Повне зібрання короткої прози. Том 1

Маленькі повстанці _{(пер. В. Корсун)}

Чоловік сидів на краю тротуару, прикриваючи руками картонну коробку. Кришка коробки неспокійно ворушилась під його пальцями.

— Гаразд-гаразд, — пробурмотів чоловік.

По його обличчю котилися важкі краплини поту. Притримуючи коробку, він повільно підняв кришку. Зсередини донісся металевий скрегіт, настирливе дрижання, яке почало наростати, щойно крізь щілину просочилися сонячні промені.

З коробки визирнула маленька блискуча голівка, за нею інша. Їх ставало все більше, і всі витягували шиї, щоб визирнути назовні.

— Я перший, — запищала одна з них.

Після короткої суперечки всі погодилися.

Тремтячими пальцями чоловік витяг з коробки маленького металевого чоловічка. Він поставив його на землю і почав заводити незграбними товстими пальцями. Це був застиглий у стійці струнко яскраво розмальований солдатик у шоломі та з рушницею. Коли чоловік повернув ключ, солдатикові руки заворушились і він почав завзято наносити удари невидимому суперникові.

Розмовляючи, по тротуару йшли дві жінки. Вони з цікавістю подивилися на чоловіка, на коробку і на блискучого солдатика в його руках.

— П’ятдесят центів, — пробурмотів чоловік. — Придбайте своїй дитині...

— Ні! — почувся тихий металевий голос. — Не їм!

Чоловік раптом запнувся. Жінки переглянулись, знову подивилися на чоловіка з маленькою металевою фігуркою і поквапились геть.

Солдатик подивився вздовж вулиці, на машини, на людей, що вибралися на закупи. Зненацька він затремтів і щось завзято заскреготав низьким голосом.

По обличчю чоловіка пройшла судома:

— Тільки не дитині, — прохрипів він.

Він спробував затримати чоловічка, але металеві руки почали швидко продиратись крізь його пальці. Від натуги чоловік закректав.

— Скажи їм, щоб зупинилися! — запищав солдатик. — Змусь їх зупинитися!

Металевий чоловічок вирвався і пішов по тротуару, клацаючи негнучкими ногами.

Хлопчик з батьком зупинилися, зацікавлено розглядаючи солдатика. Чоловік з коробкою невпевнено посміхнувся і подивився на солдатика, який крокував до них, хитаючись з боку в бік і піднімаючи та опускаючи по черзі руки.

— Придбайте солдатика своєму малому. Вони стануть друзями, разом гратимуться.

Батько з усмішкою дивився, як чоловічок підходить до його черевика. Впершись у нього, солдатик засюрчав, зацокав і зрештою зупинився.

— Заведіть його! — попросив хлопчик.

Батько підняв солдатика.

— Скільки з мене?

— П’ятдесят центів, — продавець невпевнено встав, тримаючи коробку перед собою. — Він заприятелює з вашим малим, забавлятиме його.

Батько покрутив фігурку в руках.

— Ти впевнений, що хочеш його, Боббі?

— Звісно! Заведіть його! — Боббі потягнувся за солдатиком — Хай він знову ходить!

— Я беру, — мовив батько.

Він поліз до кишені та простягнув чоловікові доларову банкноту.

Незграбно, дивлячись кудись убік, продавець відрахував решту.

Ситуація розвивалася найкращим чином.

Солдатик лежав собі тихо і розмірковував. Усе вдалося якнайліпше. Дитина могла не захотіти зупинитися, дорослий міг не мати при собі грошей. Багато речей могли б усе зіпсувати; страшно було навіть подумати про таке. Але все склалося просто чудово.

Металевий чоловічок задоволено дивився вгору, лежачи на задньому сидінні машини. Він усе зрозумів правильно: всім заправляли дорослі, а ще у них були гроші. Вони сильні, тому до них важко добратися. Всьому виною їхні сила та розмір. З дітьми все інакше. Вони менші і з ними легше розмовляти. Вони вірять усьому, що чують, і роблять усе, що їм скажуть. Принаймні, так запевняли на заводі.

Солдатик лежав, поринувши у приємні роздуми.

Серце хлопчика калатало. Він вибіг нагору по сходах і розчахнув двері. Обережно зачинивши їх за собою, він підійшов до ліжка, сів і подивився на солдатика, якого тримав у руках.

— Як тебе звати? — запитав він. — Яке твоє ім’я?

Металевий чоловічок не відповідав.

— Я тебе з усіма познайомлю. Ти мусиш усіх знати, тобі тут сподобається.

Боббі поклав чоловічка на ліжко, підбіг до комірчини і виволік звідти картонну коробку з іграшками.

— Це Бонзо, — сказав він, піднявши плюшевого кролика. — І Фред, — він покрутив у руках ґумове поросятко, щоб солдатик міг краще його розгледіти — І, звісно, Теддо. Ось Теддо.

Він приніс Теддо до ліжка і поклав поруч із солдатиком. Теддо лежав мовчки, дивлячись на стелю скляними очима. Це був коричневий ведмедик, зі швів на його боках вибивалися жмутики соломи.

— А як ми тебе назвемо? — запитав Боббі. — Гадаю, нам треба зібрати нараду, щоб вирішити.

Він хвилину подумав і сказав:

— Я тебе заведу, щоб ми всі побачили, що ти вмієш.

Він повернув чоловічка лицем униз і почав його обережно заводити. Коли ключ перестав повертатися, хлопчик нагнувся і поставив солдатика на підлогу.

— Давай, — сказав він.

Металевий чоловічок спочатку не рухався, потім почулося дзижчання і клацання. Короткими різкими кроками солдатик пішов по кімнаті. Зненацька він розвернувся, рушив до дверей і зупинився на порозі. Потім підійшов до розкиданих на підлозі кубиків і почав згрібати їх докупи.

Боббі зацікавлено за ним спостерігав. Солдатик щосили намагався скласти кубики в піраміду. Закінчивши, він виліз на верхівку і повернув ключ у замку.

Боббі спантеличено почухав потилицю.

— Навіщо ти це зробив? — запитав він.

Солдатик спустився і з дзижчанням та клацанням попрямував до Боббі. Хлопчик і набивні іграшки здивовано поглядали на нього. Підійшовши до ліжка, чоловічок зупинився.

— Підніми мене, — нетерпляче пропищав солдатик своїм тоненьким металевим голосом. — Хутчіше! Чого розсівся?!

Боббі витріщився на нього і заморгав очима. Набивні звірята не сказали нічого.

— Ну ж бо! — заволав солдатик.

Боббі нагнувся, солдатик міцно схопив його за руку. Хлопчик скрикнув.

— Заспокойся, — наказав солдатик. — Підніми мене на ліжко. Мені треба дещо з тобою обговорити, дещо важливе.

Боббі поставив його біля себе на ліжко. У кімнаті було тихо, лише слабко дзижчав металевий чоловічок.

— Гарна у тебе кімната, — промовив солдатик. — Дуже гарна.

Хлопчик трохи відсунувся.

— Що таке? — різко запитав солдатик, повернувши до хлопчика голову.

— Нічого.

— Я не розумію, — чоловічок подивився на нього. — Невже ти мене боїшся?

Боббі нервово засовався.

— Боїшся мене? — засміявся солдатик. — Я ж просто металевий чоловічок, якихось шість дюймів заввишки.

Він усе сміявся і сміявся, потім зненацька замовк.

— Послухай, я тут деякий час з тобою поживу. Я тебе не скривджу, можеш мені вірити. Я друг, твій щирий друг.

Солдатик занепокоєно подивився на хлопчика.

— Але я хочу, щоб ти для мене дещо зробив. Ти ж мені допоможеш? Скільки людей у вашій родині?

Боббі завагався.

— Ну ж бо, скільки їх? Дорослих.

— Троє... Тато, мама і Фоксі.

— Фоксі? Хто це?

— Моя бабуся.

— Отже, троє, — кивнула фігурка. — Ясно, всього лише троє. Але ж іноді приходять інші? Інші дорослі приходять до вас додому?

Боббі кивнув.

— Троє. Це не так уже й багато. Майже ніяких проблем. Згідно з даними заводу... — він запнувся. — Гаразд, слухай сюди. Я не хочу, щоб ти їм про мене щось розповідав. Я твій друг, твій таємний друг. Їм не сподобається те, що вони про мене почують. Я не збираюся тебе кривдити, запам’ятай це. Тобі нічого боятись. Я хочу пожити тут, з тобою.

Він пильно дивився на хлопчика, повільно повторюючи останні слова.

— Я буду для тебе немовби приватним учителем. Я тебе навчу, що робити і що говорити. Як наставник. Ти хочеш цього?

Тиша.

— Звісно, хочеш. Ми можемо почати просто зараз. Можливо, ти хочеш знати, як правильно до мене звертатися. Тобі сказати?

— Звертатися до тебе? — витріщився на нього Боббі.

— Ти будеш мене називати... — солдатик завагався, потім гордовито промовив: — Ти будеш називати мене Мілордом.

Боббі підскочив, затуливши лице руками.

— Мілордом, — безжалісно повторив солдатик. — Мілордом. Тобі не обов’язково починати просто зараз. Я втомився, — чоловічок почав осідати. — У мене майже закінчився накрут. Заведи мене, будь ласка, десь за годину.

Солдатик почав заклякати. Він подивився на хлопчика.

— За годину. Ти ж мене заведеш? Заведеш, правда?

Боббі повільно кивнув.

— Гаразд, — пробурмотів він. — Гаразд.

Був вівторок. Крізь відчинене вікно у кімнату проникало тепле сонячне світло. Боббі пішов до школи, будинок стояв тихим та порожнім. Іграшкові звірята лежали у комірчині.

Мілорд стояв на столі, задоволено дивлячись у вікно. Знадвору долинуло віддалене гудіння. Раптом до кімнати залетів невеликий предмет, зробив кілька кіл і повільно приземлився на білу скатертину стола поруч із металевим солдатиком. Це був маленький іграшковий літак.

— Як справи? — запитав він. — Проблем немає?

— Ні, — відповів Мілорд. — А в інших?

— Не дуже. Небагато кому вдалося підібратись до дітей. Солдатик сумно зітхнув.

— Більшість потрапила до рук дорослих. А це, як ти знаєш, не в наших інтересах. Дорослих контролювати дуже важко.

Вони тікають або чекають, поки скінчиться накрут.

— Я знаю, — похмуро кивнув Мілорд.

— Цілком імовірно, що далі новини будуть ще невтішнішими. Ми маємо бути до них готовими.

— Ти щось замовчуєш. Розповідай.

— Правду кажучи, близько половини вже знищено. На деяких наступили дорослі. Кажуть, одного пошматував пес. Поза сумнівом, наша єдина надія — це діти. Якщо десь ми і досягнемо успіху, то тільки з ними.

Солдатик кивнув. Звісно, зв’язковий мав слушність. Вони ніколи й не розраховували, що пряма атака на правлячу расу, на дорослих, може увінчатися перемогою. Їх захистять їхній розмір, їхня сила, їхні велетенські кроки. Продавець іграшок був яскравим прикладом цього. Скільки разів він намагався втекти, обдурити їх, покинути... Частина групи мала постійно бути насторожі, щоб слідкувати за ним, адже одного разу може настати той жахливий день, коли він заведе їх не повністю, сподіваючись...

— Ти даєш дитині інструкції? — запитав літак. — Ти готуєш його?

— Так, він розуміє, що я маю намір тут лишитися. Всі діти однакові. Як несамостійна раса, вони звикли погоджуватися, і це все, що вони вміють. Я просто ще один учитель, який втручається у його життя, віддаючи накази. Ще один голос, який говорить йому...

— Ти приступив до другої стадії?

— Так рано? — здивувався Мілорд. — Навіщо? Яка необхідність такого поспіху?

— На заводі всі занепокоєні. Я вже казав, що більша частина групи знищена.

— Звісно, — неуважно кивнув Мілорд. — Ми це передбачали, ми реально оцінювали факти і знали наші шанси, — він почав ходити туди-сюди по столу. — Певна річ, багато хто міг потрапити до їхніх рук, до рук дорослих. Дорослі скрізь, на всіх ключових постах і важливих посадах. Така вже психологія правлячої раси: контролювати кожен етап соціального життя. Проте коли виживають ті, хто підібрався до дітей...

— Ти, мабуть, не знаєш, але крім тебе залишилося тільки троє. Всього лише троє.

— Троє? — отетерів Мілорд.

— Навіть тих, хто підібрався до дітей, було знищено одного за одним. Ситуація трагічна. Тому вони й хочуть, щоб ти перейшов до другої стадії.

Мілорд стиснув кулаки, його обличчя спотворила залізна маска жаху. Всього троє залишилося... Скільки надій покладалося на цю операцію, таку ризиковану, на таку маленьку купку сміливців, залежну від погоди і своєчасного накруту. От якби вони були більшими! А дорослі ж такі величезні...

Та не діти. Що ж трапилось? Що звело нанівець їхній єдиний шанс, їхню єдину слабеньку надію?

— Як так вийшло? Що сталося?

— Ніхто не знає. На заводі метушня. Там уже закінчуються матеріали. Деякі машини вийшли з ладу, і ніхто не знає, як знову їх запустити, — літак під’їхав до краю стола. — Мені час повертатись. Я ще прилечу, щоб дізнатись, як у тебе справи.

Літак вилетів крізь відчинене вікно. Мілорд провів його поглядом.

Що могло трапитися? Вони ж були цілком впевненими щодо дітей. Адже все було так чудово сплановано. Солдатик задумався.

Настав вечір. Боббі сидів за столом, неуважно проглядаючи підручник з географії, і, соваючись на стільці, гортав нецікаві сторінки. Він зісковзнув зі стільця і пішов до комірчини. Хлопчик якраз діставав звідти коробку з іграшками, як зі столу почувся голос:

— Пізніше. Пограєшся з ними пізніше. Я маю з тобою дещо обговорити.

Хлопчик повернув до солдатика байдуже стомлене обличчя. Потім кивнув і сів за стіл, поклавши голову на руки.

— Ти що, спати зібрався? — запитав Мілорд.

— Ні.

— Тоді слухай. Я хочу, щоб завтра після школи ти сходив за однією адресою. Це поруч зі школою. Ти зайдеш в іграшковий магазин. Можливо, ти його знаєш: «Світ іграшок Дона».

— У мене немає грошей.

— Це неважливо. Про все вже домовлено. Прийдеш у «Світ іграшок» і скажи продавцеві: «Мені сказали прийти за пакунком». Запам’ятав? «Мені сказали прийти за пакунком».

— А що в пакунку?

— Кілька інструментів і трохи іграшок для тебе. Вони ідуть в комплекті зі мною, — металевий солдатик потер руку об руку. — Там нові гарні іграшки — два танки і кулемет. І кілька запасних частин для...

Від дверей, зі сходів, почулись кроки.

— Не забудь, — нервово сказав Мілорд. — Ти зробиш це?

Цей елемент плану надзвичайно важливий.

Він застиг, склавши руки.

Хлопчик причесався, вдягнув кепку і взяв шкільні підручники. Був сірий гнітючий ранок, безшумно накрапав дощ. Раптом хлопчик поклав книжки, підійшов до комірчини і зазирнув усередину. Намацавши Теддо, він узяв його за ногу і витяг назовні.

Хлопчик сів на ліжко, притиснувшись щокою до Теддо. Він так довго просидів, тримаючи в руках набивного ведмедика і забувши про все на світі.

Зненацька його погляд упав на стіл. Мілорд лежав, розтягнувшись і не видаючи ні звуку. Боббі поспішив до комірчини, поклав Теддо до коробки і пішов до дверей. Щойно він відчинив двері, металевий чоловічок заворушився.

— Не забудь, «Світ іграшок Дона»...

Двері зачинилися. Мілорд чув, як дитина приречено ступає по сходах. Мілорд торжествував. Усе ішло за планом. Боббі міг не захотіти це робити, проте він згодився. Щойно інструменти, запчастини та зброя будуть у безпечному місці, перемога не за горами.

Можливо, вони захоплять ще один завод. Або навіть краще: почнуть будувати ще більших Мілордів. Так, якби ж вони були більшими, бодай трішки більшими. Адже вони такі маленькі, такі крихітні, всього завбільшки з долоню. Невже повстання зазнає поразки, захлинеться лише тому, що вони надто крихітні, надто слабкі?

Проте у них є танки й кулемети! Так, з усіх пакунків, так ретельно захованих у іграшковому магазині, цей буде єдиним, єдиним, завдяки якому...

Щось поворухнулося.

Мілорд квапливо озирнувся. З комірчини вайлувато дибав Теддо.

— Бонзо, — гукнув він. — Бонзо, стань біля вікна. Якщо я не помиляюсь, він залітає крізь вікно.

Набивний кролик вистрибнув на підвіконня і виглянув назовні.

— Поки тихо.

— Добре, — Теддо пішов до столу, підняв голову і гукнув:

— Мілордику, будь ласка, спускайтеся. Ви вже надто довго там сидите.

Мілорд побачив, як Фред, Гумове поросятко, вилазить з комірчини. Важко хекаючи, воно підійшло до столу.

— Я піднімусь і дістану його, — сказало воно. — Навряд чи він сам збирається спускатись, доведеться йому допомогти.

— Що ви робите? — закричав Мілорд.

Гумове поросятко присіло на задні лапи, притиснувши вуха до голови.

— Та що ж це коїться?

Фред стрибнув. Одночасно з ним Теддо почав швидко дертися вгору, тримаючись за ручки шухляд. Він виліз на стіл з дивовижною вправністю. Мілорд позадкував до стіни, не зводячи очей з підлоги, яка, здавалось, була так далеко.

— То от що трапилося з іншими, — пробурмотів він. — Усе ясно, на нас уже чекали сили Опору. Тепер усе зрозуміло.

І він стрибнув.

Коли вони зібрали уламки і заштовхали їх під килим, Теддо оголосив:

— З цією партією було все просто. Аби ж і з іншими було так само.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Фред.

— Пакунок з іграшками. Танки і кулемети.

— О, ми впораємося. Пам’ятаєш, що ми зробили з сусідським Мілордиком, з першим, якого зустріли...

Теддо засміявся:

— Добряча була бійка. Він був сильнішим за цього. Однак на нашому боці були сусідські панди.

— Ми це знову зробимо, — сказав Фред. — Мені це вже навіть починає подобатися.

— І мені, — промовив Бонзо з підвіконня.