він збільшував, регулювався, давав зображення, як найсправжнісінький мікроскоп. Така форма мімікрії перевершує все, що можна лишень уявити. Вона сягає глибини предметів, зачіпає найдрібніші елементи об’єктів імітації.

— Натякаєте, що один із них міг би прослизнути разом з нами на Терру? Прикинувшись одягом чи якимось лабораторним устаткуванням? — вона здригнулася.

— Ми припускаємо, що вони — щось на кшталт протоплазми. Подібна пластичність притаманна простим первісним формам... яким, своєю чергою, притаманне розмноження діленням. Якщо це так, їхня здатність до відтворення не має меж. А їхня схильність до розпаду наводить мене на думку про одноклітинні організми.

— Як гадаєте, вони розумні?

— Не знаю. Сподіваюся, що ні, — Холл підняв балончик з аерозолем. — У будь-якому разі, це нам допоможе визначити їхню кількість. І деякою мірою підтвердить мою думку про те, що вони достатньо прості, щоб розмножуватись шляхом елементарного ділення... а це для нас було б найгірше. Ну, поїхали.

Міцно тримаючи балончик, він натиснув на кнопку і почав водити ним з боку в бік. Командер і четверо охоронців мовчки стояли за ним. Ніде нічого не рухалось. А з вікна били сонячні промені, виблискуючи на чашах з культурами бактерій та устаткуванні.

Минуло кілька хвилин, і Холл відпустив кнопку.

— Нічого не бачу, — мовила командер Моррісон. — Ви певні, що щось станеться?

— Гідрид арсену безбарвний. Але не знімайте шоломів — він шкідливий. І не рухайтеся.

Вони стояли, чекаючи.

Деякий час усе лишалося без змін. А потім...

— Господи боже! — вигукнула командер Моррісон.

У дальньому кінці лабораторії раптом затремтіла шафка з розсувними скляними дверцятами. Вона вкрилася бульбашками і слизом і потекла. Зрештою, вона взагалі втратила форму... натомість на столі тремтіла однорідна драглиста маса. В одну мить вона сповзла по столу на підлогу.

— Он іще!

Це танула, розтікаючись по столу, горілка Бунзена. По всій кімнаті пооживали предмети. Велика скляна реторта згорнулась сама в себе і злиплась у краплю. За нею — рама для пробірок, шафка з хімікатами...

— Обережно! — крикнув Холл, відступаючи.

Буквально йому під ноги впав велетенський вакуумний ковпак і розплескався по підлозі. Це була одна велика клітина, одна-єдина. Можна було розгледіти тьмяне ядро, клітинну оболонку, тверді вакуолі, що висіли у цитоплазмі.

Піпетки, щипці, ступки — все перетворювалось на желе. Половина устаткування в кімнаті рухалася. Копії були майже у всього, що можна було скопіювати. У кожного мікроскопа був дублікат. У кожної пробірки, банки, пляшки, флакона...

Один з охоронців дістав бластер. Холл притримав його руку.

— Не стріляти! Гідрид арсену легкозаймистий. Мерщій звідси. Ми дізналися те, що хотіли.

Вони розчахнули двері лабораторії і вискочили в коридор.

Холл грюкнув ними і міцно замкнув.

— Погані наші справи, так? — запитала командер Моррісон.

— У нас немає шансів. Гідрид арсену їх розворушив, було б його більше — і він би міг їх навіть убити. Але у нас його стільки немає. І навіть якби ми мали змогу розпилити його по планеті — то вже не змогли б користуватися бластерами.

— А що, коли ми покинемо планету?

— Ми не можемо ризикувати занести їх до нашої системи.

— Але ж якщо ми лишимося, вони нас поглинуть, розчинять одного за одним, — запротестувала командер.

— Можна замовити ще гідриду арсену. Або ще якусь отруту. Здатну їх убити. Але разом з ними буде знищено і більшу частину життя на планеті. Небагато що лишиться.

— У такому разі доведеться знищити всі форми життя! Якщо у нас немає виходу, доведеться випалити планету дотла. Навіть якщо потім не лишиться нічого, окрім мертвої пустелі.

Вони обмінялись поглядами.

— Я збираюся вийти на зв’язок із Системою, — сказала командер Моррісон. — А потім вивезти звідси весь корпус у безпечне місце... принаймні те, що від нього лишилося. Та бідна дівчина на озері... — вона здригнулась. — А потім, коли ми всі виберемося звідси, подумаємо, як найкраще зачистити планету.

— Ви ризикнете занести їх на Терру?

— А вони можуть імітувати нас? Вони можуть імітувати живих істот? Вищі форми життя?

Холл замислився.

— Напевне, ні. Схоже, вони обмежуються об’єктами неорганічного походження.

Командер похмуро посміхнулась.

— У такому разі, будемо повертатися без будь-яких неорганічних предметів.

— А як же одяг? Вони можуть імітувати ремені, рукавички, черевики...

— Ми не братимемо одягу. Повертатимемось без нічого. Я маю на увазі, зовсім без нічого.

Губи Холла смикнулися.

— Ясно, — замислився він. — Що ж, це може спрацювати. А ви зможете переконати персонал... залишити весь одяг тут? Усе, що в них є?

— Якщо на карту поставлено їхні життя, я можу наказати їм це зробити.

— Схоже, у нас з’явився шанс вибратися звідси.

Найближчий крейсер, достатньо великий, щоб підібрати вцілілих членів корпусу, був за дві години лету. Він саме повертався на Терру.

Командер Моррісон відірвалась від відеоекрана.

— Вони хочуть знати, що тут трапилося.

— Дозвольте мені поговорити з ними, — Холл всівся перед екраном. Перед ним світилось огрядне обличчя капітана терранського крейсера. — Говорить майор Лоуренс Холл з відділу досліджень.

— Я капітан Деніел Девіс, — капітан Девіс спокійно розглядав Холла. — У вас там якісь проблеми, майоре?

Холл облизав губи.

— Краще я все розповім вам, коли ми піднімемось на борт, якщо ви не проти.

— Чому так?

— Капітане, річ у тому, що ви подумаєте, ніби ми тут всі збожеволіли. Давайте все обговоримо вже на борту корабля, — він завагався. — Ми піднімемось на борт голими.

Брови капітана поповзли догори.

— Голими?

— Саме так.

— Зрозуміло, — хоча було видно, що нічого йому не зрозуміло.

— Коли вас чекати?

— Години за дві.

— На наших годинниках зараз 13:00. Ви будете тут о 15:00, так?

— Приблизно так, — погодився капітан.

— Ми вас чекатимемо. Не дозволяйте нікому виходити назовні. Лише відчиніть нам один із люків. Ми піднімемось без спорядження. Лише ми, більше нічого. І щойно ми опинимося на борту, одразу ж злітайте.

Стелла Моррісон нахилилась до екрана.

— Капітане, чи могли б ви... наказати своїм людям?..

— Ми приземлятимемось на автопілоті, — запевнив її капітан. — Нікого з моїх людей в цей час на палубі не буде. Ніхто вас не побачить.

— Дякую, — пробурмотіла вона.

— Прошу, — віддав честь капітан Девіс. — Що ж, побачимось за дві години, командере.

— Так, скажіть усім, щоб виходили на злітний майданчик, — наказала командер Моррісон. — Одяг нехай залишать тут, щоб на майданчику не було нічого, що могло б контактувати з кораблем.

Холл поглянув їй у вічі.

— Невже це надто велика жертва, якщо на карту поставлене життя?

Лейтенант Френдлі прикусив губу.

— Я цього не робитиму. Я залишаюсь.

— Ні, ви мусите полетіти.

— Але, майоре...

Холл поглянув на годинник.

— 14:50. Корабель прибуде з хвилини на хвилину. Роздягайтесь і рушайте на злітний майданчик.

— Невже не можна взяти бодай щось?

— Не можна. Навіть бластер... Нам видадуть одяг на борту.

Ходімо, від цього залежить ваше життя. Всі роздягнуться.

Френдлі почав знехотя стягувати сорочку.

— Здається, я виглядаю дурнувато.

Клацнув відеоекран. Пролунав різкий голос робота:

— Усім негайно покинути приміщення! Всім покинути приміщення і негайно з’явитися на злітному майданчику! Всім негайно покинути приміщення! Всім...

— Так швидко? — Холл підбіг до вікна і підняв металеві жалюзі. — Я не чув, як він приземлявся.

Посеред злітного майданчика підносився довгий сірий крейсер, його корпус ряснів вм’ятинами та зарубками від метеоритів. Крейсер не рухався. Ніщо не вказувало на те, що на його борту хтось є.

Майданчиком в його напрямку вже нерішуче рухався гурт голих людей, вони мружились від яскравого сонця.

— Прилетіли! — Холл почав зривати із себе сорочку. — Ходімо!

— Мене заждіть!

— Тоді покваптеся.

Холл роздягся, і обидва чоловіки поспішили по коридору. За ними бігли голі охоронці. Минувши коридори довгої будівлі корпусу, вони опинились біля виходу. Чоловіки спустилися сходами на майданчик. Їх одразу залило теплим сонячним промінням. З усіх приміщень корпусу стікалися юрби голих чоловіків та жінок, мовчки рухаючись у напрямку корабля.

— Ну й видовисько! — сказав якийсь офіцер. — І як нам далі із цим жити?

— Просто жити, і це головне, — мовив інший.

— Лоуренсе!

Холл почав було обертатися.

— Прошу, не озирайтесь. Продовжуйте рухатися вперед. А я йтиму за вами.

— Ну як відчуття, Стелло? — запитав Холл.

— Доволі незвично.

— І воно того варте?

— Сподіваюся.

— Як гадаєте, нам хоч хтось повірить?

— Сумніваюсь, — мовила вона. — Мені й самій важко у все це повірити.

— У будь-якому разі, ми вирвемося звідси живими.

— Аби ж то.

Холл поглянув на корабель — той саме опускав перед ними трап. Ті, хто були до нього найближче, вже квапились металевими сходами до круглого люка, що вів усередину корабля.

— Лоуренсе... — голос командера якось дивно затремтів. — Лоуренсе, я...

— Ви що?

— Я боюсь.

— Боїтеся? — зупинився він. — Чому?

— Не знаю, — здригнулася вона.

Зусібіч повз них поспішали люди.

— Забудьте. Це, мабуть, відголоски чогось із вашого дитинства, — він ступив однією ногою на трап. — Підіймайтеся.

— Я хочу назад! — в її голосі зазвучали панічні нотки. — Я...

Холл засміявся.

— Уже надто пізно, Стелло. — Тримаючись за поручень, він піднявся по трапу. Довкола нього сунув натовп людей, проштовхуючи вперед і його. Зрештою, він опинився біля люка. — От ми й на місці.

Чоловік, що йшов попереду нього, щез.

Холл рушив за ним, усередину темних нутрощів корабля, у мовчазний непроникний морок. Командер йшла слідом за ним.

Рівно о 15:00 капітан Деніел Девіс посадив корабель у центрі злітного майданчика. Реле послабили замки люка, і той з гуркотом відчинився. Девіс разом з офіцерами корабля зібрались у контрольній рубці навколо панелі управління, чекаючи.

— Ну? — через деякий час запитав Девіс. — І де вони?

Офіцерів охопив неспокій.

— Можливо, щось трапилось?

— Можливо, все це — якийсь недолугий жарт?

Вони все чекали і чекали.

Проте ніхто так і не з’явився.