Повне зібрання короткої прози. Том 1

Король ельфів _{(пер. В. Корсун)}

Уже сутеніло, а злива не вщухала. Вздовж ряду бензоколонок на краю заправки суцільною стіною лив дощ, а дерево по той бік шосе аж згиналося від вітру.

Шандраш Джонс стояв у дверях будиночка, прихилившись до бочки з машинним мастилом. Двері були відчинені, і струмені дощу задувало на дерев’яну підлогу. Була пізня година, сонце вже сіло, і повітря наповнювалось прохолодою. Шандраш поліз до кишені і видобув звідти сигару. Він відкусив її кінчик і, відвернувшись від дощу, обережно припалив. У мороці ожив вогник, теплий та яскравий. Шандраш глибоко затягнувся, застібнув плащ і вийшов назовні.

— Чорт! — вилаявся він. — Ну й нічка!

Дощ періщив як із відра, вітер валив з ніг. Примружившись, він оглянув шосе: жодного автомобіля. Скрушно похитавши головою, він почав замикати бензоколонки.

Шандраш повернувся в будинок і щільно зачинив за собою двері. Потім відкрив шухляду касового апарата і перерахував виторг за день. Виявилося небагато.

Небагато, та одинокому старому вистачить. Достатньо, щоб купити собі тютюн, дрова і кілька журналів, а потім у комфорті чекати випадкових клієнтів. У колишні часи по шосе їздило багато автомобілів. Тепер, коли без ремонту воно поступово руйнувалось, а його грубу суху поверхню покрили численні тріщини, більшість водіїв надавали перевагу швидкісній автомагістралі, що тягнулася за пагорбами. А в Дерривіллі не було нічого, що могло б їх зацікавити, змусити до нього завернути. Дерривілль був маленьким містечком, надто маленьким, щоб мати власну промисловість, надто маленьким, щоб на нього взагалі звертали увагу. Іноді години минали, перш ніж...

Шандраш напружився, несамохіть стиснувши в руці гроші. Знадвору долинув мелодійний звук дзвінка сигнального шнура, натягнутого над тротуаром.

Дзинннь!

Шандраш кинув гроші в шухляду і закрив касовий апарат. Він повільно підвівся, підійшов до дверей і прислухався. Вимкнувши світло, чоловік крізь скло вдивлявся у нічний морок.

Автомобіля ніде не було видно. Дощ не вщухав, струмені води колихались від вітру, над дорогою, немов туман, здіймалися бризки. А біля бензоколонок бовваніла чиясь постать.

Він відчинив двері і вийшов на вулицю. Спочатку не міг нічого розгледіти, однак те, що він зрештою побачив, змусило старого остовпіти.

Під зливою стояли два крихітні чоловічки, тримаючи у руках щось на зразок нош. Мабуть, колись вони були вдягнені у пишне яскраве вбрання, проте зараз, під дощем, їхній одяг висів мокрим мішком. Вони нерішуче подивилися на Шандраша. По їхніх обличчях цівками струменіла вода, а промоклі мантії метлялись на вітрі.

На ношах щось заворушилося: у тьмяному світлі зблиснув мокрий від дощу шолом, а з-під нього на Шандраша пильно дивилися чиїсь крихітні оченята.

— Ви хто такі? — запитав Шандраш.

Чоловічок на ношах звівся на ліктях.

— Я — король ельфів, і я промок.

Від подиву Шандраш не знав що й сказати.

— Так, це щира правда, — сказав один з носіїв. — Як і те, що ми змокли до рубця.

Тим часом навколо короля зібралася невеличка група ельфів. З безнадійним виглядом вони мовчки збилися в купку.

— Король ельфів, — повторив Шандраш. — Щоб я пропав! Як таке можливо? Ну хай вони маленькі, гаразд, ну нехай їхній промоклий одяг чудернацького крою і дивно розмальований.

Але ельфи?

— Хай йому біс! Хоч би ким ви були, але нічого вам стирчати знадвору такої ночі.

— Ну звісно, нічого, — пробурмотів король. — Нашої вини в цьому нема. Нашої вини... — його голос обірвався нападом сухого кашлю.

Ельфи-солдати стурбовано поглядали на ноші.

— Може, ліпше занести б його в дім? — запропонував Шандраш. — Я живу тут неподалік. Йому не варто залишатися під дощем.

— Думаєш, нам подобається тинятися поночі в таку негоду? — пробубонів один з носіїв. — Куди йти? Веди нас.

Шандраш махнув рукою.

— Нам туди. Просто прямуйте за мною. Я тим часом розпалю камін.

Крокуючи по дорозі, незабаром він підійшов до кам’яних сходів, які вони з Фінеасом Джаддом побудували влітку. Піднявшись ними, він озирнувся. Ноші, похитуючись з боку в бік, потроху наближалися. За ними простували ельфи-солдати, крихітна колона мовчазних промоклих створінь, бідолашних і замерзлих.

— Я пішов розпалювати камін, — кинув ельфам Шандраш, — а ви швиденько заходьте у дім.

Король ельфів стомлено напівлежав, обіпершись спиною на подушку. Він випив гарячого шоколаду і тепер відпочивав, дихаючи з хворобливою натугою.

Шандраш занепокоєно переступав з ноги на ногу.

— Вибачте, — раптом сказав король ельфів, розплющивши очі, і потер лоба. — Здається, я закуняв. Де це я?

— Ви у безпеці, ваша величносте. Вам треба відпочивати, — промовив один із солдатів. — Вже пізня година, та й день випав дуже важкий.

— Так, — кивнув король ельфів. — Твоя правда. — Він перевів погляд на Шандраша, що стояв перед коминком з бокалом пива в руці. — Смертний, прийми нашу подяку за твою гостинність. Зазвичай ми не обтяжуємо людських істот.

— Це все через тих тролів, — сказав інший солдат, що лежав на диванній подушці.

— Авжеж, — погодився третій солдат, він сів і вхопився за руків’я меча. — Все це смердючі тролі, убивці, трупоїди...

— Розумієш, — продовжував тим часом король ельфів, — коли наш загін долав шлях від Високих порогів до Замку, що у видолинку поміж Величних гір...

— Ти, мабуть, маєш на увазі пагорби поблизу дороги? — послужливо перепитав Шандраш.

— Я говорю про Величні гори. Ми просувались повільно, і в дорозі нас заскочила гроза. Ми не знали, що робити. І раптом, проламуючись крізь підлісок, перед нами з’явився загін тролів.

Ми покинули ліси, сподіваючись знайти порятунок на Безконечному тракті...

— Це шосе. Шосе номер двадцять.

— Отак ми тут і опинились, — на якусь мить король ельфів замовк. — А злива ставала все сильнішою і сильнішою. Нас зносило вітром, холодним, лютим. Здавалось, ми брели цілу вічність. Ми не мали жодного уявлення, ні де ми, ні що на нас чигає.

Король ельфів підняв очі на Шандраша.

— Ми знали лише одне: скрадаючись лісами, маршируючи під зливою, змітаючи все зі свого шляху, нам на п’яти наступали тролі.

Прикривши рот рукою, він зігнувся у нападі кашлю. Решта ельфів занепокоєно чекали, поки він прокашляється. Нарешті Король ельфів випростався.

— Було дуже люб’язно з твого боку запросити нас у свій дім. Ми не завдамо тобі багато клопоту. Не в звичаях ельфів...

І знову, прикривши долонями обличчя, він закашлявся. До нього стривожено кинулись ельфи. За якийсь час кашель вгамувався, і король полегшено зітхнув.

— Що з ним? — запитав Шандраш.

Старий підійшов до короля і забрав з його кволої руки чашку з гарячим шоколадом. Король ельфів лежав із заплющеними очима.

— Він має спочити, — промовив один із солдатів. — Де у тебе спальня?

— Нагорі, — відповів Шандраш. — Я проведу.

Тієї ночі Шандраш сидів у темній порожній вітальні наодинці зі своїми думками. Ельфи спали нагорі: король у ліжку, а решта — на килимі підлоги спальні.

У будинку панувала тиша, а надворі, барабанячи по покрівлі, без упину лив дощ. Шандраш чув, як у кронах дерев шумів вітер. Він не міг знайти рукам спокою: то стискав, то розтискав кулаки. Якась нісенітниця: всі ці пискляві ельфи, їхній старий хворий король. Які ж вони безпомічні та жалюгідні!

А ще зворушливі: крихітні, у мокрих, хоч викручуй, мантіях, що поприлипали до тендітних тіл.

А тролі... Які вони? Мабуть, потворні, кровожерливі і бруднючі. Цілі орди їх продираються крізь ліс...

Раптом, уявивши цю картину, Шандраш розреготався. Та що це з ним, як можна все це брати на віру? Роздратований, він дістав і розкурив сигару, відчуваючи, що у нього аж вуха почервоніли.

Та що ж це діється? Що за недолугі жарти?

Які ельфи? Шандраш обурено гмикнув. Ельфи в Дерривіллі? Посеред Колорадо? Ну хай там в Європі. Ну, може, в якійсь Ірландії. Так, принаймні, кажуть. Але тут? Нагорі у його власному будинку, сплять у його власному ліжку?

— Годі з мене, — сказав він собі. — Нічого мене туманити. Я ж не ідіот якийсь!

Старий рушив до сходів, намацав у сутіні перила і почав підніматися нагору.

Над головою у нього зненацька увімкнулося світло, двері спальні відчинилися.

У коридор повільно вийшли два ельфа і подивились на Шандраша. Старий завмер посеред сходів. Було щось таке у виразі їхніх облич, що змусило його зупинитися.

— Що трапилося? — нерішуче запитав він.

Ельфи не відповіли. В темряві дому повіяло холодом, і це був не стільки холод дощу знадвору, скільки холод підшкірного страху невідомого.

— Що там? — повторив він. — Що трапилося?

— Король помер, — промовив один з ельфів. — Упокоївся кілька хвилин тому.

Приголомшений Шандраш витріщив очі.

— Він що? Але ж...

— Він надто перемерз і втомився, — ельфи розвернулись і попрямували назад до спальні, тихо й обережно причинивши за собою двері.

Шандраш стояв як укопаний, його пальці, худі та жилаві, все ще стискали перила.

Він ледь спромігся кивнути.

— Ясно, — промовив він у зачинені двері. — Король помер.

Ельфи-солдати оточили його похмурим колом. Вітальню заливало яскраве сонячне світло, пробиваючись крізь вікно вранішніми променями.

— Так, заждіть, — промовив Шандраш, поправляючи краватку. — Мені потрібно на заправку. Може, поговоримо, коли я повернуся?

Ельфи-солдати виглядали серйозними та стурбованими.

— Будь ласка, вислухай нас, — почав один із них. — Для нас це дуже важливо.

Шандраш визирнув у вікно. Шосе швидко нагрівалося під ранковим сонцем, а трохи далі яскраво поблискували бензоколонки. До заправки під’їхав автомобіль і тонко, нетерпляче посигналив. Так нікого й не дочекавшись, він рушив з місця і покотився далі.

— Благаємо, — знову обізвався солдат.

Шандраш перевів погляд на ельфів, що його оточували, на їхні сповнені тривоги занепокоєні обличчя. Дивно, але він завжди уявляв ельфів такими собі безтурботними лісовими створіннями, що пурхають, нічим особливо не переймаючись і нічим себе не обтяжуючи...

— Давайте вже, — сказав він. — Я слухаю.

Він підійшов до величезного крісла і сів. Ельфи скупчилися довкола. Якийсь час вони перемовлялися, шепотіли, ледь чутно щось бурмотіли. Нарешті вони повернулися до Шандраша. Старий чекав, склавши на грудях руки.

— Нам потрібен новий король, — сказав один із солдатів. — Ми не виживемо без короля. У нинішні часи...

— Тролі, — додав інший. — Вони розмножуються надто швидко. Жахливі створіння. Величезні, грубі, смердючі...

— Їхній запах просто нестерпний. Вони вилазять з темних вологих підземель, обплетених блідими хирлявими рослинами, що не знають сонячних променів.

— Що ж, тоді вам варто обрати з-поміж себе нового короля, — запропонував Шандраш. — Не бачу в цьому жодної проблеми.

— Короля ельфів не обирають, — пояснив солдат. — Старий король має сам назвати спадкоємця.

— О, — схвально промовив Шандраш, — непоганий спосіб.

— Коли наш король помирав, його уста зронили лише кілька нерозбірливих слів, — сказав солдат. — Ми схилились ближче, злякані, нещасні, щоб їх розчути.

— Так, це дуже важливо, — погодився Шандраш. — Навряд чи ви хотіли б їх проґавити.

— Він назвав ім’я того, хто має правити нами.

— От і добре. Ви його почули. То в чому ж проблема?

— Ім’я, ним назване, було... твоїм.

Очі Шандраша округлилися від подиву.

— Моїм?

— Помираючи, король промовив: «Зробіть його, величезного смертного, своїм королем. Багато чого трапиться, якщо він поведе ельфів у бій проти тролів. Я бачу, як імперія ельфів підноситься знову, як це було у давнину, як це було до...»

— Я? — Шандраш скочив на ноги. — Я? Король ельфів?

Засунувши руки в кишені, він почав міряти кроками кімнату.

— Я, Шандраш Джонс, король ельфів, — він вичавив кволу посмішку. — Такого я собі навіть не уявляв.

Він підійшов до дзеркала, що висіло над коминком, і пильно подивився на своє відображення: поріділе сивіюче волосся, блискучі очі, засмагла шкіра, гострий борлак.

— Король ельфів, — промовив він. — Король ельфів! Як же Фінеас Джадд здивується, коли я розповім йому про це. Ох і здивується!

Над заправкою, у чистому блакитному небі, сяяло сонце.

Фінеас Джадд сидів у своєму старенькому «Форді»-пікапі і морочився з акселератором. Мотор то розганявся, то скидав оберти. Фінеас повернув і витяг ключ запалення, а потім опустив вікно до самого низу.

— Що ти там казав? — запитав він, зняв окуляри і почав обережно їх протирати, тримаючи тонку сталеву оправу грубими пальцями, незвиклими до такої делікатної роботи. Він знову насадив окуляри на носа і поправив рідкі пасма волосся.

— То що там, Шандраше? — знову перепитав він. — Давай-но ще раз про все по порядку.

— Я — король ельфів, — повторив Шандраш, потупцяв на місці і став однією ногою на підніжку автомобіля. — Хто б міг подумати? Я, Шандраш Джонс, — король ельфів.

Фінеас подивився на нього здивованим поглядом:

— І як давно ти став... королем ельфів, Шандраше?

— Позавчора вночі.

— Ясно. Позавчора вночі, — кивнув Фінеас. — Зрозуміло. А можна поцікавитися, що трапилося позавчора вночі?

— До мене додому прийшли ельфи. І коли їхній старий король помирав, він сказав їм, що...

До них з гуркотом під’їхала вантажівка, і з неї вискочив чоловік.

— Води! — вигукнув він. — Де, до біса, у вас шланг?

Шандраш неохоче повернувся до чолов’яги.

— Зараз принесу, — а потім знову глянув на Фінеаса. — Давай поговоримо ввечері, коли ти повернешся з міста. Хочу розповісти тобі решту історії. Далі найцікавіше.

— Гаразд, — погодився Фінеас, заводячи пікап. — Звісно, Шандраше. Мені дуже цікаво дослухати до кінця.

І він виїхав на дорогу.

Пізніше того самого дня до заправки на своїй таратайці підкотив Ден Ґрін.

— Агов, Шандраше, — гукнув він. — Ходи-но сюди! Хочу в тебе дещо запитати.

Тримаючи в руці ганчірку, Шандраш вийшов із будиночка.

— Чого тобі?

— Підійди сюди. — Ден перехилився через вікно, на його обличчі сяяла широка — від вуха до вуха — посмішка. — Можна в тебе дещо запитати?

— Звісно.

— Це правда? Ти насправді став королем ельфів?

Шандраш ледь помітно зашарівся.

— Схоже, що так, — погодився він, відводячи вбік погляд. — Угу, саме ним я і є.

Посмішка Дена зблякла.

— Агов! Ти ж мене не розігруєш? У чому прикол?

Шандраш почав злитися.

— Який ще прикол? Я справді король ельфів. І якщо хто скаже, що це не так...

— Та все гаразд, Шандраше, — перебив його Ден, похапцем заводячи свою таратайку. — Не треба злитись. Я просто поцікавився.

Шандраш виглядав дуже збудженим.

— Усе гаразд, — повторив Ден. — Ти ж бачиш, я не маю нічого проти.

До кінця дня вже вся околиця знала про Шандраша і про те, що він став королем ельфів. Поп Річі, власник крамниці «Лакі[9]» в Дерривіллі, стверджував, що Шандраш вигадав усе це, аби поліпшити справи на своїй заправці.

— От же ж старий вигадник, — говорив Поп. — У наші часи не так і багато машин там проїздить. Він тямить, що робить.

— Ну не знаю, — не погодився з ним Ден Ґрін. — Якби ти лише почув його! Думаю, він і справді у все це вірить.

— Що він король ельфів? — обоє засміялися. — Цікаво, до чого він іще додумається.

Фінеас Джадд замислився:

— Я багато років знаю Шандраша. Мені це в голові не вкладається. — Він насупив брови, від невдоволення на обличчі прорізалися зморшки. — Не подобається мені все це.

Ден глянув на нього:

— То думаєш, він у все це вірить?

— Звісно, — мовив Фінеас. — Можливо, я й помиляюсь, але думаю, таки вірить.

— Та як він може в таке вірити?! — вигукнув Поп. — Шандраш не дурний. І в торгівлі не новачок. Думаю, він мусить мати з цього якийсь зиск. А який іще, окрім як підняти на ноги свою заправку?

— Ти що, справді не розумієш, чого він хоче? — запитав Ден, блискаючи у посмішці золотим зубом.

— І чого ж? — ніяк не міг втямити Поп.

— Королівства він домагається, от що я тобі скажу... Щоб правити ним. Як тобі це, Попе? Невже б ти відмовився бути королем ельфів, замість того щоб нидіти у своїй старій крамничці?

— А чим тобі не до вподоби моя крамниця? — образився Поп. — Мені не соромно від того, що я її тримаю. Все ж краще, ніж одягом торгувати.

Ден почервонів.

— А чим тобі не подобається те, що я продаю одяг? — він глянув на Фінеаса. — Ну справді! Що поганого в тому, щоб продавати одяг, адже так, Фінеасе?

Фінеас, що в цей час дивився собі під ноги, підняв очі:

— Га? Що?

— Над чим це ти задумався? — почав допитуватися Поп. — У тебе якийсь стурбований вигляд.

— Мені з голови не йде Шандраш, — відповів Фінеас. — Старіє він. Сидить весь час самотою на заправці, в дощ і сніг, в холод і спеку... А взимку там такі вітрюгани завивають...

— Тобто ти все-таки вважаєш, що він у це вірить? — правив своєї Ден. — Ти не думаєш, що він має з цього який-небудь зиск?

З відсутнім виглядом Фінеас мовчки похитав головою.

Регіт стих. Чоловіки обмінялися замисленими поглядами.

Уже вночі, коли Шандраш замикав заправку, з темряви вигулькнула крихітна постать.

— Агов! — гукнув Шандраш. — Хто це там?

На світло вийшов ельф-солдат і заморгав. Він був одягнутий у коротку сіру мантію, стягнуту на талії сріблястим пояском з пряжкою. На ногах ельфа були маленькі шкіряні чобітки, а з пояса звисав короткий меч.

— У мене для вас важливе повідомлення, — сказав ельф. — Так, куди ж це я його засунув?

Шандраш чекав, поки той шпортався у складках своєї мантії. Зрештою, ельф видобув з неї малесенький сувій і, вправно зламавши воскову печатку, розгорнув його і вручив Шандрашу.

— Що там написано? — запитав Шандраш, майже впритул розглядаючи тонкий пергамент. — Я без окулярів. Букви такі дрібнесенькі, що годі розібрати.

— Тролі наступають. Вони прочули, що старий король помер, і тепер піднімаються по всіх довколишніх пагорбах та долинах. Вони спробують знищити Королівство ельфів, перебити всіх нас...

— Зрозуміло, — сказав Шандраш. — Раніше, ніж ваш новий король приступить до виконання своїх обов’язків.

— Саме так, — кивнув ельф-солдат. — Для ельфів настав вирішальний момент. Століттями наше існування було під загрозою. Тролів так багато, а ельфи такі тендітні та вразливі...

— Гаразд, що мені робити? Є пропозиції?

— Ми розраховуємо, що ви зустрінетеся з нами сьогодні вночі під Великим дубом. Ми відведемо вас до Королівства ельфів, де ви з вашою свитою підготуєте план оборони королівства.

— Що? — було видно, що Шандрашу це не до душі. — Я ще навіть не повечеряв. А моя заправка? Завтра ж субота, купа машин...

— Але ж ви — король ельфів, — сказав солдат.

Шандраш замислено потер підборіддя.

— Твоя правда, — згодився він. — Я ж таки король! Ельф-солдат уклонився.

— Якби ж то я знав заздалегідь, що таке трапиться, — мовив Шандраш. — Не входило в мої плани ставати королем ельфів...

Він замовк, сподіваючись, що його переб’ють, проте ельф-солдат спокійно дивився на нього з відсутнім виразом обличчя.

— Можливо, вам було б краще мати когось іншого за короля, — промовив Шандраш. — Я небагато тямлю у війні, битвах і подібних речах. — Він витримав паузу і знизав плечима. — Я ніколи не мав справи ні з чим подібним. Тут, у Колорадо, ніхто не воює. Я про те, що тут люди не ведуть воєн.

Ельф-солдат мовчав.

— Чому він назвав саме моє ім’я? — продовжував свій безнадійний монолог Шандраш. — Я ж на цьому геть не розуміюся. Чому він прийшов і обрав мене? Чому не кого-небудь іншого?

— Він вірив у вас, — промовив ельф-солдат. — У скрутний час ви надали йому та його людям прихисток. Він знав, що ви нічого не хочете натомість, знав, що ви не очікуєте на винагороду. В його житті траплялось небагато таких, хто б давав і нічого за це не просив.

— Оце так справи, — замислено промовив Шандраш і підняв очі на солдата. — Але що буде з моєю заправкою? А з будинком? Що скажуть люди: Ден Ґрін, Поп, той, що з крамниці...

Ельф-солдат відступив зі світла в морок:

— Мені час повертатися. Вже пізно, а вночі вилазять тролі.

— Звісно, — погодився Шандраш.

— Тепер, коли старий король помер, тролі вже нічого не бояться. Вони скрізь усе плюндрують. Ніхто вже не може почуватись у безпеці.

— То куди, кажеш, мені слід прийти? І коли?

— До Великого дуба. Щойно зайде місяць.

— Я прийду, — запевнив ельфа-солдата Шандраш. — Гадаю, ти маєш рацію. Король ельфів не може залишити в біді своє королівство, коли воно його найбільше потребує.

Він роззирнувся, проте за ельфом-солдатом вже й слід захолов.

Сповнений тривоги, Шандраш попростував по шосе. Підійшовши до ґанку, він зупинився.

— Але ж той дуб росте на фермі Фінеаса. Як він усе це сприйме?

Проте він був королем ельфів, а поміж пагорбів уже ворушилися тролі. Шандраш стояв, прислухаючись до шелесту вітру у кронах дерев, що росли по той бік шосе.

Тролі? Невже тут насправді є тролі, які зухвало копошаться у нічній пітьмі, нічого і нікого не боячись?

Настав час братися до роботи королю ельфів...

Стиснувши зуби, Шандраш рушив сходами нагору. Поки він дістався горішньої сходинки, згасли останні сонячні промені. Настала ніч.

Фінеас Джадд глянув у вікно, вилаявся і похитав головою. Потім швидко підійшов до дверей і вискочив на ґанок. Осяяний холодним місячним світлом, через поле, витоптаною худобою стежкою, до будинку повільно крокував чоловік.

— Шандраше! — гукнув Фінеас. — Що трапилося? Що ти тут робиш посеред ночі?

Шандраш спинився і рішуче впер руки в боки.

— Чому ти не вдома? — здивувався Фінеас. — Що за ґедзь тебе вкусив?

— Вибач, Фінеасе, — обізвався Шандраш. — Вибач, що довелося йти по твоїй землі. Але мені треба де з ким зустрітися під цим дубом.

— О такій порі?

Шандраш кивнув.

— Та що ж це з тобою, Шандраше? З ким у біса ти збираєшся зустрітися посеред ночі на моїй фермі?

— Маю зустрітися з ельфами. Ми повинні спланувати війну проти тролів.

— Сказитися! — вилаявся Фінеас Джадд, повернувся до будинку і грюкнув дверима. Там він довго стояв, розмірковуючи. Зрештою, знову вийшов на ґанок. — Що ти казав, ви збираєтеся робити? Звісно, ти не зобов’язаний відповідати, я просто...

— Я маю зустрітися з ельфами під дубом. Ми мусимо спланувати воєнну кампанію проти тролів.

— Угу, зрозумів. Проти тролів. З ними варто постійно бути насторожі.

— Тролі повсюди, — згідливо закивав головою Шандраш. — Раніше я цього навіть не усвідомлював. Про них не можна забувати. На них не можна заплющувати очі. Бо вони про тебе вже точно не забудуть. Вони весь час щось винюхують, стежать за тобою...

Втративши дар мови, Фінеас витріщився на старого.

— О, до речі, — додав Шандраш. — Можливо, мене деякий час не буде. Все залежить від того, наскільки затягнеться воєнна кампанія. У мене небагато досвіду в боротьбі проти тролів, тому я точно не знаю. Я хотів запитати, чи не міг би ти навідуватися на мою заправку разів два на день — припустімо, вранці та ввечері? Просто щоб пересвідчитися, що ніхто туди не вліз і все таке.

— Ти кудись зібрався? — Фінеас швидко спустився зі сходів. — Що це за чортівня з тролями? Навіщо тобі кудись їхати?

Шандраш терпляче повторив усе, що було сказано раніше.

— Але навіщо?

— Тому що я — король ельфів. Я маю їх очолити.

Запала тиша.

— Зрозуміло, — зрештою вимовив Фінеас. — Так, ти ж уже казав про це раніше. Слухай, Шандраше, чому б тобі не зайти ненадовго до будинку, розповісти мені про тролів, випити кави...

— Кави? — Шандраш глянув угору на блідий місяць, що бовванів посеред чорного неба.

Довкола стояла мертва тиша, ніч видалась холодною, а місяць сяде ще нескоро. Шандраш пересмикнув плечима.

— Ніч студена, — наполягав Фінеас. — Надто студена, щоб вештатися знадвору. Заходь уже...

— Думаю, в мене є трохи часу, — погодився Шандраш. — Чашка кави ще нікому не завадила. Та надовго я лишитися не можу...

Шандраш випростав ноги і позіхнув.

— Добряча в тебе кава, Фінеасе.

Фінеас зробив маленький ковточок і поставив чашку на стіл.

У вітальні було тихо й тепло. Це була дуже охайна маленька вітальня із сірими, невиразними картинами на стінах, що, здавалося, жили якимось своїм окремішнім життям. У кутку стояв невеличкий орган з розгорнутими нотами на пюпітрі.

Шандраш подивився на орган й усміхнувся:

— Усе ще граєш, Фінеасе?

— Уже не так часто. Міхи зносились. Один взагалі не роздувається.

— Спробую його полагодити. Якщо, звісно, повернуся.

— Було б добре, — мовив Фінеас. — Я вже й сам думав попросити тебе про це.

— Пам’ятаєш, як ти колись грав «Пісню про Вілью», а Ден Ґрін прийшов з тією дамою, що влітку працювала у магазині Попа? Вона ще хотіла відкрити крамничку керамічних виробів.

— Звісно, пам’ятаю, — відповів Фінеас.

Шандраш неспокійно засовався на стільці.

— Ще кави? — запитав Фінеас, підводячись. — Трохи?

— Хіба що трохи. Бо незабаром я маю йти.

— Погана сьогодні ніч, щоб тинятися полями.

Шандраш визирнув у вікно. Стало значно темніше, місяць майже повністю сховався за обрієм. Шандраш здригнувся:

— Важко з тобою не погодитися, — відповів він.

Фінеас нетерпляче повернувся до нього.

— Слухай, Шандраше. Повертайся ліпше додому, в тепло. А тролів воювати підеш якоїсь іншої ночі. Вони нікуди не дінуться. Сам же казав, що їх сила-силенна. У тебе ще буде купа часу, хай лишень розгодиниться, потепліє.

Шандраш стомлено потер чоло.

— Знаєш, усе це схоже на якийсь поганий сон. Коли я почав думати про ельфів і тролів? Коли все це почалось? — його голос ставав дедалі тихішим. — Спасибі за каву, — він повільно підвівся. — Вона мене добряче зігріла. І я вдячний тобі за цю розмову. Як у добрі давні часи, коли ми з тобою сиділи отак і теревенили майже кожного вечора.

— Ти вже йдеш? — Фінеас завагався. — Сподіваюся, додому?

— Звісно. Вже пізня година.

Фінеас підвівся. Обійнявши однією рукою Шандраша за плече, він провів його до дверей.

— Усе гаразд, Шандраше, йди додому. А перед сном прийми гарячу ванну. Вона приведе тебе в норму. А ще випий трохи бренді — він зігріє тобі кров.

Фінеас відчинив двері, і вони повільно спустилися сходинками ґанку на холодну темну землю.

— Так, мабуть, я і зроблю, — погодився Шандраш. — Добраніч...

— Іди додому, — Фінеас поплескав його по плечу. — Іди швидше та прийми гарячу ванну. А потім одразу в ліжко.

— Слушна порада. Дякую тобі, Фінеасе. Я не забуду твоєї доброти, — Шандраш перевів погляд на Фінеасову руку в себе на плечі. Скільки ж років він не стояв так близько до Фінеаса!

Пригледівшись до руки, Шандраш здивовано насупив брови. Долоня Фінеаса була великою і грубою, а пальці — вузлуватими. Короткі тупі пальці, обламані потріскані нігті. Шкіра була майже чорною, чи то такою вона здавалась у місячному світлі. Шандраш глянув на Фінеаса.

— Дивно, — пробурмотів він.

— Що дивно, Шандраше?

У напівмороці обличчя Фінеаса виглядало неприродно масивним і жорстоким. Раніше Шандраш якось не зауважував, що у Фінеаса так сильно виступає вперед нижня щелепа. Шкарубка шкіра була жовтою, немов пергамент. Очі за скельцями окулярів нагадували два камінчики, холодні та неживі. Вуха були величезними, волосся — якимсь волокнистим та скуйовдженим.

Дивно, що раніше він усього цього не помічав. Але ж і Фінеаса у місячному світлі він ніколи не бачив.

Шандраш зробив крок убік, не зводячи пильного погляду зі свого давнього друга. З відстані кількох футів Фінеас Джадд виглядав незвично присадкуватим та опецькуватим. Ноги були трохи викривленими, а ступні — просто велетенськими. І було ще дещо...

— Що трапилось? — намагався допитатись Фінеас. — Щось не так?

Щось із Фінеасом було геть не так. І він теж цього ніколи не зауважував, жодного разу за всі роки, що вони дружили. Все довкола Фінеаса було просякнуте смородом, слабким ядучим запахом гнилизни, протухлого м’яса, вологи та плісняви.

Шандраш зміряв його пильним поглядом.

— Щось не так? — луною повторив він. — Ні, не думаю.

Під стіною будинку стояла стара напіврозвалена діжка для дощової води. Шандраш рушив до неї.

— Ні, Фінеасе. Я не думаю, що щось не так.

— Що це ти робиш?

— Я? — Шандраш ухопився за одну з клепок і висмикнув її з діжки. Міцно стискаючи її в руці, він рушив до Фінеаса.

— Я — король ельфів. А хто... чи що... ти?

Фінеас заревів і кинувся на нього зі своїми велетенськими смертоносними руками-лопатами.

Шандраш врізав йому по голові клепкою. Фінеас завив від болю та люті.

Почувся якийсь тріск, скрегіт, і з-під землі обабіч будинку навіженою ордою почали вилазити, вистрибувати якісь створіння, темношкірі, горбаті, з масивними опецькуватими тілами та велетенськими ступнями й головами. Шандрашу вистачило одного швидкого погляду на істот, що вихлюпувалися з Фінеасового підвалу, щоб збагнути, хто це були.

— Допоможіть! — заволав Шандраш! — Тролі! На поміч!

Тролі були повсюди, вони хапали його за одяг, сіпали, видиралися на нього, лупили в обличчя та куди могли дістати.

Шандраш не випускав з рук клепки, махав нею знову і знову, гамселив тролів ногами. Здавалося, їх сотні, а з-під Фінеасового будинку лізли, розливаючись чорним потоком, все нові потвори, їхні великі очі та зуби поблискували в місячному світлі.

— Допоможіть! — знову вигукнув Шандраш, цього разу слабкіше.

Він уже знесилювався. Серце болісно калатало. Якийсь троль вчепився за руку і вгризся йому в зап’ясток. Шандраш відкинув його геть, струснув з ноги цілу купу мерзенних створінь, а його дубова дошка то здіймалась, то опускалася.

Один з тролів ухопився за клепку. Йому допомагала ціла ватага, несамовито смикаючи за неї, намагаючись вирвати. Шандраш відчайдушно захищався. Тролі видиралися йому на плечі, чіплялися за плащ, висіли на руках, ногах, смикали за волосся...

Зненацька до нього долинув віддалений звук горна, золотої сурми, що луною відбився від пагорбів.

Тролі раптом завмерли, відпустили Шандрашеву шию, скотилися з руки.

Звук сурми пролунав знову, цього разу гучніше.

— Ельфи! — заревів один з тролів. Розвернувшись, він рушив на звук, скрегочучи зубами та люто плюючись.

— Ельфи!

Несамовито волаючи, тролі зграєю помчали вперед. Ельфи порушили стрій і вступили в бій, підбадьорюючи один одного своїми дзвінкими голосами. На них накотився потік тролів, і стали до герцю тролі проти ельфів, нігті-лопати проти золотих мечів, гострі зуби проти кинджалів.

— Пустимо ельфам кров!

— Смерть тролям!

— Вперед!

— Не відступати!

Шандраш відчайдушно бився з тролями, що ніяк не хотіли його відпускати. Він був геть виснажений, йому бракувало повітря. Він майже наосліп знову і знову завдавав клепкою ударів, штурхав, відкидав від себе тролів, чавив їх ногами у траві.

Шандраш так і не дізнався, як довго лютувала битва. Він тонув у морі темних тіл, покорчених, смердючих, вони смикали його, чіплялися за нього, кусались, впивалися кігтями у ніс, волосся, пальці. Він бився мовчки, затято.

А навколо нього загони ельфів зітнулися у борні з ордою тролів, звідусіль долинали крики і дзвін зброї.

І раптом звуки бою стихли. Шандраш підвів голову і здивовано роззирнувся. Ніщо ніде не ворушилося. Скрізь панувала тиша. Битва скінчилася.

Кілька тролів усе ще чіплялись за його руки та ноги. Шандраш влупив одного з них клепкою. Той завив і звалився на землю. Шандраш хитнувся назад, борючись з останнім із тролів, що вперто не відпускав його руку.

— Твоя черга, — важко дихаючи, вимовив Шандраш. Відірвавши від себе троля, він жбурнув його подалі. Троль гепнувся на землю і хутко відповз у темряву.

Усе скінчилось. Ніде не видно, щоб десь ворушився якийсь троль. Повсюди над голими полями панувала тиша.

Шандраш знеможено опустився на камінь. Він важко дихав.

Перед очима стрибали червоні цятки. Кволою рукою він дістав з кишені носовичок та витер шию і обличчя. Потім заплющив очі й струснув головою.

Розплющивши їх, побачив, що довкола нього юрмляться ельфи, знову збираючись у загони. Вони були розхристані, пом’яті.

В золотих латах зяяли колоті та рвані діри. В одних погнуті шоломи, в інших їх зовсім не було. Рідко хто зберіг яскраво-червоний плюмаж. Уцілілі воїни виглядали понурими, виснаженими.

Проте вони здобули перемогу. Війну виграно. Орди тролів були змушені рятуватися втечею.

Шандраш повільно підвівся. Оточивши його колом, ельфи-воїни мовчки дивилися на нього сповненими захоплення і поваги поглядами.

— Спасибі вам, друзі, — пробурмотів Шандраш. — Щиро вам дякую.

— Тролі переможені, — доповів ельф, усе ще збуджений після бою.

Шандраш обвів ельфів пильним поглядом. Їх було дуже багато, значно більше, ніж у загоні старого короля. Очевидно, кожен ельф захотів взяти участь у битві. Вони здавалися суворими, сповненими серйозністю моменту та втомленими після жахливої битви.

— Так, з ними покінчено, — вимовив Шандраш, переводячи подих. — Який же я радий, що ви, хлопці, з’явились саме вчасно.

Я був на волосинці від смерті, б’ючись один з ними.

— Король ельфів самотужки утримував цілу армію тролів, — урочисто оголосив ельф.

— Га? — перепитав Шандраш, який не одразу зрозумів, про що йдеться, а потім усміхнувся. — Саме так. Я справді бився з ними якийсь час сам. І я справді утримував усіх цих тролів самотужки. Усю кляту армію тролів.

— І навіть більше, — додав ельф.

— Більше? — Шандраш закліпав очима.

— Погляньте сюди, о королю, наймогутніший з ельфів. Сюди. Праворуч.

Ельфи повели Шандраша за собою.

— Що там? — пробурмотів Шандраш, не в змозі нічого розгледіти. Він пильно вдивлявся під ноги, намагаючись щось побачити у темені. — А можна сюди смолоскип?

Підійшли кілька ельфів з маленькими сосновими смолоскипами.

На мерзлій землі горілиць лежав Фінеас Джадд. Його широко розплющені очі були осклілими, рот — напіввідкритим. Він не дихав. Тіло холодне і заціпеніле.

— Він мертвий, — урочисто промовив ельф.

Шандраш судомно глитнув. На його чолі виступив холодний піт.

— Господи! Мій давній друже! Що я накоїв?

— Ви здолали Великого троля.

Шандраш завмер.

— Я... що?

— Ви здолали Великого троля, вождя усіх тролів.

— Такого ще ніколи не траплялося, — збуджено вигукнув інший ельф. — Великий троль уникав смерті протягом століть. Ніхто навіть уявити не міг, що він може померти. Це — наш найзнаменніший історичний момент.

Ельфи не зводили зачарованих поглядів з непорушної постаті, поглядів, у яких прозирав трепет упереміш зі страхом.

— Та годі вам! — вигукнув Шандраш. — Це ж просто Фінеас Джадд.

Сказавши це, він відчув, як у нього по спині немов морозом сипнуло. Він згадав картину, яку бачив зовсім нещодавно, коли стояв поруч із Фінеасом, згадав, що трапилось, коли останні промені місяця торкнулися обличчя його давнього друга.

— Гляньте-но, — один з ельфів нагнувся над Фінеасом і розстібнув його жилетку із синьої саржі. — Бачите?

Шандраш нахилився, щоб краще розгледіти.

Йому перехопило подих.

Під жилеткою на тілі Фінеаса Джадда виднілася давня іржава кольчуга, яка щільно облягала опецькувате тіло. На кольчузі були якісь емблеми, темні, вицвілі від часу, вкриті брудом та іржею. А ще напівстертий герб. Герб, на якому совина лапка перехрещувалася з поганкою. Герб Великого троля.

— Господи, — промовив Шандраш. — І це я його вбив!

Тривалий час він не зводив з тіла враженого погляду. Потім повільно почав усе усвідомлювати. Він випростався й усміхнувся.

— Що трапилось, о королю? — запитав ельф.

— Просто про дещо подумав, — відповів Шандраш. — Я просто подумав, що... що оскільки Великий троль загинув, а армія тролів розбіглася...

Він замовк. Ельфи чекали продовження.

— То я подумав, може я... тобто, може, якщо я вам більше не потрібен...

Ельфи шанобливо слухали.

— Про що ви, могутній королю? Продовжуйте.

— Я подумав, що, може, тепер я міг би повернутися на заправку і більше не бути королем? — Шандраш обвів ельфів сповненим надії поглядом. — Що скажете? Війна і все таке закінчилися. Великий троль мертвий. То як?

Якийсь час ельфи мовчали, з нещасним виглядом втупившись у землю під ногами. Жоден не порушив тиші. Зрештою, вони почали розходитися, підбирати розкидані стяги та вимпели.

— Так, можете йти, — тихо промовив один з ельфів. — Війна закінчилася. Тролів знищено. Можете повертатися на свою заправку, якщо це те, чого ви насправді бажаєте.

Шандраш полегшено зітхнув. Широко усміхаючись, він розправив плечі.

— Дякую, друзі! Я дуже радий. Це — просто чудово, найкраща новина з усіх, що я коли-небудь чув.

Розвернувшись, він пішов, потираючи руки та зігріваючи їх подихом. Зробивши кілька кроків, зупинився й оглянувся.

— Спасибі вам велетенське, — усміхнувся він ельфам. — Що ж, ну я побіг. А то пізно вже. Та й до біса холодно. Тяжка випала нічка... Сподіваюся, ми ще побачимось.

Ельфи мовчки кивнули.

— Добре. Що ж, добраніч! — Шандраш відвернувся і рушив стежкою. Потім на мить спинився і помахав ельфам: — Добряча була битва, еге ж? Ми їм таки всипали на горіхи, — і поквапився далі. Потім знову зупинився, озирнувся і помахав рукою: — Був радий вам допомогти. Ну, добраніч!

Кілька ельфів помахали йому у відповідь, проте жоден не зронив ні слова.

Шандраш Джонс повільно йшов додому. З узвишшя він уже міг розгледіти знайомі місця: шосе, по якому повзло кілька автомобілів, бензоколонки, що поступово перетворювалися на купу брухту, будинок, що, мабуть, розвалиться ще за його пам’яті, а грошей на його ремонт чи на придбання іншого, в кращому місці, немає.

Він розвернувся і поквапився назад.

Ельфи юрмились на полі битви, оповитому нічною тишею.

— Я так сподівався, що ви ще не пішли, — з полегшенням вимовив Шандраш.

— А ми сподівались, що ви повернетеся, — дружно відповіли йому ельфи.

Шандраш зніяковіло буцнув ногою камінець. Той підскочив, покотився і зник у темряві. Ельфи не зводили з нього очей.

— Щоб я, та пішов?! — вигукнув Шандраш. — Я, король ельфів?!

— То ви залишитесь нашим королем? — зраділи ельфи.

— Людині мого віку непросто мінятися. Припинити продавати бензин і раптом стати королем. Спочатку це мене лякало. Та більше не лякає.

— Ви залишитеся? Ви залишитеся?

— Звісно, — сказав Шандраш Джонс.

Навколо нього у радісному танку закружляли ельфи зі смолоскипами в руках. В їхньому світлі він розгледів ноші, схожі на ті, на яких у його дім принесли старого короля ельфів. Проте ці були значно більшими, достатньо великими, щоб там міг уміститися чоловік, і десятки солдатів чекали, готові з гордістю підставити плече під списи-держаки.

Ельф, очільник процесії, шанобливо вклонився:

— Це для вас, ваша величносте.

Шандраш видерся на ноші. На них було не надто зручно, і він волів би прогулятися пішки, проте чоловік знав: саме так належить подорожувати королю ельфів, аби дістатися до свого королівства.